РОЗВИТОК ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПЕНСІЙНОГО СТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми роботи, визначено мету і завдання, конкретизовано об’єкт, предмет, методи дослідження, сформульовано теоретичне та практичне значення результатів дисертації, її наукову новизну, ступінь апробації одержаних результатів.

У першому розділі – «Теоретичні та методологічні засади державного регулювання розвитку пенсійного страхування в Україні» – визначено зміст механізмів реалізації соціальної функції держави, сутність та принципи державного регулювання пенсійного страхування, можливості використання зарубіжного досвіду у процесі розвитку системи пенсійного страхування.

На основі узагальнення теоретичних положень зроблено висновок, що соціальною є та держава, яка гарантує людині належні їй соціально-економічні права шляхом створення необхідних умов для їх реалізації та здійснює соціальну політику на засадах соціальної справедливості і в інтересах усього суспільства.

У роботі соціальну функцію держави визначено як функцію соціального захисту, тобто такий напрям діяльності держави, який пов’язаний із соціальним забезпеченням громадян (формами соціального забезпечення є соціальне страхування, в тому числі пенсійне страхування та соціальна допомога), а також забезпеченням достатнього життєвого рівня людини та членів її сім’ї. Доведено, що соціальна функція держави по відношенню до пенсійного страхування, виступає в якості першоджерела, тобто реалізація державою своєї соціальної функції була поштовхом до створення та підтримання розвитку системи пенсійного страхування й наслідком втілення людиною в життя права на пенсійне забезпечення.

Запропоновано механізмом реалізації соціальної функції держави вважати чітко структуровану систему заходів, спрямованих на гарантування правової суті цієї функції, яка покликана визначити та забезпечити систему підтримки соціально незахищених верств населення.

Соціальні механізми й інститути, що забезпечують реалізацію соціальної функції, і є елементами соціальної держави, які створюються, активуються й регулюються державою. Визначено, що забезпечення роботи соціальних інститутів, відповідних ним соціальних механізмів і реалізація соціальних функцій здійснюється державою через соціальну політику, в основі якої – системно-визначальні властивості соціальної держави.

Доведено, що одним із механізмів реалізації соціальної функції держави, який не увійшов до класифікації загальних державних органів, які покликані реалізовувати вказану функцію, є діяльність суб’єктів пенсійного страхування.

Запропоновано суб’єктів реалізації соціальної функції держави через діяльність суб’єктів пенсійного страхування поділити на тих, що створені тільки для здійснення пенсійного страхування (державний і недержавний пенсійні фонди), й тих, які здійснюють таке забезпечення в комплексі з іншими послугами (банківські установи та страхові компанії) через надані їм повноваження та можливості.

Встановлено, що саме принципові підходи визначають основні напрями, методи та способи досягнення мети. Основною метою соціального і пенсійного страхування є зняття соціальної напруги та забезпечення соціальної безпеки населення, отже, при формуванні принципів пенсійного страхування необхідно враховувати соціальну направленість пенсійного законодавства та визначати засоби її реалізації.

Запропоновано до переліку принципів, що зазначені у ст. 5 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування додати наступні: принцип соціальної справедливості при розподілі загальнодержавного пенсійного фонду з урахуванням впливу множини факторів (стаж роботи і кваліфікацію працюючого, галузь, екологічну ситуацію регіону тощо); принцип рівності всіх верств населення перед законом (розповсюдження дії норм пенсійного законодавства на громадян незалежно від статусу та посади, яку вони обіймають).

Аналіз світового досвіду впровадження пенсійних реформ свідчить, що за кордоном функціонують різні моделі пенсійних систем. Причому моделі, побудовані за «розподільчим» або «накопичувальним» принципом у чистому вигляді зустрічаються вкрай рідко. Пенсійні системи більшості країн місять у собі різні інститути соціального захисту: державне соціальне забезпечення, особисте пенсійне страхування, обов’язкове соціальне страхування тощо.

Встановлено, що функціонування трирівневої пенсійної системи в Україні забезпечить суттєве збільшення рівня доходів осіб пенсійного віку та максимальну залежність пенсійних виплат від персоніфікованих страхових внесків застрахованих осіб, посилення стимулів до праці та детінізації заробітної плати і зайнятості, а отже, заохочення застрахованих осіб до заощаджень на старість.

