ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОЮ ВЛАСНІСТЮ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито сутність і стан проблеми, що розв’язується; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну і встановлено практичну корисність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі – “Теоретичні засади управління державною власністю в умовах трансформації економічних відносин” – визначено зміст і структуру державної власності в умовах трансформації економічних відносин, досліджено оціально-економічну природу і ефективність державного сектора у ринковій економіці, встановлені тенденції в розвитку державного сектора в ринковій економіці.

Встановлено, що конкурентне ринкове середовище можна отото­жнювати з підприємництвом. А товаровиробник у контексті об'єктивної необхідності володіння певними ознаками і їх реалізації на практиці є підприємцем. Безперечно, є певна частина товаровиробників, яким не притаманні повною мірою вищезгадані ознаки підприємців. Саме вони виму­шені вести конкурентну боротьбу за збереження своєї ніші на ринку, постійно ризикуючи її втратити. І ще одне поло­ження відносно характеристики товаровиробника як під­приємця. В міру розвитку продуктивних сил, особливо в епоху НТР, посилюється саме підприємницька ознака то­варовиробника. Ось чому в епоху ринку вільної конкурен­ції і А. Сміт, і К. Маркс, і їх послідовники не акцентували увагу на підприємницьких ознаках товаровиробників. У епоху НТР є всі підстави підкреслювати підприємницький аспект останніх. Без прояву ініціативи, новаторства до спра­ви в епоху динамічного розвитку міжнародних зв'язків і конкуренції товаровиробники практично не можуть утри­матися навіть "на плаву", не говорячи вже про економічне зростання і розвиток. Найважливішою ознакою сучасного товарного виробництва, або, як його називають, ринкової економіки, є підприємництво, тобто це підприємницька економіка.

Виходячи із викладеного вище, можна зробити наступ­ні узагальнені висновки. Суб'єктом підприємництва може бути не лише приватна особа або їх певне об'єднання, але і держава. Мова йде, насамперед, про господарську діяль­ність державних підприємств, зорієнтованих на досягнен­ня певних економічних результатів – отримання прибутку, зростання масштабів виробництва, закріплення на ринках збуту і розширення ринкової ніші. Така діяльність держави є комерційною і нічим не відрізняється від такої ж діяльно­сті інших приватних суб'єктів економіки. Вона цілком від­повідає визначенню змісту підприємництва в правових ак­тах.

Водночас слід визнати, що сказане не зовсім вписується в під­приємництво та діяльність держави, що зорієнтована не на прибуток, а на вирішення національних проблем (кос­мос, ядерна енергетика, будівництво шляхів сполучення, озброєння і т. ін.). Безпосередньо тут мова не йде про ко­мерційну діяльність держави.

Отже, державне підприємництво – це господарська ді­яльність тих державних підприємств, які виробляють ма­теріальні блага і надають послуги, необхідні для розвитку національної економіки. Воно грунтується на державній власності на засоби виробництва і функціонує на ринкових засадах.

Фактично функція підприємництва державі – не властива. Дійсно, необхідні для своєї діяльності кошти держа­ва може мобілізувати і за допомогою податків, акумулюючи їх у державному бюджеті.

Ні в зарубіжній, ні у вітчиз­няній літературі до цього часу не розроблена загальна теорія державної власності й заснованого на ній підприємництва.

Виправданість і прийнятність державного підприємни­цтва у цілому, на наш погляд, варто пояснювати, виходячи з економічної, соціальної і політичної точок зору, тобто тут необхідний системний підхід.

У науковій літературі він не завжди витримується, а тому і по-різному обґрунтовується необхідність державно­го підприємництва в сучасних моделях економіки ринко­вого типу. Іншими словами, даються вірні фрагменти, але відсутня загальна картина.

Сутність західноєвропейської націоналізації можна продемонструвати на прикладі Великобританії та Франції. Тео­ретики англійського лейборизму (Дж. Стрейчі, Е. Крослендта та ін.) оголосили лейбористську націоналізацію "наріжним каменем" британського "демократичного соці­алізму". Однак у дійсності націоналізація мала цілком прак­тичні цілі, найважливішою з яких було зниження витрат виробництва провідних корпорацій обробної промисловос­ті (насамперед, машинобудування) і відповідно підвищення конкурентоспроможності їх продукції. Задля цього було здійснено модернізацію галузі за рахунок бюджету, тобто платників подат­ку.

