ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ НА ЗАСАДАХ ДЕМОКРАТИЧНОГО ВРЯДУВАННЯ

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі: обґрунтовано актуальність теми дослідження і її значущість, встановлено зв'язок із науковими програмами; розкрито мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, наукову новизну отриманих результатів та їх практичне значення; визначено особистий внесок здобувача, наведено відомості про апробацію результатів дослідження, структуру дисертації, обсяг.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні основи дослідження і забезпечення ефективності державного управління» за результатами  аналізу зарубіжних та вітчизняних джерел, порівняння концепцій публічного управління, узагальнюються здобутки на даному напрямі науки державного управління, визначається ступінь дослідження проблеми; обґрунтовується необхідність переосмислення й подальшої розробки теоретико-методологічних засад забезпечення ефективності державного управління; визначаються напрямки і методологія наукового пошуку дисертанта.

У першому підрозділі – «Проблема ефективності державного управління (Public administration) у вітчизняній і зарубіжній літературі: концептуальні засади» критично осмислюються наукові напрацювання за темою дисертації з огляду на її міждисциплінарний характер і в контексті суспільних викликів. Зазначається, що належний фундамент для широкого кола досліджень ефективності було закладено В.Петті, Д.Рікардо (класична політекономія), Г.Емерсоном, Ф.Тейлором, А.Файолем (менеджмент), Т.Котарбінським (праксеологія), а також М.Сперанським, О. Богдановим, Г.Гастєвим. У працях зарубіжних класиків теорії та методології управління визначено основи дослідження різних аспектів наукової організації праці і управління.

Проаналізовано роботи сучасних українських та російських учених у галузі державного управління (В. Авер’янова, Г.Атаманчука, В.Афанасьєва, В.Бакуменка, З.Балабаєвої, Д.Зеркіна, В.Ігнатова, В.Капітона, В.Князєва, В.Козбаненка, А.Колодій, В.Мартиненка, Н.Мельтюхової, П.Надолішнього, Н.Нижник, Г.Одінцової, А.Решетніченка, Л.Сморгунова, Ю.Сурміна, Г.Цвєткова, ін.), в яких здійснено соціально-філософський і організаційно-правовий аналіз державного управління, обґрунтовано методологічну роль понять, категорій та принципів, парадигм в осягненні змісту і сутності  управління суспільним розвитком.

З окремих питань ефективності державного управління і місцевого самоврядування захищено ряд дисертаційних досліджень. Так, О.Єгоровим здійснено спробу розробити концепцію ефективного системного управління містом та обґрунтувати її практичне застосування. І.Артим запропоновано розробку інформаційно-методичної бази для реалізації обраних моделей, а також визначення інтегрального показника, який поєднує кількісні і якісні результати діяльності. В.Дзюндзюком обґрунтовано теоретико-методологічні засади та розроблено механізми послідовного переходу до функціонування органів влади як високоефективних публічних організацій. В.Тертичкою здійснено теоретико-методологічне обґрунтування підходів до соціально-економічного і політичного оцінювання результативності й ефективності при аналізі державної політики.

У результаті в досліджуваній сфері наукового пізнання здійснено методологічну переорієнтацію не тільки з суто термінологічних, але й принципово концептуальних проблем: опису категорій, обґрунтування їх змістовного наповнення, співвіднесення загальних законів із законами, закономірностями та принципами управління, систематизації існуючих класифікацій тощо.

З’ясовано, що найбільш дослідженими є питання вироблення показників та критеріїв, інструментів та технологій, моделей ефективних організацій. І значно менше вивчені конкретні механізми забезпечення та оцінювання ефективності органів публічної влади. Те ж саме спостерігається і при спробах визначати ресурси, задіяні в управлінській  діяльності. Недостатньо активно використовуються при дослідженні ефективності сучасні концепції і теорії публічного управління, можливості, які відкриває системно-синергетичний підхід. Не зважаючи на неодноразове звернення науковців до визначення основних понять в межах досліджуваної проблеми, поняття «ефективність», «ефективність системи державного управління», «оцінювання» є певною мірою новими, не існує загальноприйнятого і обґрунтованого їх визначення.

