Сівочек С.М. Оцінка джерел доказів у кримінальному процесі

summary

У вступі обгрунтовується актуальність теми, визначається мета й основні завдання дослідження, показано наукову новизну і сформульовано положення, які виносяться на захист, розкривається теоритична та практична значущість здобутих результатів, їх апробація і впровадження. 

 Перший розділ "Поняття, значення та зміст оцінки джерел доказів у кримінальному процесі” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню загальнотеоретичних питань щодо поняття доказів та їх джерел, поняття, значення та змісту оцінки джерел доказів у кримінальному судочинстві.

Підрозділ 1.1 “Докази та їх джерела: поняття та співвідношення” присвячений дослідженню поняття доказів та джерел доказів, встановленню співвідношення між ними.

Під час дослідження поняття доказу дисертант розглядає наявні в науковій літературі визначення доказів як “фактів”, “фактичних даних” та “відомостей про факти”. Полемізуючи з рядом учених-правників, дисертант підтримує позицію тих науковців, які відстоюють розуміння доказів як відомостей про факти, і піддає критиці розуміння доказів як “фактів” або “фактичних даних”.

Досліджуючи питання про співвідношення доказів та джерел доказів, автор критично ставиться до “єдиного” та “подвійного” розуміння доказів. Дисертант вважає більш правильною точку зору тих вчених, які стверджують, що джерела доказів не входять до поняття доказу. В дисертації підтримується та знаходить подальшого розвитку точка зору, що джерелом доказів є певний матеріальний об’єкт, з якого виходять відомості про факти. Відомості та їх джерело не створюють нерозривну єдність, оскільки відомості здатні поширюватися з одного джерела на інше.

Дисертант акцентує увагу на тому, що необхідно відрізняти процесуальні та матеріальні джерела доказів. Зокрема, автор підтримує точку зору тих вчених, які вказують на те, що матеріальними джерелами доказів є будь-які предмети реального світу та особи, тоді як процесуальними джерелами доказів є лише передбачені КПК України носії інформації, процесуально закріплені в матеріалах справи.

Розглядаючи питання, пов’язані з розумінням процесуальних джерел доказів, дисертант зупиняється на аналізі поширеної в науковій літературі думки, що зазначені джерела доказів є процесуальною формою відомостей про факти і не погоджується з цією позицією, і от чому. Науковці, які займалися цільовим дослідженням процесуальної форми, визначали її як регламентовану законом систему процесуальних інститутів і правил, послідовність стадій кримінального процесу та сукупність процесуальних вимог, що ставляться до учасників судочинства (М.М.Михеєнко, С.М.Мельник, Я.О.Мотовиловкер, М.А.Чельцов та інші). Стосовно джерел доказів процесуальна форма є сукупністю певних вимог, які повинні бути дотримані під час процесуального оформлення цих джерел і від дотримання яких залежить визнання джерел доказів допустимими для використання в доказуванні. У зв’язку з цим, дисертант вважає, що не зовсім правильним є ототожнення джерел відомостей про факти, з одного боку, та закріплених у законі умов одержання та процесуального оформлення таких джерел – з іншого.

