ПРАВООХОРОННА ФУНКЦІЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи; зазначено про її зв’язок з науковими програмами, планами, темами; висвітлено ступінь розробки та методи наукового аналізу; визначено мету і завдання дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; подано відомості щодо публікацій; вказано форми апробації та впровадження одержаних результатів.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади дослідження правоохоронної функції правової держави» містить сім підрозділів, у яких розглянуто теоретико-правове розуміння сутності держави в історії політико-правової думки. Висвітлено природу права і його роль у формуванні і функціонуванні держави через аналіз теоретичних концепцій виникнення і розвитку правової держави. Під час дослідження форм та принципів реалізації функцій держави використано концептуально-аналітичний підхід, а правоохоронну функцію розглянуто в контексті загальнотеоретичного вчення про функції держави.

У підрозділі 1.1 «Історіографія проблеми та напрями дослідження» розглянуто наукові підходи щодо формування уявлення про сутність правоохоронної функції правової держави, осмислено багатоманіття ідей, течій і поглядів щодо досліджуваної проблеми. Проаналізовано наявні в науковій літературі визначення понять «правова держава», «правоохоронна функція», «правоохоронні органи», «правоохоронна діяльність» тощо.

Опрацьований чималий масив наукових досліджень окресленої проблеми дав змогу визначити й дослідити теоретико-методологічні засади правоохоронної функції правової держави.

У підрозділі 1.2 «Теоретико-правовий підхід щодо розуміння сутності держави в історії політико-правової думки» зроблено спробу проаналізувати наявні підходи, ідеї, погляди щодо поділу держав на відповідні типи, визначити ті з них, котрі відповідають сучасним реаліям, синтезувати їх і на цій основі сформулювати новий підхід щодо типологізації держав.

Зазначено, що жоден з наявних підходів до типологізації держав не може претендувати на такий, що дає максимально достовірні дані про історичні типи держав. Наблизитись до таких результатів можна, якщо синтетично використати їхні позитивні сторони. Завдяки останнім сформульовано авторську позицію щодо поділу держав на відповідні історичні типи.

Увагу акцентовано на тому, що сутність держави – це внутрішній зміст її діяльності, непорушний зв’язок властивостей та елементів, безперервність взаємодії між суб’єктами суспільних відносин, форма вияву цих відносин у державі. Функції держави безпосередньо залежать від її сутності, тобто випливають із взаємодії держави із суспільством, яка характеризується через безперервність взаємодії між суб’єктами суспільних відносин. А правильне розуміння сутності держави лежить в основі визначення ефективності державно-правових процесів.

У підрозділі 1.3 «Природа права і його роль у формуванні та функціонуванні держави» зазначено, що у співвідношенні держави і права виділяють три основні аспекти: єдність, відмінність, взаємодію. Єдність виражається в їх походженні, типології, детермінованості економічними, культурними й іншими умовами, спільності історичних доль; у тому, що вони виступають засобами соціальної регуляції і впорядкування, акумулюють і збалансовують загальні й індивідуальні інтереси, гарантують права особи. Єдність держави і права виражена в певній формулі: держава – правова форма організації і функціонування публічної, політичної влади. Водночас між ними існують і відмінності, які випливають із визначень цих понять, їх онтологічного статусу і суспільної природи. Якщо держава є особливою організацією політичної влади, формою існування класового суспільства, а отже, і безкласового, то право – це соціальний регулятор розвиненого громадянського суспільства. Якщо держава виражає силу, то право – волю, якщо первинним елементом держави є державний орган, то первинним елементом права – норма, а саме право – це система офіційно встановлених й охоронюваних норм, що виступають регуляторами поведінки людей.

Держава надає певної визначеності загальним правилам – юридичним нормам. Вона перетворює юридично обов’язкове на реальний правопорядок. Досліджуючи питання про вплив права на державу, враховано те, що право – це не тільки норма, що встановлюється державою, не судова практика і не звичаєве право. Справжні витоки права, що визначають його соціальний зміст, не в державі, не в перерахованих джерелах права, а в системі реальних суспільних відносин, у відносинах власності.

У підрозділі 1.4 «Теоретичні концепції виникнення та розвитку правової держави» увагу акцентовано на тому, що правова держава є досить складним явищем. Її еволюція супроводжується постійними змінами, динамікою структури, функцій, залежно від зміни суспільних відносин, від ступеня розвитку суспільства, його потреб та вимог до держави. Проаналізувавши умови становлення принципів правової держави, зроблено висновок, що така держава не може бути сформована без впливу громадянського суспільства. Зміст правової держави змінюється в міру висунення громадянським суспільством нових вимог щодо сутності та змісту діяльності держави. Найповніше сутність правової держави відображає система її ознак.

