РЕАЛІЗАЦІЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ У ВИКОНАВЧОМУ ПРОВАДЖЕННІ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається його зв’язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, публікації.

Розділ 1 «Рішення суду, його правові наслідки і форми реалізації» містить чотири підрозділи і висновки.

У підрозділі 1.1 «Судове рішення – акт судової влади і форма здійснення судової юрисдикції» досліджується розвиток теорії цивільного процесуального права стосовно природи судового рішення, його основних ознак та понятійної характеристики. Констатується, що спроби вчених виділити якусь одну ознаку, яка б в повному обсязі характеризувала сутність судового рішення, не привели до бажаного результату. Виходячи з того, що судове рішення є правозастосовним актом, наголошується, що підтвердження проявляється в тім, що суд усуває спір про право, констатуючи наявність суб'єктивних прав і обов'язків, а наказ - у владному його характері. Крім того, судове рішення як правозастосовний акт, прийнятий судом у встановленому порядку є юридичним фактом матеріального права. Доводиться, що соціальне призначення акту захисту судове рішення може виконати тільки тоді, коли воно буде результатом правосудної діяльності по захисту права, здійснюваної відповідно до принципів і правил цивільної процесуальної форми.

Зазначені ознаки характеризують рішення суду як акт реалізації судової влади, форму реалізації судової юрисдикції, яким на підставі застосованої норми матеріального права вирішується справа по суті, відновлюється законність, упорядковується і вноситься стабільність у правові відносини суб'єктів.

У підрозділі 1.2. «Законна сила судового рішення – основа його здійсненності та примусової реалізації» відзначається, що сутність законної сили судового рішення проявляється не в кількісному виділенні правових наслідків законної сили рішення, а в комплексній їх дії як генералізованого чинника судової влади, яка реалізується у формі судочинства. Сутнісними рисами судового рішення, яке набрало законної сили, є його незмінність і виключність, які полягають у неможливості його оскарження й ухвалення нового рішення по тотожній вимозі. Судові рішення, на відміну від актів інших органів, що підлягають примусовому виконанню, мають чинність закону, у якому проявляється судова влада.

Доводиться, що законна сила судового рішення лише опосередковано ґрунтується на силі норми матеріального права, а генетично – на такому ресурсі судової влади, як судова юрисдикція. Робиться висновок, що здійсненність властива всім судовим рішенням незалежно від виду позову. Здійсненність розглядається не тільки у контексті його законної сили, але й у порядку судочинством у справі, стадії якого функціонально спрямовані на забезпечення здійсненності майбутнього судового рішення, а саме рішення, як акт судової влади і юридичний факт, є гарантією ефективності виконавчого провадження.

Обґрунтовується, що здійсненність судового рішення є умовою досягнення завдань судочинства, а також сполучною ланкою судочинства з виконавчим провадження, оскільки будь-які дії учасників процесу й суду в процесі самого судового розгляду в тій або іншій мірі скеровані на забезпечення здійсненності майбутнього рішення суду.

У підрозділі 1.3. «Форми реалізації судового рішення» у контексті форм реалізації норм права досліджується виконання рішень судів як самостійна форма реалізації норм права. Наголошується, що форми реалізації рішень судів безпосередньо випливають із здійсненності судового рішення. Виділяються дві форми виконання рішень - основна і альтернативна. Основна форма характеризується примусовим виконанням як сукупністю дій органів і посадових осіб державної виконавчої служби. У такій формі реалізуються рішення про присудження. Альтернативна форма реалізації судових рішень – це діяльність інших органів і посадових осіб по виконанню судових рішень.

Наголошується, що реалізація рішень про визнання і перетворювальних рішень пов’язана із здійсненням дій по реєстрації й оформленню прав і законних інтересів різними органами й посадовими особами (податкові органи, банки, органи Державного казначейства України, органи опіки й піклування, органи реєстрації актів цивільного стану тощо). Із цього робиться висновок, що специфікою реалізації таких рішень є діяльність посадових осіб, яка і складає зміст альтернативної форми реалізації судового рішення.

У підрозділі 1.4. «Процесуальні гарантії здійснення судових рішень при їх ухваленні та виконанні» досліджується гарантії здійсненності судового рішення: в процесі розгляду і вирішенні справи і у зв’язку з його виконанням.

Гарантією здійсненності судового рішення при його ухваленні є цивільна процесуальна форма як установлений законом порядок розгляду і вирішення цивільних справ, для якої характерним є нормативність, обов'язковість, системність і загальність.

