СТРАТЕГІЯ ДИВЕРСИФІКАЦІЇ В УПРАВЛІННІ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його мету, завдання, об’єкт, предмет та методи наукової розробки, розкрито наукову новизну й практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі Теоретико-методичні основи управління конкурентоспроможністю підприємства в контексті стратегії диверсифікованого зростання” - на основі критичного аналізу наукових публікацій з питань управління конкурентоспроможністю виокремлено основні акценти, які складають сутнісну основу конкурентоспроможності сучасних виробничих підприємств та є важливими для управління нею. Ґрунтуючись на результатах даного аналізу, запропоновано авторське трактування конкурентоспроможності підприємства – як здатність створювати і виводити на ринок продукти з вищою, ніж у конкурентів споживчою цінністю, досягаючи поставлених цілей в усіх стратегічних зонах господарювання, які формуються з урахуванням його ресурсних і ринкових можливостей.

Звідси управління конкурентоспроможністю підприємства запропоновано розглядати як підсистему стратегічного управління, завданням якої є визначення напрямів формування конкурентних переваг та управління їх реалізацією у сферах, важливих для створення високої споживчої цінності продукції на існуючих та нових цільових ринках з метою забезпечення тривалого та ефективного функціонування.

На основі дослідження сутності конкурентних стратегій і типів конкурентних переваг, що лежать в їх основі, виділено детермінанти вибору конкурентних стратегій машинобудівними підприємствами і основні види специфічних ресурсів, необхідних для їх успішної реалізації. Охарактеризовано основні завдання функціональних сфер менеджменту у формуванні конкурентних переваг машинобудівного підприємства. Підкреслено, що для забезпечення міжнародної конкурентоспроможності конкурентні переваги машинобудівних підприємств мають формуватися переважно через досягнення інноваційної монополії на цільових ринках.

З урахуванням специфіки машинобудівних підприємств узагальнено і систематизовано мотиви диверсифікації підприємств за такими сферами мотивуючих впливів як стратегічна, економічна, фінансова, технологічна і соціальна. Підкреслено, що виділення цих сфер створює основу для побудови системи мотивації диверсифікованого зростання у внутрішньому середовищі підприємства – в розрізі функціональних сфер управління реалізацією стратегії диверсифікованого зростання.

З метою визначення основних завдань управління реалізацією стратегії диверсифікованого зростання введено дефініцію “потенціал диверсифікації”. Під цим терміном запропоновано розуміти наявні та приховані ресурсні можливості підприємства, що можуть бути використані для відкриття нового, комерційно перспективного (з урахуванням тенденцій розвитку ринкового середовища) напряму діяльності. Зазначено, що у грошовому вимірі потенціал диверсифікації показує той обсяг прибутку, який підприємство може отримати протягом життєвого циклу нового напряму діяльності.

Зважаючи на те, що підприємство, обґрунтовуючи вибір стратегії діяльності, має обирати ті стратегічні альтернативи, які забезпечуватимуть йому найбільші конкурентні переваги, а також того, що для машинобудівних підприємств найважливішою є виробнича диверсифікація, досліджено потенціал виробничої диверсифікації у формуванні конкурентних переваг підприємства. Висловлено припущення, що їх сукупність найбільшою мірою відповідає завданням управління конкурентоспроможністю машинобудівних підприємств у глобальному економічному середовищі.

У другому розділі – ” здійснено структурно-динамічний аналіз розвитку вітчизняних машинобудівних підприємств та досліджено результативність і ефективність конкурентних стратегій деяких із них. Аргументовано, що конкурентоспроможність машинобудівних підприємств ґрунтується на гнучкості їх виробничих систем, що створює умови для своєчасного інноваційного оновлення продукції відповідно до вимог ринку та темпів НТП. У процесі аналізу розвитку вітчизняних машинобудівних підприємств виявлено, що їх конкурентні можливості є недостатніми для швидкого подолання наслідків світової фінансово-економічної кризи. Вони також є недостатніми для того, щоб робити суттєвий внесок у формування національного ВВП – частка обсягу реалізованої продукції машинобудування в загальному обсязі промислової продукції України протягом останніх десяти років не піднімається вище 13,7 %. На основі аналізу джерел розвитку вітчизняних підприємств зроблено висновок, що інноваційний чинник досі не відіграє у їх структурі провідної ролі.