Формування й реалізація державної кадрової політики в установах, організаціях і на підприємствах аграрного сектора економіки України

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, аналізується ступінь її розробки, показано зв`язок дослідження з науковими програмами, планами й темами, окреслюються мета й завдання роботи, визначено об`єкт, предмет і гіпотезу дослідження, розкрито наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення, подано інформацію про апробацію роботи, відомості про публікації з проблем дослідження, зазначено структуру дисертації та її обсяг.

У першому розділі - “Теоретико-методологічні засади формування й реалізації державної кадрової політики в установах, організаціях і на підприємствах аграрного сектора економіки України” - розглядаються теоретичні погляди на досліджувану проблему, розкривається стан її вивчення. Аналіз ступеня вивченості проблеми свідчить про відсутність комплексних досліджень теоретико-організаційних аспектів формування й реалізації  державної кадрової політики в установах, організаціях і на підприємствах аграрного сектора економіки, особливостей її здійснення в роки незалежності, впливу на її трансформацію радикальних соціально-економічних перетворень в аграрній сфері. У дисертації осмислюється поняття державної кадрової політики в аграрному секторі економіки, сутність понять: кадрова політика, державна кадрова політика, кадри аграрного сектора економіки, аграрний сектор економіки, система аграрного сектора економіки, дається визначення низки термінів, пов`язаних із темою роботи.

Автор формулює і обґрунтовує власне визначення державної кадрової політики в аграрному секторі економіки, її змісту й характеру в сучасних умовах, як вихідної основи дій держави щодо її формування, правового й іншого регулювання, організації практичного втілення в життя в установах, організаціях і на підприємствах галузі.

У роботі наведені основні концептуальні засади здійснення аграрної політики, з яких випливають і вимоги до державної кадрової політики в установах, організаціях і на підприємствах аграрного сектора економіки. Вона, за визначенням автора, мусить бути: складовою частиною аграрної політики держави; науковою, теоретично обґрунтованою; об`єктивною, враховувати реальні запити й потреби розвитку аграрної сфери; системною, комплексною – мати наскрізний і неперервний характер, забезпечувати узгодженість усіх накреслених завдань; усебічною – враховувати економічні, соціальні, управлінські, правові, соціально-психологічні, моральні й інші аспекти; забезпечувати єдність цілей, принципів, форм роботи з кадрами; розглядати кадрові проблеми в динаміці, з урахуванням послідовності завдань, як стратегічного, так і тактичного плану; забезпечуватися як організацій­ними структурами, так і механізмами реалізації завдань; мати координаційний орган, здатний своєчасно реагувати на зміни й вносити відповідні корективи; враховувати кращі вітчизняні традиції, набутий попередній досвід і досягнення світової теорії і практики.

Кадрова політика нашої держави в аграрному секторі економіки має суттєво відрізнятися від політики попередніх десятиліть. На думку автора, це має бути діяльність, спрямована передусім на забезпечення аграрного сектора економіки кадрами, які мають необхідний рівень кваліфікації, професійні й особисті якості, достатні для реалізації стратегічних напрямів аграрної політики.

У дисертації дається обґрунтування принципів кадрової політики, робиться висновок, що в умовах побудови демократичної правової держави серед принципів кадрової політики взагалі й державної кадрової політики в установах, організаціях і на підприємствах аграрного сектора економіки зокрема, головним має бути принцип її демократизації на основі верховенства права й законності, рівності й відкритості у вирішенні всіх кадрових питань.

Державна кадрова політика в установах, організаціях і на підприємствах аграрного сектора економіки складається, на думку автора, з двох стадій: формування і реалізації. Формування державної кадрової політики в  установах, організаціях і на підприємствах аграрного сектора економіки – це надання нової форми системі роботи з кадрами, внесення певних змін  в роботу з кадрами аграрної сфери; реалізація державної кадрової політики в установах, організаціях  і на підприємствах аграрного сектора економіки – це здійснення плану, програми, концепції кадрового забезпечення аграрного сектора. Процеси формування й реалізації державної кадрової політики в установах, організаціях і на підприємствах аграрного сектора економіки повинні сприяти покращенню роботи  з кадрами, підвищенню результативності, ефективності діяльності аграрної сфери.  

Автором уперше проведено дослідження процесів розвитку структурно-кількісних показників системи підготовки й використання фахівців для сільського господарства з урахуванням набутого досвіду за майже 200 років її існування.