Крім того, зазначається, що з поглибленням демократичних процесів, запровадженням ринкових механізмів господарювання, які стимулюють використання в державному секторі інструментів підвищення ефективності приватного сектору відбувається зміна суб’єктно-об’єктної взаємодії, керуючої та керованої підсистем державного управління. Тому належить вести мову саме про трансформацію державно–управлінської системи, а не про її модернізацію як один із варіантів суспільного розвитку, що призводить до вдосконалення шляхом накопичення  кількісних змін у розвитку певного явища.

Проведений аналіз висвітлення ефективності державного управління у зарубіжній та вітчизняній науковій думці надав змогу оцінити ступінь дослідженості проблеми, сконцентрувати увагу на найбільш дискусійних питаннях, уточненні концептуальних засад, які слугують методологічною основою для практичного застосування інструментів, технологій, розробки моделей забезпечення ефективності державного управління.

У другому підрозділі «Концепції ефективного публічного управління в історичній ретроспективі. Методологія дослідження» акцентується увага на тому, що сутність «глобальної революції в державному управлінні» (Дональд Кеттл) в кінці ХХ ст., спрямованої на забезпечення ефективності публічного сектора, знайшла обґрунтування в концепціях «New Public management», «Gove
ance», «Good gove
ance», «Responsive gove
ance». Якщо «New public management» зосереджений на економічній ефективності, перенесенні у сферу публічного управління інструментів і технологій менеджменту із приватного сектору, то «Gove
ance» охоплює, з одного боку, практику публічного адміністрування на усіх рівнях, з іншого – інститути, механізми, процеси, через які організовані групи громадян, окремі громадяни виражають і узгоджують свої інтереси, врегульовують суперечності, реалізують законні права і виконують громадянські обов’язки.

Концепція демократичного врядування (П.Надолішній) як система наукових поглядів на управління суспільним розвитком, відображає парадигмальні зміни у вітчизняній теорії і практиці державного управління. Зокрема – переорієнтацію державно-управлінської системи на людину як вищу ціль, розуміння держави як основного політичного інституту суспільства, сформованого суспільством і підконтрольного йому, визнання управління суспільним розвитком як процесу самоорганізації. Концепція ґрунтується на використанні методологічного інструментарію синергетики, системного підходу, напрацювань теорії соціальних мереж, нової інституційної теорії, ін. Відтак, функціонування суспільства, як цілісної саморегульованої системи, відбувається на засадах верховенстві права, участі громадян і їх об’єднань, соціального партнерства, підзвітності та підконтрольності органів публічної влади, передбачає узгодженість суспільних інтересів, прозорість, результативність і ефективність діяльності органів публічної влади.

Прикладну роль відіграють положення концепції управління за результатами, що заснована на використанні зворотних зв’язків, очікуваних та досягнутих результатів у порівнянні з цілями та використаними ресурсами.

Кожний із етапів розвитку концептуальних засад збагачував методологічними напрацюваннями наступний етап, та розкривав перспективи подальших наукових пошуків. Відтак, органічне поєднання класичних теорій і підходів із сучасними теоретичними концепціями публічного управління та визначеними загальнонауковими і спеціальними методами складає належне підґрунтя об’єктивного вирішення теоретичних та практичних питань проблеми забезпечення ефективності державного управління. А саме: загальна теорія систем, теорія багаторівневих (ієрархічних) систем, соціосинергетика, теорія мереж та інституційна теорія, концепція сталого розвитку і концепція демократичного врядування. Адекватним методологічним підґрунтям міждисциплінарного дослідження проблеми ефективності державного управління є системний підхід, який надає змогу прослідкувати взаємозв’язки в межах системи, осягнути їх глибинність, взаємозалежність та взаємовплив, що в сукупності якісно змінюють суб’єктно-об’єктну взаємодію.

У третьому підрозділі «Базові категорії дослідження ефективності державного управління» визначаються концептуальні підходи до аналізу понять «ефективність», «соціальна ефективність», «ефективність державного управління»; досліджуються принципові відмінності між поняттями «ефективність» та «продуктивність», «результативність», «ефект» та «якість».

Обґрунтовано, що складність визначення ефективності у системі державного управління обумовлюється низкою характеристик феномена, серед яких: багатоаспектність/комплексність; диференційованість/багаторівневість; неоднорідність внутрішньої структури; відносність поняття ефективності, що обумовлюється прийнятим її визначенням (поділом величини ефекту на величину витрат) і неоднозначністю характеристики діяльності стосовно чітко визначених цілей, ін. Наголошено, що результативність визначається як ступінь відповідності отриманого результату задекларованим цілям. Ефективність передбачає не тільки кількість і якість продукту, а й оцінювання наслідків (збільшення кількості громадян, задоволених спожитим продуктом, послугами, зростанням їх життєвого рівня). Це надало змогу концептуалізувати поняття «ефективність державного управління», визначити сутнісні характеристики.

