ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЩОДО ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ ТА ЯКОСТІ ЖИТТЯ НАСЕЛЕННЯ Автореферат

У вступі надано загальну характеристику роботи, обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, зазначено її зв'язок з напрямами наукових досліджень Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, представлено наукову новизну й практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо їх упровадження та апробації.

У першому розділі – "Теоретико-методологічні засади державної політики щодо підвищення рівня та якості життя населення" – досліджено й уточнено змістовні характеристики і співвідношення понять "рівень життя", "спосіб життя" та "якість життя", узагальнено теоретико-методологічні підходи та концепції регуляторного впливу держави на рівень добробуту населення на різних історичних етапах суспільного розвитку, розкрито сутність і систематизовано складові механізму реалізації державної політики щодо підвищення рівня та якості життя населення.

Проведене дослідження дає змогу зробити висновок про нетотожність базових понять. Так, якщо "рівень життя" відображає ступінь задоволення матеріальних, соціальних і культурних потреб населення залежно від рівня використання наявних у нього можливостей, суспільного устрою та розвитку виробництва, то "якість життя" – міру його задоволеності своїм життям. Водночас ці поняття є взаємопов'язаними, оскільки у міру підвищення рівня життя населення відбувається зростання його потреб, які задовольняються за рахунок споживання якісніших благ, що, зрештою, забезпечує поліпшення якості життя. Запорукою цього є "спосіб життя" – специфічний вид життєдіяльності окремих індивідів, спрямований на створення, накопичення й використання благ, здатних задовольнити все зростаючі потреби цих індивідів.

Виявлений взаємозв'язок вищезгаданих понять наочно ілюструється побудованою моделлю основних характеристик життєдіяльності населення (рис. 1).

Запропонована нова змістовна характеристика соціальної диференціації відображає відмінності різних верств населення за такими ознаками: потреби та можливості їх задоволення; вплив на економічні, соціальні й політичні процеси; джерела і розмір поточних доходів; бачення майбутнього; лояльність до влади та державної політики; бажання взяти на себе відповідальність за власний добробут; ймовірність соціального виключення.

Доведено, що бідність – це такий стан індивіда, за якого той потерпає від недостатності власних накопичених благ, поточних доходів і доступних кредитних ресурсів, достатніх для задоволення його фізіологічних потреб – може вразити практично будь-яку особу, проте ймовірність цього залежить від способу життя, а також уміння використати наявний суспільний статус, освіту, професійні навички тощо за тих чи інших життєвих обставин; середній клас – сукупність досить успішних особистостей, які володіють значною кількістю ресурсів, навичками та вміннями, що використовуються ними для задоволення не лише власних потреб, а й для розбудови громадянського суспільства й поліпшення соціально-економічної ситуації в країні.

Ураховуючи їхні змістовні характеристики, джерела і засоби впливу, усі чинники, що впливають на рівень та якість життя населення, розподілені на три групи: внутрішні (особисті якості індивіда), родинні (матеріальні можливості й суспільний статус сім'ї), зовнішні (вплив суспільства, ринкового механізму і механізму державного регулювання).

У дисертації зазначено, що розвиток суспільства супроводжується еволюцією поглядів науковців на державне регулювання суспільних процесів: переходом від домінування переважно ринкових або державних механізмів регуляторного впливу до пошуку оптимального їх співвідношення. При цьому змінилися і пріоритети такого впливу: від захисту інтересів держави і бізнесу до підвищення рівня та якості життя населення. Крім того, науковці все більше уваги приділяють формуванню бажаної для широкого загалу моделі взаємовідносин у ланцюгу "держава – бізнес – населення", а також удосконаленню механізму реалізації державної політики щодо підвищення рівня та якості життя населення, який ґрунтується на досягненнях світової науки і максимально враховує наявну соціально-економічну та політичну ситуацію.

Показано, що існуюче розмаїття цілей держави, а також відсутність загальновизнаної мети державної політики і пріоритетів її розвитку обумовлює низьку результативність "державного регулювання" – діяльності органів державної влади з вироблення, реалізації та вдосконалення регуляторного впливу на розвиток суспільства з метою задоволення все зростаючих потреб його членів.

З огляду на особливості суспільних процесів, суб'єктами їх регуляторного впливу є переважно відповідні органи державного регулювання, а об'єктами – не лише окремі індивіди, а й організації та установи, діяльність яких більшою чи меншою мірою впливає на рівень та якість життя населення. При цьому добробут населення також залежить від впливу ринку (попиту і пропозиції на товари, послуги та робочі місця) та суспільства (соціальних норм).

