СЛІДЧІ ТА ІНШІ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ ЯК ЗАСОБИ ФОРМУВАННЯ ДОКАЗІВ Автореферат

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність та ступінь розробленості; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; сформульовано мету, задачі, об’єкт та предмет дослідження; показано наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів; наведено дані про апробацію та публікації, структуру роботи.

Розділ 1 «Слідчі дії, як основний засіб формування доказів на досудових стадіях кримінального процесу» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Історія вчення про інститут слідчих дій» прослідковано процес становлення та розвитку інституту слідчих дій. Зазначається, що перші методичні рекомендації із проведення слідчих дій в кримінальному судочинстві Російської Імперії відносяться до першої половини XIX ст. Розроблені на основі емпіричних знань і життєвого досвіду, вони визначали послідовність дій слідчого при розслідуванні злочинів у відповідності до Зводу законів.

Реформа 1864 р. закріпила змішану форму кримінального процесу. Передбачені в Статуті кримінального судочинства прийоми і засоби слідчої діяльності викликали їх широке наукове дослідження, яке здійснювалося в двох напрямах. Перший – кримінально-процесуальні дослідження, у яких знайшли місце рекомендації по застосуванню окремих прийомів і засобів у процесі розкриття злочинів; другий – дослідження, які безпосередньо торкаються прийомів і засобів виявлення, дослідження і використання доказової інформації.

Після Жовтневої революції 1917 року в Росії, розвиток засобів слідчої діяльності пов’язаний з особливостями кримінального процесу радянського періоду. Основними, і на жаль, в цілому негативними тенденціями розвитку засобів слідчої діяльності у той період були такі: ігнорування, особливо в перші роки, теоретичних розробок і практичних рекомендацій щодо засобів слідчої діяльності, накопичених до цього періоду; залучення до удосконалення та практичної реалізації слідчої діяльності осіб, які не мали достатнього досвіду та необхідних знань; поширення різноманітних наказів, інструкцій, положень, які регламентували використання засобів слідчої діяльності; використання засобів слідчої діяльності з метою політичних репресій; змішування процесуальних, криміналістичних і оперативно-розшукових засобів протидії злочинності.

Розробка засобів слідчої діяльності закономірно сприяла підготовці і виданню перших радянських підручників, у яких уперше була зроблена спроба дати наукове тлумачення застосовуваним на практиці прийомам і засобам розслідування. Процес розвитку й удосконалення засобів розслідування сприяв формуванню окремих наукових теорій. Початком цього процесу був захист перших докторських дисертацій, за результатами яких теоретичні положення про засоби розслідування отримали детальну розробку. До середини 50-х p. наука кримінального процесу досягла значних успіхів і представлена працями вчених-процесуалістів (С. А. Голунський, М. М. Гродзинський, Д. С. Карєв, І. Д. Перлов, М. М. Полянський, А. Л. Ривлін, М. С. Строгович, М. О. Чельцов-Бебутов та ін.).

Після розпаду у 1991 році СРСР, Україні залишилася дуже складна спадщина в галузі судочинства. На порядку денному постало питання докорінного реформування як судоустрою, так і кримінального судочинства. Адже по цей час в Україні органи дізнання, досудового слідства, прокуратури та суди застосовують кодекс, що передбачає правила і стандарти, які діяли в СРСР з притаманними йому ідеологією та правовими цінностями, які не можуть не гальмувати процес демократизації суспільства. Підготовка проекту нового КПК зумовлює теоретичні розробки щодо удосконалення засобів формування доказів.

У підрозділі 1.2. «Поняття, характеристика, класифікація слідчих дій, як засобів формування доказів» зазначається, що основним засобом формування судових доказів є слідчі дії. Проте чинний КПК України не містить визначення «слідчих дій», незважаючи на те, що даний термін досить часто зустрічається в його тексті.

Обґрунтовується, що слідчі дії – це регламентовані кримінально-процесуальним законом процесуальні дії по формуванню й перевірці доказів, які проводяться уповноваженими на те особами з метою встановлення й доказування фактичних обставин, що мають значення для кримінальної справи, характеризуються детальною процедурою проведення й оформлення, забезпечені кримінально-процесуальним примусом.

Кримінально-процесуальну класифікацію слідчих дій пропонується проводити за такими підставами: цільовим призначенням; метою доказування; особливостями взаємного зв’язку; особливостями прийняття слідчим кримінально-процесуального рішення; необхідністю присутності понятих; суб’єктом; об’єктом; змістом; стадіями кримінального судочинства; часом проведення в ході досудового розслідування.