У державному управлінні найкращі показники ефективності досягаються за умови вироблення якомога більшої кількості якісних продуктів (наданих послуг), досягнення позитивних змін в умовах життєдіяльності людей при заданому мінімумі витрат/ресурсів. Тобто, загальноприйнята формула: E=R/I (де E – ефективність, що має бути максимальною, R – результат, I – витрати), набуває дещо іншого змістовного наповнення, ніж у виробничому менеджменті, де акцент робиться, головним чином, на мінімізації витрат при забезпеченні запланованого результату. Результати державного управління  (прогнозні, заплановані, наявні) порівнюються із умовами їх досягнення (співвідносяться із витратами), та корисністю, яку отримують громадяни в процесі споживання виробленого продукту (наданих послуг).

У четвертому підрозділі «Принципи забезпечення ефективності державного управління» досліджуються закони, закономірності та принципи, які стосуються функціонування і розвитку управлінських систем. В постіндустріальну епоху тенденція неухильного підвищення ефективності державного управління призвела до якісної зміни його принципів. Підкреслено, що фундаментальні принципи встановлюють критерії для оцінювання ефективності системи в цілому, а похідні від них –діяльності органів публічної влади. Наголошується, що ефективність системи державного управління перебуваючи у прямій залежності від уміння застосовувати принципи та методи управління в процесі досягнення інституціями поставленої соціальної мети, потребує здійснення діяльності на паритетних засадах з урахуванням сукупності об’єктивних та суб’єктивних чинників, які безупинно змінюються, уточнюються, вдосконалюються в залежності від: потреб практики; наукової організації всіх сфер суспільного життя; доцільності та економічності використання ресурсів; політичної стабільності; матеріальних, соціально-політичних, організаційно-правових, психологічних, етичних факторів тощо.

За результатам аналізу літератури конкретизовано напрямки наукового пошуку дисертанта. А саме: дослідження сутнісних характеристик та складових механізмів державного управління; аналіз оцінювання та концептуалізації підходів до визначення критеріїв і показників, технологізації процесу оцінювання ефективності; обґрунтування доцільності реформування системи внутрішнього контролю, розвитку аудиту в державному управлінні, впровадження системи управління якістю в органах публічної влади; розробка теоретичних засад забезпечення ефективного державного управління та створення моделі, відповідно до концепції демократичного врядування, і визначення умов, необхідних та достатніх для її впровадження.

У другому розділі – «Механізми державного управління і їх роль у забезпеченні ефективності державно-управлінського впливу» обґрунтовано взаємопов’язаність державного механізму, механізму державного управління та регулювання; досліджено складові компоненти структури механізму державного управління; здійснено теоретико-методологічне обґрунтування сутності організаційного, правового, економічного, політичного та інституційного механізмів; визначено проблемні питання узгодження та інституалізації суспільних інтересів.

У першому підрозділі «Державні механізми, механізми державного управління та механізми державного регулювання» здійснено аналіз підходів до визначення змісту та суті даних понять, уточнено дефініцію «механізм державного управління». Визначено, що механізм держави є структурним та предметним уособленням держави, складається із державних органів та державних організацій, є їх сукупністю, що здійснює або забезпечує виконання  відповідних завдань і функцій. Державне регулювання пов’язане із адміністративно-правовою регламентацією діяльності, де акцент робиться на підпорядкуванні певним правилам, системі з метою злагодженості дії її складових.

Механізми державного управління є складною категорією управління, частиною державно-управлінської системи, яка включає цілі управління, ресурси управління, соціальний та організаційний потенціали, відображає взаємозв’язки різних елементів управління, за допомогою яких здійснюється вплив, суб’єктно-об’єктна взаємодія. Ні склад, ні специфіка дії механізму управління не визначаються методами, які лише характеризують конкретний режим його функціонування. Оскільки державне регулювання призводить до змін істотної складової в тій чи іншій системі (найчастіше економічній, а відтак і соціальній), то наразі набуває важливого значення врахування співвідношення між регулюванням і управлінням як в теоретичному, так і практичному сенсах.

