СОЦІАЛЬНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ ЯК ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВА ФОРМА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, характеризується стан її наукової розробки, визначаються мета, основні завдання, об’єкт, предмет і методологічні засади дослідження, формулюються його наукова новизна, отримані теоретичні та практичні результати.

містить 3 підрозділи, які присвячені сутності та загальним засадам правового регулювання соціального обслуговування в Україні.

У підрозділі 1.1. «Юридична природа соціального обслуговування та його місце в системі соціального забезпечення» автор стверджує, що соціальні гаран­тії становлять собою систему обов’язків держави перед своїми громадянами щодо задоволення їх соціальних потреб. Основні її елементи: (а) визнання обов’язковості загальнодоступної й безоплатної освіти, (б) сприяння реалізації здібностей людини в процесі її трудової діяльності, (в) недопущення примусової праці і (г) гарантування мінімізації втрат у зв’язку із закінченням трудової діяльності. Сучасні системи соціального захисту мають тенденцію до задово­лення специфічних потреб окремих груп населення. Однак матеріальний добро­бут не є самоціллю, а лише передумовою створення соціального добробуту, тобто умов життя, за яких людина добре почувається, може фізично й розумово розвиватись. Кінцевою метою соціального захисту є надання кожному члену суспільства незалежно від соціального походження, національної або расової належності можливості вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності. Скла­довою частиною системи соціального захисту є соціальне забезпечення, до організаційно-правових форм якого належать: (а) соціальне страхування; (б) державне забезпечення; (в) соціальна допомога й соціальна підтримка. Організаційно-правові форми соціального забезпечення постійно трансформу­ються й наповнюються новим змістом.

Висловлюється думка, що соціальна підтримка є системою соціальних заходів щодо підтримки за рахунок коштів державного й місцевих бюджетів, спеціальних фондів, коштів підприємств, установ та організацій, плати за соці­альні послуги, коштів благодійної допомоги (пожертвувань), коштів одержувачів соціальних послуг та інших передбачених законодавством джерел, тих осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допо­моги. До видів соціальної підтримки належать: (а) матеріальна допомога, (б) соціальне обслуговування, (в) різноманітні пільги, що надаються найменш соціально захищеним категоріям населення.

Проблеми національної системи соціальної підтримки: (а) низький рівень охоплення потребуючого її населення; (б) низька адресність при наданні соціальної підтримки; (в) відсутність норм споживання або їх невідповідність. Метою реформи в цій царині має стати підвищення охоплення соціальною підтримкою незаможних верств населення при раціональному використанні бюджетних коштів. Для цього необхідно:

– посилити адресність надання соціальної підтримки шляхом (а) об’єднання всіх видів соціальної допомоги в єдину програму соціального захисту, (б) інтег­рації програми пільг на оплату житлово-комунальних послуг з програмою житлових субсидій, (в) запровадження непрямих методів оцінювання доходів громадян, які претендують на одержання соціальної підтримки;

– підвищити ефективність управлінських рішень у системі соціальної підтримки населення за допомогою (а) створення єдиної бази всіх видів соці­альної підтримки, єдиного інформаційного середовища для органів праці й соціального захисту населення, фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, органів реєстрації актів громадянського стану та ін., (б) втілення в життя системи моніторингу й аудиту програм соціальної підтримки на постійній основі, (в) удосконалення інституту соціальної інспекції шляхом розширення функцій соціальних служб з переданням їм повноважень з моніторингу й оцінювання рівня доходів одержувачів допомоги;

– запровадити стимули ефективного використання ресурсів соціальної допомоги шляхом (а) розроблення й запровадження системи економічно й соціально обґрунтованих нормативів споживання соціальних послуг, (б) забез­печення домогосподарств і громадських місць технологічним обладнанням, необхідним для обліку фактичного споживання послуг.

