Кузьменко В.Б. Правове регулювання міжнаціональних відносин в Радянській Україні у 1917 - 1939 р.р.

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, висвітлено її зв’язок із науковими планами, програмами та темами, визначено мету й завдання, об’єкт і предмет дослідження, окреслено його хронологічні рамки та територіальні межі, охарактеризовано методологічну основу та розкрито наукову новизну дисертаційної роботи, її теоретичне й практичне значення, зазначено особистий внесок здобувача, наведено відомості щодо апробації основних положень дисертації та публікацій, у яких викладені її результати, наведено дані про структуру й обсяг роботи.

Розділ 1. «Теоретико-методологічна, історіографічна та джерельна база дослідження» складається з трьох підрозділів і присвячений з’ясуванню теоретико-методологічних засад дисертаційної роботи, аналізу вітчизняної та зарубіжної історико-правової літератури за темою дослідження, характеристиці джерельної бази дисертації.

У підрозділі 1.1. «Правове регулювання міжнаціональних відносин як предмет історико-правового дослідження» насамперед розкривається природа й сутність основних категорій та понять, що є ключовими для даної наукової проблеми, виявляються їх загальні ознаки, властивості та закономірності, окреслюється предмет правового регулювання міжнаціональних відносин, з’ясовується якою мірою та в якому обсязі міжнаціональні відносини потенційно можуть охоплюватися правовим простором. У роботі не лише наводяться сучасні тлумачення наукових категорій, але й визначається специфіка їх трактування науковцями, представниками партійно-державного апарату та загалом громадськістю у досліджуваний період.

Виходячи із концептуальних розробок провідних вітчизняних і зарубіжних теоретиків та істориків права, а також власних теоретичних напрацювань автор дійшов висновку, що у процесі правового регулювання міжнаціональних відносин в Радянській Україні у 1917-1939 рр. необхідно виокремити три основних етапи, на кожному з яких цей процес набував якісно нових специфічних рис. Внутрішніми межами цих періодів є початок 1920-х рр. (створення СРСР та запровадження політики коренізації) та початок 1930-х рр. (колективізація та голодомор). Водночас у кожному із визначених вище періодів процес правового регулювання міжнаціональних відносин доцільно досліджувати за стрункою логічною схемою, послідовно аналізуючи унормовування взаємовідносин поміж національними спільнотами у чотирьох важливих сферах: політично-управлінській, соціально-економічній, соціально-культурній та сфері охорони суспільного порядку. Щоправда, зважаючи на домінування практики позаправового та індивідуального правового регулювання міжнаціональних відносин, а також її несистемність на етапі становлення радянської влади, вивчати регулювання взаємин поміж національними спільнотами в цей період варто опираючись, передусім, на хронологічний принцип.

У підрозділі 1.2. «Історіографія проблеми» здійснено систематизований аналіз історичної, політологічної та правничої літератури за темою дисертації. Наявну історіографічну базу було умовно поділено на три великі групи: 1) праці радянських вчених; 2) зарубіжні видання 1920-1980 рр.; 3) сучасні як вітчизняні, так і зарубіжні дослідження. В межах перших двох груп за хронологічним принципом виділялися також підгрупи.

Проаналізувавши відповідний доробок радянських науковців, дисертант дійшов висновку, що їх праці, зважаючи на ідеологічний тиск політичної системи, значною мірою хибують схематизмом викладу матеріалу та упередженістю висновків. Водночас, внаслідок відсутності вільного доступу іноземних дослідників до документального масиву радянських архівів, здобутки зарубіжної історіографії у 1920-1980-х рр. теж виявилися дещо збіднілими.

Відродження державної незалежності України та обрання нею демократичного шляху розвитку створили якісно нові умови та можливості для ґрунтовного наукового осмислення української минувшини, у тому числі й з’ясування досвіду правового регулювання міжнаціональних відносин в Радянські Україні.

Істотного розвитку в останні десятиріччя набула загальна теорія правового регулювання суспільних відносин, у тому числі й міжнаціональних. Так, у працях провідних вітчизняних та зарубіжних теоретиків права С.С. Алексєєва, О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко, П.М. Рабиновича, В.Ф. Сіренка, О.Ф. Скакун, В.Д. Сорокіна та інших значною мірою розкриваються загальні принципи та закономірності правового регулювання міжнаціональних взаємин. Важливе теоретико-методологічне значення має також здійснений М.А. Дамірлі комплексний аналіз загальних проблем предмету і структури історико-правового пізнання.

Значну увагу проблемам правового регулювання суспільних відносин, у тому числі й міжнаціональних, приділяли також вчені галузевих юридичних наук. Зокрема, вагоме значення у розробці теоретико-методологічних проблем конституційно-правового регулювання міжнаціональних відносин належить вченим-конституціоналістам: М.О. Баймуратову, М.І. Козюбрі, А.М. Колодію, А.Р. Мацюку, М.П. Орзіху, В.Ф. Погорілку, В.Я. Тацію, Ю.С. Шемшученку та ін. На особливу увагу заслуговують також праці В.П. Колісника, який в низці публікацій та в докторській дисертації не лише системно дослідив конституційно-правові проблеми регулювання міжнаціональних відносин в Україні в умовах становлення правової держави, але й схематично проаналізував відповідний вітчизняний досвід правового регулювання. Водночас питання конституційно-правового забезпечення реалізації прав національних меншин в сучасній Україні досліджувалися й у публікаціях О.М. Бикова, Ю.О. Волошина, В.В. Мицика, В.О. Нікітюка та ін.

Поряд з цим низка важливих проблем процесу правового регулювання міжнаціональних відносин в Україні перебувала у полі зору провідних фахівців адміністративного права: О.М. Бандурки, А.І. Берлача, І.П. Голосніченка, Н.Р. Нижник, Х.П. Ярмакі та ін.

Проблеми регулювання міжнаціональних стосунків в Радянській Україні значною мірою привертали увагу вітчизняних політологів та науковців державного управління. Нині в Україні активно розвивається міждисциплінарний напрям наукових досліджень – етнодержавознавство, в межах якого здійснюється політологічний аналіз проблем державного і національного розвитку українського суспільства. Так, у працях О.В. Антонюк, О.В. Картунова, І.О. Кресіної, І.Ф. Кураса, П.І. Надолішнього, В.Ф. Панібудьласки, С. Ю. Римаренка, Ю.І. Римаренка та інших досліджувалася сутність і значення етнонаціонального феномену в суспільному житті, аналізувалися політико-правові проблеми забезпечення життєдіяльності титульної нації та національних меншин в українському соціумі, з’ясовувалися етнодержавотворчі аспекти проблем суверенітету, розкривалася ґенеза етнонаціональних процесів в Україні тощо.