У другому підрозділі «Механізм державного управління: функціональний зміст, структура і основні складові» показано взаємозв’язок складових компонентів структури механізму державного управління та визначено фактори, які детермінують підвищення ефективності діяльності органів влади. Розгляд механізму державного управління як єдиної системи, що відображає властивості складових елементів та реалізацію принципів і функцій державного управління, зумовив його вивчення з точки зору морфологічного, функціонального та інформаційного опису.

Структура механізму державного управління (сукупність цільового, нормативно-правового, організаційного, економічного та інформаційного компонентів) свідчить не тільки про необхідний склад його компонентів, їх взаємозалежність і взаємообумовленість, але й логіку формування. З врахуванням того, що кожний із компонентів, маючи своє призначення, впливає на одну з істотних характеристик управлінського процесу (тобто має відносний пріоритет), їх оптимальне поєднання забезпечує формування ефективних управлінських рішень, їх реалізацію та активізацію властивостей суб’єкта управління щодо саморозвитку і самовдосконалення.

З огляду на предмет дослідження автор акцентує увагу на цільовому компоненті як первинному елементі структури механізму державного управління. Зазначається, що досить часто пріоритети державної політики не мають цільової і часової визначеності, а відповідні програми не є комплексом заходів, спрямованих на досягнення конкретних результатів. Підтвердженням цього є звіт Рахункової палати України та аналіз державних програм і концепцій, здійснених дисертантом. Зокрема, вказується, що їх розробка потребує застосування аналітичного підходу, адже вони здебільшого мають загальний характер, не містять конкретних заходів, напрямів робіт, об’єктів, державних замовників, відповідальних виконавців, очікуваних результатів.

Структурна модель, що запропонована, передбачає на вході – цілі, реалізація яких складає основу суспільного призначення органів публічної влади та зовнішнє середовище, зміни якого справляють суттєвий вплив на ефективність діяльності органів публічної влади. Модель відображає властивості взаємопов’язаних і розташованих у певному порядку елементів, взаємодія яких складає структуру механізму державного управління, враховує проблемний і ціннісний виміри, сукупність та взаємозв’язки між якими відображають всі істотні аспекти функціонування державного управління.

У третьому підрозділі «Політичний та інституційний механізми державного управління: узгодження інтересів» визначено принципи, які формують характер політичних механізмів державного управління: легітимність, гласність, відкритість, законність та відповідальність тощо. Зазначається, що роль політичних механізмів у динаміці суспільних відносин зростає, оскільки вони є засобом реалізації державної політики, конкретних завдань державного управління; віддзеркаленням політичної стратифікації суспільства, становлення та розвитку  структур громадянського суспільства.

Встановлено, що суттєвий вплив на підвищення/зниження ефективності діяльності органів публічної влади справляють політичні механізми, які регулюють та характеризують ступінь відображення соціально-економічних інтересів всіх суб’єктів розвитку; справляють прямий та опосередкований вплив на суспільну свідомість, формують громадську думку; об’єднують громадян навколо єдиної мети. Інституційний механізм, як сукупність взаємозв’язків між формальними та неформальними інститутами, організаціями є ефективним за умови дотримання принципів: субсидіарності, достатності повноважень, відповідності повноважень і відповідальності. Напрямок дій інституційного механізму бере свій початок від зміни формальних інститутів чи неформальних обмежень.

Розбудова демократичної держави якісно змінює соціально-правовий зміст інститутів системи державного управління, спонукуючи до узгодження  суспільних інтересів, потреби в самообмеженні прав та інтересів на різних рівнях, підпорядкування часткових інтересів загальним, орієнтації на постійне оновлення суспільного життя при збереженні соціально-політичної стабільності. Зазначається, що процес інституалізації інтересів, їх узгодження та взаємодія із партнерами публічного, приватного та громадського секторів є свідченням діалектичного взаємозв’язку між політичним та інституційним механізмами. В Україні станом на 01.01.2009 р. Міністерством юстиції України легалізовано 293990 організацій, політичних партій та громадських об’єднань, що акумулюють і представляють інтереси різних груп населення (за віковими, політичними, професійними, етнокультурними уподобаннями). На сучасному етапі державотворення зростає роль політичних та інституційних механізмів державного управління як інструментів  визначення і реалізації державної політики, узгодження інтересів влади, бізнесу, громадських об’єднань, їх взаємодії з метою максимальної мобілізації ресурсного потенціалу суспільства, його ефективного використання. У зв’язку з чим детермінується потреба у застосуванні напрацьованих моделей: Мітчела – ідентифікації значимості зацікавлених сторін, мережевої та балансової моделі ресурсних відносин.

