Фаринник Василь Іванович Теоре­тичні, правові та праксеологічні проблеми застосування заходів забезпечення кримінального провадження в кри­мінальному процесі України

brief description

Фаринник Василь Іванович, старший партнер Адвокат­ського об’єднання «Татаров, Фаринник, Головко»: «Теоре­тичні, правові та праксеологічні проблеми застосування заходів забезпечення кримінального провадження в кри­мінальному процесі України» (12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно- розшукова діяльність). Спецрада Д 26.001.05 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
Фаринник Василь Іванович
УДК: 343.132
ДИСЕРТАЦІЯ
ТЕОРЕТИЧНІ, ПРАВОВІ ТА ПРАКСЕОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ
ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО
ПРОВАДЖЕННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативнорозшукова діяльність
Подається на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів
і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело _________________
В.І. Фаринник
Науковий консультант:
Погорецький Микола Анатолійович,
доктор юридичних наук, професор,
Заслужений діяч науки і техніки України
Київ–2018

З М І С Т
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ ……………………..………......................... 18
ВСТУП ….…………………………………………………………………................... 20
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ
ЗАХОДІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ
1.1 Сутність і місце заходів забезпечення у вирішенні завдань кримінального
провадження …………………………………………….......................................…… 32
1.2 Загальні правила (гарантії правомірності) застосування заходів забезпечення
кримінального провадження …………………...……......................................……… 75
1.3 Зарубіжний досвід та міжнародні стандарти застосування заходів
процесуального примусу ............................................................................................. 112
Висновки до розділу 1 ………………………………………………................…….135
РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ТА ПРАКСЕОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ
ОКРЕМИХ ЗАХОДІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО
ПРОВАДЖЕННЯ
2.1 Виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід як заходи забезпечення
кримінального провадження …....................................................................................140
2.2 Накладення грошового стягнення як захід забезпечення кримінального
провадження …………….........................................................……………….............155
2.3 Відсторонення від посади як захід забезпечення кримінального
провадження................................................................................................…….......... 169
2.4 Тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом як захід забезпечення
кримінального провадження .......................................................…………..............…184
2.5 Тимчасовий доступ до речей і документів як захід забезпечення кримінального
провадження ……………...........................................................................................…197
2.6 Тимчасове вилучення майна і накладення арешту на майно як заходи
забезпечення кримінального провадження ……........................................................ 219
Висновки до розділу 2 ………………………………………................................….247
17
РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ ТА ПРАКСЕОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ
ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ
3.1 Мета, підстави та процесуальний порядок застосування запобіжних
заходів………………………………….........................................………………….…252
3.2 Затримання особи як запобіжний захід …………….................................………272
3.3 Тримання під вартою як запобіжний захід ………..................................….....…296
3.4 Домашній арешт як запобіжний захід ………………...............................………313
3.5 Запобіжні заходи, не пов’язані з тимчасовою ізоляцією особи …...........…...…327
Висновки до розділу 3 ………………………................…………………………….339
РОЗДІЛ 4. КОНТРОЛЬНО-НАГЛЯДОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ПРИ
ЗАСТОСУВАННІ ЗАХОДІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО
ПРОВАДЖЕННЯ
4.1 Форми і методи відомчого контролю при застосуванні заходів забезпечення
кримінального провадження .……..........................................................................…..345
4.2 Реалізація прокурорського нагляду при застосуванні заходів забезпечення
кримінального провадження ….………......................................…………………….367
4.3 Повноваження суду щодо захисту прав людини при застосуванні заходів
забезпечення кримінального провадження …..………...............................................381
Висновки до розділу 4 ……………………………................……………………….403
ВИСНОВКИ ………………………………...…………….........................…….……407
