ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МАЙНОВИХ ПРАВ ОСОБИ ПРИ ЗАСТОСУВАННІ ЗАХОДІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ Статья

У Вступі обгрунтовуються актуальність теми дисертації, її зв'язок з науковими програмами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, її методологічне й теоретичне підгрунтя, формулюється наукова новизна роботи, з’ясовується практичне значення одержаних результатів, указується ступінь їх апробації.

Розділ 1. «Сутність забезпечення майнових прав особи при застосуванні заходів кримінально-процесуального примусу» складається із 2-х підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Поняття і правова природа забезпечення майнових прав особи при застосуванні заходів кримінально-процесуального примусу» наведено аналітичний огляд існуючих у юридичній доктрині концептів забезпечення прав особи. Конструкція «забезпечення майнових прав особи при застосуванні заходів кримінально-процесуального примусу» визначається на підставі встановлення її елементів, які в сукупності утворюють її зміст. До них віднесено: охорону, захист і створення умов для реалізації прав особи, що перебувають у тісному взаємозв’язку і доповнюють один одного. З’ясування змісту кожного із цих складників дозволило запропонувати дефініцію зазначеної правової конструкції.

У підрозділі 1.2. «Заходи кримінально-процесуального примусу, застосування яких обмежує майнові права особи» досліджено позиції науковців щодо визначення поняття заходів кримінально-процесуального примусу та їх класифікації.

Пропонується класифікувати ці заходи за такими критеріями: (а) за критерієм видової належності прав, що підлягають обмеженню при застосуванні заходів процесуального примусу: заходи, які пов’язані із обмеженням майнових прав особи, та заходи, які не пов’язані із обмеженням майнових прав; (б) за суб’єктом, щодо якого вони застосовуються: заходи, які застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, та заходи, які також можуть бути застосовані і щодо інших суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності; (в) за правовими наслідками, пов’язаними із обмеженням майнових прав особи: заходи, застосування яких обмежує майнові права особи, та заходи, які обмежують майнові права лише за умови невиконання нею взятих на себе зобов’язань; (г) за суб’єктом, уповноваженим приймати рішення про обмеження права шляхом застосування заходу процесуального примусу: заходи, які застосовуються виключно за рішенням суду, та заходи, які застосовуються за рішенням органу дізнання, слідчого, прокурора й суду.

Підтримуються пропозиції щодо зміни структурного розміщення в КПК норм, що регулюють порядок застосування затримання, запобіжних та інших заходів процесуального примусу, шляхом об’єднання їх в окремому розділі.

Розділ 2. «Забезпечення майнових прав особи при застосуванні запобіжних заходів, арешті майна й накладенні грошового стягнення» складається із 3-х підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Забезпечення майнових прав особи при застосуванні запобіжних заходів» наголошується на тому, що передбачений КПК комплекс прав заставодавця є недостатньою процесуальною гарантією забезпечення його законних інтересів. У зв’язку із цим рекомендується закріпити в окремій статті КПК процесуальний статус заставодавця.

Дослідивши питання нормативного закріплення суми застави, авторка зробила висновок про доцільність диференційованого підходу до його вирішення і пропонує встановити мінімальний та максимальний розмір застави залежно від тяжкості вчиненого злочину й санкції статті кримінального закону, за якою його кваліфіковано. Такий підхід, з одного боку, враховує інтереси заставодавця, обмежуючи дискрецію органу, в провадженні якого перебуває справа стосовно визначення розміру застави, а з другого – надає особі, у провадженні якої перебуває кримінальна справа, досить широкі можливості для обрання застави з урахуванням конкретних обставин, забезпечивши достатній стримуючий ефект цього запобіжного заходу. При цьому розмір застави не може бути непомірним для підозрюваного, обвинуваченого, про що необхідно прямо зазначити в законі.