У четвертому підрозділі «Правовий, організаційний та економічний механізми забезпечення ефективності державного управління» проаналізовано вказані механізми та визначено їх сутнісні характеристики. Обґрунтовано, що правовий механізм державного управління є сукупністю нормативно-правових актів, які покликані відображати взаємодію та причинно-наслідкові зв’язки різних елементів системи державного управління. Основою організаційного механізму державного управління є сукупність складових елементів, що створюють організаційну основу державно-управлінського процесу. А також практичних заходів, засобів, важелів, стимулів, що в цілому складають структуру, в межах якої відбувається реалізація принципів, функцій державного управління. Збалансованість та пропорційність структури, адекватні оптимальному розподілу навантаження, систематичний перегляд та оптимізація слугують запорукою підвищення ефективності діяльності. Підтвердженням цього є результати проведення функціональних обстежень органів виконавчої влади (горизонтальних та вертикальних, формування реєстру державних функцій протягом 2007 – 2009 років).

Сутність економічного механізму складає не тільки сукупність важелів адміністративного регулювання фінансової діяльності, а й освоєння ресурсозберігаючих технологій, в процесі використання яких відображаються організаційно-економічні, технічні і технологічні взаємозв’язки суб’єкта і об’єкта управління, відбувається вартісне оцінювання державних ресурсів і результатів управлінського процесу.

Зроблено висновок, що взаємозв’язок організаційного, правового, політичного, економічного та інституційного механізмів проявляється у тому, що встановлені офіційні /неофіційні, правові/неправові обмеження, партнерська взаємодія органів державної влади із приватними, громадськими та політичними структурами конкретизуються. Це потребує при оцінюванні ефективності вести мову про інституційно-організаційний та організаційно-правовий, економіко-політичний, інституційно-політичний механізми. Йдеться, фактично, про комплексний механізм державного управління, призначення якого в цілому забезпечувати ефективне функціонування органів влади.

У третьому розділі – «Оцінювання в державному управлінні» досліджено оцінювання як наукову категорію теорії державного управління; проаналізовано підходи зарубіжних та вітчизняних науковців до визначення критеріїв та показників оцінювання ефективності публічного управління; обґрунтовано необхідність технологізації процесу оцінювання ефективності державного управління; здійснено порівняльний аналіз практичного застосування моделей ефективності діяльності органів публічної влади.

У першому підрозділі «Оцінювання як наукова категорія теорії державного управління» уточнено зміст понять «оцінка», «оцінювання», конкретизовано методологію проведення оцінювання в державному управлінні. Розмаїття теоретичних моделей, методик кількісної та формалізованої оцінки ефективності, що пропонуються зарубіжними та вітчизняними вченими, є наслідком соціальної значимості результатів діяльності органів публічної влади, а також пояснюється труднощами практичного застосування цих моделей та методик, недостатністю розробки відповідного понятійно-категоріального апарату.

На основі проведеного аналізу визначено, що «оцінювання» постає як систематичний процес порівняння діяльності органів публічної влади, результатів виконання програм, проектів, стратегій та концепцій із цілями, завданнями, комплексом явних або неявно виражених стандартів з метою внесення необхідних адміністративних чи політичних змін. Оцінку ж слід розуміти як висновок за результатами оцінювання чи характеристику відповідності визначеним заздалегідь показникам/параметрам, встановленим стандартам. Обґрунтовано, що методологічним підґрунтям проведення оцінювання в державному управлінні є система знань про методи оцінювання державного управління та їх використання, основу якої складають: діяльнісний (процесний) та інституційний підходи; кількісний, якісний та порівняльний методи; фундаментальні принципи: конкретності, об’єктивності, системності.