Аналізуючи історичний досвід здійснення державної кадрової політики в аграрному секторі економіки України, автор виділяє два основних періоди: перший – від початку ХІХ ст. і до 1917 р. та другий – від 1917 р. до 1991 р. У свою чергу, кожний із них має свої підперіоди, безпосередньо пов’язані із соціально-економічним розвитком країни й політикою держави в цій сфері. Саме ці чинники визначали підходи до організації підготовки, рівень вимог до випускників і забезпечення агротехнічного обслуговування сільського господарства. Виходячи із цього, автор виокремлює періоди дореволюційного часу: перший – до аграрної реформи 1861 р. і другий – пореформений час.

Становлення системи підготовки фахівців-аграрників пов`язане з освітніми реформами 1804 і 1828 років. Ці реформи були відгуком уряду на нагальні потреби економічного розвитку країни. Поштовх розвитку аграрної освіти був наданий освітніми реформами 60-70-х рр.

У цілому протягом ХІХ – початку ХХ ст. відбулися суттєві зрушення в організації підготовки фахівців для сільського господарства: поступово складалась система вищої, середньої та професійної сільськогосподарської освіти, збільшувалась кількість навчальних закладів, сільськогосподарська школа забезпечувала своїм випускникам досить ґрунтовну підготовку. Кількість спеціалістів, зайнятих в агропромисловому секторі, збільшилася з декількох сот у середині ХІХ ст. до приблизно 16,5 тис у 20-х рр. і до півмільйона наприкінці 80 рр. ХХ ст.

Такий ступінь насиченості дав змогу вперше в історії розвитку аграрного сектора економіки забезпечити його кадрами спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою практично на всіх рівнях керівництва: від міністерства до середньої ланки господарства.

Відбуваються постійні зміни змісту поняття “спеціаліст сільського господарства” і відповідно до цього зміни в організації  та структурі їх підготовки, це треба враховувати на початку ХХІ ст. при переосмисленні ролі спеціаліста в умовах постіндустріального, інформаційного суспільства.

У роботі розкрито докорінні зміни у справі підготовки й забезпечення сільського господарства кадрами фахівців після Жовтневої революції і встановлення радянської влади. Автор виокремлює кілька етапів цього періоду: перший – охоплює період революції і громадянської війни; другий – відбудовчий період, коли здійснювалась політика НЕПу; третій – почався в період “великого стрибка” і продовжився до Великої Вітчизняної війни; четвертий – припадає на післявоєнний період. Така періодизація зумовлюється особливостями політики правлячої і фактично державної Комуністичної партії на кожному із цих етапів, що знаходило віддзеркалення у специфіці вирішення кадрових проблем, різних підходах до питань добору, розстановки й підготовки кадрів аграрного сектора економіки.

У дисертації на підставі вивчення значної кількості партійних документів та інших матеріалів дається аналіз найважливіших складових державної кадрової полі­тики в аграрному секторі економіки цього періоду, її основних принципів, розкри­ваються форми й методи роботи з кадрами керівників і спеціалістів аграрної сфери.

Науковий аналіз попереднього досвіду здійснення державної кадрової політики в аграрному секторі економіки набуває великого значення з тим, щоб творчо використовувати те краще,  що було в нашому минулому,  і намагатися запобігти тим помилкам і збоченням, які мали місце при формуванні й реалізації державної кадрової політики в галузі сільського господарства.

Враховуючи те, що власний досвід здійснення державної кадрової політики в установах, організаціях і на підприємствах аграрного сектора економіки неадекватний умовам, що виникають у результаті його реформування, особливого значення, на думку автора, набуває вивчення й творче використання зарубіжного досвіду.

Головним тут є не копіювання зарубіжних моделей, а аналіз їх поетапного становлення на базі тенденцій світового досвіду, з якого можна отримати немало цінного й корисного.

У дисертації наводяться приклади державного впливу на кадрову політику в США, Німеччині, Японії, Великій Британії, Франції та інших країнах із розвинутими ринковими відносинами.

Автор на підставі вивчення зарубіжного досвіду здійснення державної кадрової політики в аграрному секторі економіки доходить висновку, що він може бути вико­рис­­таний для поліпшення системи управління аграрного сектора економіки в про­цесі адміністративної реформи, створення недержавних управлінських структур, до­рад­­чих, навчально-консультативних центрів; інформаційно-аналітичних служ­б для аналізу кадрових процесів, проблем і перспектив галузі; для використання існую­­чих підходів до організації навчання фермерів. Гідною запозичення є практика створення й функціонування шкіл агробізнесу, організації гнучкої системи підготов­ки кадрів, запровадження системи безперервної освіти й організації роботи кадрових служб. Особливо корисним є досвід щодо створення умов, які, стимулюють менеджерів, спеціалістів, фермерів до постійного оновлення своїх знань.  В основі розвитку  державної кадрової політики в установах, організаціях і на підприємствах аграрного сектора економіки в частині використання зарубіжного досвіду  повинна бути програма, розроблена за галузевим та регіональним принципами.