Разом з тим найбільший внесок у вивчення історичного досвіду правового регулювання міжнаціональних відносин в Україні, безперечно, здійснили вітчизняні та зарубіжні дослідники загальної історії та історики права. Так, важливе теоретико-методологічне значення для аналізу політико-правових процесів, що відбувалися в Україні у досліджуваний період, мають створені провідними вітчизняними істориками права фундаментальні колективні праці з історії держави і права України за редакцією В.Я. Тація та А.С. Чайковського, а також монографії В.М. Заруби, П.П. Захарченка, В.М. Іванова, В.С. Калиновського, О.А. Кузьминця, В.С. Кульчицького, П.П. Музиченка, Б.Й. Тищика та ін. В них на основі широкої джерельної бази, використовуючи новітні методологічні підходи, змістовно зображено ґенезу українського державотворення. На особливу увагу заслуговує колективна праця “Історія державності України”, підготовлена за загальною редакцією О.М. Бандурки та О.Н. Ярмиша.

В останні десятиріччя значну увагу вітчизняних дослідників привертали проблеми відродження української національної державності у роки національно-демократичної революції. Так, загальноісторична палітра революційної доби була яскраво зображена у працях В.Ф. Верстюка, С.В. Кульчицького, Ю.В. Павленка, В.Ф. Солдатенка, Я.Ю. Тинченка, Є.П. Юрійчук та ін. Водночас розвиток української державності та права у буремні роки революції та громадянської війни продуктивно досліджували провідні вітчизняні історики права: О.М. Атоян, В.М. Єрмолаєв, П.П. Захарченко, О.Л. Копиленко, В.С. Макарчук, О.М. Мироненко, В.О. Румянцев, О.В. Тимощук, Б.Й. Тищик та ін.

Не менш плідними є здобутки вітчизняної історичної та історико-правової науки у вивченні міжвоєнного періоду. Так, за роки незалежності провідними українськими істориками В.А. Греченком, Г.Г. Єфіменком, Г.В. Касьяновим, С.В. Кульчицьким, Л.М. Новохатьком, В.І. Сергійчуком, С.А. Цвілюком, Ю.І. Шаповалом та іншими було всебічно проаналізовано ґенезу української радянської державності у 1920-1930-х рр., змістовно відтворено найважливіші аспекти життєдіяльності українського суспільства в умовах становлення і розбудови тоталітарного режиму тощо. Разом з тим еволюцію правової системи Української РСР у міжвоєнний період плідно вивчали провідні українські історики права: В.Д. Гончаренко, О.М. Мироненко, А.Й. Рогожин, І.Б. Усенко, В.А. Чехович, А.Є. Шевченко, О.Н. Ярмиш та ін.

За роки незалежності багато уваги вітчизняними вченими було приділено й безпосередньо з’ясуванню проблем реалізації національної політики радянської влади. Зокрема, особливості політики українізації активно досліджували В.Д. Даниленко, Я.В. Верменич, Г.Г. Єфіменко, С.В. Кульчицький, Л.М. Новохатько, С.А. Цвілюк та ін. Водночас державно-правові аспекти політики українізації стали предметом аналізу В.А. Чеховича.

Значну активність вітчизняні науковці виявили також у дослідженні проблем реалізації політики коренізації у середовищі національних меншин. Так, вагомий внесок у вивчення специфіки суспільно-політичного, соціально-економічного та культурно-національного розвитку національних меншин України в умовах радянської дійсності здійснили О.В. Гонтар, В.Б. Євтух, В.С. Орлянський, О.О. Рафальський, Б.В. Чирко, Л.Д. Якубова та ін. Крім того, на особливу увагу заслуговують праці відомого українського історика права Л.І. Рябошапки, в яких автор, опираючись на широку джерельну базу, ґрунтовно проаналізував різні аспекти правового становища національних меншин в Україні.

Дослідження проблем реалізації національної політики в Україні у 1917-1939 рр. успішно проводилося й зарубіжними науковцями, зокрема: північноамериканськими (Дж. Мейс, Т. Мартін, Дж. Сміт та ін.), західноєвропейськими (А. Граціозі, Г. Зімон та ін.) та російськими (Л.Ф. Болтенкова, О.Ю. Борисьонок, Т.Ю. Красовицька, В.Г. Чеботарьова та ін.).

Таким чином, за останні десятиріччя у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі зроблено значний поступ у справі зваженого й об’єктивного аналізу політичних та правових аспектів процесу унормовування взаємин поміж національними спільнотами в Українській РСР у 1917-1939 рр. Проте, незважаючи на вже здійснену дослідницьку роботу та її безумовну цінність, доводиться констатувати, що і дотепер відсутня комплексна узагальнююча праця, в якій би цілісно та неупереджено розглядались би специфічні проблеми правового регулювання міжнаціональних відносин в Радянській Україні у 1917-1939 рр.

У підрозділі 1.3. «Джерельна база» міститься характеристика емпіричної бази дослідження, яку складають як опубліковані, так і неопубліковані документи та матеріали, що зберігаються у фондах державних архівів України та Росії. Комплекс використаних джерел систематизовано за типом історичного джерела: 1) нормативно-правові акти; 2) діловодна документація державних закладів та громадських організацій; 3) статистичні матеріали та довідникові видання; 4) періодична преса; 5) документи особистого походження (мемуари, щоденники, листування).

Основу джерельної бази дослідження становлять нормативно-правові акти (як закони, так і підзаконні нормативні акти), які були покликані регулювати міжнаціональні відносини в Радянській Україні у досліджуваний період. В роботі аналізувалися відповідні законодавчі акти оприлюднені в офіційних періодичних виданнях Радянської України (“Вісник Української Народної Республіки”, “Вісті”, “Збірник законів і розпоряджень робітничо-селянського уряду України” та ін.), СРСР (“Собрание законов и распоряжений рабоче-крестьянского правительства СССР”, “Известия ЦВК СССР” та ін.) та, частково, Радянської Росії (“Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства РСФСР”, “Известия ВЦИК” та ін.). Разом з тим було вивчено й низку підзаконних нормативних актів, передусім відомчих, опублікованих в офіційних органах НКЮ УСРР (“Бюлетень Народного комісаріату юстиції УСРР”, “Вісник радянської юстиції”, “Червоне право”, “Революційне право” та ін.), НКВС УСРР (“Бюлетень Народного комісаріату внутрішніх справ” та ін.), НКО (“Бюлетень Народного комісаріату освіти”, “Збірник наказів Народного комісаріату освіти” та ін.), НК РСІ УСРР (“Бюлетень ЦКК КП(б)У і НК РСІ УСРР”) та ін. На сторінках перерахованих вище офіційних видань знайшли своє оприлюднення чисельні декрети і постанови вищих органів державної влади, відомчі інструкції та циркуляри, а також інші актові матеріали, що були покликані регламентувати діяльність органів державної влади та громадських організацій з приводу забезпечення соціально-економічних і соціально-культурних запитів представників різних національних груп, регулювати міжнаціональні відносини в республіці.