Між усіма учасниками таких відносин існують як прямі, так і зворотні зв'язки, дія яких повинна бути спрямована на вдосконалення механізму реалізації державної політики за рахунок усунення суперечностей, притаманних діючому механізму, уточнення мети та цілей державної політики, урахування принципів, критеріїв та факторів регуляторного впливу держави, а також застосування найбільш дієвих методів і засобів державного регулювання.

Найактивнішими учасниками процесу формування і реалізації державної політики щодо підвищення рівня та якості життя населення є представники системи центральних органів виконавчої влади, між якими здійснено перерозподіл функцій, у т.ч. щодо здійснення регуляторного впливу на окремі верстви населення: Міністерство праці та соціальної політики України – на пенсіонерів, безробітних, інвалідів та ін.; Міністерство економіки України, галузеві міністерства – на працездатне населення; Національний банк України – на власників депозитів і кредитів; Міністерство закордонних справ України, Державна міграційна служба України – на трудових мігрантів; Антимонопольний комітет України, Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва, Державна податкова інспекція України – на суб'єктів підприємницької діяльності тощо. Координацію заходів щодо реалізації цієї політики здійснює Кабінет Міністрів України. Результативність таких суб'єкт-об'єктних взаємовідносин істотною мірою залежить від узгодженості дій усіх органів державної влади та належного їх ресурсного забезпечення.

У другому розділі – "Специфіка державного регулювання суспільних процесів та їх вплив на рівень добробуту населення України" – основну увагу приділено дослідженню історичних витоків і сучасних причин поглиблення диференціації населення за рівнем та якістю його життя.

Проведені дослідження дають змогу зробити такі висновки: а) з розвитком суспільства населення підвищує вимоги до рівня та якості споживаних благ; б) за всіх часів була наявною диференціація населення за рівнем їхнього життя, що зумовлено нездатністю держави (небажанням чиновників) забезпечити справедливий розподіл ресурсів та результатів їх використання; в) добробут громадян залежав не лише від їх особистих якостей, а й від волі місцевої влади та правителів тих країн, які раніше контролювали цю територію; г) багатії об'єднуються для збереження влади і капіталів, а також для утримання в покорі менш забезпечених верств населення; д) майновий стан населення впливає на його самопочуття і соціальну адаптацію за нових умов.

У дисертації доведено, що обраний в Україні варіант трансформації форм власності призвів до такого: 1) негативного сприйняття широким загалом результатів приватизації; 2) занепаду окремих підприємств і цілих галузей; 3) нераціонального використання коштів, отриманих від продажу державної власності; 4) створення механізму швидкого збагачення окремих осіб, завдяки чому власність на засоби виробництва і владу було сконцентровано в руках політико-адміністративних й економічних кланів; 5) поширення рейдерства та інших тіньових способів зміни власників підприємств; 6) збереження ймовірності націоналізації тих підприємств, які були приватизовані з порушеннями.

Однією з основних причин існуючих недоліків державного регулювання суспільних процесів є корупція – процес деформації відносин між економічними суб'єктами, що набув поширення через неспроможність держави та громадськості забезпечити ефективну і справедливу діяльність окремих осіб, які допускають корисливе зловживання своїм становищем і тим самим підривають довіру до влади й ускладнюють соціально-економічну і політичну ситуацію в країні. Доведено, що для одних корупція – це доходи, а для інших – витрати, які супроводжують ті чи інші незаконні операції.

Легалізація викривленого трактування чинного законодавства створила сприятливе підґрунтя для відходження від соціальних норм і розвитку тіньової економіки – економічних процесів, які мають певну міру протиправності (напівлегальні, нелегальні, кримінальні), через що приховуються її учасниками і тому не знаходять свого відображення в офіційній статистиці.

Доведено, що лібералізація економіки за відсутності дієвих важелів впливу на здійснювані процеси призвела до істотних диспропорцій у перерозподілі ресурсів і доходів, а також створення сприятливих умов, за яких численні зловживання (шахрайство, корупція, рекет, контрабанда тощо) стали складовими дієвого механізму протизаконного формування первинних капіталів окремими верствами населення. Крім того, через істотний розрив між трудовими доходами і доходами на капітал було не лише підірвано стимули до продуктивної праці, а й створено передумови для подальшого поглиблення диференціації населення за доходами і, як наслідок, за рівнем та якістю їх життя.