У другому розділі - “Особливості формування й реалізації державної кадрової політики в установах, організаціях і на підприємствах аграрного сектора економіки України на сучасному етапі” –  дається аналіз аграрних перетворень в Україні та їх впливу на формування й реалізацію державної кадрової політики в аграрному секторі економіки, кадрового потенціалу галузі й розв’язання проблем його використання, системи здійснення державної кадрової політики в аграрній сфері, визначаються основні напрями її удосконалення.

Автор досліджує процеси переведення галузі на ринкові засади, виділяє чотири етапи реформування сільськогосподарських підприємств на основі приватної власності на землю і майно, що суттєво загострили проблеми кадрового забез­печення аграрного сектора економіки. Сформульовано нові вимоги до державної кадрової політики в установах, організаціях і на підприємствах аграрного сектора економіки, пов`язані зі змінами в аграрній сфері. По-перше, практика показує, що значна частина керівників протягом останніх десяти років так і не адаптувалась до ринкової моделі господарювання. Саме із цим пов`язане звільнення майже третини з них у процесі реструктуризації КСП, а тому потрібна система заходів із боку державних органів і органів місцевого самоврядування з метою прискорення процесу формування в них нового стереотипу мислення, їх переорієнтації на роботу в нових умовах. По-друге, у зв`язку із суттєвим збільшенням кількості новоутворених агроформувань постає проблема забезпечення їх дієздатними керівниками із числа спеціалістів, які не мають досвіду керівної, управлінської роботи. Цій категорії керівників також необхідно в короткий час надати можливість підготовки й перепідготовки з метою скорочення терміну їх адаптації до роботи в ринкових умовах. По-третє, одним з основних завдань державної кадрової політики в аграрному секторі економіки має стати нове осмислення власності з метою формування нового прошарку сільських власників, без чого процес реформування аграрних відносин не матиме сенсу; по-четверте, зменшення розмірів сільськогосподарських підприємств, подальший очікуваний процес їх дроблення і, як результат, перехід від багатогалузевих до спеціалізованих господарств, активізація процесів створення все більшої кількості фермерських господарств тощо вимагає змін у структурі й напрямах підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах усіх рівнів акредитації та адаптації до їх потреб системи навчання спеціалістів; по-п`яте, на зміни в державній кадровій політиці в аграрному секторі економіки впливатимуть суттєві зрушення у співвідношенні між трьома різними сферами АПК, формування прогресивної макроекономічної структури, пов’язаної з мінливою мікроструктурою виробництва й ринкового попиту, що передбачають зміни в структурі й обсягах підготовки фахівців для різних сфер аграрного сектора економіки; по-шосте, реформування відносин власності на селі призвело до суттєвого перерозподілу сфер використання фахівців, зміни функцій значної частини фахівців в аграрному виробництві, зміни принципів кадрового забезпечення, що вимагає вдосконалення системи прогнозування потреби в кадрах, відпрацювання механізму їх використання, системи заохочення, навчання тощо.

Таким чином, завершення в цілому формування нової аграрної політики, досягнення визначеності в стратегічній спрямованості аграрної реформи й обґрунтованість її кінцевої мети, практична реалізація змін в аграрних відносинах закладають підвалини для формування сучасної державної кадрової політики в установах, організаціях і на підприємствах аграрного сектора економіки.

На нинішньому етапі розвитку суспільства, реформування аграрного сектора економіки України відбуваються процеси децентралізації управління, відхід від адміністративно-командних методів, розвиток ринкових відносин, роздержавлення, приватизація власності, зміцнення самоуправління різних структур. На виконання Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” структура недержавних сільськогоспо­дарських підприємств на початку 2000 року зазнала історичних змін. За станом на 1.12.2000 р. реорганізовано практично всі 10 833 КСП. На їх базі, відповідно до чинного законодавства України, створено 14 741 нове сільськогосподарське підприємство на засадах приватної власності й оренди землі та майна.

У новостворених сільськогосподарських підприємствах кількість працюючих становила 2951,2 тис. осіб, з яких: керівників – 32,8 тис., спеціалістів – 263,6 тис.