У дисертації також досліджувалися нормативно-правові акти, котрі за рішенням правотворчих органів взагалі не підлягали офіційному опублікуванню і мали обмежувальний гриф – “секретно”. Саме під таким грифом приймалися постанови, на підставі яких здійснювалося виселення з прикордонних територій Української РСР представників національних меншин, закриття культурно-просвітницьких клубів для національних меншин тощо. Водночас значна частина нормативно-правових актів, передусім підзаконних нормативних актів, хоча й не мала секретного грифу, однак, теж не була у свій час офіційно опублікована та розсилалася безпосередньо виконавцям: відповідним посадовим особам або органам державної влади.

Другий масив джерел дослідження становлять діловодні документи. Саме у поточній документації (протоколах, стенограмах, повідомленнях, звітах, клопотаннях, протестах, розпорядженнях, телеграмах, записах телеграфних розмов, офіційному листуванні тощо) різних органів державної влади та громадських організацій відображалася практична реалізація державної національної політики, дійсний стан регулювання міжнаціональних відносин в Радянській Україні.

Великий пласт відповідних документів було виявлено у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, а також Центрального державного архіву громадських об’єднань України. Матеріали цих архівів дозволили з’ясувати не тільки особливості законотворчого процесу в Україні, але й проаналізувати практичні заходи органів державної влади в галузі регулювання міжнаціональних відносин. Використання матеріалів Державного архіву Російської Федерації, Російського державного архіву соціально-політичної історії та Російського державного військового архіву надало можливість проаналізувати суперечливі стосунки республіканських та союзних органів влади, розкрити механізми реалізації національної політики радянської влади тощо.

Для з’ясування регіональних особливостей, що позначились на процесі правового регулювання міжнаціональних відносин в Радянській Україні було проаналізовано великий масив документів та матеріалів, що зберігаються у фондах державних обласних архівів. Увагу дисертанта насамперед привертали архівосховища тих областей, які у досліджуваний період вирізнялися строкатим національним складом. Автором було проаналізовано відповідні документи та матеріали фондів Державного архіву Донецької області, Державного архіву Одеської області, Державного архіву Миколаївської області, Державного архіву Харківської області та Державного архіву Автономної республіки Крим.

Третю важливу групу джерел дослідження складають статистичні матеріали та довідникові видання. Серед наявного корпусу статистичних матеріалів найповажніше місце займають переписи населення, що є джерелом унікальних даних про чисельність населення, його віковий, статевий, національний, мовний склад, розподіл за рівнем освіти, зайнятість тощо. Так, у роботі широко використовувалися матеріали: Першого Всезагального перепису населення Російської імперії 28 січня 1897 р.; неповного, зважаючи на умови громадянської війни, Всеросійського перепису населення 28 серпня 1920 р.; Всесоюзного перепису населення 17 грудня 1926 р.; «репресованого» Всесоюзного перепису населення 6 січня 1937 р.; Всесоюзного перепису населення 17 січня 1939 р. Важливе значення для дослідження також мали матеріали вибіркових соціально-демографічних обстежень населення, так званих «мікропереписів», зокрема, Всеросійського перепису членів РКП 1922 р., Всесоюзного шкільного перепису 15 грудня 1927 р., Національного перепису робітників та службовців України (жовтень – листопад 1929 р.) та ін. Крім того, у дисертації аналізувалися й чисельні офіційні довідникові видання, зокрема, довідники адміністративно-територіального поділу СРСР (УРСР) та ін.

Четверту групу джерел дослідження складають матеріали періодичних видань. Багато важливої інформації, котра сприяє розкриттю теми дослідження, було опубліковано в республіканських та всесоюзних періодичних виданнях (“Правда”, “Известия”, “Вісті ВУЦВК”, “Радянська Україна”, “Революция и национальности”, “Советское строительство”, “Власть советов” та ін.).

Останню, досить вагому складову джерельної бази дослідження становлять документи особистого походження (мемуари, щоденники, листування). В дослідженні використовувалися спогади як радянських діячів (В. Аверіна, В. Антонова-Овсієнко, Є. Бош, В. Затонського, Г. Лапчинського та ін.), так і їх політичних опонентів (В. Винниченка, Д. Дорошенка та ін.). Значну цінність також становить як службове, так і приватне листування вищого партійно-державного керівництва. За умов майже повної відсутності стенограм засідань політбюро, оргбюро, секретаріату ЦК ВКП(б), Раднаркому СРСР та інших органів державної влади, листування виступає у якості основного джерела для реконструкції процесу прийняття рішень партійно-державним керівництвом країни, у тому числі й у сфері регулювання міжнаціональних відносин. Незважаючи на суб’єктивність мемуарних та епістолярних свідчень, їх критичний аналіз дозволив автору відновити багато фактів, які не відобразились в інших видах джерел.

Таким чином залучена джерельна база є достатньо репрезентативною та достовірною для проведення комплексного дослідження процесу правового регулювання міжнаціональних відносин в Радянській Україні у 1917-1939 рр.

Розділ 2. «Правові форми та практика регулювання міжнаціональних відносин на етапі становлення Української радянської державності» складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Передумови виникнення Української радянської державності» наголошується, що наприкінці другого десятиліття ХХ ст. для відродження української національної державності склалися усі передумови. Крім існуючих упродовж століть об’єктивних факторів (компактно проживаюче українське населення, яке було носієм багатої та унікальної національної культури; наявність національної еліти, здатної очолити національно-визвольну боротьбу українського народу тощо) додалися ще й суб’єктивні (криза державного управління, внаслідок виснаження матеріальних ресурсів під час тривалої І світової війни та ін.). Падіння російського самодержавства в результаті Лютневої революції 1917 р. послужило потужним каталізатором, що прискорив розгортання національно-визвольної боротьби українського народу, в результаті якої було відроджено інститут української національної державності.

Створення української національної державності не входило до стратегічних планів більшовиків. Хоча партія й включила у свою програму право націй на самовизначення, а В. Ленін багаторазово публічно підтримував Центральну Раду у конфлікті з Тимчасовим урядом, однак все це слід розглядати лише як тактичні кроки більшовиків, спрямовані на розхитування та послаблення існуючих владних інститутів.

Прихід до влади більшовиків в результаті Жовтневого збройного повстання в Петрограді та проголошення Української Народної Республіки ІІІ Універсалом Центральної Ради докорінно змінили ставлення РСДРП(б) до українського національно-визвольного руху. Тепер да*******************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************з Тимчасовим урядом перетворювалася у небезпечного конкурента у змаганні за владу в Україні.