З метою забезпечення судовим захистом майнових прав заставодавця рекомендується запровадити змагальну судову процедуру вирішення питання про звернення застави в доход держави, яке на досудовому розслідуванні повинно вирішуватися виключно судом. При цьому заставодавцеві має бути забезпечено право апеляційного оскарження судового рішення.

Відзначається необхідність надання підозрюваному, обвинуваченому, підсудному й засудженому права заявляти клопотання про вжиття заходів з охорони майна, що залишається без нагляду внаслідок їх затримання, взяття під варту, застосування примусових заходів медичного характеру, пов’язаних з ізоляцією особи, поміщення її в медичний заклад для проведення експертизи, а також на відшкодування шкоди, завданої у зв’язку із залишенням майна або житла без нагляду.

Підрозділ 2.2. «Забезпечення майнових прав особи при арешті майна» складається із 4-х пунктів.

Пункт 2.2.1. «Поняття і правова природа арешту майна в кримінальному процесі» присвячено з'ясуванню правової природи арешту майна як заходу процесуального примусу, спрямованого на забезпечення виконання вироку в частині цивільного позову, а також можливої конфіскації майна.

Відзначається, що за чинним КПК цей інститут отримав назву «накладення арешту на майно», його ж сутність знаходить свій прояв в обмеженні майнових прав особи, що й складає зміст поняття «арешт майна». Оперування у назві терміном «накладення» відбиває діяльно-практичний аспект, який не стосується сутності самого заходу процесуального примусу і не віддзеркалює його якісної визначеності. Тому запропоновано змінити назву цього заходу на «арешт майна», під яким треба розуміти захід процесуального примусу, який полягає у забороні, що адресована власнику або володільцю майна, розпоряджатися і в необхідних випадках користуватися ним, а також за наявності відповідних підстав у вилученні майна і передачі його на зберігання з метою попередження та (або) припинення дій, спрямованих на приховування і розтрату майна.

Проведений аналіз категорії «майнові права» дозволив дійти висновку, що арешт може бути накладено на нерухоме й рухоме майно, результати інтелектуальної і творчої діяльності, гроші в будь-якій валюті готівкою або в безготівковому вигляді, цінні папери, корпоративні права, що перебувають у власності підозрюваного, обвинуваченого і знаходяться в нього чи в інших фізичних або юридичних осіб.

У пункті 2.2.2. «Мета, підстави й умови арешту майна» звертається увага на те, що арешт майна має на меті забезпечення відшкодування шкоди, завданої злочином, а також можливої конфіскації майна. Втім, вивчення слідчої практики розслідування злочинів у сфері господарської діяльності надало можливість дійти висновку про необхідність розширення складників мети застосування арешту майна й віднесення до них також припинення злочину. Така пропозиція має дуальний характер: по-перше, це дозволить легітимізувати існуючу практику, по-друге, суттєво підвищить ефективність даного заходу.

Дисертанткою досліджуються підстави (матеріально-правові й процесуально-правові) та умови застосування арешту майна. Аналізується дискусійне питання щодо можливості застосування даного заходу з метою забезпечення відшкодування потерпілому моральної шкоди, завданої злочином (72% опитаних слідчих МВС, СБУ та прокуратури висловилися на підтримку його позитивного вирішення). Пріоритетність захисту інтересів потерпілого, поновлення його становища у спосіб, що забезпечує ефективний правовий захист, обумовлює, на думку авторки, необхідність застосування арешту майна й з метою забезпечення відшкодування завданої злочином моральної шкоди. Підтримується також висловлена в науці пропозиція про доповнення КПК положенням, згідно з яким арешт майна застосовується з метою забезпечення виконання покарання у виді штрафу.

У пункті 2.2.3. «Процесуальний порядок арешту майна» з метою виявлення можливих шляхів оптимізації та підвищення ефективності порядку застосування арешту майна аналізується його чинна правова регламентація. Наводяться аргументи про доцільність віднесення прийняття рішення про арешт майна до виключної компетенції суду.

