НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОГО СТАНОВИЩА ОСІБ З ПОРУШЕННЯМ СЛУХУ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертаційної роботи, сформульовані положення, що зумовлюють наукову новизну роботи, викладено мету, основні завдання, об’єкт і предмет, методологічну основу дисертаційного дослідження, отримані теоретичні та практичні результати, а також відомості про апробацію отриманих результатів та публікації.

Розділ 1 «Історія формування законодавства щодо правового становища осіб з порушенням слуху» складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Історичний розвиток законодавства щодо глухих у період з ІІІ ст. до н.е. до ХVІІ ст.» проводиться аналіз виникнення, формування та розвитку законодавства щодо глухих у процесі розвитку людської цивілізації та державності. На підставі аналізу становлення та розвитку державності зроблено висновок про правову нерівність осіб у різних сферах діяльності держави та її політичних інститутів. Визначено, що нерівність соціальних позицій індивіда на ранніх етапах розвитку державності була свідченням обмеження свободи, відсутності демократії, низького рівня культури суспільства та нерозвиненості державності.

Щоб прослідкувати розвиток правового захисту осіб з порушенням слуху, автор звернувся до грецько-римської історії людства. Перші згадки про них далеко заглиблюються в історію, адже саме в ті історичні часи формувались законоположення, які потім лягли в основу законодавства багатьох держав та вплинули на формування правового становища нечуючих.

Визначено, що життя осіб з фізичними вадами, зокрема з порушенням слуху, ускладнювало та дискримінувало саме суспільство. Вважаючи окремих своїх членів неповноцінними, воно обмежувало громадянські права та ускладнювало повсякденне життя осіб з порушенням слуху, виключало їх із повноцінного культурного життя, деструктивно впливало на їх розвиток і не тільки не допомагало цим людям реабілітуватися, а ще й ускладнювало їх входження в соціум. Через таке ставлення особа з інвалідністю не могла брати активну участь у суспільному житті та почувати себе повноцінним членом соціуму.

Аналіз античних законодавчих актів та ще більш ранніх законоположень показав, що протягом тисячоліть держава сприймала людей із порушенням слуху як неповноцінних громадян та захищала від них суспільство. Виявлено, що юристів давніх часів не цікавила природа та причини фізичної неповноцінності особи. Їх більш турбувало судове підтвердження факту фізичних і розумових вад, поява внаслідок цього можливих негативних для суспільства наслідків.

Встановлено, що протягом наступних століть кардинальних змін у європейському середньовічному законодавстві не відбувалося. Воно незмінно слідувало античному розумінню прав, точніше, безправності глухих.

Подальший аналіз становища осіб із порушенням слуху дає підстави для висновків, що протягом багатьох століть глухі зазнавали дискримінації, яка була узаконена. Незалежно від станової належності своїх батьків глухі були віднесені до «неповноцінної» частини населення не тільки суспільною думкою, а й законодавством. Ставлення стародавнього суспільства та держави до глухих коливалось від агресивного і нетерпимого до байдужого, внаслідок чого глухі мали низький суспільний статус та були обмежені в правах, а інколи взагалі не мали жодних прав.

Таким чином, суспільству знадобилося майже дві тисячі років, щоб пройти шлях від відторгнення та агресії до першого усвідомлення необхідності піклування про осіб з фізичними вадами, зокрема про осіб з порушенням слуху.

У підрозділі 1.2 «Законодавче регулювання правового становища осіб з порушенням слуху в Україні на протязі ХІХ ст.» проаналізовані норми, які суттєво вплинули на формування правового становища нечуючої особи в Україні протягом ХІХ ст. Встановлено, що Звід законів Російської імперії, який набув поширення на території України в 1840-1842 рр., став першим джерелом права, який містив у собі положення щодо прав глухих. Ці положення охоплювали різні сфери їх діяльності: освіту, громадську службу, чиноводство, спадкування, нотаріальні справи, військову повинність, право опіки, укладення законного шлюбу та інше.

Ключову роль у правовому становищі глухонімих у цей період відігравало закріплене у Зводі законів Російської імперії видання 1887 р. положення про встановлення над ними опіки до 21 року. Слід зазначити, що глухонімі в Російській імперії, зокрема глухонімі, які проживали на українських землях, визнавалися повнолітніми не у 18 років, як усі громадяни, а на 3 роки пізніше. До досягнення 21 року вони були практично безправними. Навіть при досягненні повноліття глухонімі продовжували вважатися неправоздатними до тих пір, доки їм не було проведено відповідний огляд в лікарській установі в присутності губернських посадових осіб. Глухі за таким законодавством зазнавали суттєвого обмеження прав.

