ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ВИНИКНЕННЯ І ПОДОЛАННЯ КОРУПЦІЙНОГО ДЕЛІКТУ ПРАВООХОРОНЦІВ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, вказано об’єкт, предмет, мету, сформульовано гіпотезу та завдання дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичну та практичну значущість роботи. Наведено дані про апробацію роботи та її впровадження у практику.

У першому розділі – „Корупційний делікт як науково-психологічна проблема” – розкрито сутність феномену корупційної поведінки. Корупцію, як деструктивне соціально-психологічне явище проаналізовано з позицій соціологічного та психологічного підходів щодо пояснення девіантної поведінки (Л. Багрій-Шахматов, Я. Гілінський, М. Мартиненко, М. Мельник, К. Фрідріх, Дж. Най).

Так, згідно соціологічного підходу етіологія девіантної поведінки, як соціального явища, пов’язана з: кризою суспільних цінностей та механізмів моральної регуляції; анемією суспільства, тобто станом, в якому цінності та норми, або перестають бути орієнтиром необхідної поведінки, або ж втрачають свою значимість; орієнтацією на норми асоціальної субкультури; соціальною стигматизацією; об’єктивними і суб’єктивними суперечностями суспільного розвитку, які порушують взаємодію особистості із соціальним середовищем; несумісністю між собою вимог суспільства та особистості (Г. Беккер, Е. Дюркгейм, Р. Клауорд, Р. Мертон, Л. Оулін, Р. Таненбаум). Отже, соціологічний підхід доцільно застосовувати для дослідження зовнішніх чинників корупційної поведінки.

Психологічний підхід щодо дослідження девіантної поведінки представлений різними концепціями, серед яких найбільш поширеними є: соціально-когнітивна; біхевіористична; соціокультурної динаміки, соціальної мобільності та соціальної стратифікації; екзістенціонально-гуманістична; психодинамічна; диспозиційна; ціннісно-нормативна.

Згідно соціально-когнітивної теорії (А. Бандура, О. Змановська), девіантна поведінка є результатом складної взаємодії зовнішніх подій і внутрішньоособистісних детермінант: спадкоємних особливостей, набутих умінь, рефлексивного мислення й самоініціативи. Біхевіористична теорія (Б. Скіннер, Дж. Уотсон) девіантну поведінку пояснює пристосуванням людини до середовища і процесом взаємодії з середовищем, опосередкованим внутрішньою активністю та індивідуальними особливостями. Теорія соціокультурної динаміки, соціальної мобільності та соціальної стратифікації (П. Сорокін) психологічними чинниками девіантної поведінки вважає невідповідність між розподілом загальних благ і особистісними якостями людини. Екзістенціально-гуманістична концепція (К. Роджерс, А. Маслоу, В. Франкл) походження девіантної поведінки пояснює блокуванням процесу самоактуалізації, тобто фрустацією базових потреб; індивідуальною фіксацією на потребах нижчого рівня; недорозвиненими вищими потребами та несприятливими соціальними умовами. Психодинамічні теорії (А. Адлер, З. Фрейд) – слабким супер-Его (основними його функціями виступають ідеал, самоспостереження та сумління), що не може подолати вимоги Ід (примітивні бажання, імпульси, ірраціональні спрямування, фантазії) шляхом морального впливу на Его та установка на досягнення переваги над іншими за рахунок, зокрема, багатства та влади.

В контексті диспозиційної поведінки (В. Ядов) корупційну поведінку правоохоронців пояснюють корупційні диспозиції (внутрішні детермінанти). Проведеним нами теоретичним аналізом з’ясовано, що корупційні диспозиції правоохоронців: є наслідком виховання та соціалізації, відображенням набутого досвіду; об’єктивно формуються соціальним середовищем, особливо соціальними нормами й цінностями суспільства; орієнтують правоохоронця у виборі видів та форм корупційної поведінки; мають селективний та детермінуючий вплив, вирішальним при цьому є цінність корупційних благ; структурно інтегровані та відносно інваріантні, зі зміною структурної інтеграції корупційні диспозиції змінюють імовірність проявів корупційного делікту правоохоронців, його інтенсивність та спрямованість; змінюються протягом періоду службової діяльності та життя правоохоронця.

Виділено три моделі корупційної поведінки правоохоронця: типологічна, ситуативна і системна. Типологічна модель корупційної поведінки правоохоронців визначається характером корупційного делікту (здирництво, хабарництво, зрада, розкрадання, лобіювання, сприяння злочинним угрупуванням). В основі ситуативної моделі корупційної поведінки лежить ситуативне вчинення корупційних дій. Корупційна поведінка в рамках системної моделі проявляється цілеспрямованим та постійним протиправним застосуванням службового становища і можливостей для задоволення особистісних потреб, в першу чергу матеріальних. Тип моделі корупційної поведінки детермінований корупційними диспозиціями.

На теоретичному рівні з’ясовано, що схильність до корупційної поведінки обумовлена індивідуальною корупційною спрямованістю правоохоронців. Вона віддзеркалюється характерологічними рисами: невміння розмежувати ідеальні та реальні цілі; не адекватна віку наївність та відвертість; егоцентризм; формалізоване відношення до виконання службових обов’язків та правил субординації; небажання й невміння прогнозувати можливість майбутніх негативних наслідків; надмірна образливість, схильність до різких коливань настрою; брак духовного розвитку; пріоритет матеріальних цінностей; потреба в задоволеннях; енергійність; прагнення до влади й грошей; схильність до ризику; агресивність; бездушність, байдужість; заздрісність; образливість, мстивість; амбіційність; користолюбство; відсутність самокритики; кар’єризм.