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ........................................................417
ДОДАТКИ ………………….......................………………………………………….472
18
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
АСДС автоматизована система документообігу суду
АТО антитерористична операція
ВРУ Верховна Рада України
ВССУ Вищий спеціалізований суд України з розгляду
цивільних і кримінальних справ
ВНЗ вищий навчальний заклад
ГСУ Головне слідче управління
ГПУ Генеральна прокуратура України
ГУНП Головне управління Національної поліції
ДБР Державне бюро розслідувань
ДПтСУ Державна пенітенціарна служба України
ДІПКП «102» Департамент інформаційної підтримки та
координації поліції «102»
ЄО єдиний облік заяв і повідомлень про кримінальні
правопорушення та інші події
ЄС Європейський Союз
ЄСПЛ Європейський суд з прав людини
ЄРДР Єдиний реєстр досудових розслідувань
ІТТ ізолятор тимчасового тримання
КК Кримінальний кодекс
КМУ Кабінет Міністрів України
КСУ Конституційний Суд України
КПК Кримінальний процесуальний кодекс
КУпАП Кодекс України про адміністративні
правопорушення
НАБУ Національне антикорупційне бюро України
НПУ Національна поліція України
МВС Міністерство внутрішніх справ
19
МОЗ Міністерство охорони здоров
’
я
ОВС
органи внутрішніх справ
ОРД
оперативно
-розшукова діяльність
СБУ Служба безпеки України
СОГ
слідчо
-оперативна група
СІЗО
слідчий ізолятор
СКС Статут кримінального судочинства
США Сполучені Штати Америки
ФРН Федеративна Республіка Німеччина
ЦК Цивільний кодекс
20
ВСТУП
Обґрунтування вибору теми дослідження. В сучасних умовах розбудови
правової держави в Україні проблема охорони прав, свобод та законних інтересів
людини визначає вектор розвитку глобалізаційних процесів, спрямованих на
гуманізацію і демократизацію життєдіяльності українського суспільства, що викликає
необхідність концептуальної зміни законодавства, його гармонізацію з європейськими
стандартами у галузі прав людини та здійснення правосуддя, створення належного
правового забезпечення процесу інтеграції нашої держави до європейського простору.
Однією із умов євроінтеграції України є адаптація вітчизняного кримінального
процесуального законодавства до вимог Європейського Союзу, відповідно до яких
застосування будь-якого державного примусу і, особливо кримінального
процесуального, має відповідати вимозі пропорційності, обґрунтованості втручання до
сфери прав людини та необхідності в демократичному суспільстві.
Європейським судом з прав людини неодноразово зверталася увага на
недотримання Україною відповідних вимог під час застосування заходів
кримінального процесуального примусу через недосконалість і архаїчність положень
КПК України 1960 р., більшість з яких ґрунтувалися на радянській ідеології та
інквізиційній доктрині кримінального процесу. Це зумовило прийняття нового КПК
України, який концептуально змінив правозастосовну практику в аспекті
забезпечення прав, свобод та інтересів людини, насамперед, через запровадження
інституту заходів забезпечення кримінального провадження.
Водночас п’ятирічний досвід застосування заходів забезпечення кримінального
провадження свідчить про недосконалість правової регламентації цього інституту,
відсутність ефективних механізмів їх реалізації, що в цілому створює підґрунтя для
невірного тлумачення законодавчих приписів і формування неоднозначної
правозастосовчої практики.
Недосить послідовними виглядають і кроки законодавця, якими регламентовано
превентивне затримання без рішення суду та неможливість альтернативного
застосування інших запобіжних заходів (окрім тримання під вартою) за вчинення
окремих видів злочинів. До того ж поспішні й безсистемні реформаторські дії знизили
21
якість кримінального процесуального закону, заполонили його суперечливими
концептами та юридичними фікціями. Лише впродовж 2014‒2017 років 55 законами,
тобто ледь не щомісячно, до КПК України вносилися зміни і доповнення. Так, до
ст. 170 КПК України («Накладення арешту на майно») зміни вносилися 4 рази та двічі
повністю змінювалася редакція норми. Проте, стабільність кримінального
процесуального закону прямо пропорційна його якості, що, своєю чергою, є
складовою належної правової процедури, дотримання якої уперше на рівні
національного закону визнане одним із завдань кримінального провадження (ст. 2
КПК України).
Статистичні дані Державної судової адміністрації України свідчать про
абсолютну підтримку судового корпусу в задоволенні вимог сторони обвинувачення
про застосування заходів забезпечення кримінального провадження (у 2013 р.
задоволено 86,8 % із 338,8 тис. розглянутих клопотань, у 2014 р. – 85,9 % із 346 тис., у
2015 р. – 84,7 % з 392,6 тис., у 2016 р. – 82,7 % з 399,3 тис., у першому півріччі 2017 р.
– 82,9 % з 234,8 тис.), разом з тим результати проведеного аналізу матеріалів
правозастосовчої практики вказують на те, що виключне право держави на примус не
в усіх випадках застосовується відповідно до вимог КПК України й з урахуванням
міжнародних стандартів і належних наукових розробок з цих питань.