Незважаючи на формальне закріплення права на самовизначення в декретах ІІ Всеросійського з’їзду рад та в Декларації прав народів Росії, керівництво Радянської Росії відразу ж розпочало приховану боротьбу за встановлення контролю над Україною та її ресурсами. З цією метою ще в листопаді 1917 р. в українські губернії активно спрямовувалися: керівні більшовицькі кадри, що мали очолити тут боротьбу за владу рад; численні агітатори, завдання яких полягало в популяризації діяльності Раднаркому та дискредитації Центральної Ради; досвідчені організатори, матеріальні ресурси (передусім зброя) та значні кошти для формування в містах України загонів Червоної гвардії; нарешті, збройні загони та навіть бронепоїзди, безпосередньо підпорядковані Раднаркому. Разом з тим усім банківським установам Української Народної Республіки відразу ж було припинено постачання грошової маси із Центрального банку Росії, що в умовах наростаючих інфляційних процесів вкрай дестабілізувало соціально-економічну ситуацію в Україні, призвело до загального економічного колапсу.

Однак ретельно розроблений керівництвом Радянської Росії план поширення своєї влади на територію України, завдяки протидії широких українських мас провалився. Проведені наприкінці листопада – початку грудня 1917 р. губернські з’їзди рад в Херсоні та Катеринославі, хоча й загалом піддали критиці політику Центральної Ради, однак визнали її владу законною. В Києві вірні Центральній Раді війська попередили спробу організації повстання: заколотників роззброїли та відправили додому в Росію. Водночас спрямовані в Україну війська Раднаркому було заблоковано на кордоні та повернуто назад. Нарешті, організований більшовиками у Києві Всеукраїнський з’їзд рад, який на заклик Центральної Ради поповнився делегатами від селянських організацій та українізованих військових частин, висловив цілковиту підтримку діяльності Центральної Ради.

Разом з тим непродумана спроба уряду Леніна залякати Центральну Раду виданням ультиматуму від 3 грудня та, головне, реакція на нього як українського суспільства, так і загальноросійської демократії, переконливо засвідчили більшовикам необхідність пошуку нових більш витончених форм підкорення України.

У підрозділі 2.2. «Державне будівництво та національна політика в Радянській Україні часів громадянської війни» зазначається, що проаналізувавши невдачі першого «проекту» проголошення радянської влади в Україні, керівництво Радянської Росії відповідно підкорегувало план встановлення радянської влади на Україні: більшовицькі делегати з київського Всеукраїнського з’їзду рад терміново відкликалися до Харкова, котрий на той час вже перебував під контролем військ Раднаркому, де вони, об’єднавшись з делегатами ІІІ з’їзду рад Донецько-Криворізької області, проголосили створення Української радянської державності – Радянської України. Українська радянська республіка оголошувалася федеративною частиною Російської республіки. У якості федерального уряду беззастережно визнавався Раднарком Радянської Росії, а на територію України негайно поширювалися усі *******************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************fcкий уряд – Народний секретаріат фактично були маріонетковими органами, що не володіли реальною владою в Україні.

Після опанування територією України, з метою ліквідації «українського сепаратизму», більшовики реалізували план розчленування України на декілька адміністративно-територіальних одиниць, які отримали назви республік (Донецько-Криворізька, Одеська та ін.). Новоутворені республіки формувалися як частини РСФРР та не мали безпосереднього відношення до Української радянської республіки з центром у Києві. Таким чином, Радянська Україна створювалася більшовиками не у розвиток проголошеного права на самовизначення поневолених колишньою Російською імперією народів, а скоріше навпаки, щоб за жодних обставин не допустити його реалізації.

Лише укладення Центральною Радою Брестського мирного договору з країнами Четверного союзу змусило керівництво Радянської Росії знову об’єднати всі наявні в Україні прорадянські сили. Внаслідок чого в березні 1918 р. на ІІ Всеукраїнському з’їзді рад в Катеринославі було проголошено створення незалежної Української Федеративної Радянської Республіки.

Поразка Німеччини у І Світовій війні, яка виступала в якості гаранта незалежності Української держави, активізувала діяльність Радянської Росії щодо відновлення свого контролю над українськими територіями. Щоб уникнути прямого конфлікту з українським національно-визвольним рухом більшовики скористалися вже випробуваною політтехнологією: _****************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************** Тимчасовий робітничо-селянський уряд формально незалежної Радянської України, під прикриттям якого, керовані Реввійськрадою РСФРР війська розпочали широкомасштабний наступ на Україну. Усі зусилля уряду відновленої Української Народної Республіки (Директорії), спрямовані на уникнення кровопролиття та підтвердження Радянською Росією суверенітету України, були марними. Більшовицькі вожді всіляко уникали вирішення конфлікту мирним шляхом.

Після відновлення контролю над більшою частиною України, керівництво Радянської Росії взяло курс на повне «злиття України з Росією». Для реалізації цього завдання було навіть утворено спеціальну комісію ВЦВК під головуванням Л.Б. Каменєва. Першим кроком на цьому шляху стало прийняття декрету ВЦВК від 1 червня 1919 р. «Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби проти імперіалістів». Подальші плани урядовців Радянської Росії передбачали повне підпорядкування всього народногосподарського комплексу України безпосередньо ВРНГ РСФРР та її структурам, а також ліквідацію Раднаркому України та його місцевих органів.

Однак після окупації більшої частини України влітку 1919 р. армією А. Денікіна питання формального входження України до складу Радянської Росії було знято з порядку денного. Більше того, восени 1919 р., перед лицем реальної загрози втрати влади внаслідок успішного наступу Добровольчої армії у глиб Радянської Росії, уряд В. Леніна вже сам докладав зусиль для встановлення союзницьких відносин із урядом С. _******************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************0знання незалежності України у разі перемоги над Денікіним.

Щоправда, після поразки Денікіна на підступах до Москви, який за визнанням С. Орджонікідзе «зламав хребет об українського мужика», більшовицькі вожді знову переглянули своє ставлення до практичної реалізації українцями права на самовизначення. В грудні 1919 р. за рішенням ЦК РКП(б) було створено Всеукраїнський революційний комітет, за ширмою якого армії Радянської Росії знову окупували Україну. Завойовуючи Україну втретє за неповні два роки, не ліквідувавши повністю український національно-визвольний рух очолюваний С.Петлюрою, та готуючись до «революційної війни» з Польщею, більшовикам вкрай важливо було демонструвати як українцям, так і народам Європи повагу до національних прав населення, яке потрапляло під їх контроль, у тому числі й права народів на самовизначення. Тому цього разу реалізація планів «злиття України з Росією» була відкладена керівництвом РКП(б), як не своєчасна. Відновлена Радянська Україна формально зберігала суверенний статус.