Категорію «соціальне обслуговування» необхідно розглядати в широкому й вузькому розумінні. За такого підходу найбільш наочно й повно простежується взаємозв’язок соціального забезпечення як цілого й соціального обслуговування як частини цього цілого. Відповідно поняття «соціальні послуги» теж слід розглядати в широкому й вузькому значенні. У широкому смислі соціальне обслуговування є частиною соціальної політики, тобто діяльністю, спрямо­ваною на різносторонній розвиток особистості, задоволення соціальних потреб широких верств населення через надання різних соціальних послуг. Із цієї точки зору до сфери соціального обслуговування належить діяльність навчальних закладів, медичних і санаторно-курортних установ, спортивних секцій, закладів культури й мистецтва, організацій дитячої та юнацької творчості, клубів за інтересами тощо. Іншими словами, в широкому значенні соціальне обслуго­вування є самостійним інструментом соціальної політики держави. Соціальні послуги в широкому значенні – це послуги, спрямовані на задоволення різноманітних соціальних потреб окремих осіб чи груп населення. У вузькому розумінні соціальне обслуговування є елементом соціального забезпечення, тобто діяльністю соціальних служб, спрямованою на надання соціальних послуг людям, які опинилися в складних життєвих обставинах, для подолання або пом’якшення життєвих труднощів, підтримки їх соціального статусу та повно­цінної життєдіяльності. Відповідно, соціальні послуги у вузькому значенні – це комплекс різноманітних заходів, спрямованих на певні соціальні групи або окремих індивідів, які перебувають в складних життєвих ситуаціях і потребують сторонньої допомоги, з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації й повернення до повноцінного життя.

У підрозділі 1.2. «Функції соціального обслуговування» зазначається, що реальний смисл та особливості соціального обслуговування реалізовуються в його функціях. Функції соціального обслуговування – це відносно самостійні, але тісно пов’язані між собою види діяльності, спрямовані на поліпшення або відтворення життєдіяльності, соціальну адаптацію й повернення до повно­цінного життя певних соціальних груп чи окремих індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги.

До функцій соціального обслуговування належать: (а) економічна, що полягає в задоволенні матеріальних інтересів і потреб осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах; (б) реабілітаційна, що передбачає надання особам, які опинились у скрутній життєвій ситуації, допомоги для відновлення порушених функцій організму, компенсації обмежень життєдіяльності й під­тримання оптимального фізичного, інтелектуального, психічного, соціального рівнів і якості життя з метою досягнення соціальної й матеріальної незалеж­ності, соціально-професійної адаптації й інтеграції до суспільства; (в) адапта­ційна, ціль якої – забезпечення пристосування людини до оточуючого соці­ального середовища; (г) профілактична, мета якої – передбачення і приведення в дію юридичних, психологічних, медичних та інших механізмів попередження соціальних ризиків, запобігання їх повторення чи загострення.

У підрозділі 1.3. «Принципи соціального обслуговування» принципи соці­ального обслуговування визначені як виражені в чинному законодавстві керівні ідеї, що характеризують сутність норм, присвячених соціальному обслугову­ванню, і шляхи їх розвитку, а також віддзеркалюють основні напрямки політики держави у сфері правового регулювання відносин із соціального обслугову­вання. Їх слід розглядати як об’єктивно зумовлені й науково обґрунтовані категорії. Ці принципи знаходять свою нову форму і зміст поступово, з набиранням темпів розвитку ринкової економіки, з оновленням законодавства. У них відбивається міра спрямованості держави на допомогу своїм громадянам, прагнення суспільства до гуманності і співчуття.

Принципами соціального обслуговування є: адресність, доступність, добро­вільність, гуманність, конфіденційність, комплексність, єдність вимог, профі­лактичну спрямованість, стимулювання самостійного розв’язання життєвих проблем, рівні умови для надавачів соціальних послуг.

Оскільки розмежування в Законі України «Про соціальні послуги» основних засад (ст. 2) та основних принципів (ст. 3) надання соціальних послуг є штучним і суперечить вимогам нормопроектної техніки, достатньо сформулювати й законодавчо закріпити тільки одну статтю, присвячену принципам надання соціальних послуг.

Розділ 2. «Право на соціальне обслуговування та його місце в системі прав людини» складається з 2-х підрозділів, в яких досліджується правовий механізм реалізації права на соціальне обслуговування на підставі міжнародних стандартів.

У підрозділі 2.1. «Зміст права на соціальне обслуговування» зроблено висновок, про те що соціальні права людини – це загальновизнані стандарти її прав у соціальній сфері, що передбачають створення державою таких умов життя, за яких кожен вправі вільно підтримувати й розвивати свою людську сутність. Лише на фундаменті й довкола соціальних прав може засновуватись і практично функціонувати правова демократична соціальна держава, що визна­ється Конституцією України головним орієнтиром її розвитку.