Науково-теоретичним підґрунтям дослідження є праці Ю. П. Аленіна,
Г. П. Власової, В. І. Галагана, Н. В. Глинської, І. В. Гловюк, В. Г. Гончаренка,
В. О. Гринюка, Ю. М. Грошевого, З. З. Зінатулліна, В. С. Зеленецького, О. В. Капліної,
В. М. Корнукова, О. П. Кучинської, Л. М. Лобойка, Є. Д. Лук’янчикова, В. Т. Маляренка,
О. Р. Михайленка, М. М. Михеєнка, В. В. Назарова, В.Т. Нора, М. А. Погорецького,
В.О. Попелюшка, Д. Б. Сергєєвої, С. М. Смокова, О. Ю. Татарова, В. М. Тертишника,
Л. Д. Удалової, С. С. Чернявського, О. Г. Шило, М. Є. Шумила, М. С. Цуцкірідзе,
О. Г. Яновської, О. О. Юхна та інших учених, в яких досліджувалися питання правової
природи, підстав і порядку застосування заходів забезпечення кримінального
провадження, та зокрема, дисертації вітчизняних правників: В. Г. Клочкова (1998 р.),
Ю. В. Донченко (2003 р.), Т. В. Данченко (2007 р.), О. І. Тищенко (2007 р.),
О. С. Мазур (2008 р.), А. К. Чернова (2009 р.), А. В. Захарко (2010 р.),
О. В. Верхогляд-Герасименко (2011 р.), А.-М. Ю. Ангеленюк (2012 р.), О. М. Коріняк
22
(2012 р.), І. В. Тарасової (2012 р.), Д. А. Чухраєва (2012 р.), С. В. Завади (2014 р.),
Л. М. Бабіч (2014 р.), А. Ф. Безрукової (2014 р.), К. Д. Волкова (2015 р.),
М. І. Дерев’янко (2015 р.), А. М. Мельник (2015 р.), Ю. Д. Москалюк (2015 р.),
А. Е. Руденко (2015 р.), О. Н. Агакерімова (2016 р.), О. В. Сівак (2016 р.),
О. В. Шульги (2016 р.), К. К. Білецької (2017 р.), М. В. Лепей (2017 р.),
А. М. Мартинціва (2017 р.), А. В. Чуб (2017 р.) та інших, присвячені безпосередньо
питанням застосування заходів забезпечення кримінального провадження.
Незважаючи на особливу увагу наукової спільноти до цієї проблеми, вона наразі
залишається однією з найбільш дискусійних, а з урахуванням новизни багатьох з
передбачених чинним законодавством заходів забезпечення кримінального
провадження – недостатньо розробленою. В умовах чинного законодавства та
новітньої правозастосовної практики, яка має відповідати європейським стандартам
захисту прав людини, виникає потреба перегляду багатьох сталих підходів до
розуміння примусу в кримінальному процесі, впровадження сучасних механізмів
гарантування прав учасників кримінального провадження, щодо яких обираються такі
заходи.
Зазначене обумовлює необхідність комплексного аналізу законодавчої моделі та
практики застосування цих заходів, виявлення недоліків їх чинного правового
регулювання, дефектів і помилок правозастосовної практики, чинників, які їх
детермінують, наукового обґрунтування пропозицій стосовно внесення змін до КПК
України для деталізації та алгоритмізації процедури їх застосування, що сприятиме
захисту прав і свобод людини, мінімізації випадків їх порушення під час
кримінального провадження з метою розробки авторської концепції заходів
забезпечення кримінального провадження.
Наведені обставини зумовили актуальність комплексного наукового
дослідження теоретичних, правових і праксеологічних проблем застосування заходів
забезпечення кримінального провадження та вибір теми дисертації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію
виконано відповідно до Стратегії національної безпеки України, затвердженої Указом
Президента України від 26 травня 2015 р. № 287/2015 р., Національної стратегії у сфері
прав людини, затвердженої Указом Президента України від 25 серпня 2015 року
23
№ 501/2015, Плану заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на
період до 2020 року, затвердженої розпорядженням Кабінету Міністрів України від
23 листопада 2015 р. № 1393-р. Обраний напрям дослідження узгоджується з
положеннями Концепції реформування кримінальної юстиції в Україні, затвердженої
Указом Президента України 08 квітня 2008 р. № 311/2008.