Підрозділ 1.2 “Поняття та значення оцінки джерел доказів у кримінальному судочинстві” присвячений проблемам оцінки доказів та їх джерел. Зокрема, проаналізовані аргументи прихильників розуміння оцінки доказів тільки як розумової, логічної діяльності суб’єктів доказування, а також аргументи прихильників позиції, згідно з якою оцінка має внутрішню (розумову, логічну) та зовнішню (правову) сторони. На думку дисертанта, є безперечним факт, що під час оцінки доказів та їх процесуальних джерел суб’єкти доказування зобов’язані керуватися відповідними нормами права, які встановлюють умови, принципи, мету оцінки та зовнішнє вираження результатів оцінки. Але, оцінку (як певний розумовий процес) не можна ототожнювати з її умовами, принципами, метою. Тим більше не можна вважати зовнішньою стороною оцінки доказів та їх процесуальних джерел зовнішнє вираження результатів оцінки, оскільки таке вираження у відповідних документах можливе лише після закінчення процесу оцінки. Крім того, ст. 67 КПК України встановлює умови і принципи оцінки доказів та їх джерел тільки у відношенні посадових осіб державних органів, які ведуть процес. Проте право оцінювати докази та їх джерела мають усі учасники процесу (потерпілий, обвинувачений тощо). Таким чином, оцінка доказів та їх джерел (принаймні стосовно передбачених п.8 ст.32 КПК України учасників процесу) можлива і без дотримання вимог закону щодо її умов, принципів або мети, і не завжди її результати викладаються у відповідних процесуальних актах. Отже, можна скористатися відомою аксіомою: якщо, за відсутності деяких ознак, існування певного явища можливе без змін, це означає, що ці ознаки не відображають істинної сутності явища.  Отже, дисертант підтримує наукову позицію тих правознавців, які вважають, що оцінка доказів та їх джерел є суто розумовою, логічною діяльністю суб’єктів доказування, оскільки саме така діяльність є незмінною, невід’ємною частиною оцінки і відображає її сутність. Разом з цим дисертант підкреслює, що це аж ніяк не принижує значення умов, принципів та цілей оцінки, дотримання яких є вкрай важливим для правильної оцінки доказів та їх джерел.

Значна увага в дисертації приділяється дослідженню питання щодо значення оцінки джерел доказів у кримінальному процесі. Так, результати вивчення практики доказування у кримінальних справах свідчать про те, що серед суддів, прокурорів, слідчих та осіб, які ведуть дізнання, не є рідкими випадки, коли оцінка процесуальних джерел доказів підмінюється оцінкою доказів (відомостей про факти) і навпаки. Це, в свою чергу, веде до помилок під час доказування. У зв’язку з цим, для орієнтування суб’єктів доказування на ретельну перевірку і оцінку як відомостей про факти, так і процесуальних джерел доказів, у дисертації обґрунтовується точка зору про необхідність на законодавчому рівні розрізняти оцінку доказів (відомостей про факти) та оцінку процесуальних джерел доказів.

Підрозділ 1.3 “Зміст оцінки джерел доказів” присвячений дослідженню тих якостей процесуальних джерел доказів, які підлягають встановленню під час їх оцінки. Зокрема, послідовно відрізняючи оцінку доказів та оцінку процесуальних джерел доказів, дисертант до змісту оцінки доказів (відомостей про факти) відносить такі якості, як  належність та достовірність. Сукупність доказів, крім того, підлягає оцінці з метою встановлення достатності для вирішення кримінальної справи. У свою чергу, до змісту оцінки процесуальних джерел доказів належать встановлення їх допустимості, автентичності (непідробності, оригінальності) та повноти.

У дисертації акцентується увага на тому, що більш точним є те, що допустимість є властивістю не доказів (відомостей про факти), а їх процесуальних джерел. Крім того, дисертант не погоджується з думкою тих учених-правознавців, які вважають, що допустимість є властивістю як доказів, так і їх процесуальних джерел. На думку дисертанта, подібне роздвоєння поняття допустимості є зайвим. Так, джерело доказів є допустимим, коли воно передбачене КПК України, одержано належним суб’єктом під час процесуальної дії, проведеної та оформленої в передбаченому кримінально-процесуальним законом порядку. Докази (відомості про факти) залучаються до кримінальної справи тільки в одному з передбачених законом процесуальних джерел. Фактично одержуються та процесуально оформлюються не докази, а джерела доказів. Отже, більш правильним, з точки зору дисертанта, було б говорити про дотримання вимог закону під час одержання та процесуального оформлення саме джерел доказів, а не доказів (відомостей про факти).

