НАУКОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ АГРОПРОМИСЛОВИМ ВИРОБНИЦТВОМ В УКРАЇНІ Автореферат

У першому розділі – «Наукові засади державного управління агропромисловим виробництвом» – встановлено, що стосовно сьогоднішнього перехідного стану вітчизняної аграрної економіки державне управління являє собою спосіб мобілізації ресурсів для виводу її з кризи, органічне поєднання прогнозування, стратегічного індикативного планування і заходів державного впливу на різні сфери АПК і соціально-економічні процеси в сільському господарстві. Об'єктивна необхідність державної підтримки аграрного сектора виходить з низки специфічних причин його функціонування: характер виробництва; низька еластичність попиту по відношенню до ціни; висока капіталомісткість; низький конкурентний потенціал сільськогосподарських виробників; великі ризики діяльності при розширенні зовнішньоторговельних меж; забезпечення соціально-економічних умов.

Накопичений досвід з управління розвитком соціально-економічних процесів у ряді країн з розвиненою ринковою економікою дозволяє стверджувати, що система державного управління агропромисловим виробництвом в Україні повинна включати наступні основні напрями (рис. 1): регулювання відсотків за кредити комерційних банків через встановлення компенсаційної ставки за кредити, одержувані банками від НБУ; антимонопольні заходи, що підтримують конкуренцію на ринку, особливо серед посередників; програмне управління на основі поєднання засобів державного бюджету з інвестиціями недержавних структур; податкове регулювання; індикативне планування і прогнозування, що дає орієнтири поведінки суб'єктам господарювання в аграрному секторі.

Динаміка структури агропромислового виробництва свідчить, що державне управління агропромисловим виробництвом є дієвим засобом його розвитку, але такий вплив залишається недостатньо ефективним та потребує удосконалення (табл. 1).

В умовах формування постіндустріального інформаційного суспільства найбільш комплексний, системний підхід до оцінки ролі держави і ринку в сучасній економіці демонструє інституціональна теорія. Тому проблему державного управління розвитком аграрної сфери вбачається доцільним розглядати саме з позицій останньої. При цьому мають враховуватися наступні позиції. По-перше, аграрна економіка розглядається як функціональна підсистема суспільства, економічне зростання якої є не метою, а засобом підвищення якості життя. По-друге, процес розвитку аграрної сфери визначається діяльністю спектра формальних і неформальних інститутів, за допомогою яких реалізуються її системні функції. Сучасний ринок не може ефективно функціонувати без розвинутої системи інститутів, які захищають інтереси та права виробників, населення та держави. По-третє, соціально-економічні інститути є специфічними внаслідок особливостей історичного розвитку, практики господарювання, звичок, традицій та національного менталітету. При такому підході аграрна економіка розглядається як складна соціально-економічна система, що складається з комплексу взаємопов’язаних елементів, належна ефективність функціонування яких виключно ринковим регулюванням не може бути забезпечена, а тому потребує участі держави, яка полягає не в рівні державних видатків на розвиток галузі, а насамперед у їх структурі та ефективності використання.