У системі ознак правової держави особливе місце посідає верховенство права. Це одна з головних умов для визнання держави правовою, адже право є первинним щодо держави, на його основі вона функціонує. Ідеться про те, що така держава відштовхується від принципів права, коли формулює та реалізує свою політику, здійснює свої функції.

У підрозділі 1.5 «Форми та принципи реалізації функцій держави: концептуально-аналітичний підхід» стверджується, що сутність кожної держави розкривається в її функціях – у них виявляється соціальне призначення держави в суспільстві. З розвитком держави змінюються її функції. Класифікація функцій держави має практичне значення для вироблення рекомендацій з удосконалення напрямків її діяльності.

Функції держави різноманітні, порядок їх виникнення і застосування залежить від черговості завдань, які постають перед суспільством в ході його еволюції, та від цілей, що досягаються на кожному етапі. Завдання – це те, що потребує вирішення, а функція – вид діяльності, спрямованої на таке вирішення. Іншими словами, завдання і функції взаємопов’язані, але не тотожні поняття. В окремі історичні періоди пріоритетними стають різні завдання держави, а відповідно й різні її функції.

Зазначено, що однією з характерних особливостей здійснення функцій держави є наявність чітко визначених принципів і форм реалізації. Саме вони не лише забезпечують єдність та системність функцій, а й визначають засоби зовнішнього вияву та реалізації функцій держави.

У підрозділі 1.6 «Еволюція функцій держави в процесі розвитку суспільства» наголошено на тому, що на характер, зміст та призначення функцій держави впливає соціальне навантаження, оскільки вони завжди відображають соціально-класову сутність і зміст конкретної держави. У них незмінно виявляється та реальна, соціально зумовлена і зорієнтована роль, яку виконує держава в процесі вирішення завдань розвитку економіки, суспільства і самої держави.

Зроблено спробу відстежити у функціях держави прямий зв’язок не тільки із соціально-класовою сутністю і змістом держави, а й з її безпосередніми завданнями і цілями, які характерні для держави на різних історичних етапах розвитку.

Зауважено, що держава здійснює свої функції постійно, систематично впродовж усього часу існування об’єктивно зумовлених своїх завдань. Водночас наголошено, що функції держави не є поняттям статичним, тобто раз і назавжди даним і незмінним. Вони виникають, розвиваються і зникають відповідно до тих завдань, які стоять перед державою в конкретних історичних умовах.

У підрозділі 1.7 «Правоохоронна функція в контексті загальнотеоретичного вчення про функції держави» констатовано, що правоохоронна функція належить до обов’язкових органічних функцій держави. Від рівня її забезпечення юридичними, інтелектуальними, матеріально-технічними ресурсами залежить і ступінь захищеності людини та суспільства загалом, і перспективи розвитку самої держави. Період становлення України як незалежної держави був дуже складним і з погляду практичного забезпечення правоохоронної функції, і з огляду на законодавче регулювання цієї діяльності.

Функції правоохорони розглянуто як основні напрямки її впливу на суспільні відносини, що зумовлені її завданнями та цілями і характеризують її сутність. Зауважено, що ці функції не можна ототожнювати з простою сукупністю функцій окремих суб’єктів правоохоронної діяльності. Напрями правоохорони являють собою реалізацію її сутності та соціального призначення.

Щодо особливостей функцій правоохорони, то наведено такі: функції правоохоронної діяльності є похідними від її сутності й визначаються призначенням цього виду діяльності в суспільстві; функції правоохоронної діяльності – це такі напрямки її впливу на суспільні відносини, потреба в реалізації яких породжує необхідність існування правоохорони як явища соціальної дійсності; функції виражають найважливіші риси правоохоронної діяльності та спрямовані на досягнення мети, що стоїть перед правоохороною на конкретному етапі розвитку суспільства; функції, завдання та мета правоохоронної діяльності є досить близькими поняттями (саме тому в юридичній літературі та в законодавстві їх часто ототожнюють).

Розділ 2 «Роль і місце правоохоронних органів у правовій державі» складається з чотирьох підрозділів, у яких розглянуто природу та сутність правоохоронної діяльності, досліджено правопорядок і законність як важливі ознаки правової держави, а систему правоохоронних органів – як суб’єкт реалізації правоохоронної функції держави через координацію правоохоронної діяльності.

У підрозділі 2.1 «Природа та сутність правоохоронної діяльності» розглянуто поняття правоохоронної діяльності крізь призму основних завдань органів, які здійснюють таку діяльність, їхніх функцій та наданих законодавством повноважень для виконання покладених на них обов’язків.

