ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ ДОБРОВІЛЬНИХ ГРОМАДСЬКИХ ФОРМУВАНЬ САМООБОРОНИ В 1944–1954 рр. (за матеріалами західних областей УРСР) Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, формулюються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, характеризуються методи, теоретичне та емпіричне підґрунтя, а також викладено основні положення, що виносяться на захист, наукове і практичне значення одержаних результатів.

Перший розділ «Історіографія та джерела дослідження» складається з двох підрозділів, присвячених аналізу наукової літератури та джерельної бази дисертаційної праці.

У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробки теми» простежено основні тенденції та концептуальні підходи до опрацювання теми дослідження. Перші публікації, в яких розглядалася діяльність добровільних громадських формувань – з’явилися ще під час війни. У другій половині 50-х рр. вийшла низка колективних праць і монографій, історичних нарисів, присвячених історії Великої Вітчизняної війни. Проте їх автори питань історії добровільних громадських формувань торкаються побічно. З часом інтерес до теми «народ і війна» зростає, у зв’язку з чим учені починають займатися студіюванням історії добровільних збройних формувань. У період «хрущовської відлиги», на початку 60-х рр., з’являється низка праць з історії міліції історичного, правового, організаційного і пропагандистського змісту. Вперше концептуально-методологічний підхід до висвітлення цієї проблеми було застосовано в колективній монографії викладачів Київської вищої школи Міністерства охорони громадського порядку УРСР (МВС перейменовано на МОГП у 1958 р.) «З історії міліції Радянської України» за редакцією П. Михайленка. Наприкінці 60-х рр. ХХ ст. з’являються і перші праці, безпосередньо присвячені ГФС, зокрема винищувальним батальйонам, що формувалися з військ НКВС. Це дослідження Ф. Банникова та С. Біленка, які широко показали діяльність ВБ в умовах війни. Серед праць 70–80-х рр. ХХ ст. слід відзначити монографію А. Скилягіна «Радянська міліція у період будівництва розвиненого соціалізму: 1945–1958 гг.» (1976 р.) та двотомне видання «Історія радянської міліції» (1977 р.) за загальною редакцією М. Щолокова; монографії П. Доброва, І. Біласа, А. Колісника, Г. Куманьова, Я.Пашка; колективну монографію «Органи міліції західних областей Української РСР в 1939–1945 рр.: Організаційно-правові аспекти становлення та діяльності» (1987 р.), у яких частково розкриваються основні напрями функціонування винищувальних батальйонів у західних областях УРСР на завершальному етапі війни. У дослідженнях, які стосувалися діяльності органів міліції, історія ГФС, що діяли під їх керівництвом, не знайшла достатнього висвітлення. Особливо це стосується західноукраїнського регіону. Інформація про них має переважно фрагментарно-описовий характер, що не дає змоги простежити їхню еволюцію, форми й методи діяльності в широкому історико-правовому розрізі. Крім того, особливістю літератури цього періоду є надмірна ідеологічна заангажованість, характерна для радянської доби.

Із проголошенням незалежності України та демократизацією всіх сфер життя стало можливим кардинальне переосмислення історичної спадщини минулого, а широкий доступ до архівних джерел дозволив створити нові ґрунтовні комплексні дослідження, в тому числі й з історії органів міліції. Проте, як і в радянську добу, діяльності ГФС науковці не приділяють достатньої уваги, згадуючи їх у контексті боротьби НКВС–МВС і НКДБ–МДБ проти самостійницького руху.

У 90-х рр. з’являються дослідження, спеціально присвячені темі народного ополчення і винищувальних батальйонів. Серед них – монографії Д. Вєдєнєєва та Г. Биструхіна, М. Головка, І. Дробота, А. Епифанова, А. Кентія, Ю.Кравченка, В. Короля, В. Кучера, М. Коваля, А. Малигіна, О. Мінгазутдінова, Р.Мулукаєва, Ю. Смирнова, А. Шевченка, дисертаційні дослідження М. Войцеховського, В.Гусака, М. Лагоші, О. Малярчука, В. Ковалика, В.Павленка, М. Поліковського, А. Чернеги та ін.

Але й донині відсутні комплексні праці наукового характеру з історії становлення та діяльності ГФС, які діяли на території західних областей УРСР у досліджуваний нами хронологічний період. На периферії пошукових зусиль залишаються такі питання, як аналіз правової бази становлення та діяльності цих формувань, їх кадрове забезпечення, соціально-правовий статус бійців та членів цих формувань, причини порушення частиною з них законності, взаємодія з органами міліції та держбезпеки тощо.