Основними складовими соціальної політики держави є соціальні стандарти, соціальні гарантії, соціальне забезпечення населення. Хоча впродовж 2000 – 2008 рр. прожитковий мінімум в Україні зріс більш ніж удвічі, але тотожне зростання індексу споживчих цін зберегло розрив між цим базовим державним соціальним стандартом і кількістю грошей, необхідних для формування бюджету мінімального достатку. Зацікавленість держави в наближенні фактичних показників рівня та якості життя населення до відповідних стандартів не обмежується лише численними деклараціями можновладців, а й знаходить свій прояв у національних та регіональних цільових програмах.

Однією з основних державних соціальних гарантій є мінімальна заробітна плата, розмір якої значно поступається рівню країн Центральної та Західної Європи, що й обумовлює поширення бідності серед працюючого населення України.

Право на державне соціальне забезпечення пов'язано з потребою в економічному та соціальному захисті тих категорій населення, які за незадовільним станом здоров'я, відповідним віком або з інших причин не можуть самостійно забезпечувати себе засобами до існування, а відтак, підтримувати достатній життєвий рівень. Чинна система державного соціального забезпечення населення України охоплює практично всі його верстви і включає 11 внутрішніх підсистем; вона побудована на поєднанні активних (пов'язаних з результатами трудової діяльності працівника) і пасивних форм (забезпечення мінімального рівня життя у разі втрати роботи).

У дисертації доведено, що, прагнучи кращого життя, населення спрямовує свої зусилля на збільшення власних доходів, які відрізняються джерелами, розміром і стабільністю. При цьому вкрай важливо, щоб підвищення доходів населення корелювало з темпами економічного зростання, але в Україні така залежність не дотримується, через що існують економічні (неконтрольоване зростання цін на товари і послуги) та політичні проблеми (недовіра до влади), які слід вирішити.

Поточні доходи також зумовлюють пропорції між витратами та заощадженнями, тобто задоволенням потреб сьогодні і в майбутньому. Оптимізація такого співвідношення передбачає урахування цінності грошей – відображення суб'єктивного ставлення індивіда до грошей, яке ґрунтується на поєднанні двох складових: з одного боку, витрат часу і зусиль на те, щоб заробити певну кількість грошей, з іншого – кількості благ, які можна придбати за них. Саме тому надзвичайної важливості набуває стабільність купівельної спроможності заощаджень, оскільки для всіх верств населення притаманне бажання не лише зберегти, а й примножити свої статки.

На відміну від громадян розвинутих країн світу, населення України має такі пріоритети щодо розміщення тимчасово вільних активів: лише обмежене коло осіб купує цінні папери; попри позитивну динаміку, масовим не стало розміщення заощаджень населення в банківських дорогоцінних металах; особи із середніми та високими доходами досить активно (зокрема, до середини 2007 р.) купували нерухомість і землю, однак економічна криза спричинила обвал цих "перегрітих" ринків; найпопулярнішим місцем розміщення заощаджень є національна та вільноконвертована валюта, яка зберігається не лише вдома, а й у банківських установах. Останнє, окрім іншого, обумовлене тим, що упродовж 1999 – 2008 рр. мінімальна сума компенсації Фондом гарантування вкладів фізичних осіб зросла в 300 разів, однак це не забезпечує повний захист заощаджень населення, розміщених у банківській системі.

У межах проведеного дослідження було виявлено, що в Україні кризи валютно-курсової політики держави 2004-2005 рр. і 2008 рр. мають багато як спільного (послідовність подій; різкі коливання курсу супроводжувались збільшенням маржі; більшість населення купує ВКВ за відносно максимальним курсом, а продає – за порівняно мінімальним, через що має додаткові втрати), так і відмінного (у 2005 р. різка ревальвація гривні практично завершила процес виходу з кризи у фінансовій системі країни, тоді як у 2008 р. передувала їй; у 2005 р. продовжилось економічне зростання, набуло розвитку споживче та іпотечне кредитування; натомість у 2008 р. стали наочними всі недоліки державної політики попередніх років, унаслідок чого відбулось поєднання загроз внутрішньої економічної та глобальної фінансової кризи). Загострення ситуації на валютному ринку супроводжувалось девальвацією національної валюти, втечею з країни нерезидентів, ажіотажним попитом тощо.

Неспроможність української економіки кількісно та якісно задовольнити зростаючий попит на внутрішньому ринку призвела до нарощування обсягу імпорту, придбання якого підживлювалось ревальвацією гривні (2005 та 2008 рр.) та розвитком споживчого кредитування, яке стало можливим за рахунок залучення в Україну порівняно дешевих кредитних ресурсів від іноземних банків, чиї дочірні компанії розширювали своє представництво на українському фінансовому ринку. Тим самим було закладено підвалини системної кризи української економіки.