Виходячи з досвіду впровадження пенсійної реформи в Казахстані, рекомендовано наступні організаційно-правові заходи для уникнення ризиків в Україні: ретельно проаналізувати соціальні та фінансові наслідки пенсійної реформи як однаково важливі; персоніфікувати як солідарну (перший рівень), так і накопичувальну (другий та третій рівні) складові системи пенсійного страхування; за можливості уникати бюджетного фінансування системи пенсійного страхування, оскільки це може призвести до руйнації фінансової системи держави; не допускати неоднозначного тлумачення норм права, що регулює відносини у сфері пенсійного страхування; накопичувальна система повинна стати однією з трьох складових нової системи пенсійного забезпечення в Україні; загальнообов'язкову накопичувальну систему можна запроваджувати в дію лише за наявності сприятливого інвестиційного середовища (для інвестування як всередині країни, так і за її межами), а також після проведення реформ у системах обліку і регулювання, за умови створення інших передумов; активи пенсійних фондів не можна розглядати як дешеве джерело кредитних коштів для уряду або інвестиційного капіталу для прискорення економічного розвитку держави.

З огляду системи пенсійного страхування Швейцарії зроблено наступні висновки: 1. Перший і другий рівні пенсійної системи необхідно реформувати одночасно. Перший і, особливо, другий рівень швейцарської пенсійної системи, що складається з обов’язкових корпоративних накопичувальних пенсійних фондів, може бути використаний Україною як модель для побудови обов’язкових пенсійних схем роботодавців (такий крок надасть можливість уникнути бюджетного фінансування окремих категорій пенсіонерів), а саме – при визначенні тарифів внесків до професійної пенсійної системи. 2. Доцільно розглянути можливість встановлення на першому рівні пенсій фіксованого розміру, що залежатиме від матеріального стану пенсіонера.

У другому розділі – «Сучасний стан державного регулювання пенсійного страхування в Україні» – розглянуто діючу систему державного регулювання пенсійного страхування в Україні, визначено соціально-економічну ефективність державної системи пенсійного страхування, проаналізовано систему управління пенсійним страхуванням на регіональному рівні.

Встановлено, що управління солідарною пенсійною системою здійснює Пенсійний фонд, який проводить також збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та готує документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду, вирішує питання, пов’язані з веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснює адміністративне управління Накопичувальним фондом та інші функції, що передбачені Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» і статутом Пенсійного фонду.

Акцентовано увагу, що управління Пенсійним фондом не здійснюється в межах єдиної національної системи, а, навпаки, за допомогою кількох регіональних систем. В кожній області отримані внески використовуються для виплати пенсій особам, що проживають саме в цьому регіоні.

Зазначено, що існує необхідність створення дієвої (мобільної) структури управління в системі пенсійного страхування, яка дозволяла б максимально підвищити рівень наданих послуг незалежно від місця проживання пенсіонера. Обґрунтована необхідність розширення структури органів управління солідарною пенсійною системою «вниз». Запропоновано частину повноважень по призначенню пенсій передати місцевим органам влади. Таке делегування функцій надасть змогу: по-перше, підвищити якість послуг по призначенню та перерахунку пенсій, по-друге, покращити інформованість місцевого населення з пенсійних питань; по-третє, заощадити певні фінансові ресурси.

Доведено, що формування сталого суспільства та єдиного соціального простору передбачає спільність системи управління соціально–захисною сферою для всіх регіонів країни. Надання самостійності кожному рівню територіального державного управління і місцевого самоврядування повинно узгоджуватись з відповідальністю і перед населенням, що проживає на даній території, і перед іншим рівнем управління.

Запропоновано розширення структури органів управління солідарною пенсійною системою «вниз», шляхом надання частини повноважень по призначенню пенсій місцевим органам влади. Таке делегування функцій надасть змогу: по-перше підвищити якість послуг із призначення та перерахунку пенсій, по-друге покращити інформованість місцевого населення з пенсійних питань; по-третє заощадити певні фінансові ресурси.

Запропоновано на центральні органи управління покласти завдання розробки загальних показників, які характеризують стан людського розвитку, життєвий рівень населення, його розшарування (межу бідності), оцінку державного впливу на вирішення соціальних проблем, що створювало б універсальну систему експертизи соціальної і економічної стратифікації суспільства.

Зазначено, що на цей час фактично не існує чітких науково обґрунтованих критеріїв щодо об’єктивної оцінки показників, на основі яких можна визначити реальний якісний стан рівня життя різних соціальних верств населення і за цими ознаками провести їх відповідне структурне ранжування. Запропоновано основним критерієм оцінки ефективності дії системи пенсійного забезпечення вважати рівень забезпеченості пенсіонерів залежно від економічної направленості регіону. Доведена необхідність визначення граничного значення показника по регіонах, порушення яких понад допустимий рівень веде до ентропії всієї соціальної сфери.

Встановлено, що особливостями соціального обслуговування сільського населення є територіальна розосередженість і малочисельність контингентів споживачів відповідних послуг, а основними проблемами – низький рівень розвитку матеріально-технічної бази, недостатнє кадрове забезпечення, відсутність об’єктів соціальної інфраструктури у багатьох селах, обмеженість коштів для забезпечення належного функціонування закладів та розвитку їх мережі.