Радянсько-польська війна 1920 р. виснажила обидві сторони. Щоб посилити свої позиції під час укладання мирного договору з Польщею, керівництво Радянської Росії всіляко декларувало незалежність Радянської України, делегація якої виступала у якості самостійного учасника переговорів. Це потребувало формалізації міжнародно-правового статусу Радянської України. 28 грудня 1920 р. було підписано Союзний робітничо-селянський договір між РСФРР і УСРР. В ньому наголошу********************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************d8090705 не об’єднання республіками комісаріатів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфу, а також Вищих рад народного господарства.

У підрозділі 2.3. «Особливості правового регулювання міжнаціональних відносин в Україні на початку 1920-х рр.» вказується, що після закінчення громадянської війни керівництво Радянської Росії вже не бажало миритися з формально незалежним статусом Радянської України. Восени 1921 р. Держпланом РСФРР було розроблено проект нового районування завойованих більшовиками територій, згідно якого на території України передбачалося утворення двох великих адміністративно-територіальних областей (Південно-західної області з центром у Києві та Південної (гірничопромислової) з центром у Харкові), що безпосередньо підпорядковувались Москві. Лише активна протидія українського керівництва та особисте заступництво В. Леніна, який зважаючи на міжнародну ситуацію вважав формальну ліквідацію державності радянських республік передчасною, призупинило реалізацію цих  планів.

Однак ідея безпосереднього включення Радянської України до складу Радянської Росії і надалі залишалася живою. У розробленому Й. Сталіним в серпні 1922 р. проекті резолюції ЦК РКП(б) «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачалося «визнати доцільним формальний вступ незалежних Радянських республік ... до складу РСФРР». Цей проект викликав гострі заперечення з боку керівництва деяких радянських республік, у тому ч*******************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************e1049ету». Водночас проти проекту Сталіна висловився й лідер більшовиків В. Ленін, який вбачав у його реалізації перешкоду на шляху світової революції. В. Ленін запропонував замість включення незалежних республік до складу РСФРР на правах автономних утворень формальне укладення договору між радянськими республіками та об’єднання їх в Союз Радянських Соціалістичних Республік із залишенням права на вільний вихід із складу Союзу. По суті, право виходу з СРСР було похідним від вже конституційно закріпленого у ст.4 Конституції РСФРР (1918 р.) права на «вільне самовизначення націй». Тобто права народів на створення власної національної держави. Однак про те, що ні В. Ленін, ні Й. Сталін не збиралися на практиці дозволяти підкореним народам реалізовувати це право яскраво свідчить той факт, що механізми «виходу із СРСР» (за часів Сталіна) так само не були законодавчо врегульовані, як і механізми реалізації «права на самовизначення народів» (за часів Леніна).

Розділ 3. «Правове регулювання міжнаціональних відносин в контексті реалізації політики коренізації (1920-ті рр.)» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «В політично-управлінській сфері» наголошується, що створення Союзу РСР та проголошення політики коренізації (українізації) започаткувало новий етап в процесі правового регулювання міжнаціональних відносин. Упродовж 1920-х рр. активно напрацьовувалася нормативно-правова база реалізації нової національної політики радянської влади, послідовно розвивалися й конкретизувалися норми законодавства, що забезпечували більш повну реалізацію інтересів та прав різних національних груп республіки.

Запровадження політики коренізації було зумовлено об’єктивною потребою радянської влади у розширенні власної соціальної бази за рахунок національних кадрів, необхідністю спрямувати процес національного відродження народів СРСР у соціалістичне русло, бажанням показати приклад розв’язання національного питання колоніальним народам тощо. Разом з тим важливою обставиною, що суттєво вплинула на її реалізацію, стала боротьба за владу, яка точилася у 1920-х рр. між найближчими соратниками В. Леніна. Автор доводить, що саме завдяки розгортанню політики коренізації значно зріс політичний авторитет Й. Сталіна, який фактично перетворився у головного координатора її проведення. Водночас нова національна політика надавала генеральному секретарю ЦК РКП(б) можливість проведення регулярних ротацій керівних кадрів у національних окраїнах держави, формуючи на місцях відданий особисто йому партійно-державний апарат.

Правову базу нової національної політики було закладено у низці республіканських законодавчих актів, прийнятих на основі рішень ХІІ з’їзду РКП(б), зокрема, в декреті РНК УСРР від 27 липня 1923 р. “Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ”, постанові ВУЦВК і РНК УСРР від 1 серпня 1923 р. “Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови”, постанові РНК УСРР від 16 липня 1925 р. “Про практичні заходи з українізації радянського апарату”, постанові ВУЦВК та РНК УСРР від 6 липня 1927 р. “Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвитку української культури” та ін. Упродовж 1920-х на початку 1930-х рр. ці та інші законодавчі акти були доповнені чисельними підзаконними нормативно-правовими актами, котрі забезпечили повноцінне використання української мови в республіці, а в місцях компактного проживання національних меншин їх рідної мови; сприяли розвитку національних культур народів України. Характерно, що в цей період ухвалювалися навіть такі специфічні відомчі підзаконні нормативні акти, які регламентували особливості проведення національної політики серед правопорушників.

Розгортанню політики коренізації значною мірою сприяло створення спеціальних органів влади, котрі були покликані здійснювати організаційні та контролюючі функції. Так, для планомірного та масштабного проведення українізації республіканського державного апарату при усіх відомствах, установах та закладах організовувалися комісії з українізації, діяльність яких спрямовувалася Центральною всеукраїнською комісією з українізації радянського апарату при РНК УСРР. Водночас з метою сприяння соціально-економічному та соціально-культурному розвитку національних меншин України, задоволенню їх національних запитів тощо, було утворено Центральну комісію національних меншин при ВУЦВК та її місцеві органи (губернські, окружні, а в місцевостях із багатонаціональним складом населення – районні бюро національних меншин, що утворювалися при президіях відповідних виконкомів). Особливе місце в політико-управлінській сфері регулювання міжнаціональних відносин займали комісії з українізації та національні секції при ЦК КП(б)У, губернських та окружних партійних комітетах.

Для більш повного забезпечення інтересів та прав національних меншин у місцях їх компактного проживання виділялися окремі національні адміністративно-територіальні одиниці (райони та сільради), органи державної влади та культурно-освітні установи яких функціонували рідною для більшості населення мовою. З метою сприяння їх організації в УСРР на законодавчому рівні було суттєво зменшено норму кількості населення, необхідної для створення національних районів та сільрад. Внаслідок проведеного національного адміністративно-територіального реформування в Українській СРР на початку 1930-х рр. існувало 26 національних районів, близько 100 національних селищних рад та 1000 національних сільрад. Крім того, зважаючи на зовнішньополітичний фактор (так зване “Бессарабське питання”), у складі УСРР було утворено Автономну Молдавську СРР. Практика виділення національних адміністративно-територіальних одиниць, а також створення АМ СРР були закріплені у Конституції УСРР 1929 р.