Гарантією здійсненності судового рішення як до відкриття провадження по справі, так і при відкритті провадження, провадженні у справі до судового розгляду, судовому розгляді є інститут забезпечення позову, який носить попереджувальний і допоміжний характер стосовно виконавчого провадження.

Гарантією здійсненності судового рішення у виконавчому провадженні є і, власне, виконавча процесуальна форма (процедура виконавчого провадження). Існування виконавчої процесуальної форми обґрунтовується через ознаки цивільної процесуальної форми, оскільки виконавче провадження – частина цивільного процесу в його загальновживаному розумінні як процесу цивільного судочинства.

Розділ 2. «Виконавче провадження - процесуальна форма реалізації судових рішень» включає 3 підрозділи і висновки.

У підрозділі 2.1 «Виконавче провадження в структурі цивільного судочинства» досліджується правова природа виконавчого провадження. Зазначається, що виконання рішень суду завершує діяльність по здійсненню правосуддя і забезпечує захист права, що здійснюється судом. Суспільні відносини, що складаються у виконавчому провадженні. мають похідно-допоміжний характер і певною мірою відбивають основну модель цивільних процесуальних відносин. Різниця полягає лише в тому, що в цьому випадку мова йде про заключну стадію цивільного процесу, у якій під контролем суду державний виконавець реалізує судове рішення.

В чинному законодавстві правові норми, що регулюють виконавче провадження, викладені у відповідних главах ЦПК та Законі України «Про виконавче провадження». Але визначальним є те, що ці норми встановлюють відповідні правові процедури й механізми, які забезпечують реальне виконання рішень суду. Так, у рішенні від 6 вересня 2007 р. у справі «Моргуненко проти України» ЄСПЛ вказав, що судове і виконавче провадження є стадіями цілісного процесу. Виконавче провадження не повинне відокремлюватися від судового процесу, вони повинні розглядатися разом, у їх сукупності.

В цьому аспекті правосуддя варто розуміти в широкому вимірі – як діяльність суду з розгляду спору і виконання судового рішення, а визначення виконавчого провадження як частини судового розгляду та заключної стадії цивільного процесу є найбільш обґрунтованим, оскільки відбиває модель та ефективність правового та судового захисту в цілому.

У підрозділі 2.2 «Загальні правила виконавчого провадження» досліджуються ті правила виконавчого провадження, які є обов’язковими для всіх або більшості рішень судів.

Характеризуючи правовий статус сторін у виконавчому провадженні, робиться висновок, що початком виконавчого провадження є реалізація стягувачем права на видачу судом виконавчого листа. При цьому пропонується внести зміни до реквізитів виконавчого листа щодо зазначення в ньому не тільки резолютивної частини рішення, але і способу та порядку виконання; строків виконання; ознак майна, якщо на нього звертається стягнення.

Існуюча редакція ст. 373 ЦПК і ст. 36 Закону України «Про виконавче провадження» обмежує коло суб’єктів на звернення до суду із заявою про відстрочку і розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання. Доводиться, що будь-яка зміна способу і порядку виконання рішення суду в рамках виконавчого провадження, призводить до зміни предмета позову, тобто ухвалення іншого рішення. Пропонується в даному випадку стягувачу звертатися до суду з позовною заявою про стягнення з боржника шкоди (збитків), заподіяної невиконанням рішення суду.

У аспекті загальних правил виконавчого провадження аналізуються підстави обов’язкового зупинення виконавчого провадження. Вносяться рекомендації, спрямовані на дотримання строків виконавчого провадження. Зауважується, що Закон України «Про виконавче провадження» взагалі не визначає особливості примусового виконання розстроченого виконанням рішення суду тощо.

Пропонується законодавчо закріпити положення, що наслідки завершення виконавчого провадження не поширюються на виконання ухвали суду про накладення арешту на майно та кошти боржника з метою забезпечення позову. Питання про скасування арешту, накладеного на майно і кошти боржника, повинно вирішуватися виключно судом.

У підрозділі 2.3. «Окремі проблеми застосування заходів примусового виконання судових рішень» досліджуються проблемні питання щодо застосування заходів примусового виконання судових рішень. Доводиться, що перелік встановлених заходів примусового виконання рішень, передбачених ст. 32 Закону України «Про виконавче провадження» та рішенням суду, державний виконавець за своїм розсудом не може розширювати. Між тим при виконанні деяких судових рішень ним застосовуються й інші заходи, коли мова йде про рішення судів, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення. У зв’язку з цим пропонується доповнити ст. 32 Закону України «Про виконавче провадження».