У третьому розділі – "Оцінювання регуляторного впливу держави на рівень та якість життя населення України" – систематизовано існуючі й запропоновано власні методичні підходи до моніторингу рівня та якості життя населення, використання яких дозволило оцінити результативність реалізації стратегії подолання бідності та ступінь задоволення основних потреб населення України.

Доведено, що існуючі методики оцінки рівня та якості життя населення відрізняються за кількістю застосованих показників, ступенем їх суб'єктивності й адаптованості до конкретних умов, критеріями оцінювання тощо. Оцінюючи рівень добробуту населення на мікрорівні, об'єктом виступає окремий економічний суб'єкт (індивід, домогосподарство), натомість на макрорівні – населення певної території (регіону, країни). Таке оцінювання може здійснюватися як фахівцями (експертами), так і респондентами (самооцінка). У межах дослідження рівня та якості життя населення на мікрорівні слід застосовувати як загальновживані, так і нові показники, серед яких чільне місце має належати "ліквідаційній вартості активів індивіда" – сукупності грошових надходжень, які цей індивід отримає від термінового продажу власного рухомого та нерухомого майна. Уведення в обіг цього показника зумовлено необхідністю врахування суто економічного критерію оцінювання рівня добробуту населення – ринкової (реальної) вартості благ, якими володіють індивіди. Але особливої значущості цей показник набуває у випадках, коли досліджується їхня здатність виходити із форс-мажорних обставин, в які ті час від часу потрапляють.

Комплексне вирішення проблеми підвищення рівня та якості життя населення передбачено Стратегією подолання бідності, затвердження якої в 2001 р. стало хоча і дещо запізнілою, але необхідною реакцією влади на зниження задоволеності населенням країни власним життям й рішення Самміту Тисячоліття ООН, згідно з яким подолання бідності є метою № 1 для України, оскільки вона є однією з найбідніших країн Європи.

Виявлено, що: 1) рівень бідності, обчислений за різними критеріями, має відмінні абсолютні значення показника та нетотожну амплітуду його коливання в динаміці; 2) прожитковий мінімум на сьогодні не відображає реальну межу бідності, а показники, обчислені з його використанням, – недостатньо об'єктивні; 3) невідповідність офіційних і фактичних (відповідно, 26,2 і 82,7 % у 2001 р.) масштабів бідності є свідченням популізму та неефективної діяльності органів державної влади; 4) темпи зниження рівня бідності є неоднаковими для різних регіонів, місцевостей та верств населення; 5) з'явилася загроза застійної бідності, коли в бідних сім'ях немає надії вибратися з нужди; 6) бідність поширилась серед працюючого населення; 7) хоча упродовж 2000 – 2008 рр. рівень бідності (за прожитковим мінімумом) знизився у 4,5 рази (до 17,7 %), однак 47,7 % респондентів відзначають низьку результативність реалізації Стратегії подолання бідності. Серед причин наявної ситуації слід назвати такі: обмеженість урядового контролю за окремими наслідками власної діяльності, вплив на бюрократію політичних процесів, відсутність чіткого зв'язку між стратегією і урядовою програмою, слабкий контроль за якістю її виконання, нераціональний розподіл обмежених ресурсів тощо.

Доведено, що упродовж усього періоду економічного зростання Державна служба зайнятості України постійно перевиконувала план з працевлаштування громадян на вільні та новостворені робочі місця, однак з початком економічної кризи така діяльність стала малорезультативною, переважно через недостатнє використання державою дієвих важелів впливу на роботодавців (зокрема, щодо убезпечення персоналу підприємств від неповної зайнятості, відпусток за власний рахунок, звільнення тощо).

Завдяки підвищенню рівня мінімальної заробітної плати, що відбувалось на тлі економічного зростання упродовж 2001 – 2008 рр., середньомісячна заробітна плата зросла в 5,8 разів, натомість індекс споживчих цін – лише у 2,2 рази. Така ситуація свідчить про ймовірні успіхи у виконанні завдань Стратегії подолання бідності, у т.ч. щодо неухильного підвищення реальних трудових доходів населення. Однак, як виявилось, за рівнем оплати праці Україна й надалі у 2 – 8 разів поступалась не лише розвинутим країнам світу, а й країнам з перехідною економікою. Відзначено, що зростання заробітних плат відбувається головним чином за рахунок істотного підвищення рівня оплати праці у фінансових установах, у сфері державного управління, на підприємствах транспорту та зв'язку, на промислових і будівельних підприємствах.

