ВІРМЕНСЬКА ГРОМАДА ХАРКОВА (1863

У «Вступі» обґрунтовується актуальність роботи, визначаються мета і завдання, об’єкт і предмет, хронологічні та територіальні межі дослідження, його наукова новизна, практичне значення дисертації.

Перший розділ – «Історіографія та джерельна база дослідження, методологія та методи дослідження» складається із трьох підрозділів.

У першому підрозділі «Історіографія теми» розглядається історія дослідження вірменської громади Харкова. Хронологічно історію її дослідження можна поділити на декілька етапів. Перший етап – дослідження дореволюційних істориків (до 1917 р.). Виникнення наукового інтересу до минулого вірменських поселень в Україні відноситься до кінця ХVIII – початку XIX cт. Істориків передусім цікавило питання про те, коли виникли вірменські поселення.

Першими та єдиними в дореволюційній історіографії, хто звернув увагу на історію харківських вірмен були відомі вчені Д. Багалій та Д. Міллер^{^[1]}.

Прихід до влади більшовиків, які в 1920-х рр. узяли курс на «коренізацію», активізував дослідження, які стосувалися проблеми національних меншин України. В цілому вони позитивно характеризували національну політику радянської влади і стверджували створення рівних умов для усіх національностей в УСРР у цілому. У 1920-х роках вірменська тематика зайняла певне місце в українському сходознавстві. У 1926 р. у Харкові була створена Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства, яка видавала журнал «Східний світ» (1927–1931 рр.). У журналі друкувалися статті вірменських, українських та російських вчених^{^[2]}. Проте не було досліджень, що стосувалися історії харківських вірмен.

Посилення ідеологічного контролю за суспільно-політичним життям в країні в 1930-х рр., розгортання масових репресій та боротьба з так званим «буржуазним націоналізмом» призвели до поступового згортання наукових досліджень, пов’язаних з проблемами національних меншин.

До середини1950-х років досліджень з історії вірмен в Україні було обмаль. В 1955 р. відбулася перша велика поїздка вірменських істориків в Україну. В 1959 р. в Єревані була проведена перша наукова сесія, яку організували Інститут історії АН Вірменської РСР, Інститут історії АН УРСР, Інститут суспільних наук АН УРСР та Матенадаран. ЇЇ було присвячено історичним зв’язкам і дружбі українського та вірменського народів. Друга наукова сесія відбулася в 1962 р. у Києві та Львові. Матеріали цих сесій були опубліковані в окремих збірниках «Исторические связи и дружба украинского и армянского народов»^{^[3]}.

Відомий український історик Я. Дашкевич протягом багатьох років займався дослідженням історії вірмен України та опублікував результати в різних виданнях, як вітчизняних, так і закордонних^{^[4]}.

З моменту проголошення незалежності України в 1991 р. розпочався якісно новий етап в дослідженні історії вірменських громад. Серед дослідників зріс інтерес до етнонаціональної історії України.

В монографії Б. Чирко «Національні меншини в Україні (20-30 роки ХХ століття) основну увагу приділяється висвітленню історії національного адміністративно-територіального будівництва в УСРР, коренізації освітніх і культурних установ, здійсненню мовної політики в національних радах і районах, а також політичним репресіям представників етнічних меншин у другій половині 1930-х років^{^[5]}.

І. Гаюк у своїй монографії «Вірменська церква в Україні», яка вийшла в 2002 р., основну увагу приділяє історії громад Вірменської апостольської церкви в Західній Україні та в Криму, а також уніатським процесам між Вірменською та Римською церквою. Східні та центральні землі залишаються майже поза увагою автора, а Харків згадується лише один разу. Все це, однак, не зменшує цінність дослідження І. Гаюк, яке залишається унікальним і на сьогодні^{^[6]}.

Перша спроба узагальнити історію харківських вірмен належить Ж. Тер-Карапетянцу. Його стаття «Армянская община Харькова» була опублікована в п’ятигорському журналі «Община» в 1996 р. Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від появи вірмен у Харкові до наших часів. Особливу увагу автор приділяє представникам вірменської еліти міста^{^[7]}. Але невеликий обсяг статті дозволив автору тільки окреслити окремі питання теми.

У кандидатській дисертації К. Пивоварської «Вірменська національна меншина в Україні у 20-ті – 30-ті роки ХХ століття», яка була захищена в 2003 р., на основі комплексного аналізу джерел та літератури аналізується реальний стан вірменської національної меншини в УСРР у 1920-30-ті рр. у контексті загальної національної політики більшовиків^{^[8]}.

Книга «Харьков многонациональный», яка вийшла в 2004 р., написана колективом авторів (В. Духопельников, І. Мухіна, Т. Арзуманова, та ін.). Вона складається з двох частин, а саме з історичного нарису та довідника про організації національних меншин Харкова. Як у першій, так і в другій частині наводяться цікаві факти щодо харківських вірмен^{^[9]}.