Науковий доробок із зазначеної проблематики доповнюють публікації сучасних зарубіжних дослідників, зокрема праці П. Аптекаря, М. Семиряги, Б. Соколова, а також дисертаційні дослідження О. Гогуна, О. Нікуліної та інших. Серед видань української діаспори з досліджуваної теми слід відзначити праці В. Косика, П. Мірчука, П. Содоля, Л. Шанковського та інших авторів, у яких подано аналіз суспільно-політичної ситуації в західних областях України й висвітлено події, пов’язані з придушенням самостійницького руху, а також частково згадується роль ВБ в акціях оперативно-військового характеру.

Оцінюючи загалом стан опрацювання вказаної тематичної ніші, слід констатувати наявність блоку наукової літератури, у якій із різним ступенем фактологічного й теоретичного забезпечення розкриваються питання пов’язані з функціонуванням громадських формувань самооборони. Водночас існує низка наукових проблем, що потребують спеціального, комплексного опрацювання, що й стало мотивацією для виконання дисертаційного проекту.

Підрозділ 1.2 «Джерельна база дослідження» присвячений характеристиці кола архівних і друкованих джерел. Умовно можна виокремити чотири групи: 1) документи центральних та обласних державних і відомчих архівів; 2) опубліковані документи й матеріали; 3) матеріали періодичних видань; 4) мемуарна література й спогади. Основу джерельної бази становлять ЦДАГОУ. У фондах цього архівосховища зберігаються неопубліковані документи, – постанови ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У, матеріали засідань політбюро, партійних зборів, установ і трудових колективів, регіональних та обласних нарад радянсько-партійного активу й співробітників органів державної безпеки та внутрішніх справ. Значний пласт інформації про діяльність органів міліції, ГФС виявлено в документах, що містяться в Державному архіві Івано-Франківської області (ДАІФО). Чимало цінної інформації виявлено в Державному архіві МВС (ДАМВС) та архівах Управління МВС України в Івано-Франківській (АУМВСУІФО) і Львівській областях (АУМВСУЛО). Основним видом документів є накази, директиви, розпорядження НКВС (МВС) СРСР, НКВС (МВС) УРСР, та начальників обласних управлінь УНКВС (МВС). Вони дають можливість розкрити й проаналізувати різні сторони діяльності ВБ і ГОГП.

До другої групи джерел відносяться окремі документи, що ілюструють функціонування ГФС. Частина з них вміщена в 2-у та 3-у томах «Історії міліції України у документах і матеріалах» за редакцією П. Михайленка і Я. Кондратьєва. Ці документи насичені інформацією про суспільно-політичні умови, в яких доводилося діяти формуванням самооборони на території західних областей, залучено з таких видань, як «Радянське Прикарпаття: 1939–1959. Документи й матеріали», «Внутрішні війська в Великій Вітчизняній війне. 1941–1945 рр. Документи и матеріали», «Радянська Україна в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945. Документи и матеріали. В 3-х тт.». Чимало важливих матеріалів щодо діяльності ГФС наведено в спільній багатотомній праці українських та канадських науковців «Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС–МВС, НКДБ–МДБ (1943–1959)».

Третю групу джерел становлять матеріали тогочасної центральної та місцевої періодичної преси, а також листівки, звернення радянської влади й українського підпілля, що віддзеркалюють діяльність ГФС. Діаметрально протилежні за ідеологічним змістом, вони мали суспільний резонанс і формували певний імідж кожної зі сторін і ставлення до них місцевого населення.

Четверта група джерел охоплює блок мемуарної літератури та спогадів ветеранів правоохоронних структур, партизанського руху, зокрема П. Вершигори, Г. Санникова, П. Судоплатова; учасників українського національно-визвольного руху – Т. Бульби-Боровця, М. Лебедя, В. Поліщука, С. Хмеля та ін. У них події 40–50-х рр. у західних областях України висвітлюються суб’єктивно, часом емоційно, без достатнього використання архівних документів, що визначає їхню тенденційність й упередженість в оцінках діяльності органів радянської влади, силових структур, ГФС, національно-визвольного руху.

Загалом залучена до написання тексту «критична маса» джерел видається достатньою для позитивного розв’язання завдань дослідження та формування аргументованих концептуальних теоретичних положень і висновків.

Другий розділ «Правові основи функціонування добровільних громадських формувань самооборони у 1944-1954 рр.» складається з трьох підрозділів і розкриває організаційне та правове підґрунтя функціонування громадських формувань самооборони.