На думку автора, у КПК України слід навести вичерпний перелік слідчих дій, до якого включити наступні: допит; очну ставку; пред’явлення для впізнання; обшук; виїмку; накладення арешту на кореспонденцію; зняття інформації з каналів зв’язку; огляд; освідування; відтворення обстановки і обставин події; призначення та проведення експертизи. Це буде сприяти усуненню дискусії та одностайному їх розумінню в теорії і практиці.

Збирання доказів не можна трактувати як отримання їх у готовому вигляді, тобто такими, що вже існують. В природі, у відриві від процесуальної діяльності, не існує показань, висновків експертів і тим більше протоколів слідчих дій, а предметам, що зберегли на собі сліди злочину, і документам ще потрібно трансформуватися в речові докази й інші документи. Тому термін «формування доказів» більш точний, ніж «збирання доказів», через те що виражає активну творчу роль проведеної слідчим дії.

У підрозділі 1.3. «Напрями удосконалення слідчих дій, як засобів формування доказів» висловлені пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правового регулювання проведення окремих слідчих дій з метою формування доказів. Зокрема акцентується увага на використання спеціальних знань у проведенні слідчих дій. Підкреслюється, що при допиті неповнолітнього підозрюваного (обвинуваченого) як спеціаліст може залучатися не тільки педагог, а й особа, яка володіє спеціальними знаннями у галузі вікової педагогіки і психології та має навички роботи з дітьми відповідної вікової групи. Тому в законі слід зазначити, що запрошений «спеціаліст у галузі вікової педагогіки і психології» повинен мати стаж трудової діяльності в зазначеній галузі.

Аналізується природа і правова регламентація відносно нової слідчої дії – зняття інформації з каналів зв’язку. Зазначається, що її застосування передбачає суттєве втручання в особисті конституційні права особи, але законодавець дозволяє проводити її до порушення кримінальної справи з метою запобігання злочину. У зв’язку з цим доводиться доцільність вилучити ч. 3 із ст. 187 КПК України, щоб виключити можливість застосування даної слідчої дії за межами досудового розслідування. Із назви ст. 187 КПК України наочно видно, що йдеться про дві самостійні слідчі дії: накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку, тому для зручності їх реалізації на практиці та для одностайного тлумачення обґрунтовується доцільність у новому КПК України виділити їх у самостійні норми.

Обґрунтовується доцільність розширити перелік випадків обов’язкового призначення експертизи, зокрема для вирішення питання щодо необхідності примусового лікування обвинуваченого або підсудного від алкоголізму або наркоманії, та для встановлення можливості свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, з урахуванням його фізичних та психічних недоліків, правильно сприймати факти, які мають значення для справи і давати про них показання.

Пропонується дозволити проведення судової експертизи до порушення кримінальної справи у випадках, коли без застосування спеціальних знань неможливо встановити ознаки злочину, а саме: для встановлення причин смерті, характеру та ступеня шкоди, що спричинена здоров’ю та для дослідження властивостей предмету злочину (наркотиків, зброї, вибухівки), який вказаний в статті КК України.

Розділ 2 «Інші процесуальні дії, як засоби формування доказів на досудових стадіях кримінального процесу» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Витребування предметів і документів» автор дійшов висновку, що вимога про надання предметів і документів повинна бути викладена в письмовій формі. Це дозволяє запобігти отриманню об’єкта, який не належить до справи й тим самим забезпечити захист інтересів підприємств, установ, організацій, оскільки надання предмета чи документа за усним запитом не залишає слідів у діловодстві, що, у свою чергу, викликає незрозумілість з приводу того, де знаходиться певний документ або предмет. Письмова форма запиту слугуватиме перешкодою неправомірному витребуванню предметів і документів, особливо у випадках, коли фактично проведена виїмка видається за так звану добровільну видачу. Наявність у справі письмового запиту пояснює природу виникнення матеріального об’єкта (особливо у тих випадках, коли акт, довідка або інший документ направляються слідчому поштою).

Витребування об’єктів, як і їх надання, на відміну від слідчої дії, не забезпечується примусовими заходами, а розраховане на добровільне виконання звернення. Чинний КПК України не регулює порядок і процесуальну форму витребування. Цей пробіл підлягає заповненню шляхом формулювання в КПК України поняття витребування, вказівки на процесуальний порядок його проведення.

Як і будь-який інший процесуальний документ, протокол про витребування об’єктів, повинен відповідати загальним вимогам, які ставляться до форми і змісту таких документів: мати форму ділового листа зобов’язуючого характеру, яким передбачається обов’язковість виконання певних дій; повинен містити обов’язкові реквізити.