Через невідповідність темпів зростання продуктивності праці та рівня її оплати (упродовж 2000 – 2006 рр. ці показники зросли, відповідно, у 1,6 і 4,5 рази), більшість працівників не бажає (без випереджального за часом і масштабами матеріального заохочення) більш завзято та із використанням інновацій виконувати свої функціональні обов'язки. Відображенням низької вмотивованості також є те, що в 2008 р. 13 % працівникам (у 2001 р. – 67,3 %) було нараховано заробітну плату меншу від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Проведені дослідження взаємозв'язку рівнів доходів і бідності дали змогу виявити таке: відсутність "задовільної зони" є свідченням істотних диспропорцій у розвитку регіонів України; дев'ять регіонів, які належать до "зони рівноваги", є економічною основою для подальшої боротьби з бідністю, натомість регіони "критичної зони" та "зони лиха" – територією зосередження першочергової підтримки з боку місцевих і центральних органів державної влади.

Позитивною є зміна структури доходів населення України (дедалі більшою стає частка доходів від власності, прибутку та змішаного доходу), що є наочним свідченням не стільки підвищення рівня добробуту в цілому, скільки формування національної буржуазії.

У дисертації обґрунтовано доречність виділення трьох рівнів людських потреб (фізіологічні потреби, умови життєдіяльності, довгострокові цінності), кожний з яких вирізняється своєю змістовною характеристикою та мотивами людини до задоволення цих потреб. Рівень задоволеності потреб кожного рівня залежить від виду та інтенсивності діяльності індивіда, способу його життя.

Важливою запорукою життєдіяльності людини є її повноцінне харчування. Унаслідок об'єктивних (рівня доходів, доступності продуктів) та суб'єктивних причин (спосіб життя, вид діяльності, особисті чинників тощо) значна частина населення України й надалі потерпає від дефіциту фізіологічно найбільш цінних харчів, які вміщують білок тваринного походження, вітаміни і мікроелементи та, водночас, споживає більше за наукового обґрунтовану норму рослинної олії, риби і рибопродуктів, яєць, хліба і хлібобулочних виробів, картоплі і цукру.

На практиці навіть населення з найменшими доходами достатньою мірою забезпечене одягом і взуттям. Саме тому доречніше вести мову не про кількісні, а якісні характеристики цих предметів і, відповідно, місце їхнього виробництва (більшість одягу й взяття, які продаються в Україні, є імпортними або виготовлені напівлегально вітчизняними цеховиками) та придбання (магазини, базар).

За будь-яких обставин кожна людина потребує "даху над головою". Так, понад 90 % сімей проживає у власній оселі, 3 % – у державному чи відомчому житлі, 2 % – винаймають його у фізичних осіб, 3 % – все ще мешкають у комунальних квартирах і гуртожитках. Водночас відсутні офіційні дані про кількість осіб без постійного місця проживання, що створює ілюзію повного задоволення потреби населення в житлі. Однак наявність оселі ще не є гарантією комфортних умов життя, оскільки помешкання можуть відрізнятися розміром, технічним станом, облаштуванням, розміщенням тощо. Тотожна ситуація має місце з наявністю в населення товарів тривало користування. Так, наприклад, забезпеченість 93,9 % (2008 р.) сімей кольоровими телевізорами характеризує лише їхні можливості щодо перегляду телевізійних передач, але не відображає функціональні й естетичні характеристики телевізора.

Не можна залишити поза увагою довгострокові цінності (потреби) індивіда, чи не найважливішою з яких є тривале та повноцінне життя. У зв'язку з цим доречно згадати про бажання населення України не лише територіально, а й за стандартами власного життя (якістю житла, харчування, одягу, відпочинку, освіти, медичного обслуговування) бути європейцями.

Розвиток ринкових відносин в Україні позначився розширенням асортименту і номенклатури споживчих благ, підвищенням значущості зростання доходів населення як основоположної умови для задоволення тих чи інших їхніх потреб і подальшого економічного розвитку – сталих збалансованих кількісних та якісних змін, які обумовлюють поліпшення соціально-економічної і політичної ситуації в країні.

У четвертому розділі – "Перспективні напрями реалізації державної політики щодо підвищення рівня та якості життя населення України" – доведено необхідність удосконалення механізму державного регулювання суспільних процесів; розбудови соціально відповідального суспільства; розробки та реалізації національної стратегії запобігання бідності.