Виникнення та становлення державного сектора фран­цузької економіки, на думку Б. Сорде (Франція), у цілому зумовлені двома чинниками. Перший з них полягає у реа­лізації великомасштабних проектів капіталовкладень, які ініціювалися органом управління з використанням бюдже­тного фінансування і державних кредитів. Прикладом таких підприємств можуть бути Поштове відомство, "Франс Телеком" тощо. Другим чин­ником була націоналізація уже існуючих підприємств, як це було після Другої світової війни (наприклад, "Рено", "Томпсон" чи "Рен-Пуленк").

Визначено, що державне підприємництво охоплює ті галузі, які йому залишає приватний капітал, тобто ті, де неможливе одержання хоча б середньої норми прибутку (звідси і більш низька загальна ефективність державних підприємств У порівнянні з приватними). Насамперед, це галузі, в яких віддача або невелика, або настає через тривалий час. Це капіталомісткі й малоприбуткові ланки виробничої і соціа­льної інфраструктури: енергетика, транспорт, зв'язок, сфе­ри освіти і охорони здоров'я. Крім того, сюди відноситься і діяльність держави з "оздоровлення" галузей, що пе­реживають кризу, або з активізації економіки в цілому (націоналізація або збиткових підприємств і галузей, або таких галузей, прискорений розвиток яких є необхідним для підвищення конкурентоздатності недержавного сектора).

Визначено, що державна вла­сність і заснована на ній господарська діяльність в кон­тексті її ефективності не можуть бути оцінені однозначно. Логічно, що у науковій літературі низьку оцінку йому дають представники різних шкіл неокласичного напрям­у. Вони завжди виступали за мінімальне втручання дер­жави в економіку. У той же час навіть ті вчені, що загалом лояльно від­носяться до держави як до, суб'єкта економічної діяльності (Дж. Гелбрейт), оцінюють її можливості в плані ефективності виробництва невисоко.

Безперечно, головна хиба державної власності зумов­лена особливістю її суб'єкта, а відповідно і хазяїна вироб­ництва. При будь-якому різновиді приватної власності, як уже відзначалося, на рівні фірми (підприємства) завжди є реальний власник-господар. Він сам особисто вирішує всі питання, пов'язані з господарською самостійністю, і від­повідає особисто за результати виробничо-комерційної ді­яльності. Це об'єктивно спонукає його до максимально можливого підвищення ефективності виробництва і якості продукції. У такому ж напрямі діє механізм ринку, осо­бливо його елемент – конкуренція виробників за спожива­ча.

Держава – це специфічний суб'єкт власності та господа­рювання. Він представлений державним апаратом управ­ління. Державна власність конкретно не персоніфікована. У господарсько-управлінському апараті працюють не гос­подарі, а наймані адміністратори. Вони не несуть матеріа­льної відповідальності за наслідки своєї "підприємниць­кої" діяльності й безпосередньо не зацікавлені в досягненні високої ефективності використання у виробництві об'єктів державної власності. Звідси порівняно більш низька ефек­тивність використання об'єктів державної власності.

Водночас для державної власності характерний висо­кий рівень концентрації виробництва, а відповідно – вико­ристання ефекту "масштабу виробництва". Державна вла­сність дозволяє концентрувати засоби на вирішальних ді­лянках виробництва, форсувати розвиток базових галузей, виробничої і соціальної інфраструктури. Вона ж складає основу для централізованого планування і управління на­ціональною економікою, що дає певний ефект. Безсумнівно, державна власність сприяє проведенню державою дієвої соціальної політики, хоча це можливо і в умовах приватної власності через систему прогресивного оподат­кування і перерозподілу прибутків, з метою зменшення диференціації в прибутках і багатстві.

Державне підприємництво на відміну від приватного і колективного, здійснюється не лише на комерційній осно­ві, тобто не завжди ставить за мету максимізацію прибут­ку і підвищення рівня рентабельності. У країнах з ринко­вою економікою державний бізнес нерідко задовольняєть­ся відносно невисокою нормою прибутку, а іноді не одер­жує його зовсім, тобто не дотримується гранично допус­тимої прибутковості. Держава може якоюсь мірою залуча­ти кошти державного бюджету на покриття збитків. Сама сутність державного господарювання зумовлює його особ­ливу мету й завдання. За своєю глибинною сутністю воно не тільки не є елементом ринкової економіки, а навіть су­перечить змісту її.

Державне підприємництво, поширене в країнах з ринковою економікою передусім у галузях, які мають важливе значення для всієї економіки, або в галу­зях, що потребують великих капіталовкладень і де приват­ні чи колективні підприємства не можуть забезпечити собі достатньої норми прибутку для розширеного відтворен­ня.