Пропонується нормативно закріпити єдиний порядок ініціювання перед судом розгляду питання про арешт майна. Суб'єктами ініціювання мають бути слідчий за погодженням із прокурором, прокурор, а також потерпілий, якому слід надати таке право для захисту його законних інтересів стосовно відшкодування шкоди, завданої злочином. Тому доцільним визнається диференціювати вимоги до клопотання слідчого, прокурора й потерпілого, адже будучи непрофесійним учасником процесу, потерпілий може зазначити лише розмір завданої йому шкоди й підтвердити її наявними в нього доказами.

Доводиться потреба надання суду права за клопотанням учасників процесу або з власної ініціативи заслухати будь-яку особу чи дослідити будь-які матеріали, що мають значення для правильного вирішення даного питання. Активність суду в такому випадку є цілком виправданою, адже створює необхідні умови для забезпечення законності обмеження прав особи, винесення законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

Висловлюються аргументи на підтримку пропозиції стосовно впровадження інституту тимчасового вилучення майна (70% опитаних респондентів відзначили його доцільність як заходу, що застосовуватиметься до визнання особи підозрюваним, обвинуваченим).

В аспекті захисту майнових прав особи наголошується на необхідності зазначення у клопотанні про арешт майна й у постанові судді відомостей щодо належного підозрюваному, обвинуваченому майна, що забезпечить пропорційність втручання в сферу приватності.

Дисертанткою аналізуються засоби встановлення майна, яке може бути заарештоване. Вноситься пропозиція про створення Єдиного реєстру заборон відчуження майна, який у сфері кримінального судочинства відіграватиме забезпечувальне значення.

У пункті 2.2.4. «Особливості арешту окремих видів майна: законодавча регламентація і проблеми застосування» розглядаються особливості арешту вкладів, електронних грошей і цінних паперів.

Аналіз чинного законодавства дозволяє констатувати недосконалість правового регулювання порядку звернення до суду й судового розгляду подання слідчого про арешт вкладів. У зв’язку із цим рекомендується застосовувати порядок, передбачений ст. 177 КПК, стосовно прийняття судом рішення про проведення обшуку житла чи іншого володіння особи.

Розглядається можливість арешту електронних грошей як перспективного й достатньо ефективного засобу забезпечення вирішення завдань кримінального судочинства. Відзначається, що de-facto в Україні існують відносини щодо їх емісії й обігу, але de-jure останні не врегульовані нормами права. Використання мережі Inte
et для обігу електронних грошей за браком належного нормативного забезпечення цієї діяльності, за відсутності їх ідентифікаційних слідів для доказування протиправної діяльності створює умови для вчинення злочинів, у тому числі й розкрадання електронних грошей, несанкціонованого втручання в роботу комп’ютерних систем тощо. Недостатнє правове забезпечення обігу таких грошей призводить до неможливості застосування на даний час щодо цього об’єкта арешту майна, незважаючи на те, що в окремих випадках ідеться про значні грошові суми. Це актуалізує створення в Україні належної правової бази їх емісії й обігу.

У підрозділі 2.3. «Забезпечення майнових прав особи при накладенні грошового стягнення» підкреслюється, що грошове стягнення необхідно віднести до заходів забезпечення кримінального провадження й урегулювати порядок його застосування в окремій главі КПК, у якій встановити підстави й процедуру останнього, оскільки відносини, які виникають при накладенні цього стягнення, є кримінально-процесуальними, а тому й очевидною є потреба в їх врегулюванні саме кримінально-процесуальним законом. Цей захід спрямовано на дисциплінування суб’єктів кримінально-процесуальних відносин, прискорення й оптимізацію кримінального провадження, а тому й може бути застосований до будь-якого учасника кримінального процесу.

Звертається увага на те, що процесуальні обов’язки, за невиконання яких може бути накладено грошове стягнення, повинні бути прямо передбачені кримінально-процесуальним законом.

Розділ 3. «Забезпечення майнових прав особи при проведенні слідчих дій і вирішенні питання про речові докази» складається із 3-х підрозділів.