Підтверджено необхідність удосконалення регуляторного впливу держави на суспільні процеси, що передбачає посилення державної підтримки реального сектора економіки за рахунок відновлення ВЕЗ і ТПР, надання податкових, митних та інших пільг, розробки й упровадження технічних і технологічних інновацій (у т.ч. розробок вітчизняної науки та практики), захисту прав власності на активи, що використовуються в бізнесі, незалежно від його розміру, накладення мораторію на подальшу трансформацію форм власності, детінізацію економіки та протидію рейдерства, скорочення адміністративних бар'єрів і корумпованості посадовців, розмежування бізнесу та влади, уникнення нераціонального використання бюджетних коштів, спрямування запозичених ресурсів (у т.ч. кредитів МВФ) лише на розвиток матеріально-технічної бази підприємств, а не на реалізацію соціальних проектів тощо.

Загалом, державне регулювання суспільних процесів має бути спрямоване на підвищення якості життя населення, що забезпечується реалізацією таких заходів: поліпшення житлових умов і благоустрій населених пунктів, розвиток їхньої соціальної інфраструктури; розвиток житлово-комунального господарства, громадського транспорту та інших галузей міського господарства; підвищення безпечності умов праці та проживання населення.

Доведено, що відповідальність економічних суб'єктів передбачає дотримання таких принципів: законності, моральності, неодмінності, справедливості, превентивності. Суб'єктами відповідальності можуть бути окремі індивіди, колективи або великі соціальні групи, які усвідомлюють можливі наслідки своєї діяльності; об'єктами – усе те, за що суб'єкт може бути притягнений до відповідальності; інстанціями – той (ті), хто оцінює, контролює, здійснює профілактику та накладання санкцій на суб'єкта відповідальності, і таким способом регулює його діяльність.

Для сучасної України надзвичайної актуальності набуває підвищення соціальної відповідальності не лише органів державної влади та бізнесу, а й окремих індивідів (фактично, населення). Саме громадянин (з його правами й обов'язками, потребами і можливостями, проблемами і засобами їх вирішення) має стати не лише пріоритетом для суспільства, а й об'єктом соціальної відповідальності за такими її видами: особиста, родинна, економічна, екологічна, професійна, політична. Суб'єкти соціальної відповідальності здійснюють свою діяльність, виходячи не лише з правових, а й соціальних норм – системи вимог, які висуваються суспільством до своїх членів стосовно їхньої поведінки. Існуюча на сьогодні система міжособистісних взаємовідносин загострює соціально-економічні протиріччя між представниками різних верств населення, що варто розцінювати як загрозу національній безпеці.

Обґрунтовано необхідність формування соціально відповідального суспільства – суспільства, в якому всі без виключення його члени зобов'язані відповідати за свої дії, вчинки чи бездіяльність (рис. 2), що стане можливим завдяки розвитку самосвідомості людей, посилення позитивного впливу сім'ї, трудового колективу та громадськості на індивіда, що в сукупності забезпечує дотримання ним правових і соціальних норм.

Доведено, що боротьба з бідністю має дві взаємопов'язані складові: подолання бідності – процес, спрямований на усунення найгостріших її проявів і підвищення рівня реальних доходів найменш забезпечених прошарків населення; натомість запобігання бідності – попередження збідніння усіх його верств.

Попри її суспільну значущість, в Україні наразі відсутня законодавчо закріплена національна стратегія запобігання бідності, яка має за мету підвищення рівня та якості життя населення.

Під час розробки та реалізації стратегії необхідно зважати на причини, форми прояву і наслідки поширення бідності, напрями підвищення рівня добробуту населення, спиратися на чинну нормативно-правову базу, враховувати наявну соціально-економічну ситуацію, регіональні, національні та інші чинники впливу. Механізм реалізації стратегії передбачає комплексне застосування державою доступних їй методів і засобів регуляторного впливу на суспільство та суб'єктів господарювання, завдяки чому забезпечує запобігання бідності серед усіх верств населення. Результативність реалізації стратегії слід оцінювати за допомогою соціальних індикаторів рівня та якості життя населення.

Доведено, що стратегічною метою державної політики є підвищення рівня та якості життя населення. Натомість решта – це цілі, підпорядковані досягненню визначеної мети, серед яких найбільшої уваги заслуговують такі: побудова в Україні розвинутої ринкової економіки; узгодження інтересів держави, бізнесу та населення; забезпечення економічного розвитку; формування соціально відповідального суспільства; ефективне використання ресурсів і справедливий розподіл результатів їх використання; утвердження стандартів рівня та якості життя, притаманних високорозвиненим країнам світу; підвищення доступності благ і рівня задоволення потреб населення.

Зважаючи на її специфіку, державна політики щодо підвищення рівня та якості життя населення має базуватися на таких принципах: відповідальності, демократизму, законності, зрозумілості, комплексності, науковості, послідовності, прозорості, результативності, системності, справедливості, узгодженості.