У підрозділі 2.1. «Правова база створення добровільних громадських формувань самооборони на початковому етапі Великої Вітчизняної війни» розглянуто питання, пов’язані з діяльністю розвідувальних, диверсійних і контррозвідувальних органів нацистської Німеччини у передвоєнний період і на початку Великої Вітчизняної війни та організацією протидії їм радянськими органами безпеки в місцевостях, які були оголошені на воєнному становищі. Підкреслено, що Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про воєнне становище» та директиви і накази НКДБ СРСР заклали організаційно-правові основи для створення громадських підрозділів самооборони із числа цивільного населення та винищувальних батальйонів, які формувалися з особового складу внутрішніх військ НКВС.

Підрозділ 2.2. «Нормативно-правове забезпечення діяльності груп охорони порядку та винищувальних батальйонів у 1944–1948 рр.» присвячений розгляду організаційних заходів, спрямованих на створення та налагодження функціонування винищувальних батальйонів і громадських формувань з охорони порядку та нормативно-правового регулювання їх діяльності, організації несення ними служби, результатів їх зусиль. Уже з перших днів у звільнених районах західних областей розпочалася робота з формування добровільних підрозділів самооборони з місцевого населення під контролем органів НКВС у формі винищувальних батальйонів та груп сприяння їм. Цей процес у західних областях республіки у 1944 та першій половині 1945 р. мав специфічні риси порівняно з початковим етапом німецько-радянської війни. Влітку 1941 р. вони націлювалися переважно на протидію німецьким агентам, розвідникам, шпигунам і диверсантам. У 1944 р. ситуація була дещо іншою як у політичному, так і в етнічному сенсі. У цей час пріоритетним напрямом вважається їх залучення до охорони населених пунктів та стратегічно важливих об’єктів від збройних акцій українських повстанців та участь у військово-чекістських операціях. Масовий виїзд польського населення негативно позначилася на кількісному складі та ефективній діяльності винищувальних батальйонів і громадських формувань з охорони порядку. У зв’язку з цим виникла необхідність широкого залучення місцевого українського населення до боротьби з учасниками самостійницького руху, на що націлювали ухвалена 27 вересня 1944 р. постанова ЦК ВКП(б) «Про недоліки в політичній роботі серед населення західних областей УРСР» та спільний наказ НКВС–НКДБ СРСР «Про заходи з посилення боротьби з оунівським підпіллям і ліквідації озброєних банд ОУН у західних областях Української РСР» від 9 жовтня 1944 р. На активне залучення місцевого українського населення до участі у боротьбі з ОУН-УПА орієнтувала низка інших директивних документів центральних та республіканських органів.

У підрозділі 2.3. «Соціально-політичні та правові обставини створення й діяльності груп охорони громадського порядку в 1948–1954 рр.» з’ясовуються соціально-економічні й політичні умови, за яких реалізовувалися заходи з активізації створення груп охорони громадського порядку, особливо у сільській місцевості, де йшов процес колективізації. Оскільки у попередній період винищувальні батальйони, що підпорядковувались НКВС/МВС, а з початку 1947 р. – МДБ, продемонстрували свою неефективність у справі охорони населених пунктів від нападів збройних груп ОУН-УПА, а органи МДБ не приділяли належної уваги цим формуванням, дільничні уповноважені міліції зі своєї ініціативи почали створювати в селах, де виникали колгоспи, підрозділи самооборони, залучаючи до них бійців винищувальних батальйонів. У зв’язку з цим мав місце паралелізм у роботі органів, на які покладалося дотримання безпеки і громадського порядку в селах. За такої ситуації одних і тих самих осіб органи МДБ вважали бійцями винищувальних батальйонів, а органи МВС – членами груп охорони громадського порядку.

На початку 1948 р. постало питання про реорганізацію винищувальних батальйонів у групи охорони громадського порядку з передачею їх у відання райвідділів МВС. З цього приводу ЦК КП(б)У 1 червня 1948 р. видав постанову «Про посилення масово-політичної роботи, подальший розвиток колгоспного руху і ліквідацію залишків банд українсько-німецьких націоналістів у західних областях УРСР», яка й започаткувала діяльність ГОГП замість ВБ. Ці формування стали якісно новою добровільною воєнізованою структурою для захисту існуючого ладу від диверсійно-терористичних акцій збройного підпілля ОУН. Організаційно-правові основи створення та діяльності ГОГП у населених пунктах західних областей було закладено в постановах ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У, законах, ухвалених Президіями Верховних Рад СРСР і УРСР, наказах і директивах НКВС (МВС) СРСР та УРСР, розпорядженнях та наказах начальників обласних управлінь, які аналізуються у цьому підрозділі.

Третій розділ «Особливості форм і методів діяльності добровільних громадських формувань самооборони у 1944–1954 рр.» складається з двох підрозділів.