Дисертант звертає увагу на те, що в багатьох працях, присвячених теорії доказів, допустимість джерел доказів передбачає дотримання певних вимог законодавства під час провадження у кримінальних справах. На думку дисертанта, таке розуміння допустимості потребує вдосконалення, оскільки воно не передбачає необхідності встановлення того, чи дотримувалися чинного законодавства відповідні юридичні та фізичні особи під час створення чи одержання поза кримінальним процесом носія інформації, поданого в порядку, передбаченому ч.2 ст.66 КПК України. Адже, на думку дисертанта, не можна визнавати допустимим процесуальне джерело доказів, яке залучене до кримінального процесу з додержанням усіх вимог кримінально-процесуального закону, але до того було незаконно створене чи одержане особою, яка подала таке джерело слідчому, прокурору, суду.

Оцінка автентичності процесуального джерела доказів передбачає встановлення того, що воно не було підробленим, є оригінальним (тобто саме тим, на якому відобразилися відомості про обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній справі).

Оцінка повноти процесуальних джерел доказів означає встановлення ступеня їх наповнення відомостями про обставини, які підлягають доказуванню в кримінальній справі, а також відомостями, що дозволяють перевірити походження джерел, дотримання законодавства під час їх залучення до кримінальної справи.

Дисертант не погоджується з точкою зору тих вчених, які включають до змісту оцінки джерел доказів встановлення їх доброякісності. На підставі етимології та смислового значення слова “доброякісний” дисертант вважає, що доброякісність джерела доказів означає наявність у нього усіх необхідних якостей. Такими якостями процесуальних джерел доказів є їх допустимість, автентичність та повнота. Отже, на думку дисертанта, оцінка доброякісності процесуального джерела доказів не має самостійного наповнення, а повністю охоплюється іншими критеріями оцінки (допустимість, автентичність та повнота), а тому включати встановлення доброякісності до змісту оцінки процесуальних джерел доказів є зайвим.

Розділ 2 “Особливості оцінки конкретних джерел доказів у кримінальному процесі” складається з шести підрозділів і присвячений розгляду питань оцінки процесуальних джерел доказів, передбачених ч.2 ст.65 КПК України.

У підрозділі 2.1 “Загальне поняття та особливості оцінки показань, отриманих від осіб” досліджуються як загальні питання оцінки показань осіб, так і питання оцінки окремих видів показань, передбачених кримінально-процесуальним законодавством України.

Передусім у підрозділі аналізується поняття “показання”, оскільки в науковій літературі не існує єдиної точки зору з цього питання. На підставі вивчення наявних в процесуальній літературі думок дисертант вважає, що показаннями свідків, потерпілих, обвинувачених та підозрюваних є лише такі їх повідомлення, які були одержані та закріплені в матеріалах кримінальної справи з додержанням вимог КПК України. Дисертант не погоджується з поширеною в науковій літературі точкою зору, що показання можуть бути одержані тільки в усній формі, і що усність є невід’ємною ознакою показань. Зокрема, КПК України передбачає можливість допиту глухонімих. Такі особи через фізичні вади дають показання не в усній формі, а у формі спеціальних знаків. Звичайно, що під час допиту таких осіб повинна бути присутньою особа, яка їх розуміє (перекладач-дактилолог). Ця особа перекладає мову жестів на усну мову, яку і сприймає під час допиту особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор або суддя. Але, на думку дисертанта, усне повідомлення перекладача, зроблене ним слідчому на підставі інформації, сприйнятої від допитуваної німої особи, не є показанням. Воно є лише перекладом, інтерпретацією показань свідка у формі, зрозумілій особі, яка проводить допит. Адже свідком є не перекладач-дактилолог, а німий свідок. Таким чином, дисертант вважає, що, показання можуть даватися не лише в усній формі, а й в будь-якій відомій людству знаковій формі (наприклад, за допомогою звуків, жестів, письмових знаків).