У цілому, коли мова йде про державну власність у ко­мерційному секторі, наприклад, акціонерному товаристві, де всі акції або контрольний пакет належить державі, то воно може функціонувати не менш успішно, ніж приватне або спільно-приватне підприємство. Головне, щоб державне підприємство діяло у конкурентному середовищі. На су­часному етапі проводяться реформи в сфері управління державними підприємствами, які включають ув'язку за­робітної плати з кінцевими результатами, "копіювання" дії ринкових сил, залучення приватних фірм для здійснен­ня деяких функцій державних підприємств (надання по­штових, транспортних, машинописних й інших послуг), збільшення вкладу споживачів у погашення витрат держа­ви.

Інша справа – некомерційний сектор державної влас­ності: різні системи інфраструктури, енергосистеми, транс­портні системи, комунікації, аеропорти, авіаційні компа­нії; державна власність у сфері утворення, національної культури - пам'ятники, заповідники, національні музеї, бібліотеки і т. д. У цьому секторі з погляду рентабельності ефективність нижча, ніж у приватному. Подібні об'єкти не приносять прибуток, у всякому разі високий, тривалими є терміни їхньої окупності. Тому приватним підприємцям невигідно вкладати в них кошти. Держава змушена взяти на себе їх утримання. Але така власність неефективна не тому, що вона державна, а, навпаки, вона державна, тому що неефективна і передана державі для виконання деяких загальних важливих функцій. Що ж стосується її ефектив­ності у комерційному плані, то вона розкривається опосе­редковано – через надання безкоштовних послуг у сфері освіти, підвищення кваліфікації кадрів, низькі тарифи на транспортні перевезення й електроенергію, підвищення конкурентоздатності вітчизняних компаній. Для розумін­ня сьогоднішньої ситуації краще спиратися на теорію ніш, яка визнає різноманіття форм власності й можливість зна­ходження кожною з них свого раціонального місця, а та­кож на ідеї про розщеплення відносин власності й предста­вленні їх у вигляді цілогї групи відносин.

На підставі проведених досліджень встановлено, що, розширюючись в 30 – 70-ті роки, держа­вний сектор у багатьох країнах Західної Європи був покли­каний виконувати актуальні для того часу соціально-еко­номічні задачі й непогано їх вирішував. Але на рубежі 70–80-х років XX ст. змінилася соціально-економічна ситуа­ція в розвинутих країнах. У сформованих масштабах дер­жавний сектор перевершив оптимум, який відповідає умо­вам інноваційного й інформаційного типу економічного зростання, переходу до постіндустріального суспіль­ства. Саме виходячи з викладеного вище, оцінено причини, які зумовили приватизацію в розвинутих краї­нах у 80-х роках, а не за критерієм низької продуктивності праці й норми прибутку, високої капіталоємності в держав­ному секторі.

Визначено, що приватизація є пошуком раціонально­го співвідношення, стихійного порядку і свідомого регулю­вання збалансованості державного підприємництва з інши­ми формами і способами економічної діяльності держави.

З цих позицій підсумки, приватизації, можливо і не насті­льки однозначні, як це намагаються представити багато вчених. Критерій економічної доцільності приватизації повинен базуватися на аналізі конкретних умов відтворен­ня і врахування особливостей об'єктів, які підлягають при­ватизації, насамперед, з позицій їх внеску в забезпечення найбільш загальних передумов соціально-економічної ефе­ктивності національної економіки. У 80–90-ті роки практично у всіх краї­нах Західної Європи відбулася серйозна переоцінка місця і ролі держвласності й держпідприємництва в економіці. Між державним і приватним секторами встановилося нове спів­відношення на користь останнього.

Такі зміни дають підстави для наступного твердження: у всіх розвинутих країнах йде безупинний процес пошуку оптимального співвідношення між держа­вним і приватним секторами національної економіки. Не певні концепції, а практика виступає критерієм істини при проведенні економічної політики в даному ас­пекті. Тому вона не прихильна до прийнятих принципів і постулатів. Вони враховуються, але по­стійно коректуються, навіть змінюються підходи з ураху­ванням накопиченого досвіду, умов, які змінюються, на­ціональних особливостей і країн. Інакше кажучи, співвід­ношення державного і приватного секторів рухливе і ви­значається конкретно-історичними умовами кожної краї­ни на різних етапах її розвитку. Тенденція до скорочення масштабів державного сектора модифікується в різних га­лузях і сферах економіки в залежності від їх специфіки, місця і ролі в народногосподарському комплексі, соціаль­но-політичних та інших умов.

