ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначено зв’язок з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про їх апробацію та впровадження, а також щодо кількості публікацій.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні основи поняття «правова політика держави» складається з трьох підрозділів, у яких здійснений історіографічний огляд підходів до розуміння поняття правової політики держави, запропоновано авторську дефініцію та структуру правової політики держави, розкрито методологічні рівні пізнання, пов’язані з політико-правовими явищами і процесами в країні.

У підрозділі 1.1 «Плюралізм підходів до розуміння правової політики держави» проведено аналіз та систематизацію наукових джерел, присвячених проблематиці правової політики держави, розкрито основні підходи щодо її вивчення.

Автором були сформовані підходи, за якими досліджувались історіографічні процеси зародження та розвитку таких соціальних явищ як право і політика, визначені історичні аспекти їх взаємодії та виявлені особливості розповсюдження їх взаємного впливу одне на одного поодинці, а також у конфігурації правова політика держави. Проведений аналіз та узагальнення наукових інтерпретацій правової політики держави дозволив запропонувати авторське визначення поняття у теоретичному та практичному аспектах. Так, правова політика держави у теоретичному аспекті – це правова ідеологія держави, що включає в себе ідеї, теорії, концепції, доктрини, стратегії, програми тощо, закріплені здебільшого у формі нормативно-правових актів. У практичному аспекті пропонується під правовою політикою держави розуміти діяльність держави по здійсненню ефективного правового впливу на всі сфери суспільного життя.

На підставі проведеного узагальненого аналізу наукових позицій вчених дисертантом зазначається, що в науковій літературі домінуючою є точка зору, згідно з якою розуміння правової політики держави характеризується наступними ознаками: базуванні на праві; здійсненні правовими методами; охопленні головним чином правової сфери діяльності; підкріпленні, коли це потрібно, силовими методами, примусом; публічності, офіційності; вона має зовнішнє вираження у вигляді правових та організаційних форм її здійснення. Проте така наукова модель правової політики держави є дещо вузькою і не враховує різноманітність її функцій, стадій та проявів.

У підрозділі 1.2 «Принципи, зміст, основні елементи та види правової політики держави» розкриваються принципи правової політики держави, її зміст, види та характеризуються основні елементи структури: об’єкт та суб’єкти.

Автором були виокремленні принципи правової політики держави як вихідні, керівні ідеї, положення, на яких ґрунтуються процеси виникнення, розвитку і функціонування суспільних явищ. До них необхідно відносити наступні: пріоритет прав та свобод людини; законність; принцип соціальної необхідності та наукової обґрунтованості; забезпечення пропорційного співвідношення інтересів особи, суспільства та держави; гуманістичну спрямованість та демократичний характер інструментарію.

Ретельне вивчення наукових джерел сприяло визначенню змісту правової політики держави, під яким розуміється сукупність ідей, теорій, концепцій, доктрин, стратегій, програм тощо, за допомогою яких суб’єкти правової політики держави реалізують її у своїй діяльності, здійснюючи ефективний правовий вплив на суспільні відносини.

На підставі сформованих критеріїв класифікації, автором визначені види правової політики держави. Це, зокрема: за територією розповсюдження – зовнішня і внутрішня; за сферами державної діяльності – економічна, соціальна, культурна, сімейна, податкова, митна тощо; за стадіями здійснення – правотворча, правореалізаційна, правовиховна та юридична практика; за суб’єктами формування – державна (в процесі укладання міжнародних договорів), державних органів, посадових осіб, органів місцевого самоврядування у межах делегованих державою владних повноважень; за ступенем конкретизації об’єкта – конкретна, абстрактна; за послідовністю реалізації – першочергова, подальша; за важливістю та необхідністю реалізації – нагальна і другорядна; за пріоритетністю здійснення – стратегічна і тактична; за часом впровадження – постійна і тимчасова та інші.

Під об’єктом правової політики держави автор пропонує розуміти всі сфери суспільного життя, на які спрямований чи може бути спрямований правовий вплив держави. Даний вибір зумовлений комплексним характером правового впливу, який здійснює держава на суспільні відносини.

Дисертантом також наголошено на тому, що реалізація правової політики держави у практичному вимірі здійснюється за посередництвом її суб’єктів, до кола яких віднесено: державні органи, посадових осіб, органи місцевого самоврядування у межах делегованих державою владних повноважень.

У підрозділі 1.3 «Методологія пізнання та концептуальне осмислення правової політики держави» автор здійснив історіографічний огляд основних методологічних підходів до розуміння явищ і процесів, пов’язаних з правовою політикою держави, дійшов висновку стосовно необхідності формування та реалізації Концепції правової політики сучасної України.

Так, методологія юридичного пізнання належить нині до фундаментальних проблем вітчизняної юридичної науки. Під нею, зокрема, розуміють вчення про правила мислення при створенні теорії науки. Питання методології досить складне, оскільки саме це поняття тлумачиться по-різному. Багато зарубіжних наукових шкіл не розмежовують методологію і методи дослідження. У вітчизняній науці методологію розглядають як учення про науковий метод пізнання або як систему наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження.