          У пункті 2.1.1 “Показання свідків та їх оцінка” підкреслюється, що одним з найважливіших елементів змісту оцінки показань свідка є допусти­мість. Жодне показання свідка не може бути використане в доказуванні в криміналь­них справах, якщо воно є недопустимим, навіть тоді, коли воно містить достовірні та належні відомості про факти. Виходячи із загальних умов допустимості процесуальних джерел доказів, можна стверджувати, що показання свідка є допустимими, якщо вони одержані: встановленими законом суб’єктами; від осіб, які згідно з кримінально-процесуальним законом можуть бути допитані як свідки; під час встановлених законом слідчих дій, проведених та процесуально оформлених у відповідності до встановленого законом по­рядку. В дисертації ретельно розглядаються всі зазначені умови допустимості показань свідків.

У пункті 2.1.2 “Оцінка показань потерпілих” аналізуються такі відмінності показань потерпілого від показань свідка, які необхідно враховувати під час їх оцінки; розглядаються питання допустимості, автентичності та повноти показань потерпілих у кримінальному процесі.

 У пункті 2.1.3 “Оцінка показань підозрюваних та обвинувачених” акцентовано увагу на особливостях цього процесуального джерела доказів у порівнянні з показаннями свідків та потерпілих. Підкреслюється, що під час оцінки показань  підозрюваних та обвинувачених неприпустима як їх переоцінка, так і недооцінка.

У підрозділі 2.2 “Висновок експерта та його оцінка” зазначається, що оцінка допустимості висновку експерта передбачає встановлення факту дотримання вимог Конституції і кримінально-процесуального законодавства під час призначення та проведення експертизи. Оцінюючи висновок експерта, необхідно також встановлювати, чи були дотримані права обвинуваченого (підозрюваного) під час призначення та проведення експертизи. Якщо постанова про призначення експертизи, а також висновки експертизи були пред’явлені обвинуваченому несвоєчасно, то вирішення питання щодо допустимості такого висновку необхідно вирішувати виходячи із наявності об’єктивних порушень прав обвинуваченого та можливості їх усунення. Важливим є також встановлення правильності оформлення висновків експерта, наявність усіх передбачених законом реквізитів.

Оцінюючи висновок експерта, необхідно враховувати, що на його допустимість впливає допустимість об’єктів, які досліджував експерт. Автор підтримує точку зору вчених, які відзначають, що якщо об’єкти дослідження будуть визнані недопустимими, то автоматично втрачає цю властивість і сам висновок.

Розглядаючи оцінку повноти висновку експерта, дисертант, з посиланням на наукові дослідження провідних учених-процесуалістів (Р.С.Белкіна, А.І.Вінберга, І.Л.Петрухіна), зазначає, що така оцінка передбачає: а) повноту використання матеріалів, наданих експерту; б) застосування різноманітних методів дослідження, що доповнюють один одного, які необхідні для достовірної відповіді на поставлені запитання; г) повноту опису у висновках виконаної експертом роботи. Експерт повинен використати всі матеріали, необхідні для того, щоб дати правильний висновок. Ці матеріали можуть бути представлені йому під час призначення експертизи або додатково під час дослідження. Безпідставна відмова від їх використання або умовчання у висновках про використання яких-небудь матеріалів, наданих йому, свідчить про неповноту висновку. У висновку експерта повинні міститися відповіді на усі поставлені запитання або мотивована відмова від відповіді на запитання. Така відмова може бути обумовлена недостатністю матеріалів, представлених для дослідження, некомпетентністю експерта і, нарешті, відсутністю належних наукових підстав для вирішення цього питання. Якщо за відсутності однієї з цих обставин експерт не відповів на всі поставлені запитання, його висновок, вважає дисертант, не можна визнавати повним. Врешті, повнота висновку експерта визначається тим, наскільки докладно викладена у висновках зроблена експертом робота.