У другому підрозділі «Критерії та показники оцінювання ефективності державного управління» критично осмислюються  теоретичні напрацювання щодо визначення та можливостей застосування на практиці показників та критеріїв, оцінювання діяльності органів публічної влади. Зокрема, узагальнення підходів, запропонованих Г.Атаманчуком, І.Пахтусовою, О.Бабіновою, О.Кузьміним, О.Мельник, Ю.Шкворець, зарубіжного досвіду проведення функціональних оглядів показало, що коректне застосування методики оцінювання рівня діяльності органів публічної влади передбачає: послідовність виконання етапів здійснення оцінювання; диференційованість підходу до оцінки діяльності і отриманих соціальних наслідків діяльності органів публічної влади; комплексність аналізу при визначенні ступеню реалізації інтересів усіх груп, зацікавлених у результатах діяльності органів влади. А також дотримання на практиці таких концептуальних вимог, як: прозорість діяльності; достатність системи показників; достовірність та релевантність, змістовність та доступність інформації; єдність завдань та видів діяльності, врахування функціонального призначення структурних підрозділів.

Запропоновано систематизацію сукупності критеріїв і показників, за допомогою яких здійснюється оцінювання ефективності та результативності діяльності органів публічної влади, а також віднесення до базових /основоположних критеріїв будь-якого оцінювання (незалежно від мети та цілей проведення) тих критеріїв, які логічно випливають із фундаментальних принципів концепції демократичного врядування і забезпечують ефективне функціонування системи публічного управління на сучасному етапі. В основі кожного з них має бути орієнтація на кінцевий результат – ступінь задоволеності діяльністю органів публічної влади.

Ефективність як оціночна категорія передбачає цілеспрямованість, вибір та реалізацію управлінського процесу, що позначається на зміні критеріїв її оцінювання. Запропоновано алгоритм розробки критеріїв оцінювання, який складається із наступних етапів: визначення рівнів, на яких має здійснюватися оцінювання; відпрацьовування набору показників, що в сукупності характеризують рівень розвитку оцінюваної якості, параметра, результату; ранжування показників та оцінювання факторів їх вагомості; застосування показників. Методологічною вимогою при його застосуванні є дотримання правила: кожний із критеріїв оцінки є сукупністю підкритеріїв нижчого рівня.

У третьому підрозділі «Управлінські технології і технологізація процесу оцінювання ефективності державного управління» проаналізовано кращий зарубіжний та вітчизняний досвід застосування технологій управління у приватному та державному секторах. Дисертант спирається на дослідження зарубіжних вчених: «панель приладів» Д.Джурано, П.Друккера, ідеї якої знайшли своє продовження і в збалансованій системі показників Нортона-Каплана і Призмі ефективності М. Кеннерлі, Є.Нілі та ін.

Акцентуючи увагу на тому, що запровадження управлінських технологій у діяльність органів публічної влади створює передумови для технологізації процесу оцінювання, здійснено аналіз інструментів та моделей, визначено переваги та недоліки їх застосування, а також додаткові можливості. Зокрема: програмно-цільовий метод розробки бюджетів посилює відповідальність на місцях за виконання накреслених цілей, сприяє ефективному розподілу бюджетних ресурсів та отриманню максимальної підтримки з боку населення. Вказано, що програмно-цільовий метод бюджетування створює належні передумови для застосування відповідних технологій оцінювання, і, водночас, є управлінською технологією. Щодо «мереж ефективності» та експертного опитування, то вони не потребують значних фінансових коштів, розкривають наявні негаразди та приховані резерви і є процедурами технології оцінювання.

Збалансовану систему показників ефективності та Призму ефективності слід розглядати у різному контексті: як інструменти підвищення ефективності та результативності діяльності і, водночас, технології їх оцінювання. Збалансована система показників ефективності є засобом моніторингу та інструментом управління стратегією, базується на причинно-наслідкових зв’язках, однак, її використання не враховує ролі громадських об’єднань. Призма ефективності, як тримірна всеохоплююча та інтегрована система для дослідження організаційної ефективності, є максимально гнучкою для концентрації і виявлення проблемних питань, оскільки ґрунтується на врахуванні потреб та інтересів зацікавлених сторін, передбачає дотримання принципу партнерства. Новим рішенням для оцінювання організаційної ефективності є автоматизація вказаних технологій.

У четвертому підрозділі «Моделі оцінювання ефективності діяльності органів публічної влади» здійснено порівняльний аналіз практичного застосування моделей оцінювання ефективності, запропонованих Р.Акофом, Ф.Емері, В.Дзюндзюком, В.Дроновим, П.Надолішнім, Р.Роузом, А.Урсолом, К.Худом, В.Цвєтковим та ін. Визначено, що їх розмаїття (простої, ефективної організації, системи управління за результатами, оцінювання публічних організацій, факторно-категоріальної та ін.), підходів (з позицій безпосередньої ефективності чи оцінки внутрішніх процесів), методик кількісної та формалізованої оцінки ефективності публічного управління є наслідком тривалих пошуків найбільш адекватних специфіці діяльності органів влади.