На практиці дуже важливо знайти і забезпечити опти­мальні масштаби держсектора. Цю задачу, очевидно, ще не вдалося вирішити в жодній країні. Однак, практична потреба в цьому існує. Сучасні суспільно-економічні сис­теми мають гостру потребу у визначенні галузевої струк­тури і фізичного розміру держвласності, яка створює абсолютно необхідні умови відтворення і врівноважує розви­ток національного господарювання.

Пошук наближеної до оптимуму рівноваги у співвідно­шенні державного і приватного секторів, безсумнівно, буде продовжуватися. Це своєрідна рівновага, якої подібно до еле­ментів стихійної ринкової рівноваги (збалансованість су­купного попиту та пропозиції) повною мірою досягти не­можливо. У кращому випадку вдається наблизитися до неї.

У другому розділі – “Методологічні основи регулювання державою відносин власності у ринковій економіці” – обґрунтовано механізми регулювання відносин власності у ринковій економіці, визначені засади податкової політики та механізмів розподілу доходів державою у регулюванні відносин власності, досліджені тенденції соціалізації державної власності в умовах трансформації економічних відносин.

Встановлено, що в товарному господарстві відносини власності не просто нерозривно пов'язані з економічними відноси­нами. Вони є їх найважливішою складовою, тобто є каркасом для економічної системи. Ринок є основною ланкою, де відбувається процес "відчуження – привласнення", тобто починається власність. Виробництво – це головна сфера використання об'єктів (виробничих ресурсів) власності. Одночасно ринок є одним із головних механізмів, які ре­гулюють "рух" відносин власності, такі процеси, як: відчу­ження – привласнення; володіння; користування та розпо­рядження об'єктами власності. Разом з тим, з самого по­чатку виникнення приватної власності й похідних від неї підформ у відносини власності почала втручатися держа­ва. При цьому у кінцевому рахунку держава виконує регу­люючу функцію, тобто відносини власності регулюються не тільки за допомогою свідомого менеджменту на рівні фірм, товариств, корпорацій, домашніх господарств та стихійно ринковим механізмом, але і свідомо державою. Це третій механізм регулювання відносин власності у рин­ковій економіці.

У цьому зв'язку вважаємо неточним твердження ряду дослідників, згідно з яким в останні десятиліття в розви­нутих країнах Заходу і Сходу склався двофакторний меха­нізм регулювання економіки, що включає механізм рин­кової конкуренції та механізм прямого (першопочаткового) державного регулювання. У сучасних моделях економіки ринкового типу склався не двофакторний, а трифакторний механізм регулювання: управління на рівні певної організаційно-правової форми господарства і їх об'єднання (внутрішньогосподарській і корпоративний менеджмент); ринок; державне регулювання. Окрім того, певний вплив на регулювання економіки здій­снюють різні недержавні інститути (профспілки, асоціації підприємців, споживачів тощо).

При свідомому регулюванні відносин власності держа­ва ставить перед собою певні цілі.

По-перше, регулювання відносин власності з метою їх цивілізації і захисту власників від посягання на їх об'єкти власності інших суб'єктів. Мова йде про право власності, тобто юридичний аспект відносин власності.

По-друге, перерозподіл об'єктів власності державою. З одного боку, вона відбирає їх частину у недержавних су­б'єктів. З іншого – розподіляє їх. Це досягається за допо­могою, насамперед, податків і держбюджету. Частину зібраних коштів держава використовує для забезпечення виконання своїх багаточисельних функцій, іншу – через трансфертні платежі передає тим суб'єктам, які мають най­більшу в цьому потребу.

Оскільки відносини власності – елемент всієї економі­чної системи, то не випадково в господарському праві основне місце займають закони й інші нормативні акти, прямо або опосередковано пов'язані з відносинами влас­ності.

У вітчизняній економічній літературі деякі дослідники виділяють чотири групи принципів оподатковування, що дозволяють сформулювати систему досить загальних вимог, яким має відповідати раціональна податкова систе­ма: фіскально-бюджетні; політико-економічні; соціально-етичні; принципи, що стосуються правової і технічної сторін оподатковування.

У податковій системі, на наш погляд, варто чітко роз­межовувати функції і принципи організації. У вищезгада­ній класифікації вони не розмежовуються. Для сучасної податкової системи характерні три головні функції: 1) фіс­кальна (податки як джерело доходів бюджетів усіх рівнів); 2) регулююча (податки як важіль державного регулюван­ня економіки); 3) перерозподільна функція податків (пере­розподіл первинних доходів через податки і бюджети).

