ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМІВ АНТИМОНОПОЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі висвітлено особливе значення формування механізмів антимонопольної політики держави в Україні, обґрунтовано актуальність теми дисертації, її зв’язок з напрямами, програмами і темами наукових досліджень. Сформульовано мету і завдання дослідження, охарактеризовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено апробацію їх основних положень.

У першому розділі – ”Теоретичні засади антимонопольної політики держави” – обґрунтовано теоретичні основи механізмів антимонопольного регулювання, визначено цілі антимонопольної політики в аспекті еволюційних процесів економічної концентрації, досліджено засади використання в державному управлінні моделей антимонопольної політики в умовах багатогалузевої економіки.

Монополію у вузькому сенсі слова розглядали як ситуацію, при якій на ринку є один продавець (У. Петті). В рамках неокласичного напряму, основи якого закладені в роботах А. Маршалла, Т. Веблена, Дж. Гелбрейта, монополія (у широкому сенсі) розглядається як певна ринкова ситуація, що дозволяє монополістові піднімати ціни і отримувати надвисокий прибуток. В сучасних умовах Ф. Шерер і Д. Росс указують, що в західноєвропейських країнах відбувається істотне зростання середнього показника концентрації в реальному секторі економіки. С. Фішер, Р. Дорнбуш і Р. Шмалензі відзначають, що багато галузей, зважаючи на постійні нововведення, орієнтовано на підвищення рівня концентрації.

У працях вітчизняних вчених (В. Бодров, В. Воротін) відзначається, що в сучасних швидкозмінюваних умовах розукрупнення фірм і антимонопольна політика може викликати уповільнення технічного прогресу, хоча це й може призвести до короткострокового зниження цін (у тривалому періоді такі заходи викликають зростання цін). А. Дєгтяр вказує, що діяльність монополій приводить до економічної неефективності, якщо ціна перевищує граничні витрати або ж якщо відбувається втрата якості продукції, що випускається. Застосування відповідних заходів на державному рівні розглядали І. Драган, Т. Іванова, М. Корецький та інші.

Проте наукові дослідження по розробці соціально-економічних передумов формування антимонопольного законодавства через обґрунтування діалектичного взаємозв’язку конкуренції і монополії у сучасних економічних умовах, що ґрунтуються на історичному, логічному, системному аналізі та синтезі, й визначенні орієнтирів трансформації української антимонопольної політики з метою підвищення конкурентоспроможності її економіки на сучасному етапі, здійснюються поки що недостатньо.

Визначено, що сучасні соціально-гуманітарні науки містять широкий спектр підходів до вирішення проблем, пов’язаних з формуванням антимонопольної політики. Однак саме теорія державного управління має якісно різноманітний інструментарій для дослідження соціально-правових явищ, серед яких особливе вираження знаходять поняття „монополія” та „монополізм”. Цими поняттями частково визначено їхній загальновживаний зміст: правовий, економічний, соціальний.

У результаті розгляду теоретичних аспектів конкуренції, зазначено, що вона є одним з методів боротьби з монополізацією ринку. Об’єктивно, конкуренція є ситуацією на ринку, при якій окремі суб’єкти підприємництва не можуть надавати вирішального значення у загальних умовах обігу товарів (робіт, послуг) на даному ринку. Водночас вона є особливого роду економічними відносинами, що виникають у зв’язку з виробництвом, обміном матеріальних благ між конкретними господарюючими суб’єктами. У багатьох галузях економіки існує така форма організації ринку як монополістична конкуренція.

Нині в економічній теорії прийнято виділяти три основні напрями трактувань монополії: неокласичне (ринкове), інституційне (технократичне) і марксистське. На відміну від цих визначень виділені певні тенденції зміни поняття монополії, які необхідно враховувати в науці “Державне управління” на засадах історичних змін її форм, змісту, місця і ролі, зокрема: посилення концентрації промислового виробництва, що вплинyло на підвищення його ефективності; трансформація “ринків продавця” у “ринки покупця”, виникнення нової галузі ділової практики і знань – маркетингу; набуття нових форм конкурентних відносин; втрата жорсткості контурів щодо поняття галузі унаслідок диференціації продукції і зростання кількості багатогалузевих компаній; визначення конкурентних позицій фірм не тільки кількістю продукції, що випускається, але й якістю; зміни у структурі витрат фірм; інтернаціоналізація економіки; трансформація процесу монополізації з національної в наднаціональну (міжнародну) форму.

В Україні перший законодавчий антимонопольний акт був прийнятий 15.03.1992 року – це Закон України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”. Сучасне антимонопольне законодавство побудоване на таких основних принципах впливу на розвиток конкурентних відносин в українській економіці: припинення монополістичної діяльності та зловживань монопольним становищем на ринку; заборона недобросовісної конкуренції, що проявляється в антиконкурентних діях, які призводять до дискримінації конкурентів і споживачів й створюють небезпеку для ефективного функціонування ринкових відносин; протидія дискримінації суб’єктів господарювання органами державної влади, місцевого самоврядування і адміністративно-господарського управління і контроль концентрації.