Формування комплексного (а не окремих, як це було донині)механізму реалізації державної політики щодо підвищення рівня та якості життя населення обумовлює необхідність: 1) спрямування діяльності органів виконавчої влади на вирішення тих проблем, які донині залишались другорядними; 2) недопущення формування додаткових структурних підрозділів органів виконавчої влади, оскільки це призведе не лише до дублювання значної частини їхніх державно-управлінських функцій, а й необхідності залучення додаткових фінансових, матеріальних і людських ресурсів; 3) уточнення розподілу функцій між центральними органами виконавчої влади й забезпечення координації їхньої діяльності; 4) відстеження результативності регуляторного впливу держави на рівень добробуту населення; 5) розроблення пропозицій щодо вдосконалення механізму реалізації державної політики та моделювання соціально-економічних наслідків таких змін (рис. 3).

Кожний механізм, як видно з рис. 3, передбачає застосування відповідних методів і засобів державного регулювання, спрямованих на таке: утвердження статусу України як високорозвиненої європейської країни, здатної бути надійним партнером у вирішенні соціальних, економічних, політичних та інших питань на міжнародній арені; забезпечення захисту прав тих громадян, хто тимчасово працює чи відпочиває за кордоном; сприяння розширенню ринків збуту вітчизняної продукції; залучення в національну економіку інвестицій та інновацій; підвищення рівня та якості життя населення.

У п'ятому розділі – "Концептуальні підходи до вдосконалення механізму реалізації державної політики щодо підвищення рівня та якості життя населення України" – обґрунтовано методологічний підхід до вдосконалення методів і засобів державного регулювання, які спрямовано на подолання та попередження бідності, а також підвищення рівня добробуту населення.

У роботі обґрунтовано необхідність удосконалення механізму реалізації державної політики щодо підвищення рівня та якості життя населення, основні напрями якої визначено національною стратегією запобігання бідності.

Зважаючи на значний популізм державно-управлінських рішень щодо формування розміру оплати праці, у дисертації доведено, що переважна більшість зайнятого населення пов'язує свій добробут не з розвитком власних професійних навичок і отриманням нових знань, а із затвердженням Парламентом дедалі вищого розміру мінімальної заробітної плати, яка значно перевищує прожитковий мінімум для працездатних осіб.

Установлено, що на сьогодні (особливо в умовах економічної кризи) ні держава, ні бізнес не готові платити працівникам гідну заробітну плату, розмір якої має збільшуватись відповідно до темпів зростання продуктивності їх праці. Однак збереження моделі "дешевої робочої сили", збільшення витрат населення на оплату освітніх і медичних послуг та зниження дієвості соціальної політики держави знижує доступність соціально значущих благ, а відтак, обумовлює подальше збідніння працюючого населення та членів їхніх родин, якщо ті не мають додаткових (у т.ч. неофіційних) доходів.

Перехід до моделі "дорогої робочої сили" має низку переваг, серед яких слід виділити такі: 1) працююче населення нарешті стане значно заможнішим за те, яке живе на соціальні трансферти; 2) для забезпечення доступності освітніх, медичних та інших послуг населенню не обов'язково буде мати тіньові доходи; 3) держава делегує частину своїх соціальних зобов'язань бізнес-структурам, некомерційним організаціям й окремим громадянам, завдяки чому буде створено передумови для ефективнішого використання бюджетних коштів тощо.

Водночас, не можна оминути увагою ймовірні загрози, пов'язані з реформами в царині оплати праці такі, як: 1) загострення проблеми пошуку додаткових джерел фінансового забезпечення фондів оплати праці; 2) поглиблення диспропорцій між продуктивністю праці та рівнем її оплати; 3) підвищення вимог до своєчасного і якісного виконання своїх посадових обов'язків працівниками, а також до якості товарів та послуг; 4) розкручування інфляційних процесів через підвищення доходів населення та зростання собівартості продукції і її ціни; 5) актуалізація доцільності індексування пенсій, які були нараховані до відповідних змін; 6) істотне збільшення розміру соціальних платежів, які буде сплачувати працівник та, відповідно, зменшення тих, які покладено на роботодавців.

Для попередження гіперінфляції та збереження робочих місць необхідно тимчасово обмежити готівкові розрахунки, заохочувати населення до придбання вітчизняних товарів, використовувати інструменти макроекономічного регулювання та ін.