Право на соціальне обслуговування виступає в 3-х взаємопов’язаних аспек­тах: (а) соціальне право, що відбиває рівень матеріального розвитку конкретної держави й суспільства та їх здатність забезпечити гідний рівень життя своїм громадянам; (б) природне право, яке є невіддільним від особи, позатери­торіальним і позанаціональним; (в) суб’єктивне право, що належить відповідній особі в конкретній ситуації і юридично забезпечене її можливостями діяти за власним бажанням.

Зміст права на соціальне обслуговування включає в себе низку більш конкретних прав у цій царині. Так, при одержанні соціальних послуг громадяни мають право на (а) поважливе й гуманне ставлення з боку суб’єктів, що надають соціальні послуги; (б) вибір установи й закладу, а також форми соціального обслуговування; (в) інформацію щодо своїх прав, обов’язків та умов отримання соціальних послуг; (г) згоду на соціальні послуги або відмову від них; (д) конфіденційність інформації особистого характеру, що стала відомою суб’єктові – надавачу цих послуг; (е) захист своїх прав і законних інтересів, у тому числі в судовому порядку. Ще більша деталізація спостерігається на рівні надання конкретних видів послуг.

У підрозділі 2.2. «Міжнародні стандарти соціального обслуговування» здобувач виходить із того, що міжнародними стандарти соціального обслуго­вування є закріплені в міжнародно-договірних нормах, добровільно взяті взаємні зобов’язання держав по встановленню і функціонуванню національної системи соціального обслуговування з метою найбільш ефективної реалізації права громадян на соціальне обслуговування в порядку й на умовах, що відповідають сучасним загальноцивілізаційним вимогам. Основними ознаками цих міжнародних стандартів є те, що вони: а) з позицій формалізації й норма­тивного закріплення відбиті в міжнародних нормах, що формуються в дого­вірному порядку; б) виступають міжнародними зобов’язаннями держав у царині соціального обслуговування; в) спрямовані на формування національної систе­ми соціального обслуговування, що відповідає сучасним загальноцивілізацій­ним уявленням про умови й рівень забезпечення населення соціальними послугами.

Міжнародні стандарти соціального обслуговування гармонізуюче впливають на національне законодавство держав, оскільки їх мета спрямована не на створення єдиного правового регулювання, а на досягнення певного результату, визначеного у відповідних міжнародних документах, що, у свою чергу, перед­бачає можливість застосовувати механізм імплементації, найбільш прийнятний для тієї чи іншої національної правової системи. До таких міжнародних стан­дартів належать: (а) безумовне визнання права людини на соціальне обслугову­вання; (б) рівноправність у цій сфері; (в) зобов’язання держав стосовно форму­вання такої системи соціального обслуговування, яка буде відповідати рівню соціального-економічного розвитку країни, і сприяння її розширенню й удоско­наленню.

Встановлено, що світова, так і є європейська спільноти приділяють велику увагу праву людини на соціальне обслуговування і створенню ефективних механізмів його забезпечення. Підтвердженням цього є численні документи в цій царині таких міжнародних організацій, як ООН, МОП і Ради Європи. Покладені в їх підґрунтя норми визначають соціальну орієнтацію структурно-інноваційного розвитку, до якого прагне Україна. Не лише деклароване, а й реальне посилення соціальної спрямованості курсу реформ є вагомим інстру­ментом прискорення економічного розвитку і зміцнення зовнішньополітичних позицій України, набуття стабільності й добробуту в суспільстві.

Україна не взяла на себе міжнародні зобов’язання щодо стандартів соціального обслуговування, які знайшли закріплення в низці Конвенцій МОП. У той же час в умовах реформування законодавства про соціальне обслуго­вування потреба в ратифікації Конвенцій МОП №102, 117, 118 і 157 істотно зростає. Не будучи пов’язаною міжнародними зобов’язаннями, Українська держава подекуди вважає за можливе погіршувати становище своїх громадян, відступаючи від принципу стабільності їх правового статусу і спадкоємності розвитку соціального законодавства з позицій збереження раніше набутих прав. Верховній Раді й Кабінету Міністрів України слід вжити заходів стосовно розгляду за участю соціальних партнерів, представників МОП, всеукраїнських громадських організацій можливості ратифікації державою перелічених Конвенцій.