І. Мухіна у своїй кандидатській дисертації (2006 р.) здійснила комплексне дослідження історії національних меншин Харківської губернії у ХIX – на початку ХХ століття^{^[10]}. Дисертаційні роботи О. Гончарової (2007 р.) та Р. Шарібжанова (2008 р.) присвячені історії національних меншин Харкова у 1920-30-ті роки^{^[11]}.

В збірнику К. Кеворкяна «Первая столица», яка вийшла в 2007 р. представлені три популярні нариси, присвячені харківським вірменам^{^[12]}. Цінними у з’ясуванні ролі представників харківської вірменської еліти у житті міста є видання, присвячені історії окремих вищих навчальних закладів^{^[13]}.

Існуюча історіографія історії вірмен України стосується в основному вірменських громад західного регіону України й Криму. Вірменські колонії на Сході України фактично залишалися поза увагою дослідників. Ні в дореволюційній, ні в радянській історіографії немає спеціальних системних комплексних досліджень з історії харківських вірмен. Дещо покращилась ситуація в сучасній історіографії. У 1991-2010 рр. з’явилися роботи, де є окремі спогади і про харківських вірмен. Комплексних досліджень з історії вірмен Харкова не створено. Цьому питанню і присвячена дана дисертація.

У другому підрозділі «Джерельна база дослідження» здійснюється аналіз історичних джерел, що складали основу дослідження.

Обсяг опублікованих джерел з історії вірменської громади Харкова є невеликим. Серед них декрети радянської влади, присвячені національній та релігійній політиці, що були опубліковані в 1920-х – на початку 1930-х років^{^[14]}. Значний масив джерел складають збірники, до яких увійшли документи, що стосуються розвитку культури досліджуваного періоду^{^[15]}. Документи офіційних органів влади перших років незалежності України містяться у збірнику «Національні відносини в Україні у ХХ ст.» (1994)^{^[16]}. Опубліковані джерела майже не містять безпосередніх даних щодо вірмен. Вони дають загальне уявлення про національні процеси в Україні.

Серед неопублікованих джерел основними для дослідника є архівні документи Державного архіву Харківської області. В фонді 45 є справа, присвячена Харківському вірмено-григоріанському молитовному дому, а саме історії його появи на початку ХХ століття. В фонді 313 знаходяться документи, які свідчать про благодійну діяльність Опікунської ради Вірмено-Григоріанської церкви в роки Першої світової війни. В фонді Р. 845 є справа, повністю присвячена вірменським релігійним громадам 1920-х років. В ній містяться Статут товариства григоріанського віросповідання та інші документи. Політика держави щодо національних меншин в 1920-ті рр. відображена в документах Центральної комісії в справах національних меншин при ВУЦВК, що зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Справи репресованих в 1930-х рр. харківських вірмен знаходяться в Архівному управлінні СБУ Харківської області.

Для аналізу динаміки чисельності вірменської громади Харкова основними джерелами є матеріали низки переписів населення (Загальноросійського 1897 р., Харківських переписів 1879 та 1910 рр., Всесоюзних переписів 1926, 1939, 1959, 1970, 1989 рр., першого перепису населення у незалежній Україні в 2001 р.)^{^[17]}.

Окремим комплексом джерел є публікації Харківського губернського статистичного комітету, створеного в 1835 р. Серед них слід відзначити «Памятные книжки Харьковской губернии» (1862–1865 рр.) та «Харьковский календарь», який видавався з 1869 по 1916 р. спочатку приватно, а з 1872 р. під егідою даного комітету. Ці джерела містять статистичну інформацію щодо населення Харківської губернії за віросповіданням, а також адрес-календар. До цього комплексу джерел відносяться також адресно-довідкові книги «Весь Харьков» (1912–1917 рр.) та «Весь Харків» (1925–1937 рр.). Особливо цінним для дослідників є «Адрес Харкова» (1910)^{^[18]} .

Матеріали періодичної преси становлять окрему групу джерел. Вперш за все слід відзначити газету «Канч» Харківської обласної громадської організації «Вірменська національна громада», яка виходить з 2001 р. Окремі статті, присвячені вірменській громаді Харкова, також публікувалися в газеті громадської організації «Спілка вірмен України» «Армянский Вестник» (2006–2010 рр.), в газеті вірменської діаспори країн СНД «Ноев Ковчег» та в харківській пресі.

Для вивчення сучасного періоду історії харківських вірмен цінним джерелом являється Інтернет. Інтерес для дослідника представляють офіційні сайти органів влади України («урядовий портал»), Харківської обласної державної адміністрації, обласної, міської та районних рад. Загальноукраїнські вірменські національні організації, а саме «Спілка вірмен України», «Спілка вірменської молоді України» також мають своє представництво в Інтернеті (http://www.sau.in.ua; http://www.samu.org.ua). На сайтах цих організацій є інформація про їх структуру, керівництво, розміщені статутні документи. Особливо цінним для дослідження сучасного періоду історії харківських вірмен є офіційний сайт Харківської обласної громадської організації «Вірменська національна громада» (http://www.khano.com.ua). Інформація щодо представників вірменської еліти міста Харкова розміщена на офіційних сайтах державних органів влади, вищих навчальних закладів, а також на персональних сторінках. Аналізуючи Інтернет як історичне джерело не можливо залишити поза увагою той факт, що ряд сучасних періодичних видань мають своє представництво у всесвітній інформаційній мережі. Це значно спрощує їх доступність для дослідника.