Тему дисертації затверджено Вченою радою юридичного факультету Київського
національного університету імені Тараса Шевченка 27 червня 2014 р. (протокол № 8)
та уточнено 15 вересня 2017 р. (протокол № 1), а також схвалено Координаційним
бюро Національної академії правових наук України.
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є розробка концепції заходів
забезпечення кримінального провадження на основі комплексного аналізу
теоретичних, правових і праксеологічних проблем їх правового регулювання та
застосування.
Для досягнення зазначеної мети було поставлено такі дослідницькі задачі:
– встановити місце та сутність заходів забезпечення кримінального
провадження у системі кримінальної юстиції, їх співвідношення із заходами
кримінального процесуального примусу, розкрити іманентні ознаки заходів
забезпечення кримінального провадження, на підставі чого надати авторське
визначення заходів забезпечення й запропонувати авторську концепцію заходів
забезпечення кримінального провадження;
– виокремити та розкрити загальні правила (гарантії правомірності)
застосування заходів забезпечення кримінального провадження;
– розкрити особливості застосування заходів процесуального примусу у
європейських країнах, США, пострадянських країнах, а також на основі міжнародноправових актів і практики ЄСПЛ встановити та охарактеризувати ключові
міжнародні стандарти застосування заходів забезпечення кримінального
провадження з метою виявлення найбільш ефективних інститутів і впровадження їх у
вітчизняне законодавство;
– визначити напрями удосконалення порядку застосування заходів
процесуального примусу, пов’язаних із забезпеченням необхідної поведінки учасників
кримінального провадження (виклику слідчим, прокурором, судового виклику,
24
накладення грошового стягнення, відсторонення від посади, тимчасове обмеження у
користуванні спеціальним правом);
– окреслити шляхи оптимізації кримінальної процесуальної діяльності під час
застосування тимчасового доступу до речей і документів, тимчасового вилучення майна
та накладення арешту на майно;
– сформулювати концептуальне бачення шляхів подальшої оптимізації
кримінальної процесуальної регламентації затримання особи;
– розробити механізм застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під
вартою як виняткового запобіжного заходу;
– виробити науково-практичні пропозиції щодо удосконалення порядку
застосування домашнього арешту;
– розробити пропозиції, спрямовані на удосконалення процедури застосування
неізоляційних запобіжних заходів;
– розкрити теоретико-правові проблеми здійснення відомчого контролю при
застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження та запропонувати
шляхи їх вирішення;
– визначити алгоритм реалізації прокурорського нагляду при застосуванні
заходів забезпечення кримінального провадження;
– окреслити проблемні питання реалізації повноважень суду щодо захисту прав
людини при застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження та
запропонувати шляхи їх вирішення;
– виробити пропозиції, спрямовані на удосконалення норм чинного
законодавства України щодо застосування заходів забезпечення кримінального
провадження.
Об’єкт дослідження – правові відносини, що виникають при застосуванні
заходів забезпечення кримінального провадження.
Предмет дослідження – теоретичні, правові та праксеологічні проблеми
застосування заходів забезпечення кримінального провадження в кримінальному
процесі України.
Методи дослідження. Методи обрані, виходячи з поставлених у дослідженні
мети і задач, з урахуванням його об’єкта та предмета. У процесі дослідження
25
комплексно використано загальнонаукові та спеціальні методи юридичної науки,
зокрема: історико-правовий – при дослідженні ґенези розвитку теоретичних уявлень і
нормативного регулювання заходів забезпечення кримінального провадження
(підрозділи 1.1, 3.2.2, 3.2.3, 4.3.2); порівняльно-правовий – при розгляді можливостей
впровадження зарубіжного досвіду у вітчизняне правове поле (підрозділи 1.1, 1.3,
3.2.3); моделювання – при формулюванні висновків до розділів, а також пропозицій
щодо удосконалення кримінального процесуального законодавства та практики його
застосування (розділи 1–4); системно-структурний – при розгляді сутності
досліджуваних категорій і правових явищ, сутності, значення і співвідношення заходів
забезпечення кримінального провадження з іншими категоріями кримінального
процесуального права (підрозділи 1.1, 1.2, 3.1); статистичний – при узагальненні
науково важливих результатів, отриманих у процесі вивчення статистичних звітів і
опрацюванні емпіричного матеріалу (розділи 1–4); соціологічний (анкетування,
інтерв’ювання, опитування) – при вивченні думки вчених і практиків, з’ясуванні рівня
соціальної ефективності застосування заходів забезпечення кримінального
провадження (розділи 1–4).
