Корнієнко Світлана Костянтинівна. Державна політика України у сфері соціального захисту дітей-інвалідів

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито ступінь наукової розробки проблеми, вказано на зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження; охарактеризовано наукову новизну отриманих результатів, особистий внесок здобувача; наведено дані щодо практичного значення отриманих результатів, їх апробації, публікацій, структури та обсягу дисертації.
У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження соціального захисту дітей з інвалідністю як об’єкт державної політики” – проведено теоретико-методологічний аналіз дослідження ДПСЗДІ, систематизовано міжнародні зобов’язання України у сфері захисту прав дитини з інвалідністю, проаналізовано зміст європейських стандартів соціального захисту таких дітей, відстежено еволюцію та з’ясовано сучасні підходи до інтерпретації понятійно-категоріального апарату ДПСЗДІ.
Аналіз джерельної бази засвідчує поліфонічність, розрізненість та фрагментарність поглядів на сукупність існуючих визначень щодо соціального захисту, відсутність експліцитної теорії соціального захисту дітей з інвалідністю, актуалізує необхідність теоретико-методологічного обґрунтування соціального захисту дітей з інвалідністю в Україні як об’єкта державної політики.
У результаті проведеного теоретико-методологічного аналізу з’ясовано, що ДПСЗДІ є складним багатоаспектним явищем: за інституційною основою – політикою законодавчих, виконавчих та судових органів державної влади; за напрямами суспільного розвитку – елементом соціальної, гуманітарної та економічної політики; за критеріями масштабу, що вирізняє рівні: локальний, місцевий, регіональний, загальнодержавний, міждержавний і міжнародний.
Найбільший розвиток питання ДПСЗДІ знайшли у сфері соціальної політики – одному з найважливіших напрямів внутрішньої політики держави. Установлено, що змістовими компонентами ДПСЗДІ є: мета – забезпечення найкращих інтересів дітей з інвалідністю, створення недискримінаційного сприятливого соціального середовища для їх всебічного особистісного розвитку і повноцінної соціальної інтеграції їх у систему суспільних відносин; завдання – здійснення цілеспрямованої діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та інших інститутів, зорієнтованої на розв’язання існуючих проблем та створення правових, соціально-економічних, культурних, організаційних умов і гарантій дітям з інвалідністю на соціальне забезпечення, здобуття освіти, реабілітаційних та соціальних послуг, охорону здоров’я тощо; загальні принципи ДПСЗДІ – соціальної справедливості, соціальних гарантій, соціальної компенсації, соціальної солідарності, індивідуальної соціальної відповідальності, соціального партнерства та субсидіарності; спеціальні принципи ДПСЗДІ – гуманності та рівності, повного й ефективного залучення та включення до суспільства, доступності, диференційованого підходу, адресності, профілактичної спрямованості, державно-громадського партнерства; об’єкт – діти з інвалідністю; суб’єкти – органи державної влади та місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації різних форм власності, суспільні та соціальні інститути, політичні партії, благодійні фонди, релігійні організації, громадські об’єднання та організації; напрями – надання реабілітаційних, соціальних, освітніх та інших послуг, державних допомог, засобів реабілітації, санаторно-курортного лікування, установлення опіки/піклування (забезпечення стороннього догляду).
Доведено, що формування та реалізація ДПСЗДІ потребує використання комплексного механізму як такого, що включає кілька самостійних механізмів (правовий, програмно-цільовий, організаційно-функціональний, фінансово-економічний, мотиваційний, політичний) зі своїми особливостями функціонування і розвитку, структурою, взаємозв’язком між елементами. Визначено й обґрунтовано методологію комплексного механізму формування та реалізації ДПСЗДІ з інвалідністю, що в єдності елементів та їх взаємозв’язків у цілому складає систему політичних, адміністративних, економічних, соціальних, гуманітарних, організаційних та правових засобів цілеспрямованого впливу органів державного управління на процес функціонування та розвитку керованої сфери.
Розкрито цивілізаційну природу і відстежено еволюцію в підходах до вивчення і тлумачення поняття “інвалідність” від медичної моделі (інвалідність як функціональне порушення) до соціальної (інвалідність як обмеження або втрата дитиною можливостей, що спричиняють труднощі в самообслуговуванні, спілкуванні, навчанні тощо, і тому дитина з інвалідністю розглядається як об’єкт соціальної, психолого-педагогічної допомоги, орієнтованої на поліпшення або створення сприятливих умов для її особистісної самореалізації).
Досліджено основні міжнародно-правові документи ООН у сфері захисту прав дитини з інвалідністю, зокрема: “Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів” (1993); Конвенція ООН про права дитини (1991); Декларація тисячоліття Організації Об’єднаних Націй (2000); Конвенція ООН про права інвалідів (2006) та ін.
Розглянуто основні документи, що прийняті європейським співтовариством: План дій Ради Європи на 2006–2015 роки щодо захисту прав людей з обмеженими можливостями та забезпечення їх повної участі у житті суспільства: підвищення якості життя людей з обмеженими можливостями в Європі (2006); Європейська стратегія з питань інвалідності на 2010–2020 роки; Стратегія Ради Європи щодо прав дитини (2012–2015) та ін.
Систематизовано та охарактеризовано сучасні підходи до інтерпретації понятійно-категоріального апарату ДПСЗДІ в наукових та офіційних джерелах. Запропоновано ввести до наукового обігу авторські визначення понять: “державна політика у сфері соціального захисту дітей з інвалідністю”, “соціальний захист дітей з інвалідністю”, “механізм державного управління у сфері соціального захисту дітей з інвалідністю”, “дитина з інвалідністю”.