У підрозділі 2.2. «Подання предметів і документів» автор дійшов висновку, що подання доказів, а точніше предметів і документів у порядку ч. 2 ст. 66 КПK України може служити прикладом непослідовної нормотворчості – крім загального дозволу (права) на подання таких об’єктів, жодних інших конкретизуючих вказівок щодо процедури його реалізації кримінально-процесуальний закон не містить. Процесуальна наука також не виробила єдиного підходу до питання про юридичну природу, суб’єктів подання предметів (документів), місце цієї діяльності в структурі кримінально-процесуального доказування, про доказові матеріали, що можуть бути подані, стадії процесу, на яких можливе надання предметів (документів), процесуальну форму, яка б забезпечувала найбільш ефективну реалізацію права на подання таких об’єктів.

Подання предметів і документів має складатися з таких елементів: безпосереднє подання слідчому зацікавленими особами певного об’єкта; заявляння клопотання про приєднання цього об’єкта до справи; розгляд слідчим клопотання і поданого об’єкта; фіксація цієї дії в протоколі і винесення ним рішення у вигляді постанови про приєднання до кримінальної справи поданого предмета (документа).

Прийняття рішення про приєднання предмета і документа до справи по суті є актом закріплення доказу, що завершує момент його формування. Поки таке рішення не прийняте, доказу ще не існує, його ще «не зібрано», не сформовано. Погоджуючись із такою постановкою питання, підкреслюється, що поданими можуть бути не докази у готовому вигляді, а певні предмети (документи), які в подальшому можуть (за рішенням відповідного органу чи посадової особи) набути властивостей доказів. Тому пропонується дане питання врегулювати в КПК України шляхом внесення відповідних змін.

У підрозділі 2.3. «Відібрання пояснень від громадян чи посадових осіб» автор дійшов висновку, що відібрання пояснень від громадян чи посадових осіб є розповсюдженим способом формування доказів у кримінальному процесі. Таке право належить прокурору, слідчому та органу дізнання на підставі ч. 4. ст. 97 КПК України. Даною статтею передбачається, що перевірка заяви чи повідомлення про злочин може бути проведена прокурором, слідчим або органом дізнання шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб. Однак відсутність чітко регламентованого порядку відібрання пояснень, який передбачав би права та обов’язки його учасників, вимоги до процесуального оформлення створює певні перешкоди практичній реалізації даної процесуальної дії.

Значення пояснень полягає в тому, що їх отримують відразу ж після вчинення злочину або впродовж нетривалого терміну з моменту його вчинення. Процесуальна форма їх отримання, звичайно, відрізняється від встановленої форми допиту. Проте пізнавальні прийоми, що застосовуються в процесі відібрання пояснень за своєю природою не відрізняються і не можуть відрізнятися від пізнавальних прийомів отримання інформації під час допиту. Незважаючи на відмінну від допиту процесуальну форму, інформація, що міститься в поясненнях, як правило, достовірна через те, що особа, яка їх дає, на той час ще не зазнала негативного впливу заінтересованих в результаті перевірки осіб, а деталі події ще досить свіжі в її пам’яті.

Розділ 3 «Способи фіксації проведення слідчих та інших процесуальних дій на досудових стадіях кримінального процесу» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Складання протоколів слідчих дій» зазначається, що процесуальна форма обумовлює письмовий характер кримінального судочинства, в тому числі й досудового слідства. Складання передбачених законом процесуальних документів є необхідною умовою успішного проведення дізнання й досудового слідства. Процесуальні документи служать свідченням виконання вимог закону, є засобами фіксації факту дотримання процесуальної форми.

Кримінально-процесуальний закон передбачає декілька форм закріплення доказів. До них належать: складання протоколу, безпосереднє приєднання об’єктів до справи, фотозйомка, складання планів і схем, моделювання та виготовлення копій. Однак з усіх перерахованих форм тільки протоколювання застосовується самостійно. Тобто констатується, що одним із обов’язкових засобів фіксації інформації в досудовому провадженні є протокол слідчої дії.

Зазначається, що протокол – це процесуальний документ, який закріплює й засвідчує хід і результати слідчих та інших процесуальних дій. Серед джерел доказів закон називає три основні групи документів: протоколи слідчих і судових дій; протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових-заходів; інші документи (ч. 2 ст. 65 КПК України).

Залежно від характеру слідчих дій протоколи умовно поділяються на дві групи: протоколи, в яких фіксуються слідчі дії, спрямовані на збирання і перевірку доказів у кримінальній справі; протоколи, що засвідчують реалізацію відповідних процесуальних гарантій.

У кримінально-процесуальному законі не сформульовані загальні вимоги до процесуальних документів, зокрема протоколу слідчої дії, який складається в ході досудового розслідування, а лише містяться вказівки на реквізити окремих з них. У більшості ж випадків у законі приводяться тільки найменування процесуальних документів. Однак всі процесуальні документи, незалежно від повноти їх регламентації в кримінально-процесуальному законі, повинні відповідати певним загальним вимогам, які детально аналізуються: а) відповідність протоколу тому законодавчому акту, яким передбачене його складання, як за назвою і формою, так і за змістом; б) логічність, стислість і ясність протоколу слідчої дії; в) грамотність і культура оформлення протоколу слідчої дії.