Серед використаних автором у дисертаційному дослідженні методів, варто наголосити на діалектичному методі пізнання державно-правових явищ і процесів, системному та структурно-функціональному методах, аналізу та синтезу, абстрактного і конкретного в пізнанні політико-правових явищ, індукції та дедукції, системно-діяльному і цивілізаційному підходах, методах прогнозування та моделювання, історичному, формально-логічному, соціологічному методах, класифікації, анкетування, порівняльно-правовому методі тощо.

Наголошено на необхідності розробки Концепції правової політики держави, яка буде являти собою теоретичну модель з вирішення практичних проблем українського суспільства. У зв’язку з цим у її розробці повинні взяти участь найбільш досвідчені вчені, наукові та науково-дослідні установи. Слід врахувати інтереси всіх соціальних прошарків, особливу увагу приділити найзагальнішому за чисельністю – середньому – робітникам. Правовою основою для розробки концепції повинні стати нормативно-правові акти, які діють на території України.

Розділ 2 «Стадії та критерії ефективності практичної реалізації правової політики держави» складається з чотирьох підрозділів, у яких розглядаються особливості формування, розвитку та функціонування правової політики держави через призму дослідження стадій її реалізації.

У підрозділі 2.1 «Правотворчість як стадія правової політики держави» автор визначає правотворчість як процес прийняття відповідними державними органами норм права, що спрямовані на врегулювання та охорону суспільних відносин. Дані правові норми повинні стати підставою для подальшого розв’язання суспільних проблем.

Висловлено переконання, що юридичні норми повинні фіксувати лише реально існуючі можливості, вони не можуть відриватися від реальної дійсності. Дієвість забезпечується високим професіоналізмом осіб, які приймають правові норми. Тому, першочерговим завданням правотворчої стадії правової політики держави є закріплення у нормативно-правових актах критеріїв, вимог до професійних якостей посадових осіб державних органів.

Слід сказати, що одним із напрямів вдосконалення правотворчості як стадії правової політики держави є залучення та активна діяльність населення у створенні і формуванні законопроектів. Така участь забезпечується задекларованими на конституційному рівні положеннями про участь населення у загальнонаціональних референдумах, проведенні народних обговорень, громадських слухань тощо.

Ефективність та результативність правотворчої діяльності багато в чому визначається правотворчою політикою, яка покликана визначити її стратегічні задачі та мету.

У підрозділі 2.2 «Правореалізаційна стадія правової політики держави» акцентується увага на тому, що в юридичній літературі, зазвичай, виділяють чотири форми реалізації норм права: виконання, використання, дотримання та застосування.

Враховуючи те, що до кола суб’єктів правової політики держави входять державні органи, посадові особи, органи місцевого самоврядування у межах делегованих державою владних повноважень, дисертант зосередив увагу на застосуванні норм права як особливій формі їх реалізації цими суб’єктами.

Основною функцією правозастосування є забезпечення безпосередніх форм реалізації норм права, у відповідності з основними цілями та принципами і в межах правової політики держави в цілому, всіма іншими суб’єктами права. Таким чином, правозастосування продовжує, після стадії правотворчості, владний вплив держави на регулювання суспільних відносин на індивідуальному рівні.

В цьому аспекті слід вести мову і про здійснення належного контролю за правозастосовною діяльністю суб’єктів правової політики держави на предмет ефективності застосування законодавства. Отримана в результаті контролю інформація від органів законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, повинна систематизуватись та використовуватись для визначення потреб у вдосконаленні законодавства в цілому і, особливо в тій частині, яка стосується застосування та виконання нормативно-правових актів.

У підрозділі 2.3 «Юридична практика як критерій ефективності реалізації правової політики держави» автор під юридичною практикою правової політики держави розуміє позитивний практичний досвід, отриманий в результаті реалізації норм права суб’єктами правової політики держави і подальше його використання з метою забезпечення ефективності правового впливу держави на суспільні відносини.

Юридична практика є своєрідним критерієм визначення реальної досконалості та дієвості норм права. Здійснюється вона за допомогою юридичних засобів. Одним з основних є правовий акт. Саме в процесі реалізації норм права і формується певний досвід, виявляється ефективність прийнятих норм права. Юридична практика покликана виявляти у процесі свого здійснення прогалини, колізії у законодавстві, а також нагальні потреби суспільства з метою їх належного вирішення.

Дисертантом визначені притаманні юридичній практиці риси. По-перше – це те, що юридична практика реалізується завдяки правовому регулюванню та охороні суспільних відносин. По-друге – юридична практика є позитивним досвідом, а, тому її слід вважати правомірною правовою поведінкою. По-третє – вона передбачає досягнення певного результату (правового). По-четверте – юридична практика розглядається як цілеспрямований процес участі юриста у правових відносинах. Остання риса акцентує увагу саме на процесуальній цінності юридичної практики, адже позитивний досвід можна отримати від самої процедури певної роботи, незважаючи на одержаний результат

У підрозділі 2.4 «Правове виховання як критерій ефективності реалізації правової політики держави» акцентується увага на правовому вихованні як комплексному понятті, яке уособлює собою діяльність суб’єктів правової політики держави у чітко визначених напрямах та сферах суспільного життя. Запропонована авторська наукова дефініція «правового виховання як критерію ефективності реалізації правової політики держави» виглядає наступним чином: це складна та багатопланова діяльність суб’єктів правової політики держави, яка здійснюється з метою формування у особи належного рівня правової культури, правової свідомості, прагнення до соціально-активної правомірної поведінки.