Розділ 3. «Правове регулювання відносин із соціального обслугову­вання: сучасний стан і перспективи розвитку» містить 2 підрозділи, які присвячені сучасним концептуальним підходам та подальшому вдосконаленню правового регулювання відносин з соціального обслуговування.

У підрозділі 3.1. «Досвід правового регулювання соціального обслуговування в зарубіжних країнах» констатується, що будь-яка національна система соціального обслуговування, будучи продуктом історичного розвитку конкрет­ної держави, відбиває особливості її історії, економіки, політичної системи, культурні й побутові традиції, кліматичні і природні умови, стереотипи масової свідомості тощо. Інтернаціоналізація суспільного життя, активізація гуманітар­них зв’язків, уніфікуючий вплив міжнародно-правового регламентування, що розпочалися в середині ХХ ст., призводять до зближення систем соціального обслуговування різних держав, ініціюють процес їх гармонізації не тільки в регіональному, а й у світовому масштабі. Розумне використання зарубіжного досвіду передбачає не просто запозичення форм і методів роботи із соціального обслуговування, а вдумливий аналіз і чітке її планування як на віддалену перспективу, так і на найближче майбуття, а також виявлення окремих елементів, які можна застосувати в українській дійсності вже в даний час.

Цілі соціального обслуговування в зарубіжних країнах: (а) сприяння громадянам у подоланні складних життєвих труднощів; (б) активізація зусиль громадян і їх сімей, створення умов для самостійного вирішення ними своїх проблем; (в) забезпечення рівних можливостей для всіх членів суспільства; (г) забезпечення можливості вести гідне, безпечне життя; (д) прогнозування й попередження складних життєвих обставин. Соціальне обслуговування здійс­нюється шляхом надання побутових, медичних, санаторно-оздоровчих, культур­них, освітніх, правових, фізкультурно-оздоровчих та інших видів соціальних послуг. Вид і обсяг соціального обслуговування вирішальною мірою залежить від ефективності економіки країни. В економічно слабких державах система обслуговування спроможна забезпечити лише відносно низький рівень соці­альних гарантій. Із підвищенням ефективності економіки стає можливим розширення зазначеної системи. Підставою для соціального обслуговування є звернення громадянина, законного представника, органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи громадського об’єднання. Надання соціальних послуг провадиться як на оплатній, так і безоплатній основі.

Разом з державними соціальними службами в зарубіжних країнах функціо­нують: (а) добровільні некомерційні служби, що фінансуються місцевими фондами, включаючи конфесійні (католицькі, протестантські) і приватні комер­ційні організації; (б) організації, об’єднані на професійній основі. У більшості держав світу відбулася децентралізація соціального обслуговування, тобто розукрупнення стаціонарних закладів соціальної й медичної сфери, наближення послуг до їх споживачів завдяки створенню невеликих центрів, будинків, служб, притулків у громадах та ін.

Теоретичним підґрунтям для оволодіння міжнародним досвідом соціального обслуговування літніх людей є концепція селективної оптимізації життєдіяль­ності цієї категорії населення, в рамках якої передбачається: (а) розрізняти нормальний, патологічний та оптимальний процеси старіння; (б) мати на увазі міжособову різноманітність населення літнього віку; (в) враховувати гнучкість у підходах до потенційних резервних здібностей таких людей, пластичність їх психіки; (г) зважати на вікові обмеження в розвитку їх резервних здібностей та адаптації до мінливого довкілля; (д) приводити індивідуальні запити літнього клієнта у відповідність з реальною дійсністю; (е) здійснювати пошуки нових резервних можливостей замість утрачених; (є) створювати додаткові джерела, що відшкодовують вікову обмеженість в адаптивному процесі.

У підрозділі 3.2. «Перспективи правового регулювання соціального обслу­говування в Україні» відстоюється позиція, що розвиток системи соціального обслуговування не може орієнтуватися на короткострокові завдання, а повинен відбуватися відповідно до стратегічних напрямків державної соціальної полі­тики, яка, звичайно, може зазнавати тактичного коригування, але їй у цілому належить бути цільною, розумною, раціональною й ефективною, формуватися з урахуванням історичних умов і національних особливостей, політики й економічної ситуації, культурних традицій держави.