Іншою групою джерел є матеріали усної історії. Для вивчення деяких питань сучасного періоду вони стають незамінними.

Отже, джерельна база з історії вірменської громади Харкова є різноманітною та достатньою для проведення комплексного дослідження теми.

У третьому підрозділі «Методологія та методи дослідження» обґрунтовуються теоретико-методологічні основи дисертаційної роботи. Основними методологічними принципами дослідження є об’єктивність та історизм. Дослідження ґрунтується на застосуванні загальнонаукових методів аналізу та синтезу, а також спеціально-історичних – історико-порівняльного, біографічного та історико-генетичного.

Другий розділ – «Поява вірмен у Харкові, їх чисельність та роль у суспільно-політичному, економічному та культурному житті міста» – складається із трьох підрозділів.

У першому підрозділі «Поява вірмен» аналізуються процеси, що призвели до появи вірмен у Харкові.

На територію сучасної України вірмени вперше потрапили з Константинополя та Трапезунда, де існували вірменські громади. Спочатку це були купці, що приїжджали на Русь по торгівельних справах і осідали на цій багатій гостинній землі. Масове поява вірмен на Русі спостерігається з прийняттям християнства Руссю, тобто з кінця Х ст.

Поява вірмен на території Слобожанщини, зокрема і в Харкові, спостерігається з XVIII ст., що пов’язано з активізацією зовнішньої політики Російської імперії на Півдні, передусім на Кавказі. Відомий історик Д. Багалій пише, що «представники народів Сходу – греки, татари, вірмени – оселилися у Харкові ще в ХVIII столітті». Але у відповідності до офіційних статистичних джерел початок формування постійної вірменської громади Харкова датується 1863 роком.

У другому підрозділі «Чисельність та соціальний склад вірмен» аналізується динаміка чисельності вірменської громади Харкова та характеризується її соціальний склад.

Перші офіційні статистичні дані щодо чисельності вірменської громади Харкова датуються 1863 р. Спочатку вона була невеликою, хоча постійно збільшувалась: у 1865 р. складала 24 особи, а в 1879 – 85. За даними Всеросійського перепису населення 1897 р., в Харкові мешкало 400 вірмено-григоріан та 68 – вірмен-католиків, а вірменську мову вважали рідною 615 осіб. У 1910 р. у Харківській губернії мешкало 2094 вірмен.

Перша світова війна (1914–1918 рр.) привела до значних змін у складі населення України. З 1915 р. до Харкова почали прибувати вірмени-біженці, які шукали порятунку від геноциду, влаштованого младотурками в Османській імперії. Всього, тільки за 1916–1917 рр., до Харкова прибуло 1014 вірмен-біженців як григоріанського, так і католицького віросповідань. У 1923–1924 рр. у Харківській губернії нараховувалося 2903 вірмен, а за даними перепису 1926 р. – 2994. У II пол. ХХ ст. чисельність харківських вірмен постійно зростала і в 1989 р. досягла 5960 осіб.

Починаючи з кінця 1980-х рр., внаслідок землетрусу в Вірменії (1988 р.), а також трагічних подій в Азербайджані (у Сумгаїті та Баку) і війни в Нагірному Карабаху, до України, у тому числі і до Харкова, потрапили десятки тисяч вірмен-біженців. За даними першого Всеукраїнського перепису населення 2001 р. у Харкові проживало 7214 вірмен (0.5% від населення міста).

Характеризуючи соціальний склад вірменської громади Харкова, слід відзначити, що перші вірмени, які оселилися в Харкові, займалися торгівлею. На 1902 р. вірмено-григоріан купецького та ремісничого стану нараховувалось близько 800 осіб обох статей, молоді, що вчиться, – 150 і понад 300 солдатів. Відповідно до перепису 1926 р. найбільшу частину вірменського населення Харкова складали дрібні товаровиробники (ремісники) – 46,9%. Службовці були другою за чисельністю соціальною категорією (22%). Робітників нараховувалось 15,2 % від загальної чисельності вірмен Харкова.

У третьому підрозділі «Роль харківських вірмен у суспільно-політичному, економічному та культурному житті міста» характеризується роль харківських вірмен у різних сферах життя міста.

З квітня 1879 р. до лютого 1880 р. харківським генерал-губернатором був граф М. Лоріс-Меліков з відомої вірменської родини. На початку ХХ ст. найвідомішими харківськими вірменами були статський радник Г. Давтянц та надвірний радник Т. Тер-Нішаніанц. У 1920–1930-х рр. серед харківських вірмен були особи, що посідали високі посади як в партійних так і державних органах. В кінці ХХ ст. – на початку ХХI ст. серед представників вірменської громади були депутати Верховної Ради України – Г. Алтунян, Ю. Мкртчян та В. Петросов, а також депутати харківських обласної, міської, та районних рад. В 2005-2010 рр. головою Харківської обласної державної адміністрації був вірменин за походженням А. Аваков.