При зверненні стягнення на майно боржника – юридичної особи у першу чергу звертається на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках та вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів. Доводиться, що арешт повинен накладатися не на сам рахунок, а на кошти на рахунку в розмірах, необхідних для покриття боргу, сплати виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій. Для ефективності виконавчого провадження пропонується до боржників, які без поважних причин ухиляються від виконання судових рішень у встановлений строк, застосовувати окремі, нестандартні заходи впливу – визнання боржника обмежено дієздатним у порядку окремого провадження.

Для юридичної особи нестандартним заходом може виступати законодавчо передбачена можливість стягувача контролювати фінансову діяльність боржника.

Обґрунтовується доцільність та ефективність для правового захисту майнових прав стягувача, коли боржник з різних причин затримує виконання і повернення коштів, пред'являти позов про стягнення відсотків за використання чужих коштів згідно з ст. 536 ЦУ.

Розділ 3. «Функції суду у виконавчому провадженні» включає 3 підрозділи і висновки.

У підрозділі 3.1. «Поняття і система функцій суду у виконавчому провадженні» досліджуються теоретичні погляди щодо функцій суду взагалі і у виконавчому провадженні зокрема. Доводиться, що у цивільному судочинстві функція – це інтегрована якість процесуальної діяльності суду стосовно до предмету провадження або стадій процесу розгляду справи.

Дається інтерпретація рішень ЄСПЛ, який визнає, що процес захисту судом прав або інтересів фізичних і юридичних осіб проходить два етапи: вирішення спору і виконання рішення суду. У цьому відношенні функції суду у виконавчому провадженні розглядаються як невід'ємна частина повноважень судової влади, а саме виконавче провадження як частина судового розгляду.

Доводиться, що за діяльністю державних виконавців, пов'язаної з виконанням судових рішень суд здійснює попередній і наступний контроль, який спрямований на поліпшення двох моментів: оперативності і якості діяльності по реалізації судових рішень.

У підрозділі 3.2. «Функції попереднього контролю суду при здійсненні виконавчого провадження» досліджуються питання, пов’язані із попереднім судовим контролем за діяльністю державних виконавців при здійсненні ними виконавчих дій, який проявляється у визначенні меж чи санкціонуванні судом діяльності органів примусового виконання у виконавчому провадженні.

Доводиться, що попередній судовий контроль може бути двох видів: непрямий і прямий. Змістом непрямого попереднього судового контролю є визначення судом певних дій, які повинен здійснити державний виконавець, а прямого – роз'яснення виконавчого документа, а також у вирішення питання про відстрочку або розстрочку виконання рішення, зміну способу й порядку виконання, а також у здійсненні деяких інших повноважень.

Обґрунтовується, що критерієм розмежування повноважень органів примусового виконання і судів у процесі виконання рішень суду можна використати спірність щодо здійснення тих або інших виконавчих дій. При цьому варто враховувати й ті правові наслідки здійсненних дій державним виконавцем, зокрема, чи перешкоджають дії державного виконавця подальшому руху виконавчого провадження.

У підрозділі 3.3. Функції наступного судового контролю за законністю рішень, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби» досліджується функція наступного судового контролю за діяльністю органів державної виконавчої служби при виконанні ними судових рішень. Доводиться, що суттю наступного судового контролю є перегляд рішень, дій або бездіяльності, які державний виконавець уже здійснив або повинен був здійснити у формі розгляду судом скарг сторін.

Наголошується на необхідності відрізняти предмет судового розгляду в порядку адміністративного судочинства і в порядку цивільного або господарського судочинства. Предметом судового розгляду в порядку адміністративного судочинства можуть бути лише акти державного або іншого органа, які спричиняють певні правові наслідки - порушують у зв'язку з їхнім прийняттям права й охоронювані законом інтереси підприємств або організацій – позивачів в справі. Такою якістю акти державного виконавця, які він виносить при виконанні судових рішень, не наділені, а тому всі вони повинні бути об'єктом оскарження в порядку цивільного судочинства.

Констатується, що оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця повинно відбуватися за спеціальними правилами, наявними на сьогодні в чинному ЦПК і ГПК, що дозволяє підвищити рівень судового захисту, оскільки значно розшириться сфера судового оскарження й межі наступного судового контролю.