У другому розділі – “Сучасний стан державної політики України у сфері соціального захисту дітей з інвалідністю” – проаналізовано інституційно-правове забезпечення ДПСЗДІ, виявлено існуючі суперечності та розкрито сутність проблемних питань проведення державної політики в досліджуваній сфері, обґрунтовано роль недержавного сектору в забезпеченні соціального захисту дітей з інвалідністю.
З’ясовано, що нормативно-правовою основою ДПСЗДІ є положення міжнародних правових документів, підписаних Україною як членом ООН, Ради Європи, інших міжнародних організацій, національні законодавчі та нормативно-правові документи, зокрема: закони України: “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, “Про реабілітацію інвалідів в Україні”, “Про соціальні послуги” та ін.; укази Президента України: “Про заходи щодо створення сприятливих умов для забезпечення соціальної, медичної та трудової реабілітації інвалідів”, “Про заходи щодо розв’язання актуальних проблем осіб з обмеженими фізичними можливостями” та ін.; постанови Кабінету Міністрів України: “Про схвалення Концепції ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів”, “Про затвердження Державної типової програми реабілітації інвалідів”, “Про затвердження порядку надання інвалідам та дітям-інвалідам реабілітаційних послуг” та інші документи, у яких задекларовані основні принципи, напрями та механізми проведення ДПСЗДІ.
Розглянуто ключові суб’єкти формування та реалізації ДПСЗДІ, якими є: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України та Рада у справах інвалідів при Кабінеті Міністрів України; міністерства; центральні органи виконавчої влади; місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування; громадські об’єднання інвалідів.
Найширше коло завдань відповідного спрямування покладено на Міністерство соціальної політики України, у віданні якого перебуває розгалужена мережа закладів та установ (майже 3 тис. суб’єктів), зокрема: реабілітаційні установи (відділення); центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді; територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів та самотніх непрацездатних громадян; будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів. Установлено, що, крім Мінсоцполітики, відповідальність за реалізацію прав дітей з інвалідністю в Україні покладено на кілька профільних міністерств, а саме: Міністерство охорони здоров’я України (організація медичного обслуговування, у тому числі дітей з інвалідністю, у закладах охорони здоров’я); Міністерство освіти і науки України (забезпечення права на освіту дітей з інвалідністю шляхом координації діяльності органів управління освіти).
Визначено основні проблеми інституційно-правового забезпечення державно-управлінських процесів, зокрема: недосконалість і декларативність законодавства; дублювання функцій різними органами виконавчої влади, відсутність міжвідомчої координації; неефективність фінансових інструментів і механізмів; низький рівень матеріально-технічного, навчально-методичного та інформаційного забезпечення реабілітаційних та інших закладів; недостатнє залучення громадських організацій людей з інвалідністю до формування системи реабілітаційних, соціальних, освітніх та інших послуг, моніторингу. Окремою серйозною проблемою є реалізація міжнародно-правових гарантій і зобов’язань України в національному законодавстві: держава не здійснює постійного системного моніторингу виконання взятих нею міжнародно-правових зобов’язань у соціальній сфері.
Розглянуто діючі державні програми, які забезпечують ужиття заходів щодо соціального захисту дітей з інвалідністю, зокрема: Державну цільову програму “Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів на період до 2020 року”; Загальнодержавну програму “Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини на період до 2016 року” та ін. З’ясовано, що, незважаючи на стратегічну доцільність програм, більшість заходів, передбачених у них, не вжито або вжито частково. Доведено, що поліпшення охоплення дітей з інвалідністю послугами пов’язано з необхідністю перегляду оцінки продуктивності програм та внесення відповідних змін, спрямованих на підвищення їх ефективності й економічності.
Проведений аналіз сучасного стану ДПСЗДІ засвідчує, що ратифікація Україною Конвенції ООН про права дитини, Конвенції ООН про права інвалідів зумовило реформування національного законодавства відповідно до вимог цих угод. З’ясовано, що, незважаючи на зміни в підходах до вирішення питань дітей з інвалідністю, результати реформ у соціальній сфері, які здійснювалися в Україні протягом останніх років, не дали бажаного ефекту.
Обґрунтовано ключову роль недержавного сектору в модернізації державної політики щодо забезпечення соціального захисту дітей з інвалідністю. Доведено необхідність розширення функцій громадських об’єднань у формуванні та реалізації державної політики як необхідної умови модернізації ДПСЗДІ.
У третьому розділі – “Шляхи модернізації державної політики
у сфері соціального захисту дітей з інвалідністю” – проаналізовано зміст міжнародних практик здійснення ДПСЗДІ, визначено пріоритетні напрями модернізації державної політики у досліджуваній сфері, обґрунтовано шляхи розвитку державно-громадського партнерства у розв’язанні проблем дітей
з інвалідністю.
Проаналізовано досвід Німеччини, Великої Британії, Австрії, Хорватії, Швеції, США та інших країн і з’ясовано, що, попри певні особливості в реалізації ДПСЗДІ, спільним для них є пріоритети розвитку моделі раннього втручання в розвиток дітей з інвалідністю, децентралізації соціального обслуговування, застосування альтернативних форм догляду, функціонування центрів денного перебування дітей з інвалідністю в установах, утілення політики інтеграції дітей з інвалідністю в загальноосвітні школи.
Установлено, що нині в законодавстві України немає єдиного уніфікованого підходу до формування ДПСЗДІ, тому приведення правового регулювання основних засад державної політики у цій сфері у відповідність з основними здобутками передового світового та європейського досвіду є пріоритетом ДПСЗДІ в Україні.