Підрозділ 1.3 «Правове становище осіб з порушенням слуху в радянській Україні» присвячений висвітленню формування прав нечуючих в умовах створення нового правового поля. На відміну від системи допомоги нечуючим в Україні наприкінці ХІХ ст., яка базувалась на благодійній основі, радянська держава взяла на себе турботу про осіб з порушенням слуху, внаслідок чого набули активного розвитку освіта, професійна підготовка, працевлаштування, соціальне забезпечення осіб з обмеженими фізичними можливостями, зокрема й осіб з порушенням слуху тощо.

У перші роки формування Радянської держави була проголошена рівноправність, яка відобразилась на становищі нечуючих та надала їм усі права нарівні з іншими громадянами. Але тільки розвиток законодавства в наступні роки остаточно закріпив особливості правового положення осіб з порушенням слуху.

За радянських часів було введено всезагальне навчання глухих, розгорнута мережа допоміжних шкіл для глухих, передусім у регіонах, де була найбільша кількість глухих дітей. Спеціальна освіта осіб із порушенням слуху була включена до загальнодержавної системи народної освіти та стала загальною, обов’язковою і безкоштовною. З 1974 року особи з порушенням слуху отримали можливість навчатися на курсах Добровільного товариства допомоги армії, авіації та флоту УРСР й одержали водійське посвідчення.

Набула подальшого розвитку система освіти глухих дітей і підлітків у виробничо-навчальних майстернях з подальшим працевлаштуванням.

Нечуючі отримали право гарантованої роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вибір професії, роду занять та праці. Більшість нечуючих працювали на державних промислових підприємствах та у сільськогосподарському виробництві. Продовжувалося освоєння інших видів праці, нових професій у різних галузях господарства.

У результаті активного розвитку діяльності з навчання і працевлаштування осіб з порушенням слуху виникли такі поняття, як «професійна підготовка» та «соціальна реабілітація» нечуючих.

У законодавстві з’явилися норми, які передбачали пільги для осіб із порушенням слуху: надання безкоштовних та пільгових путівок у санаторії, будинки відпочинку, збільшений розмір стипендій, безкоштовне забезпечення слуховими апаратами та інше. Державне соціальне страхування і соціальне забезпечення передбачало виплату пенсій нечуючим.

Розділ 2 «Нормативно-правове забезпечення прав осіб з порушенням слуху в сучасній Україні» складається із двох підрозділів, які характеризують процес розвитку прав осіб із порушенням слуху в Україні на основі взаємодії органів державної влади та Українського товариства глухих. Проте, на відміну від радянського періоду, діяльність державних органів і Товариства здійснюється в нових умовах демократичної держави та ринкових відносин, що суттєво вплинули на принципи і методи їх діяльності.

У підрозділі 2.1 «Державна соціальна політика та законодавство щодо осіб з порушенням слуху в Україні» зазначено, що в Україні за останні п’ять років зроблено реальні та значущі кроки щодо підвищення рівня соціального захисту осіб з інвалідністю, зокрема нечуючих, і гармонізації вітчизняного законодавства до міжнародних стандартів. З метою приведення законодавства України щодо осіб з обмеженими фізичними можливостями у відповідність до міжнародних стандартів, Верховною Радою України прийнято ряд доповнень до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», спрямованих на його удосконалення.

Оскільки відомо, що інвалідність представляє собою соціальний феномен, уникнути якого не може ні одне суспільство, та кожна держава згідно рівню свого розвитку, пріоритетів та можливостей формує соціальну та економічну політику щодо осіб з інвалідністю, частиною якої є система соціального захисту.

Комплексний аналіз чинного українського соціального законодавства показує, що теоретично особи з порушенням слуху в Україні володіють усією повнотою громадських, соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, які закріплені Конституцією України та іншими законодавчими актами. Але виходячи з практики, законодавчі акти недостатньо забезпечують захист прав нечуючих осіб, особливо у сфері відносин із питань працевлаштування та професійної реабілітації нечуючих. Крім того, у законодавчих актах відсутня відповідальність держави щодо недотримання нею реалізації прав людей з інвалідністю, зокрема й осіб з порушенням слуху.