Аналізуючи роль харківських вірмен в економічному житті міста слід відзначити, що перша згадка в офіційних джерелах хлібопекарні, яка належала харківському вірмену, датується 1879 роком. На початку ХХ століття вірменські булочні були розосереджені по всьому місту, а їх чисельність в 1916 р. досягла 34. Окрім булочних і хлібопекарень, харківським вірменам належали виноторгові, фруктові та інші лавки. За даними на 1929 р. в Харкові налічувалося 60 торговців вірменського походження, основна частина яких займалася продажем бакалійних товарів, вина і фруктів. В 1934 р. С. Давтян заснував піротехнічну майстерню, з якої бере початок історія фірми з виробництва феєрверків. Справу С. Давтяна продовжив його старший син В. Давтян. Його брат О. Давтян є відомим підприємцем та суспільно-політичним діячем. На початку ХХI ст. представники вірменської громади Харкова активно впливають на розвиток різних сфер економіки міста: торгівлю, банки, будівництво, медіабізнес та інші. Серед найвідоміших підприємців – С. Сімов’ян, Е. Тер-Степанян, Ю. Степанян, А. Авоян, Г. Амбарцумян.

На кінець XIX – поч. ХХ ст. відомо про 16 харківських вірмен-лікарів. Найвідомішими серед них були О. Тер-Мікаелянц, К. Папянц та С. Сурукчі. Представники вірменської громади відігравали значну роль у системі охорони здоров’я. Одним із засновників радянської рентгенології і онкології був Г. Хармандар’ян. У 1937–1944 рр. ректором Харківського медичного інституту працював А. Гаспарян. Засновником андрологічної школи в Україні був професор Б. Вартапетов. В Харківській медичній академії працюють відомі вчені та лікарі А. Флорікян і Г. Кочарян.

З Харківським університетом пов’язана діяльність відомих вчених вірменського походження Л.Андреасова, І. Телетова, В. Шахбазова та О. Кочаряна. В Харківському інституті інженерів транспорту працювали П. Петросян, В. Саркісов, А. Каграманян. Одним із перших ректорів Харківського юридичного інституту був В. Барахтян. Харківські вірмени працювали та працюють і в інших вищих навчальних закладах.

Багато харківських художників починали свій творчий шлях з персональних виставок, організованих Т. Тумасян, яка з 1996 р. є директором Харківської муніципальної художньої галереї. Серед них вірмени Є. Моргулян, Т. Барсегян, В. Норазян та Р. Агасян. Народний майстер-умілець І. Карапетян спеціалізується по виготовленню мініатюрних копій шедеврів світової архітектури. Відомий скульптор Г. Мартіросян своїми руками вирізував двері вірменського храму «Сурб Арутюн» у Харкові, а також зробив лавки і поставив хрест.

Представники вірменської інтелігенції внесли суттєвий внесок в розвиток харківської опери та балету. Серед них Е. Терьян-Корганян, А. Костанян, А. Асатурян, Е. Мнацаканян.

Основним вищим навчальним закладом, який готує майбутніх музикантів, режисерів, акторів, мистецтвознавців, являється Харківський державний університет мистецтв ім. І. Котляревського. В цьому вузі працювали такі відомі представники вірменської громади Харкова, як народні артисти України – О. Барсегян та Г. Абаджян, заслужені діячі мистецтв України – С. Кочарян, О. Петросян та Ш. Палтаджян.

Таким чином, вірменська громада зайняла помітне місце в суспільно-політичному, економічному та культурному житті міста.

Третій розділ – «Вірменські релігійні та національно-культурні організації Харкова» – складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі «Вірменські релігійні громади (1900-1938)» аналізується розвиток вірменських релігійних громад міста Харкова у 1900-1938 рр.

У зв’язку зі збільшенням в Харкові чисельності прихожан вірмено-григоріанського віросповідання (до 1500 осіб), в 1900 р. вірменська громада звернулася до Нахічевано-Бессарабської вірмено-григоріанської єпархіальної консисторії з проханням дозволити спорудити в цьому місті церкву. В листопаді 1901 р. приходським священиком Харківської Вірмено-григоріанської громади був затверджений Срапіон Самуелян. В 1905–1938 рр. вірменська церква знаходилася на вул. Чернишевський. В 1912 р. при церкві створили Опікунську Раду, куди входили найвідоміші на той час вірмени Харкова. В 1914 р. відкрили вірменську школу.

Після встановлення радянської влади вірмено-григоріанська релігійна громада була змушена пристосовуватися до нових складних умов співіснування з атеїстичним за своєю суттю режимом. В 1924–1925 рр. було створено Вірменське релігійне товариство григоріанського віросповідання при Храмі Святого Григорія в місті Харкові. Харківська вірмено-григоріанська релігійна громада була найбільшою в Україні. В 1927 р. її чисельність становила 570 осіб. В склад керівництва громади входили три відомих лікаря – професор С. Сурукчі, Г. Хачатуров, С. Яралов та два службовця – Є. Суренянц і В. Маміконян. Всі питання, що виникали в житті релігійного товариства вирішувалися на загальних зборах, які скликалися настоятелем церкви. В 1926–1938 рр. настоятелем був Г. Абгарян.