Обґрунтовано, що врахування впливу факторів, зовнішніх і внутрішньо організаційних, досконале опанування методик (містять детальну структуризацію та диференціацію критеріїв ефективності) в сукупності надає змогу обирати оптимальний у кожному окремому випадку варіант і коректно використовувати науковий потенціал. Дотримання ж принципів об’єктивності, системності, диференціації, порівняння, процесності, комплексності та ін. є запорукою успішності використання вказаних методик і моделей оцінювання.

У четвертому розділі – «Контроль і аудит в державному управлінні»  проаналізовано проблемні питання створення та впровадження дієвої системи контролю в державному управлінні; досліджено зарубіжний та вітчизняний досвід стандартизації внутрішнього контролю і внутрішнього аудиту; обґрунтовано авторську методику оцінювання адміністративної діяльності; розкрито сутнісні характеристики запровадження системи управління якістю в діяльність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

У першому підрозділі «Система контролю в державному управлінні» визначено, що на нинішньому етапі розвитку вітчизняна система контролю характеризується істотними розходженнями між призначенням і формами, методами здійснення. У контролі, як функції, відображається матеріальний зміст процесу здійснення влади, в його формі – специфіка зовнішнього виявлення цієї функції, а в методах – її практичне здійснення. Метод і форма є взаємопов'язаними сторонами процесу здійснення контрольної функції, але не тотожні йому. Об’єктивність результатів під час проведення  правового, демократичного, парламентського та етичного видів контролю за діяльністю органів публічної влади досягається за умови систематичності їх здійснення.

Обґрунтовано, що невпорядкованість термінології та нормативно-правової бази, відсутність спеціалістів, фаховість яких надавала б змогу на належному рівні проводити внутрішній контроль, аудити ефективності, позначається на формах і методах контрольної діяльності. Зокрема, потреба держави в контролі за своїми прибутками та ефективністю витрачання коштів державного бюджету актуалізує необхідність застосування нових принципів, підходів та прийомів у державному фінансовому контролі, з розподілом його на внутрішній та зовнішній, і, відповідно, формування адекватної нормативно-правової бази, здійснення структурних змін.

Застосування систем контролю, оцінки та моніторингу в процесі розробки та реалізації програм і проектів, концепцій і стратегій розвитку, їх дієвість забезпечується тим, що всі вони ґрунтуються на засадах партнерства. Тісна співпраця між зацікавленими сторонами – державою, регіональними органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, громадськими організаціями та бізнесом – є гарантом того, що ресурси в процесі діяльності перетворюються на заплановані результати, сприяють отриманню бажаного ефекту.

У другому підрозділі «Внутрішній контроль та внутрішній аудит і їх стандартизація» обґрунтовано актуальність розроблення і запровадження стандартів як основи створення дієвої системи внутрішнього контролю. Системи внутрішнього контролю, управління якістю при їх запровадженні надають простір для динаміки позитивних змін, зумовлюють обов’язкове проведення внутрішніх аудитів, в полі зору яких мають бути не тільки кошти, але й трудові, часові, інформаційні ресурси. Акценти при проведенні сучасних методів контролю мають бути зміщені з формальної перевірки дотримання існуючого законодавства щодо фінансової звітності на оцінювання ефективності та результативності діяльності, надання консультацій та рекомендацій щодо удосконалення діяльності.

Визначено, що реформування існуючої системи контролю є також невіддільним від стандартизації внутрішнього контролю та аудиту, оскільки стандарти враховують специфіку діяльності, застосовуються в межах визначених завдань і повноважень, є обов’язковими для виконання. Вони надають змогу оцінювати рівень ефективності діяльності тих, кого перевіряють, і є основою ефективного функціонування органів контролю та аудиту.

У третьому підрозділі «Аудит ефективності та аудит адміністративної діяльності» визначено відмінність між оцінюванням та іншими видами контрольної та дослідницької діяльності. Оцінювання спрямоване на практичне використання результатів, здійснюється у руслі певної політики або програми і обмежене певними формальними умовами. Аудит адміністративної діяльності (визначення рівня економічності, ефективності та результативності діяльності органів публічної влади) спрямований більшою мірою на діяльність, ніж на політику чи програми. Моніторинг подібний до процесу оцінювання, але менш формальний і є, фактично, системою спостереження за станом справ.