У підрозділі 2.3 “Поняття речових доказів та їх оцінка” дисертант значну увагу приділяє визначенню поняття речових доказів, оскільки їх правильне розуміння в значній мірі впливає на результати їх оцінки. В дисертації звертається увага на те, що ст. 78 КПК України називає лише різновиди речових доказів, але не дає узагальненого визначення цього процесуального джерела доказів. Така прогалина веде до появи суперечок у теорії і практиці кримінального процесу щодо кола матеріальних об’єктів, які можуть бути речовими доказами. Зокрема, в теорії кримінального процесу по-різному вирішуються питання щодо того, чи можна вважати речовими доказами мікрооб’єкти, газоподібні речовини та речовини у рідкому стані. Проаналізувавши наукові точки зору, дисертант вважає, що речовими доказами необхідно вважати всі предмети, речовини та інші макро- і мікрооб’єкти матеріального світу, які знаходяться в будь-якому стані (твердому, сипкому, рідинному, газоподібному).

Крім того, дисертант підкреслює, що назва “речові докази” є не зовсім вдалою і от чому. Речові докази є процесуальними джерелами доказів, певними носіями тієї інформації, яка використовується як докази в кримінальному процесі. Законодавство ж фактично ототожнює докази (відомості про факти) та джерела доказів. Отже, дисертант погоджується з наявною в літературі пропозицією щодо необхідності усунення в законодавстві подібного змішування різних понять. Зокрема, на думку дисертанта, було б більш доцільним у статті 78, а також в частині 2 ст. 65 КПК назву цього джерела доказів “речові докази” замінити на іншу - “речові джерела доказів”. Статтю 78 КПК України пропонується викласти в такій редакції:

 “Речовими джерелами доказів є матеріальні об’єкти, які були знаряддям вчинення злочину, з’явилися у об’єктивній реальності в результаті події злочину, зберегли на собі його сліди, були об’єктом злочинних дій, а також гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші матеріальні об’єкти, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом’якшення відповідальності.   

Під матеріальними об’єктами необхідно розуміти предмети, речовини та інші макро- і мікрооб’єкти матеріального світу, які знаходяться в будь-якому стані (твердому, сипкому, рідинному, газоподібному)”.

На думку дисертанта, така редакція ст. 78 КПК України більш повно б відображала сутність цього джерела доказів, запобігала б його ототожненню з доказами і таким чином сприяла б правильній оцінці як самого джерела, так і відомостей, які в ньому містяться.

У підрозділі 2.4 “Оцінка протоколів слідчих і судових дій та інших документів” дисертант зазначає, що документом у кримінальному процесі є матеріальний об’єкт, на якому офіційною особою або громадянином загальноприйнятим (загальнозрозумілим) або прийнятим для документа спеціального виду способом зафіксовано відомості про обставини, які мають значення для правильного вирішення кримінальної справи. Автор не підтримує погляд вчених, які вважають документами тільки письмові акти. Сутність документів полягає в тому, що вони є засобом фіксації відомостей для їх тривалого зберігання і передачі у часі та просторі. Тому будь-який засіб фіксації є документуванням конкретної обставини. Письмо - це лише один із способів фіксації інформації. Отже, дисертант вважає, що документи можуть бути не тільки письмовими. Необхідно виділяти також фото-, кіно-, відео-, фоно- та графічні документи.

В підрозділі ретельно розглядаються питання, пов’язані з оцінкою допустимості, автентичності та повноти протоколів слідчих і судових дій та інших документів, на загальних підставах оцінки процесуальних джерел доказів.

У підрозділі 2.5 “Сучасні проблеми оцінки джерел доказів, одержаних у ре­зультаті оперативно-розшукової діяльності” відзначається, що будь-які матеріали, одержані в результаті проведення оперативно-розшукових заходів, можуть використовуватися в доказуванні у кримінальних справах за умови, що вони перевірені, оцінені слідчим, прокурором, судом і якщо встановлена допустимість і автентичність (непідробність, оригінальність) дже­рел доказів та належність, достовірність відомостей, які містяться в них.

На думку дисертанта, матеріали, які можуть бути використані в доказуванні, не обмежуються протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів. У доказуванні у криміна­льних справах можуть бути використані також інші документи та речові докази.