Відповідно до результатів аналізу вітчизняного законодавства визначено перспективні цілі антимонопольного законодавства: досягнення ефективного функціонування ринків, розвиток конкуренції, припинення монополістичної діяльності і недобросовісної конкуренції, підтримка конкурентного середовища, запобігання утворенню монопольних структур. Проте більшість цих цілей є не відособленими, а субпідрядними. Так, досягнення ефективного функціонування ринків можна досягати різними методами, зокрема завдяки розвитку на них конкуренції. Водночас розвиток конкуренції може здійснюватися декількома способами, зокрема припиненням монополістичної діяльності і недобросовісної конкуренції, підтримкою на певному рівні стану конкурентного середовища і перешкодило утворенню монопольних структур.

Виходячи із зазначеного, сукупність виявлених цілей має три ієрархічні рівні: перший (найвищий) рівень – досягнення ефективного функціонування ринків; другий рівень – розвиток конкуренції; третій рівень – припинення монополістичної діяльності і недобросовісної конкуренції, підтримка конкурентного середовища, запобігання утворенню монопольних структур. Зазначено, що, оскільки антимонопольне законодавство носить національний характер, під конкурентним середовищем в ньому розуміється конкурентне середовище держави.

Визначено, що, згідно з теоретичною моделлю монополії, розвиненою неокласичною економічною школою, загальна величина соціальних витрат, пов’язаних з існуванням монополії, виражається накопиченою сумою перевищення ціни (тобто така гранична цінність додаткової одиниці випуску, яка установлена споживачами) над граничними витратами при спрямуванні руху від монопольного випуску продукції до конкурентного. Економічна модель монополії неокласичної школи побудована з високим ступенем абстрагування щодо діючої економіки, без урахування її динаміки і впливу системи суб’єктно-об’єктних відносин. Отже, її безпосереднє застосування, при властивих їй значних обмеженнях для вироблення управлінських рішень у сфері державного управління (побудови ефективних моделей державного регулювання) є невиправданим.

Використання існуючої позитивної моделі монополії неокласичної економічної школи як основи для побудови нормативної моделі антимонопольного регулювання в Україні зумовлює протиріччя, яке обумовлене відмінністю механізмів формування і оцінки соціальних витрат від існування монополій в умовах моногалузевої і багатогалузевої економіки.

Висунута гіпотеза полягає у наступному: соціальні витрати від існування монополії в умовах інтенсивної міжгалузевої конкуренції менше, ніж в існуючій позитивній моделі монополії неокласичної економічної школи, на величину споживчого надлишку, отриманого в альтернативних галузях економіки. Наслідком висунутої гіпотези є те, що ринкова влада (монопольне положення) в умовах сучасної економіки, якій притаманна інтенсивна міжгалузева конкуренція, не призводить до істотних соціальних витрат.

За умови міжгалузевого підходу визнано, що в результаті виконаної операції споживач не отримав економічну вигоду, а зазнав економічних витрат. Отже, при здійсненні антимонопольної політики необхідно враховувати ці доповнення до моделі монополії неокласичної економічної школи, оскільки механізм зниження соціальних витрат має місце при трансформації ринку.

Введено поправку на ефект економії від масштабу, в результаті отримано додаткове зниження витрат суспільства порівняно з існуючою моделлю монополії неокласичної економічної школи. Адже практично не існує галузі економіки або бізнесу, в якій був би відсутній ефект економії від збільшення масштабу. Звідси виходить, що підвищення концентрації на ринку досконалої конкуренції (тобто збільшення масштабу фірми) при тому, що характерною межею цього ринку є безліч діючих на ньому продавців (тобто малий масштаб фірми), із високою часткою ймовірності мало б за результат зниження витрат завдяки реалізації ефекту економії від масштабу (принаймні, до моменту настання дії негативного ефекту масштабу, властивого значним об’ємам виробництва).

Разом з тим спроби подолати витрати монопольної влади через проведення антимонопольної політики спричиняють витрати державного управління. Взагалі ці витрати формуються за двома напрямами: по-перше, їх викликає некомпетентність у здійсненні державних регулюючих процедур, по-друге, вони пов’язані з витратами на їх проведення. Адже споживачі платять завищені ціни, якщо ці (антимонопольні) закони є надмірно суворими, оскільки прагнення бюрократії контролювати ціни і об’єм виробництва паралізує підприємницьку ініціативу. Щодо витрат державного управління, пов’язаних з процедурами його проведення, то внаслідок уведення подібних правил виникають значні витрати щодо їх контролю.

У другому розділі – “Аналіз формування антимонопольної політики держави” – здійснено аналіз нормативно-правової бази становлення антимонопольної політики в Україні, досліджено особливості державного регулювання монополій, визначено механізм формування конкурентоспроможності національної економіки в умовах застосування механізмів антимонопольної політики.