У Харкові громада вірмен-католиків діяла при римсько-католицькому костелі Пречистої Діви Марії. З 1915 р., внаслідок великої кількості біженців-вірмен, що рятувалися від геноциду вірменського населення, який розпочався в Османській імперії, в Харківському римсько-католицькому приході швидко збільшується кількість вірмен-католиків. У приході вони могли отримати необхідну допомогу. Так, при костелі був організований притулок для вірменських дітей. В 1923 р. з Тіфлісу у Харків переїхав приходський священик К. Єганян. В костелі облаштували вірмено-католицьку капличку.

Під час політичних репресій 1937–1938 рр. була заарештована ціла група відомих представників вірменської громади Харкова на чолі з Г. Абгаряном та К. Єганяном за стандартним на той час обвинуваченням – участь в контрреволюційній національно-шпигунській організації. Слідчі намагалися одночасно скомпрометувати діяльність вірменської церкви. Після розстрілу керівників вірменських релігійних громад Вірменська церква у Харкові в 1938 р. була закрита, а вірмено-католицька громада припинила свою діяльність у зв’язку із закриттям у 1940 р. у місті римо-католицького костьолу.

У другому підрозділі «Вірменські національно-культурні організації (кінець XIX – 30-ті роки ХХ ст.) аналізується розвиток вірменських національно-культурних організацій в кінці XIX – 30-х рр. ХХ століття.

На початку ХХ ст. центром життя вірменської громади Харкова була Церква. Лише після Лютневої революції 1917 р. почали створюватися перші світські організації. На загальних зборах усіх вірмен міста була створена Харківська національна вірменська революційна рада (НВР), яку очолив Р. Юзбашян. У січні 1918 р. створюється Комісаріат з вірменських справ у Москві з відділеннями по всій колишній Російській імперії. У 1918 р. комісар у справах вірмен в Україні Варжанянц не затвердив склад НВР, тому що його члени не поділяли політичних поглядів більшовиків. Новим керівником був призначений Т. Суджян, – член КП(б)У. Саме під його керівництвом НВР був перетворений «Вірменську трудову колонію».

В 1914–1928 рр. в Україні існувала широка мережа партійних осередків вірменської національної партії Дашнакцутюн із центром у місті Харкові.

1 січня 1920 р. була створена вірменська секція при Харківському губернському народному комісаріаті освіти, під керівництвом якої почали працювати вірменська школа, вірменський робітничий клуб і вірменська драматична трупа.

1 грудня 1923 р. був зареєстрований новий Статут Харківської вірменської трудової колонії (ХВК). Організація займалася ліквідацією неписьменності серед вірмен, боролося з безробіттям, надавала безкоштовну юридичну та медичну допомогу своїм членам. В 1924 р. під оруду ХВК перейшла 29 трудова вірменська школа. ХВК також тісно співробітничала з Вірменським клубом. Танцювальний колектив вірменського народного танцю при клубі брав участь у багатьох Всеукраїнських конкурсах та неодноразово посідав перші місця. В 1928 р. ХВК ліквідували і створили Харківське товариство працюючого вірменського населення. Ця реорганізація стала початком згортання самостійної діяльності вірменських організацій. В 1936 р. вірменське товариство було ліквідовано, вірменський клуб проіснував до 1938 р., а школа – до 1941 р. Ніяких вірменських організацій у Харкові з тих пір і до 1989 р. не існувало.

У третьому підрозділі «Вірменські національно-культурні та релігійні організації (1989–2010)» аналізується розвиток вірменських національно-культурних та релігійних організацій в 1989-2010 роках.

Активізація діяльності вірменської громади України відбувається наприкінці 1980-х років. Це пояснюється двома причинами – політикою демократичних реформ, що проводилася в СРСР, та новою потужною хвилею вірменської міграції. В грудні 1989 р. відбулися установчі збори Харківського товариства вірменської культури. Головою товариства обрали відомого композитора-пісняра А. Чілутьяна. За ініціативою Товариства була відкрита вірменська недільна школа, що проіснувала до 1994 р.

В 1991 р. у Харкові організували Вірменський культурний центр (ВКЦ). Президентом нової організації обрали відому поетесу А. Саркісян. Членами ВКЦ були творчі люди: поети, композитори та співаки.

В 1994 р. відбулася реорганізація та зміна назви Харківського товариства вірменської культури, що формально означало утворення нової організації – Харківського обласного товариства «Україна–Вірменія». Першим головою правління товариства був відомий журналіст Г. Долуханов, а після нього – відомий правозахисник Г. Алтунян.

В 1999 р. відбулися установчі збори Харківської обласної громадської організації «Вірменська національна громада» (ВНГ). Головою Правління ВНГ обрали ініціатора створення організації С. Хандаміряна. З 1 липня 2001 р. ВНГ почала видавати власну газету «Канч». У лютому 2001 р. на базі середньої школи №110 у Харкові відкрили вірменську недільну школу.