Дисертант критикує аргументи учених-правознавців, які вважають достовірність оперативно-розшукової інформації головною умовою її допустимості. Дисертант наполягає на тому, що не слід підмінювати оцінку допустимості джерел доказів оцінкою достовірності відомостей, які в них містяться. Адже відомості, отримані в результаті проведення ОРД, можуть бути достовірними, але міститися в джерелах, які були одержані з порушенням законодавства, а тому є недопустимими для використання у кримінальному судочинстві.

Підкреслюється, що відомості, одержані в результаті проведення ОРД, можна використовувати в доказуванні у кримінальних справах тільки у тому випадку, коли відоме їх джерело та спосіб одержання. Це необхідно для їх перевірки та оцінки з метою встановлення того, чи були дотримані під час їх одержання вимоги законодавства.

У підрозділі 2.6 “Актуальні питання оцінки джерел доказів, одержаних органами адміністративної юрисдикції” зазначається, що в кримінальному процесі можуть бути використані відомості, одержані в результаті адміністративної діяльності правоохоронних органів, але тільки тоді, коли вони містяться в таких процесуальних джерелах доказів, як речові докази і документи.

Дисертант зупиняється на найбільш важливих, з його точки зору, проблемах використання в доказуванні матеріалів, які одержані під час адміністративного провадження і, перш за все, акцентує увагу на існуючих колізіях між кримінально-процесуальним та адміністративним законодавством. Так, КПК України дозволяє проводити обшуки тільки після порушення кримінальної справи. Обшук, проведений до її порушення, визнається незаконним, а одержані джерела доказів – недопустимими для доказування. Одночасно адміністративне законодавство (ст.264 КУпАП та низка інших законів) передбачає такі адміністративно-процесуальні дії, як огляд особи та огляд речей. Зазначені адміністративно-процесуальні дії, з урахуванням їх змісту, сутності, ступеня обмеження конституційних прав і свобод громадян, не відрізняються від обшуків, оскільки, як і обшуки, являють собою примусове обстеження особи або її речей з метою вилучення певних речових доказів. Ситуація, коли законодавець одні й ті ж дії називає обшуком або оглядом залежно від того, проведені вони у кримінальному або в адміністративному процесі, не може бути визнана правильною, оскільки порушується відомий принцип законодавчої техніки: “одне поняття – один термін”. Зазначена колізія викликає проблеми під час оцінки допустимості у кримінальному процесі протоколів оглядів, проведених на підставі ст. 264 КУпАП, оскільки, виходячи із визначення обшуку, яке існує у кримінальному процесі, такі огляди фактично є обшуками, проведеними до порушення кримінальної справи.

Дисертант вважає, що подібну колізію потрібно усунути шляхом внесення відповідних змін та доповнень до кримінально-процесуального та адміністративного законодавства: 1) в КПК України необхідно закріпити правову норму такого змісту: “У невідкладних, чітко окреслених законодавством України випадках, обшук може проводитися до порушення кримінальної справи, без винесення постанови”; 2) в КУпАП, Законі України “Про міліцію” та інших нормативних актах, які передбачають проведення огляду особи та речей, замінити слово “огляд” на слово “обшук” та детально викласти підстави, умови та порядок проведення обшуків без винесення постанови.

На думку дисертанта, є цілком виправданим (і це фактично робиться на практиці під виглядом оглядів) проведення обшуків у наступних випадках: 1) під час фізичного затримання правопорушника – коли обшук потрібен для виявлення зброї та інших речей, які затриманий незаконно має при собі; 2) для забезпечення безпеки суспільства, окремих груп громадян (наприклад, перевірка на безпеку пасажирів в аеропортах); 3) для виявлення контрабанди (при перетинанні особами митного кордону).

Разом із сказаним дисертант визнає, що проблема проведення обшуків до порушення кримінальної справи, особливо що стосується їх підстав, умов, процесуального порядку, гарантій дотримання законності, потребує додаткового, комплексного, поглибленого дослідження.