Політика коренізації актуалізувала також проблему забезпечення національних інтересів та прав українського населення, що проживало в СРСР поза межами УСРР. За ініціативою місцевого українського населення та сприяння уряду УСРР наприкінці 1920-х рр. в РСФРР розпочалася українізація низки районів та сільрад, зокрема: у Центрально-Чорноземній області статус українських національних отримали 27 районів, у Північнокавказькому краю – 37 районів, у Сибірському краю – 1 район, а на Далекому Сході – 6 районів.

Водночас, зважаючи на те, що понад двох мільйонів українців (із семи мільйонної української східної діаспори) проживало на безпосередньо дотичних до УСРР землях, а також враховуючи виявлену громадську ініціативу українського населення прикордонних територій РСФРР увійти до складу Радянської України, республіканським керівництвом упродовж 1920-х рр. кілька разів ініціювалося питання щодо справедливого врегулювання кордонів з Російською Федерацією. Однак у вирішенні цього питання керівництво Союзу РСР завжди перебувало на боці урядовців РСФСР, які не бажали втрачати частину українських етнічних територій.

У підрозділі 3.2. «В соціально-економічній сфері» зазначається, що з метою подолання міжнаціональної напруги та ліквідації еміграційних настроїв в середині 1920-х рр. у місцях компактного проживання національних меншин (насамперед німців) було проведено спеціальне землевпорядкування, яке враховувало особливості їх традиційного ведення господарства.

Тоді ж, зважаючи на складну соціально-економічну ситуацію в єврейських поселеннях, органами державної влади УСРР здійснювалися заходи щодо переселення містечкової єврейської бідноти на вільні колонізаційні фонди та залучення її до землеробської праці. Активну участь у так званому процесі аграризації єврейства відіграли міжнародні єврейські благодійницькі організації, котрі надавали значну фінансову та організаційну допомогу.

Поряд з євреями значна увага республіканських органів влади приділялася також проблемам залучення до “виробничої” діяльності циганського населення. Організація цього процесу мала певну специфіку, що була пов’язана із поширеною практикою неналежного виконання кредитних зобов’язань частиною циганських родин, які отримавши сільськогосподарські кредити, як правило, безслідно зникали. Тому у низці відомчих підзаконних нормативно-правових актів спеціально наголошувалося, що сільгоспугіддя для циганських родин, які мали намір перейти до осілого способу життя, належало виділяти не на вільних колонізаційних фондах, а в місцевостях, де вже мешкало осіле циганське населення. Кредитування дозволялося здійснювати “не індивідуально окремим селянам, а колективам”.

У підрозділі 3.3. «В соціально-культурній сфері» стверджується, що упродовж 1920-х рр. значні позитивні зрушення відбулися у соціально-культурній сфері регулювання міжнаціональних відносин. В цей період було прийнято низку нормативно-правових актів, що в основному забезпечили право громадян республіки різних національностей здобувати освіту рідною мовою. Зокрема, вже у декреті РНК УСРР від 27 липня 1923 р. “Про заходи у справі українізації навчально-виховних і культурно-просвітніх установ” вимагалося упродовж двох років перевести викладання в усіх навчальних закладах республіки, окрім закладів для обслуговування національних меншин (у тому числі й росіян), на українську мову. Практична реалізація цього законодавчого акту призвела до значного зростання чисельності україномовних загальноосвітніх шкіл. Так, якщо у 1922 р. українською мовою функціонувало приблизно 50 % загальноосвітніх шкіл, то у 1927 р. україномовними стали 83,6 % початкових та 64 % середніх (7-ми річних) шкіл. Поступово здійснювалася також українізації вищої школи.

Разом з тим в Українській СРР зростала чисельність навчальних закладів, викладання в яких здійснювалося мовами національних меншин. Загалом у 1927-1928 навчальному році в УСРР нараховувалося 2802 трудові школи І концентру та 932 школи ІІ концентру з неукраїнською мовою викладання. Активному розвитку мережі національних шкіл посприяла закладена у затвердженому 25 листопада 1924 р. РНК УСРР “Положенні про шкільну мережу загального навчання” норма, яка для утворення однієї національної академічної групи дозволяла зниження обов’язкового мінімуму школярів удвічі: з 40 до 20 дітей. Крім того, навесні 1928 р. у спільній постанові ВУЦВК та РНК УСРР “Про конкретні заходи для дальшого поглиблення роботи по забезпеченню успішної самодіяльності нацменів на Україні та найкращого їх обслуговування всіма урядництвами держапарату в центрі й на місцях” надавався дозвіл, за наявності не менш як 15 учнів однієї національності, утворювати академічні групи “для ліквідації неписьменності дітей в галузі рідної мови”. Формувалася також мережа спеціальних навчальних закладів та відділень, в яких представники національних меншин здобували вищу освіту рідною мовою. Для найбільш чисельних національних меншин було утворено педагогічні, сільськогосподарські, медичні, радянсько-партійні та інші національні навчальні заклади.

Упродовж 1920-х рр. для ліквідації неписьменності серед дорослого населення в УСРР широко розгорталася мережа лікнепів та шкіл для малописемних. У низці нормативно-правових актів (циркулярів, обіжників та інструкцій НКО УСРР) спеціально наголошувалося на необхідності провадити ліквідацію неписьменності рідною для населення мовою. Загалом лікнепи здійснювали ліквідацію неписьменності більше ніж на 20 мовах.

Разом з тим культурно-масова та освітянська робота з малочисельними національними групами (ассирійцями, китайцями та ін.), що переважно проживали у містах, була зосереджена у національних клубах, червоних кутках при підприємствах тощо. Водночас у сільській місцевості діяли хати-читальні, сільбуди та інші національні культурно-освітні установи.

Значну увагу в цей період приділялося розвитку національних театрів. Так, за постановою українського уряду восени 1925 р. у м. Харкові було організовано Державний єврейський театр. Згодом державні єврейські театри було засновано у Києві (1928 р.) та Одесі (1933 р.). Поряд з єврейськими театрами в УСРР успішно діяли польські, російські та ін. державні національні театри. Водночас мовами національних меншин в деяких місцевостях України було організовано радіомовлення. Зокрема, радіопередачі єврейською мовою була можливість слухати у Дніпропетровську, Києві, Харкові та Одесі, польською – у Дніпропетровську та Києві, німецькою – в Одесі, латиською – у Дніпропетровську.