Важливою умовою ефективної організації й функціонування системи соціального обслуговування населення є належне її правове забезпечення. Однак правове регулювання реалізації права на таке обслуговування за сучасних умов не утворює усталеної, належним чином упорядкованої законодавчої системи. У даний період, коли система соціального обслуговування ще остаточно не сформувалась, а відбувається лише її становлення, надзвичайно актуально забезпечити органи управління й соціальні служби юридичними нормами, які, з одного боку, сприятимуть функціонуванню й розвитку мережі установ соціального обслуговування, залученню до роботи в них високо­кваліфікованих фахівців, а з другого – ефективно впливатимуть на суспільні відносини й потенційних отримувачів соціальних послуг.

Аналіз Закону України «Про соціальні послуги» свідчить, що основна увага в ньому приділяється питанням соціального обслуговування. Матеріальна допомога, як форма надання соціальних послуг, згадується лише двічі. Соціальне ж обслуговування розглядається як система соціальних заходів, що передбачає сприяння, підтримку й послуги, що надаються соціальними служ­бами окремим особам чи групам населення для подолання або пом’якшення життєвих труднощів, підтримки їх соціального статусу й повноцінної життє­діяльності. Інакше кажучи, система соціальних заходів, під якою законодавець розуміє соціальне обслуговування, включає 3 складники – сприяння, підтримку й послуги. Зазначене, безперечно, доводить більш широке значення категорії «соціальне обслуговування» порівняно з категорією «соціальні послуги».

Для належної реалізації положень Конституції й законів України щодо забезпечення соціального захисту громадян, доступності і якості соціальних послуг, запровадження нового ефективного механізму фінансування й управ­ління цією системою, підвищення рівня якості життя населення слід розробити і прийняти Закон України «Про соціальне обслуговування». Пропонуємо структуру відповідного законопроекту.

Розділ І. Загальні положення

Стаття 1. Визначення основних термінів, що стосуються соціального обслу­говування

Стаття 2. Сфера дії даного Закону

Стаття 3. Законодавство про соціальне обслуговування

Стаття 4. Завдання соціального обслуговування

Стаття 5. Принципи соціального обслуговування

Стаття 6. Види соціальних послуг

Розділ ІІ. Права й обов’язки суб’єктів соціального обслуговування

Стаття 7. Право на соціальне обслуговування та гарантії його дотримання

Стаття 8. Випадки обмеження права на соціальне обслуговування

Стаття 9. Основні права й обов’язки отримувачів соціального обслуго­вування

Стаття 10. Основні права й обов’язки осіб, які надають соціальне обслуговування

Розділ ІІІ. Надання й отримання соціального обслуговування

Стаття 11. Порядок та умови надання соціального обслуговування

Стаття 12. Порядок та умови отримання соціального обслуговування

Стаття 13. Джерела фінансування соціального обслуговування

Стаття 14. Договори щодо надання соціального обслуговування

Розділ ІV. Організація соціального обслуговування

Стаття 15. Структура сфери надання соціального обслуговування й управ­ління нею

Стаття 16. Повноваження центральних органів державного управління у сфері соціального обслуговування

Стаття 17. Повноваження місцевих органів виконавчої влади й органів місце­вого самоврядування у сфері соціального обслуговування

Стаття 18. Державна система надання соціального обслуговування

Стаття 19. Комунальна система надання соціального обслуговування

Стаття 20. Недержавна система надання соціального обслуговування

Стаття 21. Співробітництво систем надання соціального обслуговування

Стаття 22. Міжнародне співробітництво у сфері соціального обслуго­вування

Розділ V. Професійна діяльність у сфері соціального обслуговування

Стаття 23. Кадрове забезпечення надання соціального обслуговування

Стаття 24. Заходи правового й соціального захисту соціальних праців­ників

Стаття 25. Оплата праці соціальних працівників

Розділ VІ. Заключні положення

Стаття 26. Порядок оскарження дій осіб, які надають соціальні послуги

Стаття 27. Контроль за додержанням законодавства про соціальне обслуго­вування

Стаття 28. Відповідальність за порушення законодавства про соціальне об­слуговування

Розділ VІІ. Прикінцеві положення