Емпіричну базу дослідження становлять матеріали вивчення понад 1,1 тис.
кримінальних проваджень (які перебували у провадженні слідчих ОВС та НП України
протягом 2012–2017 рр.); зведені дані анкетування 785 слідчих, керівників органів
досудового розслідування, прокурорів та адвокатів усіх регіонів України; державна та
відомча статистична звітність різних періодів; слідча та судова практика, у тому числі
ЄСПЛ; аналітичні дані МВС України, НП України, ГПУ, Вищого спеціалізованого суду
України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Державної судової адміністрації
України, а також результати безпосереднього ознайомлення автора з діяльністю органів
досудового розслідування Російської Федерації, Молдови, Республіки Білорусь,
Республіки Казахстан. Також використано власний досвід дисертанта, набутий під
час роботи в органах досудового розслідування, адвокатурі та суді.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є
першим в Україні, після прийняття КПК України 2012 р., комплексним
монографічним дослідженням, у якому на основі положень теорії кримінального
процесу, узагальнення слідчої та судової практики розроблено сучасну концепцію
26
застосування заходів забезпечення кримінального провадження з урахуванням
необхідності гармонізації кримінального процесуального законодавства з
європейськими стандартами у галузі прав людини та здійснення правосуддя. Зокрема:
вперше:
– на основі аналізу іманентних ознак сформульовано визначення заходів
забезпечення кримінального провадження, під якими пропонується розуміти
передбачені КПК України індивідуально визначені заходи, спрямовані на
забезпечення дієвості кримінального провадження, які застосовуються щодо
конкретної особи і пов’язані з покладенням на неї певних обов’язків та обмеженням її
прав і свобод;
– з’ясовано співвідношення понять «застосування запобіжного заходу» та
«обрання запобіжного заходу» як цілого та частини, що має важливе значення для
вирішення спірних питань правозастосування. Обґрунтовано, що поняття
«застосування» у вказаному контексті є більш широким за змістом ніж «обрання»
та охоплює всі етапи реалізації запобіжного заходу від його ініціювання й до
скасування. Такий підхід надає можливість використовувати всі положення КПК
України, які стосуються застосування запобіжного заходу, до порядку його
обрання;
– запропоновано розглядати заходи забезпечення кримінального
провадження як правовий інститут, що становить сукупність відносно відособлених
норм, що регулюють взаємозалежні відносини, пов’язані із забезпеченням
кримінального провадження шляхом регламентації умов, підстав і процедури їх
застосування, кола учасників та особливостей їх правового статусу, а також
відповідальності за порушення встановленої процедури та покладених на них
процесуальних обов’язків;
– обґрунтовано, що загальний перелік заходів забезпечення кримінального
провадження, визначений у ст. 131 КПК України, є вичерпним і призначений для
застосовування під час здійснення кримінального провадження у його ординарній
процедурі; водночас диференційовані (особливі) порядки кримінального провадження
передбачають можливість застосування спеціальних запобіжних заходів;
27
– доведено, що процесуальні обов’язки до підозрюваного не можуть
застосовуватися окремо від неізоляційного запобіжного заходу (особистого
зобов’язання, особистої поруки чи застави), оскільки саме дотримання таких
обов’язків є сутнісним компонентом нормативного змісту відповідного
запобіжного заходу;
– науково аргументовано, що вилучені на виконання ухвали слідчого судді,
суду речі та документи, після закінчення строку дії такої ухвали, вважаються
тимчасово вилученим майном, у зв’язку з чим слідчий, прокурор зобов’язані вчинити
юридично значущі дії, що визначають правовий режим такого майна, а саме –
повернути його володільцю або звернутись до суду з клопотанням про накладення
арешту;
– аргументується доцільність впровадження у вітчизняне кримінальне
процесуальне законодавство нових заходів забезпечення кримінального провадження,
таких як: «розшук свідка, потерпілого, цивільного відповідача, які не з’являються без
поважної причини та місцезнаходження яких невідоме», «доставлення», «проведення
перевірок та ревізій»;
– з метою уникнення неоднозначного розуміння понять «безпосередності» та
«щойності» у контексті нормативного змісту ст. 208 КПК України запропоновано
регламентувати просторо-часові параметри правомірності здійснення затримання
особи, зокрема, якщо з моменту вчинення злочину (а у випадку злочину, вчиненого
в умовах неочевидності, – з моменту його виявлення) і до моменту фактичного
затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, пройшло не більше 6 годин;
– доведено необхідність запровадження механізмів автоматизованого
отримання інформації на підставі ухвали слідчого судді про тимчасовий доступ до
речей і документів у режимі «реального часу» шляхом віддаленого доступу через
автоматизовані робочі місця з використанням інформаційно-телекомунікаційних
систем;