У підрозділі 2.2 «Конвенція ООН про права інвалідів та її вплив на українське законодавство у сфері захисту осіб з порушенням слуху» підкреслюється, що особи з обмеженими фізичними можливостями, зокрема й особи з порушенням слуху, історично губились у правозахисній системі, внаслідок чого у грудні 2006 року Спеціальним комітетом ООН розроблена та затверджена Конвенція про права інвалідів – основний міжнародний документ, який кидає виклик старим соціальним установкам.

Набрання чинності Конвенцією про права інвалідів та Факультативним протоколом до неї у травні 2008 року свідчить про початок нового періоду «в заохоченні, захисті й забезпеченні повного та рівного здійснення усіма інвалідами всіх прав людини і основних свобод, а також в заохоченні притаманного їм достоїнства».

Конвенція є першим міжнародно-правовим документом, який має обов’язкову юридичну силу для країн-учасниць. Як випливає з її змісту, головну відповідальність за дотримання і забезпечення прав людей з обмеженими фізичними можливостями несуть безпосередньо самі країни.

Для гарантування якомога високої ефективності виконань положень Конвенції про права інвалідів країни-учасниці зобов’язані при плануванні політики та законодавчих мір застосовувати концепцію «універсальний дизайн». Вищезгадана концепція розроблена для впровадження такого планування оточуючого середовища, де кожен може отримувати доступ, розуміти та використати середовище у повному обсязі, незалежно та природним шляхом, без спеціальних модифікацій або проектування. Задум полягає в полегшенні життя людей з обмеженими фізичними можливостями, в тому числі осіб з порушенням слуху, за допомогою того, що при невеликих витратах або без додаткових витрат забудоване середовище, продукція і комунікації становляться доступними, зрозумілими та придатними для використання.

Розділ 3 «Громадські організації та їх вплив на становище осіб з порушенням слуху» складається з двох підрозділів.

Підрозділ 3.1 «Опікунство глухонімих та його діяльність у сфері забезпечення прав осіб з порушенням слуху» висвітлює особливу роль Опікунства імператриці Марії Федорівни щодо глухонімих на початковому етапі формування правового становища нечуючих, оскільки метою його заснування було створення центрального органу для надання всебічної допомоги нечуючим. Опікунство, в першу чергу, взяло на себе турботу про освіту нечуючих. Саме освіта стала основою подальшого формування прав осіб із порушенням слуху як повноправних членів суспільства.

Діяльність Опікунства була побудована на прагненні до загальної освіти нечуючих, їх працевлаштуванню для отримання самостійного заробітку.

Проте фінансове забезпечення Опікунства, яке складалося із разової матеріальної допомоги і випадкової благодійності, не давало змогу вирішувати усі поставлені завдання та добитися загального навчання осіб з порушенням слуху. При цьому державні органи, у віданні яких перебували установи для глухих, практично не займались їх справами.

Однак, незважаючи на це, Опікунство докладало усіх зусиль щодо забезпечення прав нечуючих не тільки у сфері освіти, а також і у працевлаштуванні, соціальному забезпеченні; здійснювало іншу допомогу в життєдіяльності осіб з порушенням слуху.

У підрозділі 3.2 «Українське товариство глухих та його роль у формуванні сучасного правового становища осіб з порушенням слуху» йдеться про діяльність та значення цієї громадської організації. Її виникнення (4 червня 1933 року) стало значною подією в суспільно-громадському житті осіб з порушенням слуху, оскільки за допомогою Товариства успішно вирішувалися соціально важливі завдання обліку та об’єднання нечуючих, проведення культурно-просвітньої роботи; підвищення загального та професійного рівня знань; виробничої підготовки та працевлаштування; представництва у справах нечуючих у державних органах та громадських організаціях.

Висвітлюються мета та завдання Товариства, які полягають у забезпеченні соціальної адаптації та підвищення громадського статусу нечуючих у суспільстві, оскільки потреби окремої нечуючої особи мають найбільше шансів бути реалізованими, коли вони збігаються з потребами та інтересами інших осіб, які організуються та ставлять собі за мету скоординовано сприяти їх реалізації.

Крім цього, також розкривається значення Товариства в сучасних соціально-економічних умовах в Україні, що обумовлене тією діяльністю, яку воно здійснює та яку державні інститути просто не в змозі виконати.

У взаємодії з державою Товариство приймає учать в розробці та експертизі нормативно-правових актів, в реалізації соціальних програм, які мають відношення до прав нечуючих.

Завдяки активній діяльності громадських організацій інвалідів, в тому числі й національних товариств глухих, в 2006 році була прийнята Конвенція ООН про права інвалідів, яка захищає їх права в усіх сферах життєдіяльності, в тому числі й право нечуючих на жестову мову.