Сутність оцінювання ефективності адміністративної діяльності полягає у розробці таких рекомендацій, реалізація яких випереджає (усуває) появу причин для порушення в майбутньому. Відтак, для здійснення оцінювання діяльності органів публічної влади в процесі досягнення поставлених цілей, визначення рівня економічності, ефективності та результативності, а також впливу допущених недоліків на отримані наслідки діяльності розроблено методику проведення оцінювання адміністративної діяльності, методологічну основу якої складають загальноприйняті принципи та методи проведення аудиту ефективності. Вона має практичну спрямованість та відносну легкість в опануванні, містить алгоритм проведення аудиту адміністративної діяльності, основні правила та процедури і надає змогу вивчати діяльність організаційної та адміністративної систем: здійснювати дослідження органу влади, кількох підрозділів однієї мережі, системи взаємопов'язаних ділянок різних секторів.

У четвертому підрозділі «Система управління якістю в органах публічної влади» розкрито сутнісні характеристики запровадження технології процесного підходу (системи управління якістю – СУЯ) в діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Перехід від традиційної моделі публічного управління до більш гнучкої – управління за результатами має концептуальну основу – СУЯ, запровадження якої сприяє розвитку економіки та забезпечення її конкурентоспроможності на світових ринках, підвищенню ефективності державного управління, покращенню соціальної захищеності громадян.

Аналіз вітчизняного досвіду застосування СУЯ (Головдержслужба України та її територіальні підрозділи, обласні державні адміністрації (приміром, Харківська), міста Бердянськ, Комсомольск, Славутич, Макіївка, Одеська міська рада) переконливо свідчить: встановлюється зв’язок між ресурсами на «вході» та результатами діяльності на «виході»; забезпечується неперервний контроль над зв’язками окремих процесів у межах їх системи, а також над їхніми сполученнями та взаємодією. Технологізація діяльності відбувається за рахунок досягнення максимальної послідовності і простоти виконання включених до неї процедур і операцій, їх ідентифікації та розташування в продуманому, раціональному порядку. Передумовою успішної розробки та впровадження СУЯ є наявність належного експертно-методичного, інформаційного, консультаційного забезпечення, що не виключає (навпаки, передбачає) застосування творчого підходу до системного обстеження процесів і структур, розробки методик процесів та здійснення постійного удосконалення системи, підвищення її ефективності.

У п’ятому розділі – «Системна модель ефективного державного управління і умови її впровадження» обґрунтовуються моделі ефективного державного управління і оцінювання діяльності органів публічної влади, визначаються умови, необхідні і достатні для забезпечення її ефективності. Наведена логічна схема функціонування механізму забезпечення ефективності державного управління.

У першому підрозділі «Модель ефективного державного управління» доведено, що ефективне державне управління перебуває в прямій залежності від: впливу ціннісного, політичного, інноваційного, функціонального, мотиваційного та інформаційного чинників суспільно-політичних трансформацій; знання та врахування у діяльності закономірностей і принципів функціонування об’єкта і суб’єкта управління; сприйняття та розвитку концептуальних ідей, принципів демократичного врядування, концепції сталого розвитку. Усі вони в сукупності впливають на узгодження, збалансованість цілей і ресурсів у діяльності органів публічної влади різних рівнів. При цьому обов’язковим є врахування достатності ресурсів державного управління (фінансових, організаційних, часових, людських та ін.), належний професійний рівень управлінських кадрів.

Запропоновано модель ефективного державного управління (Рис.1), яка ґрунтується на фундаментальних принципах: системності, випереджаючого стану, раціоналізації державного управління; відкритості і прозорості функціонування органів публічної влади; ефективності і результативності; партнерства та широкої участі громадян. Показано, що управлінський вплив здійснюється на центральному, регіональному та локальному рівнях з використанням управлінських технологій.

Комплексний механізм забезпечення ефективного державного управління є сукупністю механізмів: правового (надає офіційний характер підтримки заданого режиму функціонування системи), організаційного (раціоналізує розподіл суб’єктності та визначає внутрішній зміст компетенції), інституційного (регламентує дії з узгодження цілей та перерозподілу наявних ресурсів), економічного (відбувається вартісне оцінювання результатів управлінського процесу), політичного (узгодження інтересів політичних партій, втілення засобів та методів здійснення політичної влади).