– з урахуванням міжнародних стандартів дотримання прав і свобод людини,
обґрунтовано необхідність прийняття рішення про відсторонення від посади окремої
категорії осіб саме слідчим суддею, судом (після надання відповідної згоди
28
Президентом України – щодо осіб, які ним призначаються, чи Вищою радою
правосуддя – щодо суддів);
удосконалено:
– систему іманентних ознак заходів забезпечення кримінального провадження,
які відображають їх правову природу та дозволяють виокремити ці заходи із
сукупності інших процесуальних дій;
– класифікацію заходів забезпечення кримінального провадження за
критеріями, які найбільш повно характеризують усю процедуру їх реалізації, – від її
початку (мета і підстави застосування), безпосереднє застосування (суб’єкти
застосування, характер дії, режим обмеження прав) і завершення (строк дії,
можливість його продовження та можливість оскарження);
– наукові підходи до характеристики загальних правил застосування заходів
забезпечення кримінального провадження;
– теоретичні напрацювання щодо оптимізації процесуального порядку
затримання осіб у порядку ст. 208 КПК шляхом визначення чіткого строку, об’єктів
і підстав його застосування;
– обґрунтування необхідності розширення повноважень керівника органу
досудового розслідування для забезпечення недопущення порушень вимог
законодавства слідчими;
– форми і методи прокурорського нагляду під час застосування заходів
забезпечення кримінального провадження, зокрема щодо періодичності та строків
ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, вимог до вказівок
прокурора;
дістали подальшого розвитку:
– наукові положення щодо розмежування понять «кримінальний
процесуальний примус» і «примус у кримінальному провадженні», правова
природа якого обумовлює віднесення до його змісту всіх видів впливу на учасників
кримінального провадження, в результаті якого вони зобов’язані виконувати
процесуальні обов’язки під загрозою застосування до них різного роду санкцій;
– наукова позиція щодо необхідності впровадження обов’язкового
попереднього обговорення науковою спільнотою та практичними працівниками
29
концептуальних змін до кримінального процесуального законодавства, а також
отримання щодо них позитивних висновків Венеціанської комісії;
– обґрунтування можливості оскарження ухвали слідчого судді про
застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в частині
визначеного розміру застави;
– концепція судово-контрольної діяльності під час досудового розслідування,
зокрема при застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження та
виокремлення і розкриття правової природи її процесуальних форм – «попереднього»
та «наступного» судового контролю.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали
дослідження впроваджено у:
– законотворчій діяльності – при внесенні змін і доповнень до чинного
кримінального процесуального законодавства України, а також при розробці окремих
законопроектів (довідки Інституту законодавства Верховної Ради України від
21 серпня 2016 р. № 22414-1-15 та від 18 серпня 2017 р.);
– практичній діяльності органів досудового розслідування, адвокатури та
прокуратури – при розробленні та вдосконаленні відомчих нормативно-правових
актів, методичних рекомендацій з питань організації розслідування злочинів,
процесуального керівництва за досудовим розслідуванням (акт Головного слідчого
управління Національної поліції України від 17 серпня 2017 р.), при реалізації
повноважень щодо захисту прав учасників кримінального провадження (акт
Національної асоціації адвокатів України від 12 вересня 2017 р.), а також при
підготовці науково-практичного коментаря до КПК України 2012 р., структурнологічних схем і таблиць, типових бланків та зразків процесуальних документів
(у складі міжвідомчої робочої групи). За участю дисертанта також підготовлено і
забезпечено впровадження методичних рекомендацій та роз’яснень низки проблемних
питань, зокрема щодо діяльності керівників органів досудового розслідування за новим
кримінальним процесуальним законодавством України; використання інформації, яка
знаходиться в операторів і провайдерів телекомунікацій, їх транспортних
телекомунікаційних мережах, під час розслідування злочинів; забезпечення прав
підозрюваних та інших учасників кримінального провадження («Поради адвоката у
30
кримінальному провадженні», «Підозрюваний? Помиляєтесь ... Свідок! Статус має
значення»), а також блоку методичних рекомендацій з питань розслідування найбільш
кваліфікованих і розповсюджених видів злочинів;
– навчальному процесі – при підготовці навчальних планів і програм, лекцій,
методичних рекомендацій, тестових завдань і дидактичних матеріалів; безпосередньо
при проведенні різних видів занять за відповідними дисциплінами (акти Національної
академії внутрішніх справ від 12 грудня 2017 р. та від 14 грудня 2017 р., Львівського
державного університету внутрішніх справ від 06 грудня 2017 р. № 78,
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ від 02 жовтня 2017 р.,
Національного університету державної фіскальної служби України від 29 січня 2018 р.).