Для планомірного та масового видання літератури мовами національних меншин у 1926 р. було утворено Всеукраїнську філію Центрального видавництва народів СРСР, яка діяла при президії ВУЦВК. У 1932 р. на базі цього видавництва було утворено спеціалізоване Державне видавництво національних меншин (Держнацменвидав) при ВУЦВК, у складі якого працювали відповідні національні сектори (болгарський, німецький, польський, єврейський та ін.). Значні зрушення в цей період відбулися також і у виданні періодики мовами різних національних груп УСРР. Так, на початку 1930-х рр. із 30 республіканських газет 14 видавалися українською мовою, 5 – єврейською, 3 – російською, стільки ж польською та німецькою, 1 – болгарською та 1 – татарською.

У підрозділі 3.4. «В сфері охорони суспільного порядку» вказується, що політика коренізації значною мірою позначилася й на діяльності правоохоронних та судових органів України, а також розташованих на території УСРР частин Червоної армії. Її реалізація насамперед виявилася у більш чіткому регламентуванні мови судочинства. У прийнятих Кримінально-процесуальному (1927 р.) та Цивільно-процесуальному (1929 р.) кодексах, українська мова, як мова абсолютної більшості населення республіки, визнавалася в УСРР основною мовою для провадження судових процесів. Водночас усім учасникам процесу гарантувалося право вільного користування рідною мовою, яке забезпечувалося як розбудовою інституту судових перекладачів, так і створенням у місцях компактного проживання національних меншин національних камер народного суду, що вели судочинство рідною для меншин мовою. Загалом в Україні на початк*******************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************insrsid8090705 Коренізація державного апарату Української СРР актуалізувала проблему залучення до роботи в органах внутрішніх справ місцевих кадрів, що призвело до значного збільшення відсотку українців у лавах міліції та сприяло поступовій її українізації. Для забезпечення прав національних меншин у спілкуванні з органами внутрішніх справ, у місцях їх компактного проживання утворювалися спеціальні підрозділи міліції, що використовували в офіційному спілкуванні та діловодстві мову більшості населення території своєї дислокації.

Істотне зменшення чисельності Червоної армії та створення у її лавах територіальних військових частин об’єктивно призвели до концентрації в них відносно однорідного за національним складом контингенту, що заклало підґрунтя для законодавчого визнання так званих національних військових формувань. Упродовж 1920-х рр. в УСРР було українізовано кілька дивізій, керівні кадри для яких успішно готувала “Школа червоних старшин ім. ВУЦВК”. Значна частина призовників із числа національних меншин мала можливість проходити військову службу у спеціально виділених національних полках, батальйонах та ротах.

Розділ 4. «Специфіка правового регулювання міжнаціональних відносин в період утвердження тоталітаризму (кінець 1920-х – 1930-ті рр.)» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 4.1. «В політично-управлінській сфері» наголошується, що розбудова тоталітарного режиму в СРСР упродовж 1930-х рр. призвела до кардинальних змін у всіх сферах життя радянського суспільства, у тому числі й у сфері регулювання міжнаціональних відносин. Підпорядкувавши собі партійно-державний апарат як у центрі, так і в національних республіках, Й. Сталін вже не бачив сенсу у подальшому розвитку політики коренізації. Адже створений ним політичний режим нагально вимагав цілковитої уніфікації. Водночас в умовах посилення самоізоляції СРСР зростала підозра до представників національних меншин як до таких, що потенційно мали можливість підтримувати більш тісні зв’язки із-за кордоном, а у випадку збройного конфлікту могли перейти на бік ворога, стати так званою п’ятою колоною.

Все це значною мірою позначилися на функціонуванні спеціальних органів влади, які були покликані координувати та спрямовувати реалізацію національної політики. Так, вже під час проведення адміністративно-територіальної реформи 1930 р., що передбачала скасування окружної управлінської ланки та якісну реорганізацію районної, в Україні було ліквідовано комісії з українізації держапарату, діяльність яких не передбачалася новим штатним розкладом районних виконавчих комітетів. Водночас у новій структурі райвиконкомів не передбачено було й функціонування національних бюро. Натомість в районах, де компактно мешкали представники національних меншин, при райвиконкомах було дозволено запроваджувати лише посаду «націнструктора».

На початку 1930-х рр. відчутними стали й тенденції до реорганізації наці_******************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************langfe1049форм 1930 та 1932 рр. було ліквідовано декілька національних районів (Хортицький німецький район, Ботіївський болгарський район, Сартанський і Мангушський грецькі національні райони та ін.). Крім того, у серпні 1935 р. було ліквідовано Мархлевський польський та Пулинський німецький національні райони. Їх ліквідація була пов’язана з практикою суцільного примусового виселення представників національних меншин з прикордонних територій СРСР. Загалом у середині 1930-х рр. понад 100 тисяч поляків та німців України були депортовані з рідних місць у глиб країни.

Остаточна ліквідація національних адміністративно-територіальних одиниць в Україні відбулася наприкінці 1930-х рр., відповідно до постанови політбюро ЦК ВКП(б) від 17 грудня 1937 р. “Про ліквідацію національних районів і сільрад”. Реалізація цієї постанови в УРСР, зважаючи на специфіку протікання суспільно-політичних процесів в республіці (розмах репресій щодо вищого партійно-державного керівництва, помпезну виборчу кампанію до Верховної Ради УРСР, підготовку до проведення перепису 1939 р.) дещо затрималась. Тому вищому партійному керівництву УРСР довелося двічі приймати майже ідентичні за змістом ухвали: постанова політбюро ЦК КП(б)У від 16 лютого 1938 р. “Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР в звичайні райони та сільради” та постанова політбюро ЦК КП(б)У від 5 березня 1939 р. “Про ліквідацію та реорганізацію національних районів і сільрад”. Основний зміст партійних рішень у квітні 1939 р. був відображений у низці постанов президії Верховної Ради УРСР, на підставі яких здійснювалася безпосередня ліквідація національних районів. Характерно, що на відміну від таємних партійних постанов, у правових актах законотворчого органу УРСР говорилося лише про буденну реорганізацію адміністративно-територіальних одиниць, жодним словом не згадуючи про їх попередній національний статус. Нові райони формувалися таким чином, щоб представники національних меншин вже не становили більшість населення адміністративно-територіальної одиниці, а райцентри, зазвичай, переміщувалися в українські або російські населені пункти.

На початку 1930-х рр. істотно змінилося правове становище українців в СРСР поза межами УСРР. Протидія українського населення, зокрема на Кубані, політиці колективізації з примусовими хлібозаготівлями викликала каральну акцію сталінського режиму щодо українського населення на всьому просторі СРСР. Відповідно до таємних постанов ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 та 15 грудня 1932 р. на всій території СРСР поза межами УСРР заборонялося надалі провадити діловодство партійних, радянських та господарських установ, а також видавати газети та журнали українською мовою. Водночас вимагалося в усіх українізованих навчальних закл********************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************ьку. Практична реалізація цих постанов була підкріплена проведенням широкомасштабних репресій щодо активістів українізації. Поряд з цим десятки тисяч українців Кубані були депортовані з рідних місць до північних районів СРСР.