Підрозділ 3.1. «Участь винищувальних батальйонів та груп охорони порядку в ліквідації залишків збройного підпілля ОУН–УПА» містить матеріал, що розкриває організаційні та оперативно-військові заходи, спрямовані на захист населених пунктів від нападів, диверсій і терору загонів ОУН–УПА та знищення останніх, а також нормативно-правовий супровід. Такими заходами були оперативно-військові операції, дії спеціальних розвідувально-пошукових груп, засідки, вилазки, облави, патрулювання, прочісування населених пунктів і лісових масивів, посилення охорони населених пунктів у нічний час, їх блокування, виставлення посилених гарнізонів у населених пунктах, де відділи ОУН-УПА мали підтримку місцевого населення, використання агентури, репресивні заходи щодо членів сімей активних учасників самостійницького руху тощо. До чекістсько-військових операцій та заходів широко залучалися винищувальні батальйони (до 1 червня 1948 р.) та групи охорони громадського порядку. У підрозділі узагальнюються результати діяльності цих формувань, подаються зведені статистичні дані, що характеризують їх участь в оперативно-військових операціях.

У підрозділі 3.2 «Забезпечення боєздатності та ефективності діяльності добровільних громадських формувань самооборони» розглядаються кроки, покликані посилити роль винищувальних батальйонів і груп та громадських формувань охорони порядку в боротьбі з українським збройним підпіллям. У повоєнний час основне навантаження щодо виконання цих завдань лягало на винищувальні батальйони. Місцями дислокації ВБ обиралися районні центри і великі села. При їх штабах функціонували групи зв’язку з цілодобовим чергуванням для передачі повідомлень та розпоряджень про збір особового складу. ВБ охороняли важливі об’єкти оборонного та економічного значення – підприємства, державні установи, залізниці, шосейні шляхи, мости, елеватори, банки, бази та склади й багато інших об’єктів, які могли стати об’єктом нападу загонів ОУН-УПА і кримінальних елементів.

У селах, при колгоспах, радгоспах, МТС, промислових підприємствах, установах, у міських мікрорайонах створювалися групи сприяння винищувальним батальйонам, до яких входили колгоспники, сільські активісти, робітники, службовці, учнівська молодь, домогосподарки, селяни.

Шляхи забезпечення боєздатності та посилення охоронної діяльності ВБ визначав документ Штабу винищувальних батальйонів НКВС УРСР «Огляд оперативно-службової і бойової діяльності винищувальних батальйонів НКВС УРСР за перше півріччя 1944 року» від 19 липня 1944 р. Документ передбачав посилення служби спостереження; поліпшення організації щоденної оперативно-службової діяльності; максимальне використання особового складу для пошуку супротивника завдяки застосуванню мобільних нарядів, розвідувально-пошукових груп; підвищення якості бойової підготовки особового складу, навчання бійців мистецькому володінню зброєю, вмілим і злагодженим діям у бойових операціях тощо.

До середини 1948 р. ВБ діяли спільно з групами охорони громадського порядку, а з 1 червня 1948 р. їх функції перейшли до ГОГП. Основними причинами реорганізації ВБ у ГОГП були соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у західних областях впродовж трьох років після закінчення війни. ВБ як воєнізовані формування вже не могли виконувати завдання, поставлені перед ними на початку війни. Для вирішення організаційних питань МВС УРСР видало 29 вересня 1948 р. наказ «Про організацію при Управліннях міліції спецгруп та створення їм умов для керівництва роботою з організації груп охорони громадського порядку в колгоспах, радгоспах, МТС та населених пунктах». На 1 січня 1949 р. кількість ГОГП була доведена до 6437 (їхня чисельність становила 86 527 осіб), що було піком їх кількісного складу.

За час своєї діяльності ГОГП досягли певних успіхів, про що свідчать завершення на початку 50-х рр. процесів колективізації у західноукраїнському регіоні та остаточна ліквідація залишків збройного підпілля. У зв’язку з повною ліквідацією в більшості районів західних областей України збройних підпільних угрупувань з другої половини 1950 р. кількість ГОГП та чисельність їх особового складу поступово зменшуються. Вже наприкінці 1953 р. у населених пунктах створюються неозброєні загони (бригади) допомоги міліції (бригадміли), що було характерним явищем для західних областей у 1940–1941 рр. Станом на 1 січня 1954 р. у західних областях, за даними органів МДБ, діяло лише кілька розрізнених «бандгруп» і бойовиків-одинаків, отже, фактично з оунівським підпіллям у західних областях України було покінчено. Відповідно відпала й потреба в існуванні воєнізованих груп охорони громадського порядку.