1 червня 2001 р. був організований ансамбль пісні та танцю «Еребуні» (згодом – «Вірменія»), який є лауреатом міжнародних і всеукраїнських фестивалів і конкурсів. Із травня 2005 р. діє Комітет із справ молоді ВНГ, який входить до складу Спілки вірменської молоді України та є одним з її активних членів.

При ВНГ активно діяла і діє Організація ветеранів, яка оказувала допомогу учасникам війни та проводила заходи, присвячені Дню захисника вітчизни (23 лютого), Дню перемоги (9 травня), Дню визволення Харкова (23 серпня).

Слід зазначити значну роль в становленні ВНГ Н. Баласанян. З 2000 р. по 2004 р. вона була заступником голови правління ВНГ, з 2001 р. по 2004 р. – головним редактором газети «Канч», а з 2002 р. по 2004 р. – директором вірменської недільної школи.

В 1990 р. делегація вірменської громади Харкова відвідала Святий Ечміадзін і одержала благословення Католикоса всіх вірмен Вазгена I на зведення храму. У 1993 р. в Харкові була створена вірменська релігійна громада. Для того щоб знайти і узгодити місце для будівництва, було потрібно десять років. Переломним моментом стало обрання в 1999 р. головою релігійної громади С. Хандаміряна, який запропонував побудувати храм на земельній ділянці, що належала представництву американської корпорації, директором якого був він. Територія була безкоштовно передана громаді під будівництво Вірменського храму та Вірменського культурного центру.

Будівництво вірменського храму в Харкові було завершене за чотири роки. 24 серпня 2004 р. відбулася церемонія освячення вірменської церкви. В 2003–2004 рр. настоятелем храму «Сурб Арутюн» був Тер-Нарек Амірян, який змінив Тер-Ованеса. У вересні 2004 р. новим настоятелем був призначений Тер Мкртич. З березня 2007 р. поруч із храмом «Сурб Арутюн» почалося будівництво Культурного центру.

Таким чином, демократичні процеси, що розпочалися в країні з кінця 1980-х років, створення Української держали відкрили можливість для національно-культурного та релігійного відродження вірменської громади Харкова.

У «Висновках» дисертаційної роботи відображені результати дослідження історії вірменської громади Харкова в 1863–2010 рр.

Проаналізувавши основні аспекти історії вірменської громади міста Харкова, дисертант прийшов до наступних висновків.

Поява постійної вірменської громади у Харкові датується 1860-ми роками XIX ст. З цього часу простежується тенденція постійного збільшення чисельності вірменського населення міста Харкова. Значний вплив на кількісний приріст мали три великі хвилі вірменської еміграції: наприкінці ХIX – на початку ХХ століття, після 1915 р. і з кінця 1980-х рр. Відповідно до статистичних показників нами виділені наступні періоди в історії харківських вірмен, що характеризують їх чисельність:

1863–1881 рр. – чисельність вірмен не перевищувала 100 осіб;

1882–1901 рр. – понад 500 осіб;

1902–1945 рр. – до 3000 осіб;

1946–1989 рр. – до 6000 осіб;

1990–2001 рр. – 7200 осіб.

В історії вірменської громади Харкова простежується декілька періодів функціонування її організацій:

1. 1863–1900 рр. – відсутність вірменських організацій у Харкові.

2. 1901 р. – лютий 1917 р. – центр життя громади – вірменська церква.

3. Березень 1917 р. – 1930-ті роки – новим центром стали національно-культурні організації.

3.1. 1917–1918 рр. – поява перших вірменських національних організацій у Харкові.

3.2. 1919–1928 рр. – захист інтересів вірменської громади та координацією її діяльності займається ХВК, що проводить відносно самостійну політику.

3.3. 1929–1936 рр. – згортання політики «коренізації», яке почалося призвело до перетворення ХВК у ХТВПН, що супроводжувалося втратою самостійності та авторитету, який мала ХВК.

3.4. 1937–1941 рр. – після розгрому ХТВПН, продовжували існувати окремі осередки вірменського життя міста Харкова: до 1938 р. – вірменський клуб, а до жовтня 1941 р. – вірменська школа.

4. 1941–1988 рр. – відсутність як громадських, так і релігійних організацій.

5. 1989–2010 рр. – сучасне відродження вірменської громади.

5.1. 1989–1994 рр. – відродження національно-культурного життя. Поява перших організацій, функціонування вірменської недільної школи та вірменського клубу.

5.2. 1995–1999 рр. – відсутність вірменської школи. Паралельне існування кількох вірменських організацій.

5.3. 1999–2004 рр. – нове піднесення вірменської громади. Відкриття недільної школи, власної газети, організація танцювального ансамблю. Зведення національного храму.

5.4. 2004–2010 рр. – Храм став центром життя вірменської громади.