У підрозділі 4.2. «В соціально-економічній сфері» констатується, що на початку 1930-х рр. кардинальних змін зазнала соціально-економічна політика держави. Колективізація сільського господарства, що здійснювалася примусовими методами, знищення куркульства як класу та непосильні хлібозаготівлі, призвели до глибокої деградації продуктивних сил села і врешті-решт до голодомору 1932-1933 рр. Голод загнав у могилу мільйони громадян республіки різних національностей (українців, поляків, німців, греків, шведів та ін.).

Внаслідок голодомору Україна вперше за свою історію потребувала зовнішніх трудових ресурсів. Так, якщо наприкінці 1920-х рр. Всесоюзний переселенський комітет планував у найближчий час переселити з України на вільні колонізаційні фонди (Сибіру, Казахстану та Далекого Сходу) понад 5 млн. “надлишкового населення”, то вже у 1933 р. йому довелося здійснювати екстрене доприселення українських територій. У вимерлі під час голодомору українські села лише у грудні 1933 р. було переселено близько 120 тис. російських селян. Здійснена у такий спосіб зміна етнічного обличчя низки місцевостей України об’єктивно сприяла напруженню міжнаціональних відносин.

У підрозділі 4.3. «В соціально-культурній сфері» зазначається, що в процесі утвердження тоталітарного режиму зазнала змін і соціально-культурна політика Радянського Союзу. Незважаючи на закріплення у Конституції СРСР (1936 р.) та Конституції УРСР (1937 р.) права громадян на отримання освіти рідною мовою, наприкінці 1930-х рр. в Українській РСР, відповідно до постанови політбюро ЦК ВКП(б) від 17 грудня 1937 р. “Про національні школи”, а також прийнятої на її основі постанови політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1938 р. “Про реорганізацію національних шкіл на Україні”, було ліквідовано розгалужену мережу національних навчальних закладів. Своє нормативно-правове втілення та загальне оприлюднення рішення партії отримали у постанові РНК УРСР від 29 червня 1938 р. “Про реорганізацію особливих національних шкіл, технікумів, Одеського німецького педагогічного інституту і особливих національних відділів і класів у школах, технікумах і вузах УРСР”. З цього часу представникам національних меншин України залишалася можливість реалізувати своє право на освіту лише українською або російською мовою.

Поряд з національними навчальними закладами на початку 1938 р. в Україні було ліквідовано також усі культурно-прос******************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************** нювалася в індивідуальному порядку на підставі постанов відповідних місцевих партійних комітетів. Тоді ж було ліквідовано й більшість національних театрів.

Крім того, на вимогу ЦК ВКП(б) в Україні на початку 1938 р. були закриті усі періодичні видання мовами національних меншин. Їх ліквідація була викликана закономірним розвитком тоталітаризму в СРСР, що об’єктивно вимагав суцільного контролю над засобами масової інформації. Нормативною базою для ліквідації періодики національних меншин слугували виключно відповідні партійні постанови, які не підлягали оприлюдненню. Жодного рішення законодавчих органів влади щодо заборони в Україні періодичних видань мовами національних меншин прийнято не було.

Разом з тим у другій половині 1930-х рр. партійно-державне керівництво СРСР взяло курс на безпосередню русифікацію населення. Обраний шлях був законодавчо затверджений низкою нормативно-правових актів, які закріплювали домінуючий статус російської мови в СРСР. Російська мова стала панівною в офіційних відносинах не лише на загальносоюзному рівні, але й республіканському. Більше того, відповідно до спільної постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 13 березня 1938 р. “Про обов’язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей” та ухваленої на її основі постанови ЦК КП(б)У і РНК УРСР від 20 квітня 1938 р. “Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України”, російська мова та література перетворилися на основний навчальний предмет у школах Української РСР, на вивчення яких виділялася більша кількість аудиторних годин, ніж на вивчення рідної мови і літератури.

У підрозділі 4.4. «В сфері охорони суспільного порядку» вказується, що розвиток у 1930-х роках загальнодержавних процесів уніфікації, пов’язаних з утвердженням тоталітаризму в країні, безпосередньо позначився і на діяльності правоохоронних та судових органів УРСР, а також розміщених на українській території збройних сил Радянського Союзу.

З прийняттям Конституції СРСР 1936 р. та Конституції УРСР 1937 р. в Україні використання мов у судочинстві було регламентовано на вищому юридичному рівні. У ст.109 Конституції УРСР 1937 р. визначалося, що “Судочинство в УРСР провадиться українською мовою, в Молдавській АРСР – молдавською або українською, залежно від національного складу більшості населення району, з забезпеченням для осіб, які не володіють мовою більшості, - цілковитого ознайомлення з матеріалами справи через перекладача, а також права виступати на суді рідною мовою”. Реалізація цього конституційного положення призвела до швидкої ліквідації в Україні розвинутої мережі національних камер народного суду, що вели судочинство мовами національних меншин. Поряд із ліквідацією нацкамер нарсуду зазнала реорганізації також і мережа спеціальних відділень органів внутрішніх справ, що раніше функціонували у місцях компактного проживання національних меншин рідною для населення мовою.

Разом з тим діяльність правоохоронних та судових органів упродовж 1930-х рр. була загалом спрямована на розбудову тоталітарного режиму, невід’ємною частиною існування якого стало проведення цілеспрямованих масових репресій по відношенню до окремих категорій населення, у тому числі й представників національних меншин. Одним із провідних напрямків великого терору 1937-1938 рр. було проведення так званих «національних операцій», що призвели до знищення сотень тисяч громадян держави, єдиною “провиною” яких стала їхня національність.

Упродовж 1930-х рр. здійснювалася поступова реорганізація територіальних національних частин у кадрові, що формувалися вже на основі екстериторіального принципу. В Україні цей процес особливо інтенсивно здійснювався з часів голодомору і був зумовлений як проблемами із комплектуванням особового складу територіальних частин (внаслідок демографічних втрат 1932-1933 рр.), так і зростанням політичної неблагонадійності українського населення, що зазнало голодування. Остаточна відмова від формування національних частин на законодавчому рівні була закріплена у спільній постанові ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 7 березня 1938 р. “Про національні військові частини і формування РСЧА”. Постановою передбачалося не лише переформування усіх національних частин та навчальних закладів Червоної армії у загальносоюзні із екстериторіальним принципом комплектуванням, але й вимагалося змінити їх дислокацію. З цього часу Червона армія мусіла стати суцільно російськомовною.