У Підрозділі 3.1. «Забезпечення майнових прав особи при проведенні слідчих дій» розглядаються особливості забезпечення майнових прав особи, яка залучається до участі в кримінальному судочинстві, при проведенні обшуку та виїмки.

В аспекті забезпечення майнових прав особи при здійсненні обшуку відмічається особливе значення обґрунтування постанови про проведення цієї слідчої дії, зазначення в ній мети, а також конкретизації предметів і документів, які можуть бути вилучені.

Доводиться позиція, згідно з якою встановлення в законі певного строку для виконання постанови суду про проведення обшуку має значення для забезпечення обґрунтованості обмеження фундаментального права людини на недоторканність житла й іншого володіння, оскільки підстави проведення цієї слідчої дії, зазначені в рішенні суду, не можуть тривати протягом невизначеного строку, тим більше, що за своїм характером обшук є невідкладною слідчою дією.

Пропонується нормативно закріпити положення про те, що постанова суду про проведення обшуку надає право проникнути до житла чи іншого володіння особи з метою проведення даної слідчої дії лише один раз.

Обгрунтовується необхідність надати особі, в житлі чи іншому володінні якої проведено обшук, право апеляційного оскарження постанови суду про його проведення, що забезпечить ефективний судовий захист її прав і законних інтересів.

Підрозділ 3.2. «Забезпечення майнових прав особи при вилученні, обліку та зберіганні речових доказів» присвячено з’ясуванню особливостей забезпечення майнових прав особи при вилученні, обліку і зберіганні речових доказів.

Досліджується порядок вилучення, обліку, зберігання й передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами досудового слідства, дізнання й судами, передбачений КПК і деталізований однойменною Інструкцією.

Зазначається, що у разі передачі речових доказів на відповідальне зберігання окремим підприємствам, установам чи організаціям у матеріалах кримінальної справи мають бути наступні документи, які є законною підставою для такої передачі: (1) постанова слідчого про передачу речового доказу на відповідальне зберігання; (2) акт приймання-передачі предмета; (3) договір про передачу речових доказів на відповідальне зберігання; (4) схоронна розписка про попередження про кримінальну відповідальність за порушення обов’язків щодо збереження й охорони майна. Констатується недосконалість чинного порядку передачі речових доказів від органу досудового слідства до суду та вносяться пропозиції, спрямовані на його удосконалення.

Дисертанткою розглядається дискусійне питання щодо можливості відшкодування потерпілому завданої злочином шкоди за рахунок реалізації речових доказів, яке в роботі вирішується виходячи із пріоритетності захисту його інтересів.

У підрозділі 3.3. «Забезпечення майнових прав особи при вирішенні питання про речові докази» досліджуються проблемні питання правової регламентації підстав і порядку реалізації речових доказів, гарантії забезпечення прав учасників кримінального судочинства при вирішенні питання щодо їх долі.

Зазнало критичної оцінки розширення підстав реалізації речових доказів, передбачених КПК, Інструкцією, яка є підзаконним нормативним актом і тому не може містити підстави, які не передбачено законом. Виходячи із вимог правозастосовної практики, робиться висновок про необхідність розширення передбачених ст. 80 КПК підстав реалізації речових доказів і доповнення їх новими – якщо вони: (а) в силу громіздкості або з інших причин не можуть зберігатися при кримінальній справі, у тому числі великі партії товарів, зберігання яких утруднено або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких прирівнюються до їх вартості або перевищують її; (б) втрачають свою вартість у зв'язку з моральним старінням.

Під моральним старінням в контексті ст. 80 КПК пропонується розуміти зміни якостей речі, що призводять до суттєвого зниження її вартості або неможливості чи суттєвого ускладнення її використання за функціональним призначенням. Оцінювання морального старіння предметів, які є речовими доказами, повинен проводити спеціаліст.

Аналізується порядок реалізації речових доказів і формулюються пропозиції, спрямовані на забезпечення майнових прав особи при вирішенні даного питання.