Аналіз матеріалів поточного архіву Мінагрополітики України, поточних архівів деяких головних управлінь сільського господарства й продовольства обласних держадміністрацій, інших джерел дав можливість виявити тенденції в кількісному і якісному складі керівників і спеціалістів аграрного сектора на його сучасному етапі розвитку. За останні 10 років чисельність керівників і спеціалістів, безпосередньо зайнятих у сільському господарстві, знизилась із 375,3 тис. осіб у 1991р. до 295,2 тис. осіб у 2000р., або на 21,3 %.

Найкраще дипломованими спеціалістами були забезпечені сільсько­госпо­дар­ські формування Луганської, Полтавської, Івано-Франківської, Черкаської, Черні­гів­ської областей, де освітній рівень управлінського персоналу перевищував 90% (від 90,8 до 94,5%).

Найнижчий показник мали Київська, Чернівецька, Житомирська області. В остан­­ній він сягав 75,9%. Основна причина посилення плинності кадрів - небажання пра­цю­вати в сільському господарстві. Так, якщо в 1991 р. було прийнято на роботу 27 648 керівників і спеціалістів сільського господарства, а вибуло 20 463, то в 2000 р. відповідно 38 261 і 24 329 осіб. За цей же період значно зменшилась кількість працюючих керівників і спеціалістів у віці до 30 років (із 18,8% до 14,3%) і відповідно збільшилася кількість працюючих у віці 50 років і більше (із 22,9% до 27,1%).

Кількість жінок, що займають посади керівників і спеціалістів у галузі сільського господарства, зменшилася з 155,2 тис. осіб у 1991 р. до 118,1 тис. осіб у 2000 р., або на 23%.

Найбільше негативні тенденції торкнулися керівників. У 1991 р. з 10886 керівників  господарств  99,8%  були  дипломованими  спеціалістами  (93,6% мали вищу і 6,2% – середню спеціальну освіту). У 2000 р. їх чисельність зросла до 32 848 чоловік, але різко впав освітній рівень – до 84,5%, причому лише 54,5% мали вищу освіту,  30% – середню спеціальну і 15,5% – взагалі її не мали.

Аналіз кількісного і якісного складу кадрового потенціалу аграрного сектора економіки свідчить про необхідність його подальшого розвитку і вдосконалення. Оскільки існуючий кадровий потенціал сформувався переважно в минулому, постає проблема організації системи перепідготовки керівників і спеціалістів у контексті ринкових відносин.

Результати досліджень свідчать, що найкращі показники ефективності господарю­вання демонструють переважно ті господарства, на чолі яких стоять працівники з вищою, насамперед економічною освітою, які краще обізнані з особливостями й методами господарювання в ринкових умовах, а тому їм легше приймати відповідні рішення в складних управлінських ситуаціях.

Практика реформ в аграрному секторі економіки показує, що керівниками й спеціалістами новоутворених сільгосппідприємств, незалежно від їх форм власності, повинні бути компетентні, висококваліфіковані, відповідальні, творчі, неординарні особи, схильні до інновацій, спроможні управляти на демократичних засадах, у кризових умовах знайти вихід із надзвичайно складних ситуацій, керівники й спеціалісти нового типу, здатні забезпечити новий стиль у роботі.

У дисертації обґрунтовується модель сучасного керівника й спеціаліста аграрної сфери. Виходячи із системного характеру цієї проблеми автором зроблена класифікація необхідних якостей і вимог до керівників і спеціалістів цієї галузі в ринкових умовах господарювання, їх розподіл на морально-етичні, професійно-ділові й особисті, дано класифікацію стилів керівництва.

Механізм реалізації конкретних завдань державної кадрової політики в установах, організаціях і на підприємствах аграрного сектора економіки передбачає в себе розподіл функцій і компетенцій між органами державної влади й управлінськими структурами різного рівня щодо забезпечення втілення в процес управління всіх напрямів розвитку системи кадрової роботи як поточного, так і стратегічного характеру.

У роботі наводяться конкретні приклади використання даного механізму Міністерством аграрної політики, головними управліннями сільського господарства й продовольства облдержадміністрацій, управлінням сільського господарства й продовольства райдержадміністрацій, дається аналіз Концепції кадрового забезпечення аграрного сектора економіки України на період до 2010 року й галузевої програми “Кадри АПК - 2004”, регіональних кадрових програм.

Перехід сільського господарства до ринкових відносин змінює роль і місце спеціаліста у процесі виробництва й вимоги до його підготовки, потребує реформування всієї аграрної освіти з тим, щоб вона стала фундаментом подальшої підготовки кадрів суто ринкової сфери виробництва для аграрного сектора економіки, реформування якого значною мірою зумовлює і необхідність удосконалення системи підвищення кваліфікації керівних кадрів і спеціалістів аграрного сектора, підтримки аграрної науки.