В Харкові існувало дві вірменські релігійні громади – григоріанська та католицька. В історії вірмено-григоріанської громади другої половини ХIX – початку ХХ ст. чітко простежується три етапи. На протязі першого етапу (1863–1901 рр.) у вірмено-григоріан не було власної церкви та священика. Другий етап (1901–1917 рр.) розпочинається з призначення приходського священика та появи Молитовного дому. В цей час Вірмено-григоріанська Церква була основним центром як духовного так і світського життя громади. Третій етап (1917–1938 рр.) характеризується складними умовами, пов’язаними з антирелігійною політикою більшовицького режиму, але, не зважаючи на це, Вірмено-григоріанська Церква аж до її закриття в 1938 р. залишалася центром духовного життя громади. Харківська вірмено-католицька громада не мала власної церкви, а діяла при польському костьолі. ЇЇ діяльність значно оживилася після появи власного приходського священика в 1923 р. Обидві релігійні громади надавали суттєву допомогу новоприбулим вірменам-біженцям.

Представники харківської вірменської громади відігравали значну роль в суспільно-політичному, економічному, та культурному житті міста. Різноманітні почесні звання та нагороди свідчать про визнання їх досягнень як на суспільному, так і на державному рівні. Харківські вірмени неодноразово ставали лауреатами регіонального рейтингу «Харків’янин року», а шестеро з них стали лауреатами рейтингу «Харків’янин століття».

На початок ХХ ст. найбільш впливовими серед представників громади були статський радник та надвірний радник. У цей період зростає роль вірмен в економічному житті міста. Якщо в 1910 р. їм належало 35 лавок, то в 1916 – вже 43. Основними сферами торгівлі, де працювали вірмени, були хлібобулочна, винна та фруктова. У 1920–1930-ті рр. істотно посилилися позиції вірменської еліти в управлінській ієрархії. На сучасному етапі історії вірменської громади значно посилився вплив її представників на різні сфери економіки міста: торгівлю, банки, будівництво, медіа-бізнес та інші. Така ж тенденція простежується і в суспільно-політичному житті. Серед харківських вірмен були 3 народних депутата України, голова Харківської обласної адміністрації, 3 депутата Харківської обласної ради, та 8 депутатів міської ради.

Розпочинаючи з кінця ХIX ст., простежується вагома присутність харківських вірмен серед лікарів, які спеціалізувалися в різних медичних спеціальностях: від урології до медичної психології. В кінці ХIX – на поч. ХХ ст. більшість з них працювали у факультетських клініках Харківського університету. В 1920–2010 рр. серед харківських вірмен були організатори охорони здоров’я Харкова, головні лікарі медичних установ.

Представники вірменської громади проводили дослідження в багатьох галузях науки, серед них медичні, технічні, хімічні, економічні, юридичні та інші. Їх результати були опубліковані в численних наукових статтях та монографіях. Серед представників громади було 25 докторів наук (медичних – 8, технічних – 7, економічних – 3, хімічних – 2, а також доктора біологічних, психологічних, філософських, юридичних, фармацевтичних наук). Створені харківським вірменами наукові школи мали значний вплив на розвиток вітчизняної та світової науки. Вірменську творчу інтелігенцію Харкова представляли видатні художники, музиканти та диригенти, співаки, актори та режисери. Серед них два народних артиста України та чотири заслужених діяча мистецтв України.

Вірменська діаспора в Харкові внесла помітний внесок у суспільне, політичне, духовне, культурне життя цього найбільшого міста на сході України.

[1] Багалей Д. И. История города Харькова за 250 лет его существования (1655– 1905): в 2-х т. – Т. 1 / Багалей Д. И., Миллер Д. П. – Харьков, 1993. – 572 с.; Багалей Д. И. История города Харькова за 250 лет его существования (1655– 1905): в 2-х т. – Т. 2 / Багалей Д. И., Миллер Д. П. – Харьков, 1993. – 982 с.

[2] Дашкевич Я. Р. Вклад украинской историографии в исследование армянских поселений на Украине / Я. Р. Дашкевич // Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. Сборник материалов украинско-армянской научной сессии. – К.: Наукова думка, 1965. – С. 57– 63.

[3] Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. Сборник материалов науч. сессии. – Ереван: Изд-во АН Арм. ССР, 1961. – 264 с.; Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. Сборник материалов украинско-армянской научной сессии. – К.: Наукова думка, 1965. – 183 с.; Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. – Вып. III. – Ереван: Изд-во АН Арм. ССР, 1971. – 378 с.

[4] Дашкевич Я. Р. Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV – XIX веков / Я. Р. Дашкевич. – Ереван: Изд-во АН Армянской ССР, 1962. – 176 с.; Дашкевич Я. Вірменія і Україна / Я. Дашкевич. – Львів – Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 2001. – 760 с.; Дашкевич Я. Розселення вірменів на Україні у XI – XVIII ст. / Я. Дашкевич // Український історико-географічний збірник. – К., 1971. – Вип. І. – С. 150-181.

[5] Чирко Б. В. Національні меншини в Україні (20-30 роки ХХ століття) / Чирко Б. В. – К.: Асоціація «Україна», 1995. – 215 с.

[6] Гаюк І. Я. Вірменська церква в Україні // I. Я. Гаюк. – Львів: Логос, 2002. – 128 с.