До головних правоохоронних функцій зараховано: 1) профілактичну (профілактика правопорушень, які тягнуть за собою юридичну відповідальність у сфері публічного права); 2) захисну (захист життя, здоров’я, прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб); 3) охорону громадського порядку, громадської безпеки і власності; 4) ресоціалізаційну (ця функція найбільше характерна для органів і служб у справах неповнолітніх, служб, що здійснюють адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі); 5) оперативно-розшукову; 6) розслідування злочинів; 7) судового розгляду справ; 8) розгляду справ про адміністративні правопорушення; 9) розгляду справ про фінансові та адміністративно-господарські правопорушення (тобто розгляд справ про адміністративні правопорушення, які скоїли юридичні особи або громадяни-підприємці); 10) виконання вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання й досудового слідства та прокурорів.

Виконання саме цих функцій вимагає специфічного правового, організаційного, кадрового, інформаційного, матеріально-технічного, фінансового, наукового та іншого забезпечення, що зумовлює необхідність створення спеціальних служб забезпечення.

У підрозділі 2.2 «Правопорядок і законність як ознаки правової держави» вказано, що правопорядок завжди пов’язаний з певною людською спільнотою і легалізованою в ній суверенною владою, які діють на певній території в межах визнаних державних кордонів. А тому підставою для вирізнення національного правопорядку є організована в рамках суверенної держави та її суспільно-просторового буття людська спільнота, яка здійснює свою життєдіяльність на основі права і створює у своєму суспільно-територіальному середовищі відповідні владні інституції для забезпечення правопорядку.

Аналіз змісту досліджуваних категорій дав змогу стверджувати, що важливими ознаками правової держави є правопорядок і законність.

Правопорядок визначено як стан реалізації суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’язків учасниками правовідносин, рівень якого залежить від діяльності владних і суспільних інституцій (передусім правоохоронних), колективів підприємств, установ, організацій та їхніх адміністрацій, побудований на принципах верховенства права, пріоритету прав і свобод людини та громадянина, а також на неухильному додержанні приписів законів держави.

Законність потрактовано як режим соціально-політичного та правового життя суспільства, у якому панує чітке й неухильне дотримання законів та заснованих на них підзаконних актів усіма суб’єктами права, а також забезпечується демократичний характер правотворчості, правореалізації та правоохорони.

У підрозділі 2.3 «Система правоохоронних органів як суб’єкт реалізації правоохоронної функції правової держави» стверджується, що правоохоронні органи утворюють певною мірою відособлену за ознакою професійної діяльності самостійну групу органів держави, що мають чітко визначені завдання. Останні полягають або у відновленні порушеного права, наприклад, у галузі цивільних правовідносин, або в покаранні правопорушника, коли відновити порушене право неможливо (у разі скоєння деяких злочинів, наприклад, вбивства), або у відновленні порушеного права і покаранні одночасно, коли є можливість відновити порушене право, але правопорушник заслуговує ще й покарання. Тобто критерієм виділення правоохоронних органів із загального масиву органів держави у цьому випадку виступає коло зазначених вище завдань, за якими й визначають сукупність державних органів, покликаних їх виконувати.

Зауважено: щоб визначити поняття «правоохоронні органи», потрібно вирішити питання, які саме функції державних органів слід визнавати правоохоронними. І саме функціональний критерій вважається головним під час визначення того чи іншого державного органу як правоохоронного. Правоохоронна діяльність виходить за межі діяльності лише правоохоронних органів. Окремі її функції виконують законодавча та виконавча гілки влади, інститути громадянського суспільства тощо.

У підрозділі 2.4 «Координація правоохоронної діяльності в правовій державі» наголошено, що координація правоохоронної діяльності потребує істотного вдосконалення. Ні в законодавстві, ані в теорії управління чітко не визначено рівнів, форм та засобів координаційної діяльності. З’ясування теоретичних аспектів досліджуваного поняття дасть змогу вдосконалити координацію правоохоронних органів на практиці, у сфері боротьби з правопорушеннями. Метою координації є забезпечення ефективного функціонування кожного правоохоронного органу й узгоджена діяльність органів внутрішніх справ з іншими правоохоронними органами щодо здійснення правоохоронної діяльності загалом, а також розробка програми спільних заходів, спрямованих на зменшення кількості правопорушень в Україні.

Координацію правоохоронної діяльності визначено як управлінську діяльність, спрямовану на узгодження функціонування елементів системи органів внутрішніх справ у режимі, який забезпечує найефективніше досягнення поставлених перед системою цілей, тобто координація полягає в організації, насамперед правовими засобами, взаємодії між елементами системи (координація – це організація взаємодії).