Доведено, що запорукою ефективного запровадження єдиного соціального внеску (ЄСВ) є таке: 1) об'єднання чотирьох платежів (пенсійного страхування, страхування від тимчасової втрати працездатності, страхування від нещасного випадку, страхування від безробіття) в один і наділення Пенсійного фонду України компетенцією стягувати та розподіляти ЄСВ; 2) установлення його ставки на рівні 35 %, з яких 20 % – сплачує роботодавець та 15 % – найманий працівник; 3) підвищення відповідальності працівників і роботодавців за ухилення від сплати внеску, а посадових осіб Фонду – за неефективне використання коштів; 4) активізація роз'яснювальної роботи серед населення щодо переваг і перспектив упровадження ЄСВ тощо.

На тлі суспільного розвитку та все зростаючих потреб населення надзвичайної актуальності набуває зміна суспільної ролі соціальних стандартів: перехід від стандартів бідності (прожиткового мінімуму) до стандартів добробуту (соціального мінімуму). При цьому, зважаючи на роль у житті населення товарів індивідуального користування та враховуючи їх якість (фактичний термін повноцінного використання) у нижчому ціновому діапазоні, необхідно в середньому в чотири рази підвищити відповідну складову цього соціального стандарту. Тотожних змін потребує норматив забезпечення населення послугами культури, оскільки без цього неможливо сформувати гармонійну особистість та задовольнити довгострокові потреби індивіда.

Незважаючи на неоднозначне ставлення широкого загалу до податку на багатство, його впровадження має стати запорукою збільшення надходжень до місцевих бюджетів і додатковою статтею оподаткування статків населення. У зв'язку з цим необхідно: 1) створити повноцінний реєстр об'єктів оподаткування та науково обґрунтовану методику їх оцінки; 2) чітко розмежувати об'єкти оподаткування, які знаходяться у власності фізичних та юридичних осіб з тим, щоб не допустити зловживань з боку окремих осіб; 3) провести національну кампанію з амністії капіталів з тим, щоб усі громадяни задекларували своє майно і доходи; 4) уповноважити ДПАУ оцінювати об'єкти оподаткування й стягувати податок на багатство до місцевих бюджетів; 5) організувати навчання та підвищення кваліфікації посадових осіб, які оцінюватимуть об'єкти оподаткування; 6) розробити та реалізувати комплекс заходів, спрямованих на запобігання зловживань з боку посадових осіб органів державної влади під час оцінки об'єктів оподаткування, а також на попередження фактів ухилення від сплати цього податку; 7) установити єдину ставку податку на багатство – 1 % від ринкової ціни об'єкта оподаткування; 8) за необхідності проводити переоцінку об'єктів оподаткування; 9) надати місцевим органам влади право встановлювати пільги у справлянні податку на багатство.

Обґрунтовано, що підвищення розміру неоподаткованого мінімуму доходів громадян до рівня прожиткового мінімуму для працездатних осіб дозволить дещо збільшити чисті доходи населення. Але такі зміни стануть можливими лише разом із запровадженням податку на багатство та переходом до моделі "дорогої робочої сили", завдяки чому буде не лише збережено, а й помітно збільшено дохідну частину місцевих бюджетів.

Вагомою запорукою попередження бідності є набуття населенням якісної освіти й подальше професійне та культурне самовдосконалення, розробка ефективного механізму стимулювання участі роботодавців у підготовці й працевлаштуванні фахівців, організації практики студентів, підтримки навчальних закладів у реалізації освітніх і наукових проектів. Не менш важливою умовою попередження бідності є забезпечення належного рівня здоров'я населення, що істотною мірою пов'язано не лише зі способом життя, а й доступністю медичних послуг. Для цього необхідно здійснити такі заходи: обмежити рівень рентабельності платних медичних послуг і торгових націнок на лікарські препарати; забезпечити соціально вразливі верстви населення законодавчо гарантованим мінімальним рівнем якісного безоплатного медичного обслуговування; оптимізувати співвідношення між платними та безоплатними медичними послугами; узгодити рівень фінансування медичних закладів з рівнем наданих населенню медичних послуг (у т.ч. на безоплатній основі); підвищити рівень оплати праці медичних працівників і поліпшити умови їхньої праці; розвивати сільську медицину; проводити профілактику соціально небезпечних хвороб (ВІЛ/СНІД, сухоти тощо).

Основними напрямами підвищення рівня добробуту населення є такі: гарантування виплати компенсацій по вкладах фізичних осіб; забезпечення населення та бізнесу доступними кредитними ресурсами; завершення реформи житлово-комунального господарства; реалізація державної програми "Доступне житло"; розвиток іпотечного кредитування; формування цивілізованого ринку землі з подальшим зняттям мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, переоцінка таких земель і законодавче закріплення обґрунтованого мінімального розміру орендної плати.