У підрозділі 3.2. «Винесення постанови про приєднання до справи речових доказів» зазначається, що одним із джерел доказів у ч. 2 ст. 65 КПК України названі речові докази, які є матеріальними слідами суспільно небезпечного діяння. Такі докази можна визначити як предмети матеріального світу, на яких залишились будь-які сліди злочину, та які, в зв’язку із злочином, піддавались будь-яким змінам, переміщенню в просторі, були створені злочинними діями. Доказове значення мають певні властивості предмета, його особливі ознаки, місце виявлення. Сам предмет є матеріальним носієм доказової інформації, тобто джерелом доказів.

Дисертантом пропонується термін «речові докази» в подальшому виключити з КПК України, замінивши його відповідно «предмети та речі» або «матеріальні об’єкти». Сам факт вилучення в ході проведення слідчої дії матеріального об’єкта, тобто предмета або речі ще не надає йому значення речового доказу. До винесення постанови про визнання вилученого матеріального об’єкта, тобто предмета або речі речовим доказом, та приєднання його як речового доказу до кримінальної справи цей об’єкт необхідно зберігати й розглядати як такий, що може мати значення для правильного вирішення справи, тобто як можливий речовий доказ.

Зазначається, що для речових доказів як процесуального джерела характерним є таке: 1) змістом речових доказів є відомості у вигляді певних властивостей та ознак об’єктів матеріального світу, на підставі яких встановлюються обставини, що мають значення в справі; 2) зміст речового доказу – це ті властивості і ознаки предмета, які можуть бути безпосередньо сприйняті органами досудового слідства та дізнання на досудовому слідстві; 3) формою речового доказу є процесуальні засоби закріплення відомостей про факти, одержувані від певного предмета чи документа; 4) до речових доказів відносяться не будь-які предмети чи документи, а лише ті, які мають зв’язок з кримінальною подією, що досліджується; 5) речовий доказ – це єдність об’єкта матеріального світу і відомостей про факти, носієм яких він є.

Відповідно для визнання об’єкта матеріального світу речовим доказом необхідне дотримання таких умов: 1) складання протоколу виявлення і огляду речового об’єкта (протокол огляду місця події, протокол обшуку); 2) наявність самого речового об’єкта; 3) винесення постанови про приєднання предмета чи документа як речового доказу до кримінальної справи.

У підрозділі 3.3. «Фотографування, звукозапис, відеозапис, кінозйомка, складання схем, планів» зазначається, що застосування науково-технічних засобів в судочинстві визнається правомірним, якщо воно прямо передбачено або ж рекомендовано законом (або іншими нормативними актами), чи не суперечить закону за своєю сутністю. В чинному КПК України відсутня спеціальна норма, за якою б визначались правові основи застосування науково-технічних засобів. У статтях 79, 85, 85¹, 85², 191, 194, 195 КПК України визначаються окремі прийоми і засоби фіксації речових доказів, у тому числі на місці події та умови проведення інших слідчих дій з цією ж метою. Ці норми надають можливість, у необхідних випадках, використовувати ті або інші технічні засоби.

На думку дисертанта, в законі неможливо передбачити усі науково-технічні засоби (прийоми, методи) роботи з доказами через їх постійне вдосконалення і впровадження в практичну діяльність. Залежно від особливостей конкретної обстановки місця події або специфіки проведення інших слідчих дій та враховуючи раціональність використання, слідчий на свій розсуд обирає відповідні науково-технічні засоби. Тому мова може йти про ситуативну обумовленість застосування науково-технічних засобів.

Постійне поповнення арсеналу науково-технічних засобів, які застосовуються в ході розслідування, ставить питання про необхідність перевірки їх науковості та відповідності принципу демократичності кримінального судочинства.

У сучасній редакції ст. 65 КПК України серед доказів названі протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів. Однак, результати застосування науково-технічних засобів є доказами незалежно від того, до чого вони додані й ким, коли та за яких умов отримані, якщо вони відповідають умовам належності, допустимості та достовірності. Матеріали технічного документування, проведеного в рамках оперативно-розшукової діяльності, теж мають доказове значення. Однак, вони не є додатком до протоколів слідчих дій.

Слушною, на думку дисертанта, є пропозиція про визначення в законі основних вимог, яким мають відповідати використовувані методи та засоби. До них належать законність (правомірність), етичність, безпека, ефективність та достовірність, а також можливість перевірки процесуальними засобами.