Узагальнюючи теоретичні розробки і практику з пи­тань оподаткування, можна виділити наступні головні прин­ципи оподаткування: стабільність податкової системи (стабільність податкової політики повинна поєднуватися з її раціональністю, тоді цей принцип відноситься до позитивних ознак в оподаткуванні); помірність в оподаткуванні (пошук оптимуму щодо ставок податків); використання податків як ефективного інструменту макроекономічного регулювання економіки (для цього використовується диференціація податкових ставок, їх зниження, навіть тимчасове звільнення від податків); ефективність податкової політики (ефективне поєднання різних видів податків, створення такої їх комбінації, яка створювала б єдину систему); справедливість (така податкова система, коли платники податків за однакових умов сплачують приблизно однаковий розмір податків (горизонтальна рівність) або податковий прес повинен збільшуватися при зростанні бази податків окремої особи (вертикальна рівність)); простота (необхідна для досягнення справедливості й ефективності); визначення раціональної бази (об'єкта) для збору податків (на практиці для цього застосовуються різні показники: прибуток; додана вартість; продажна ціна товару; нерухоме майно; земля тощо).

Дотримання описаних вище принципів дозволяє створити ефективну податкову політику, яка є найбільш вагомим важелем, за допомогою якого держава втручається у відносини власності. За їх допомогою зросте обсяг акумульованих необхідних коштів, буде виконуватися соціальна функція держави.

Встановлено, що сучасне ціноутворення в розвинутих країнах, навіть якщо всупереч фактам не враховувати наявність там монополій і олігополій, не можна назвати системою, яка грунтується виключно чи хоча б визначальною мірою на засадах вільної ринкової конкуренції. Насправді ціни тут є об'єктом постійної уваги і регулювання з боку держави. Окрім податків та цін, держава використовує й інші важелі, за допомогою яких безпосередньо або опосередковано регулює відносини власності.

Завдяки системі державних інвестицій, держзамовлень (закупівлі) держава перерозподіляє кошти на користь недержавних суб'єктів. У першу чергу від цьо­го мають виграш ті, кому ці кошти дістались безпосеред­ньо. Разом з тим, тут спрацьовує "ланцюгова реакція". Тобто виграють і ті, кому прямо ці кошти не дістаються. У кінцевому рахунку ефект від державних коштів у вигляді інвестицій і держзакупівель відчувають усі суб'єкти економі­ки. Адже це і економічне зростання, і розвиток виробничої, соціальної інфраструктури і науки. А плодами цих сфер широко користуються всі або майже всі суб'єкти націона­льної економіки. Щодо проблеми ефективності державних інвестицій, то вони не базуються на таких чітких економічних критеріях, як приватні капіта­ловкладення (рівень рентабельності, норма прибутку тощо). Тут потрібні інші критерії. Насамперед, це ефект, який да­ють держінвестиції недержавному секторові. Але держінвестиції, держзамовлення (закупівля) дають віддачу не зразу, а у віддаленій перспективі. Наприклад, для інвести­цій, направлених у високотехнологічні проекти, як прави­ло, характерна довготермінова окупність. На даний момент такі інвестиції дають лише приріст агрегованого попиту, але не дають ні швидкого зростання пропозиції, ні припливу коштів у державну скарбницю. Водночас у майбутньо­му такі проекти будуть стимулювати ефективність націо­нальної економіки. Тобто це інвестиції, які дадуть значну окупність у більш віддаленій перспективі.

Слід зазначити, що держава здійснює перерозподільчі функції по відношенню до власності не тільки з допомо­гою держбюджету. Для цього вона використовує різні ва­желі, більшість з яких є адміністративними. Наприклад, встановлення тих чи інших норм, правил, котрі регулю­ють відносини власності, а також різні обмеження, квоти, пільги, дозволи, виключення, облікова ставка, норма обов'яз­кового резервування тощо. Тим самим держава може змі­нювати напрями і обсяги руху недержавних об'єктів вла­сності з метою їх більш ефективного розміщення або ви­користання.

Визначено, що однією з пріоритетних складових у поєднанні системи "держава – власність" є перерозподіл державою значної частки приватної власності. Розширення масштабів економічної діяльності держави зумовлює зростання коштів на виконання суспільно політичних функцій. Ці кошти необхідні для державного регулювання національної економіки, підтримки і розвитку державного сектора.