Суб’єкти правової політики держави у своїй діяльності використовують такі способи правового виховання, як: правова пропаганда у засобах масової інформації, передвиборчі агітаційні програми, проведення семінарів, круглих столів, занять з різними верствами населення, проведення публічних дискусій з найбільш актуальних для життя держави та суспільства питань.

Методами правового виховання, які використовуються суб’єктами правової політики держави, є: переконання, заохочення, рекомендації, інформування, прогнозування, програмування і легалізація примусу.

Автором виокремлено інформаційну, виховну та просвітницьку функції в межах правового виховання як етапу правової політики держави. Зокрема, наголошено, що вони покликані сьогодні створити умови для підняття престижу права, юридичних професій, розвитку правової культури та правової свідомості українського суспільства, особливо осіб, що обіймають посади державних службовців, вдосконалення юридичної техніки, опанування та використання правової інформації, формування активного громадсько-політичного та соціально-правового типу особистості тощо.

Проведене наукове дослідження підтверджує, на жаль, наявність в українському суспільстві такого негативного соціального явища як правовий нігілізм, тобто незнання та небажання розуміти зміст та призначення права як соціального феномену. У зв’язку з цим, правова політика держави повинна бути спрямована на забезпечення правового всеобучу на всіх освітніх рівнях українського суспільства.

Розділ 3 «Правова політика сучасної української держави» складається з двох підрозділів, у яких аналізується сучасний стан правової політики України, визначаються основні напрями її подальшого розвитку та визначається характер впливу на діяльність міліції України.

У підрозділі 3.1 «Мета та основні напрями правової політики сучасної української держави» присвячено узагальненню, систематизації існуючих пропозицій розвитку правової політики сучасної України. У цьому аспекті автором сформовано мету правової політики держави – здійснення ефективного правового впливу на всі сфери суспільних відносин. Розмежовано зміст понять «основні завдання» та «пріоритети», наголошено на правильності використання останнього. Так, зокрема, під пріоритетами правової політики держави розуміються визначальні напрями, акценти, переваги в діяльності органів державної влади, побудовані відповідно до її уявлень про ієрархію соціальних цінностей, що підлягають захисту та забезпеченню правом в першу чергу.

У якості пріоритетних напрямів розвитку правової політики України автором виокремлено: забезпечення та захист прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина в Україні; протидія правопорушенням; розвиток сильної судової системи; вдосконалення законодавства та практики його застосування; підвищення рівня правової культури та правової свідомості, подолання правового нігілізму.

У підрозділі 3.2 «Роль міліції у реалізації стратегічних напрямів правової політики України» проаналізовано значення міліції як суб’єкта реалізації правової політики України та визначено характер впливу правової політики держави на діяльність міліції України.

Проведене анкетування дало можливість виявити гострі проблеми, які мають місце не тільки в українській міліції, а й у всьому українському суспільстві: у першу чергу – це низький рівень правової культури та правової свідомості, що породжує правовий нігілізм; по-друге – це недовіра до органів міліції, висловлена громадянами у низьких відсотках щодо забезпечення прав і свобод останніх; по-третє – це нерозуміння працівниками міліції сутності, змісту та призначення правової політики держави; по-четверте – це розбіжність думок цивільного населення та працівників міліції стосовно ролі та значення правового виховання для України сьогодні тощо.

У результаті проведеного дослідження автор дійшов висновку, що у теоретичному аспекті завдання, які виконує міліція як представник органу виконавчої влади держави, узгоджуються із закріпленими на нормативному рівні стратегічними напрямами розвитку правової політики України. Так, з метою реалізації такого пріоритетного напряму як забезпечення та захисту прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина міліцією сформовано завдання – забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод та інтересів. Законність реалізується через запобігання правопорушенням та їх припинення, охорону та забезпечення громадського порядку, виявлення та розкриття злочинів, розшуку осіб, які їх вчинили, захисту власності від злочинних посягань; забезпечення безпеки дорожнього руху тощо. Через надання правової та соціальної допомоги громадянам, працівники міліції забезпечують підвищення рівня правової культури та правової свідомості населення, подолання правового нігілізму в країні. У практичній діяльності міліції проявляються недоліки, прогалини чинного законодавства, що створює передумови до назрівання суспільних проблем. Подальше їх вирішення шляхом вдосконалення правотворчої роботи органів державної влади вбачається як ефективний засіб розв’язання проблемних ситуацій та зняття соціальної напруги у суспільстві.

З точки зору практичної сторони діяльності міліції в окресленому напрямі, то на сьогодні залишається невирішеним ряд питань, які вносять дисбаланс у гармонійність розвитку українського суспільства та держави.