Глобальні закономірності переходу до інноваційної економіки Статья

У ХХІ ст. стратегію інноваційного прориву неможливо реалізувати, орієнтуючись на замкнуті рамки науково-технічного потенціалу однієї країни та її внутрішнього ринку. Глобалізація стала епохальною інновацією нашого століття – разом з формуванням постіндустріальної світової цивілізації та інтегрального соціокультурного устрою. В умовах активного розвитку шостого технологічного укладу інноваційне прискорення є основною характеристикою індустріально розвинутих країн світу. Розвиток глобальних наукових і технологічних мереж, які поєднують різні професійні та соціальні співтовариства, сприяє досягненню узгодженої міжнародної співпраці, спрямованої на розв’язання глобальних загальносвітових проблем. Сьогодні міжнародна наукова і технічна співпраця є основним ресурсом розвитку людства, а соціально-економічний розвиток відбувається, головним чином, через поширення досягнень науки і техніки, тобто за допомогою ІД.

Однак феномен інтеграції науки і матеріального виробництва склався не одразу. Лише в середині ХVII ст. Бекон Ф. і Декарт Р. сформулювали основні принципи практичної орієнтації науки. Вони запропонували вважати науку живим цілим, яке постійно змінюється і спирається у своєму розвитку на закономірності руху наукового знання, що супроводжується зміною парадигм (від грец. paradiegma – взірець) [1, c. 15]. З їхньої точки зору, наукові революції відбуваються тоді, коли суспільство усвідомлює, що існуюча парадигма перестала ефективно функціонувати. У такі моменти наступає криза, і відбувається руйнування сформованих теорій та світогляду, проте одночасно на основі нової парадигми формуються нові школи та авторитети. Причому парадигми відрізняються більше ніж за змістом, оскільки вони відображають також особливості науки, яка їх створила. В результаті прийняття нової парадигми нерідко відбувається переосмислення загальної системи знань.

У процесі формування сучасних уявлень про природу економічного зростання і роль інноваційних факторів у ньому відбулася зміна трьох парадигм, взятих науковцями за основу своїх теорій. Зокрема, технологічна парадигма основою, якої були теорії циклічного економічного зростання, поступово переросла у техніко-економічну парадигму, ключовим фактором якої були технології та засоби виробництва; у свою чергу останню замінила техніко-соціоекономічна парадигма, в якій фактором економічного розвитку став людський капітал, який постійно трансформується у нові знання.

Українські вчені Йохана М. і Стадник В. вважають, що технологічна парадигма бере свій початок у класичні економічній теорії, з чим ми повністю погоджуємося[2, с. 60]. Так, Сміт А. (1723–1790) говорив, що : «продуктивна сила однієї й тієї самої кількості робітників може бути підвищена лише за рахунок збільшення або модернізації машин і знарядь, які полегшують і скорочують працю» [3]. В «Економічних рукописах» (1859) Маркс К. (1818–1883) стверджував, що: «У міру розвитку великої промисловості створення дійсного багатства стає менш залежним від робочого часу і від кількості затраченої праці,… а залежить, скоріше, від загального рівня науки і від прогресу техніки, або від застосування цієї науки у виробництві» [4]. Маркс К. довів, що розвиток продуктивних сил був базисом, об’єктивно залежним від надбудови – НТП, який вимагав збільшення витрат капіталу відносно витрат праці, тому був лише наслідком, а не причиною розвитку виробництва. Таким чином, класична економічна теорія не визначала технологічні зміни як окремий фактор виробництва поряд з працею та капіталом. Класики розглядали підвищення продуктивності праці як процес заміщення фактора живої праці фактором капіталу.