[7] Тер-Карапетянц Ж. Н. Армянская община Харькова / Ж. Н. Тер-Карапетянц // Община. – 1996. – Вып. 2. – С. 40-43.

[8] Пивоварська К. Б. Вірменська національна меншина в Україні у 20-ті – 30-ті роки ХХ століття. – Дис. … канд. іст. наук: 07.00.01 / Пивоварська Карина Борисівна. – Полтава, 2003. – 187 с.

[9] Харьков многонациональный / [Духопельников В. М., Мухіна І. Г., Арзуманова Т. В. и др.]. – Харьков: Восточно-региональный центр гуманитарно-образовательных инициатив, 2004. – 256 с.

[10] Мухіна І. Г. Участь національних меншин у суспільно-політичному та економічному житті Харківської губернії (ХIX – поч. ХХ ст.). – Дис. … канд. іст. наук / І. Г. Мухіна – Харків, 2005.

[11] Гончарова О. С. Національні меншини Харківщини в умовах здійснення політики коренізації (20-ті – початок 30-х рр. ХХ століття). – Дис. …канд. іст. наук: 07.00.01 / Гончарова Ольга Сергіївна. – Харків, 2006. – 254 с.; Шарібжанов Р. В. Національні меншини Харкова в 20-30-ті рр. ХХ ст.: Автореф. дис. … канд. іст. наук / Р. В. Шарібжанов. – Харків, 2008. – 21 с.

[12] Можейко И. Харьковский год Ивана Айвазовского / И. Можейко // Кеворкян К. Э. Первая столица. – Харьков: Фолио, 2007. – С. 401–403.; Оноприенко Т. Из истории харьковских армян / Оноприенко Т. // Кеворкян К. Э. Первая столица. – Харьков: Фолио, 2007. – С. 388–397; Оноприенко Т. Храм Армянской апостольской церкви Сурб – Арутюн / Оноприенко Т. // Кеворкян К. Э. Первая столица. – Харьков: Фолио, 2007. – С. 398–400.

[13] Вчені Харківського державного медичного університету / [за ред. академіка А. Я. Циганенка]. – Харків: Видавництво «Харків», 2005. – 470 с.; Історія Української державної академії (1930–2005) / [за ред. М. I. Данька, Т. А. Мукмінової]. – К.: «Транспорт України», 2005. – 400 c.; Харківський державний університет мистецтв імені І. П. Котляревського Pro Demo Mea: Нариси. До 90-річчя з дня заснування Харківського державного університету мистецтв імені І. П. Котляревського / [ред. Т. Б. Вєркіна, Г. А. Абаджян, та ін.]. – Харків: ХДУМ, 2007. – 336 с.

[14] Діяльність Нарком освіти УСРР за 1924/1925 рр. – Харків: Держвидав України, 1926. – 68 с.; Збірник декретів і розпоряджень по народному комісаріату освіти УСРР. – Харків: Всеукраїнське державне видавництво, 1921. – Вип. ІІІ. – 42 с.; Положення про порядок організації, діяльності, звітності і ліквідації релігійних громад та систему обліку адмінорганами складу релгромад та служителів культу. – Харків: Держвидав України, 1930. – 24 с.

[15] Культурне будівництво в Українській РСР. 1917–1927: Зб. документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1979. – 668 с.; Культурне будівництво в Українській РСР: Найважливіші рішення партії і радянського уряду. 1917–1959. Зб. документів. Т.1. 1917 – червень 1941. – К.: Держполітвидав УРСР, 1959. – 883 с.

[16] Національні відносини в Україні у ХХ ст. Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1994. – 559 с.

[17] Всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. – Т. 47. – СПб., 1904; Короткі підсумки перепису населення України 17 грудня 1926 року. Націон. і віков. склад, рідна мова та писемність населення. – Харків: ЦСУ УСРР, 1928. – 210 с.; Итоги всесоюзной переписи населения 1959 года. CCСР (сводный том). – М.: ГОССТАТИЗДАТ ЦСУ СССР, 1962. – 284 c.; Итоги Всесоюзной переписи населения 1970 г. – Том IV. Национальный состав населения СССР, союзных и автономных республик, краев, областей и национальных областей. – М.: ГОССТАТИЗДАТ ЦСУ СССР, 1973. – 648 с.; Тархов С. А. Итоги переписи населения Украины 2001 года / С. А. Тархов // [Электронный ресурс. Режим доступа: http://www.demoscope.ru/weekly/2004/0173/analit05.php]. Доступ – 16.10.2007; Численность и состав населения Украины по итогам Всеукраинской переписи населения 2001 года // [Электронный ресурс. Режим доступа: http://www.ukrcensus.gov.ua/rus/results/general/ nationality/]. Доступ – 16.10.2008; Чорний С. Національний склад населення України в ХХ сторіччі. Перепис 1959 та 1989 років: Східні області / Сергій Чорний // [Електронний ресурс. Режим доступу: http://etno.us.org.ua/nsklad/1989-sxid.htm]. Доступ – 08.03.2008.

[18] Адресная и справочная книга «Адрес Харькова». – Харьков, 1910.