У даний час спостерігається тенденція посилення соціальної функції держави. Вона безпосередньо пов'язана з регулюванням відносин власності, а точніше – перерозподілом державою доходів від приватної власності. Відбувається процес підпорядкування приватної власності суспільним інтересам.

Визначено, що у цілому соціалізація доходів від приватної власності і виявилася більш раціональним способом у порівнянні з націоналізацією, а точніше – конфіскацією приватних засо­бів виробництва і їхнім тотальним одержавленням. Соціа­лізація доходів зберегла всі позитивні сторони приватної власності й господарювання, одночасно пом'якшивши їх не­доліки. Інакше кажучи, державна політика перерозподілу доходів змогла коректувати ринковий результат відповід­но до визначених стандартів "соціальної справедливості".

Отже, соціалізація власності в сучасних умовах висту­пає як засіб подолання соціальної уразливості ринково-ка­піталістичної економіки, вирішення проблеми її надмірно­го соціального диспаритету; як гарант соціальної захи­щеності всіх прошарків населення. Діалектика цивілізованого руху показує, що соціаліза­ція власності стає домінантною основою постіндустріаль­ного суспільства. Власність є гарантом соціальної захище­ності для абсолютної більшості населення. Відносно стійкі межі між класами, верствами і групами людей стали більш рухливими і поступово розмиваються. Зараз у розвинутих країнах сформувався могутній прошарок т.зв. середнього класу, що складає основу для трансформації загалом су­перечливої ринкової економіки в суспільство соціальної згоди через розв'язання і взаємодію різних соціальних форм і власності господарювання секторів господарства, груп і шарів населення.

У той же час головними причинами посилення соціа­льної орієнтованості економіки є: зростання потреби економіки у висококваліфікованих і широко освічених ка­драх (у цих умовах особливу значимість набувають здоро­в'я, загальна освіченість і культура людини); необхід­ність посилення соціальної мобільності населення; за­безпечення соціальної стабільності в суспільстві.

У цілому, соціалізація власності й соціальна орієнтація економіки створюють передумови рухливості й "розмиван­ня" соціальної структури суспільства, посилення її дина­мізму, підвищення рівня життя кожної соціальної групи. Але найголовніше полягає в тому, що посилення соціаль­ної орієнтації економічних процесів, з одного боку, є ре­зультатом досягнутого рівня розвитку продуктивних сил (технологічного способу виробництва), більш повного ви­користання ресурсного потенціалу через різні соціальні форми і сектори господарства, а з іншого боку – важливою передумовою їхнього подальшого зростання й удоскона­лення. Поширення прав власника на широкі верстви лю­дей найманої праці й інших "неспроможних" верств насе­лення розкріпачує їх творчу енергію. Тому тенденція соці­алізації власності буде посилюватися і розвиватися. А це означає зростання і досягнення високого рівня життя усіх верств і груп населення . І тут особливо важливу роль віді­грає держава, виконання нею функцій з підтримки і роз­витку соціальної сфери, створення систем соціальних га­рантій і захисту всіх верств населення.

Отже, важливий критерій постіндустріального суспіль­ства – поєднання соціального і ринкового аспектів. Ринок забезпечує високу ефективність виробництва, що дозво­ляє державі проводити активну соціальну політику.

У третьому розділі – “Сучасний стан системи управління державною власністю в Україні” – визначені структура і функції органів управління державною власністю, досліджені рівні управління державною власністю, визначена роль державної власності в узгодженні інтересів держави і регіонів України.

Встановлено, що функцією органів законодавчої влади стосовно управління державною власністю є ухвалення законів про власність і затвердження бюджету. Органи виконавчої влади забезпечують організаційну і розпорядчу діяльність з виконання законів, органи судової влади – відправлення правосуддя. Всі державні виконавчі органи як суб'єкти управління умовно можна підрозділити на спеціальні, функціональні й галузеві. Їх головна функція – ухвалення і виконання рішень найвищих органів влади і власних рішень, а також контроль, аналіз і оцінка результатів управління.

Систему державних органів виконавчої влади очолює Кабінет Міністрів України, який здійснює управління державною власністю. Важливу роль в управлінні державною власністю відіграють: Фонд державного майна України, міністерства та інші уповноважені органи виконавчої влади (державні комітети, служби, комісії, департаменти та ін.), державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації, юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави, Національна академія наук України, галузеві академії наук. Президент як голова держави забезпечує узгоджене функціонування всіх гілок влади, взаємодію органів влади держави і її регіонів шляхом видання президентських указів.