Встановлено, що з 1991 р. по теперішній час було введено велику кількість об’єктивно необхідних законів, що склали організаційно-правову базу для антимонопольної політики. Так, в Україні першими законами, що стосуються антимонопольного регулювання економіки, стали Конституція України та Закон України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” в 1992 р. Потім була сформульована низка законодавчих актів, серед яких – Закони України „Про Антимонопольний комітет України”, „Про захист економічної конкуренції”, „Про захист від недобросовісної конкуренції”, „Про природні монополії” та інші, а також нормативно-правові акти Президента України та уряду, серед яких одне із найважливіших місць посідають Указ Президента „Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері природних монополій” у 1997 р. й Постанова Кабінету Міністрів України „Про створення Центру комплексних досліджень з питань антимонопольної політики” у 1996 р.

Визначено, що на нинішньому етапі внаслідок просування країн СНД шляхом ринкових перетворень, з одного боку, та процесів лібералізації і глобалізації світової економіки, з іншого, міжнародні відносини України з цими країнами та іншими європейськими держави у галузі захисту конкуренції зазнають значних змін. Сьогодні без дієздатного спеціального механізму міжнародного співробітництва ефективна конкурентна політика нашої держави стає неможливою, оскільки значний негативний вплив на внутрішню конкуренцію можуть мати саме ті дії, які вчиняються за межами відповідних країн транснаціональними компаніями та їх об’єднаннями. Тому в Україні таким механізмом є багатосторонній Договір із країнами-членами СНД про проведення узгодженої антимонопольної політики. Разом з цим зазначена діяльність не має достатньої інформаційної бази.

В межах України зловживання монопольним положенням на ринку залишається одним із найпоширеніших порушень антимонопольного законодавства. Найпоширенішими видами з них є: нав’язування контрагентові умов договору, невигідних для нього або таких, що не відносяться до предмету договору. Перелік правопорушень, визнаних зловживанням монопольним положенням на ринку, розширювався в Законі “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, і якщо спочатку в законодавстві було зазначено 5 порушень, то потім їхня кількість збільшилася до 7. Однак при цьому, незважаючи на розширення переліку правопорушень, він, як і в первісній редакції закону, є неповністю вичерпним. Через відсутність діючої конкуренції і ефективних засобів правового захисту споживачів різко посилюється тиск виробника (постачальника, продавця) на покупця (споживача) при нав’язуванні умов договору, зокрема при встановленні цін на продукцію. При монополії споживач не може реально здійснювати право вибору виробника (продавця) і стає економічно залежним від виробника-монополіста, що нечесними способами намагається скористатися своїм монопольним положенням.

Особливістю цього виду порушення антимонопольного законодавства є здійснення суб’єктом господарювання, що займає монопольне положення на ринку, таких дій, що були б неможливі в умовах ефективної конкуренції на ньому. Це, зокрема, одержання підприємцем прибутку, обумовленим не ефективністю чи діяльністю з високою продуктивністю, а неправомірним використанням ним домінуючого положення на ринку, або утримання чи посилення такого положення за допомогою усунення з ринку конкурентів або обмеження доступу на ринок.

Важливою для антимонопольної політики є також заборона на недобросовісну конкуренцію. Встановлено, що під час запровадження процедур формування спеціалізованих реєстрів в Україні доцільно використати позитивний досвід Росії та створити механізм взаємодії різних адміністративних установ і органів влади для виявлення всіх суб’єктів природних монополій на ринках та визначення методів їх регулювання і контролю. Необхідно також пришвидшити відокремлення від сфери природних монополій певних підприємств і виробництв, які успішно можуть працювати в умовах конкуренції.

В Україні досі не існує практики регулювання в антимонопольній сфері першого типу – галузевими відомствами, які одночасно є і суб'єктами регулювання, і органами, які безпосередньо керують підприємствами сфери природних монополій та суміжних ринків. Перехрещення регулюючих і господарських функцій, поєднання управління й підприємницької діяльності часто призводить до того, що ці відомства мимоволі намагаються допомагати і сприяти окремим суб’єктам, що зумовлює дискримінацію інших учасників ринку і порушення принципу рівності всіх у середовищі конкуренції. Крім того, міністерства і відомства несуть відповідальність за стан справ у підвідомчій їм галузі, вони політично зацікавлені у його покращенні навіть методами швидкого й прямого впливу, тому не можуть контролювати фактично колег по службі, що унеможливлює ефективну політику державного регулювання природними монополіями.

Визначено, що антимонопольна політика в Україні повинна прийняти більш цілеспрямованого характеру, стати складовою економічної політики і підкоритися її цілям. Для подальшого розвитку концепції економічної концентрації слід в першу чергу визначити головні цілі економічної політики: усунення деформацій структури національної економіки; створення сприятливих умов виникнення монопольних структур як результату природних процесів концентрації виробництва і капіталу в умовах відносного вільного міжгалузевого і внутрігалузевого переливу капіталу. У такому разі стане можливою подальша лібералізація господарських відносин, зняття багатьох обмежень з підприємництва, розширення меж ринкових відносин. Регламентація ринкової діяльності залишиться як загальноприйняті правила поведінки і взаємодії ринкових суб’єктів у цілях незавдання збитку один одному.

Держава повинна активно формувати індустріальну структуру економіки на основі вдосконалення антимонопольного законодавства і врегулювати процеси, що відбуваються в економіці. У галузі антимонопольного регулювання роль держави повинна бути оптимізована.