Особистий внесок здобувача в опублікованих у співавторстві працях
становлять власні теоретичні розробки дисертанта (авторська частка в них – не менше
50 %). Наукові ідеї, що належать співавторам опублікованих праць, у дисертації не
використовувались.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації
оприлюднено автором у виступах на 22 всеукраїнських і міжнародних науковопрактичних конференціях, семінарах і круглих столах, а також публікаціях у
друкованих засобах масової інформації, зокрема: «Основні напрями розвитку
кримінального права та шляхи вдосконалення законодавства України про
кримінальну відповідальність» (м. Харків, 2012 р.), «Актуальні проблеми
застосування Кримінального процесуального кодексу України: до річниці набуття
чинності» (м. Харків, 2013 р.), «Актуальні проблеми розслідування злочинів» (м. Київ,
2014 р.), «Сучасні погляди на актуальні питання правових наук» (м. Запоріжжя,
2015 р.), «Теорія і практика сучасної юриспруденції» (м. Київ, 2015 р.), «Верховенство
права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні» (м. Одеса,
2016 р.), «Актуальні питання та проблеми правового регулювання суспільних
відносин» (м. Дніпропетровськ, 2016 р.), «Правові реформи в Україні: реалії
сьогодення» (м. Харків, 2016 р.), «Юридична наука: виклики і сьогодення» (м. Одеса,
2016 р.), «Проблеми та стан дотримання захисту прав людини в Україні» (м. Львів,
2016 р.), «Кримінальний процес: сучасний вимір та проспективні тенденції» (м.
Харків, 2016 р.), «Державне регулювання суспільних відносин: розвиток
31
законодавства та проблеми правозастосування» (м. Київ, 2016 р.), «Громадянське
суспільство в Україні: проблеми забезпечення правотворчої діяльності» (м. Харків,
2017 р.), газеті «Закон і Бізнес», загальнонаціональній правовій газеті «Юридичний
вісник України».
Публікації. Основні положення та висновки, що сформульовані в дисертації,
відображено в 66 наукових публікаціях, з них 28 праць, що відображають основні
наукові результати дисертації (1 монографія, 20 статей у наукових фахових виданнях
України, 7 статей у наукових періодичних виданнях інших держав з юридичного
напряму) та 38 опублікованих праць, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації
та додатково відображають наукові результати дисертації.

bibliography

ВИСНОВКИ
У результаті дисертаційної роботи розв’язано конкретну наукову проблему,
яка має важливе значення для науки кримінального процесу та правозастосування у
цій сфері, а саме – розроблено концепцію заходів забезпечення кримінального
провадження на основі комплексного аналізу теоретичних, правових і
праксеологічних проблем їх правового регулювання та застосування. Одержані в
процесі дослідження наукові результати підтверджують покладену в його основу
гіпотезу, а реалізовані мета й задачі дають підстави для висновків, рекомендацій та
узагальнень, які мають як теоретичне, так і прикладне значення. Найсуттєвішими з
них вважаються наступні:
1. При характеристиці сучасного кримінального процесу України помилковим
є ототожнення заходів забезпечення кримінального провадження і заходів
процесуального примусу, адже сутність заходів забезпечення кримінального
провадження визначається їх метою, що, своєю чергою, обумовлює їх
функціональне призначення, у зв’язку з чим вони, насамперед, спрямовані на
виконання обов’язку в майбутньому. Тим більш помилковим є таке ототожнення,
оскільки в силу свого функціонального призначення та місця заходів забезпечення
кримінального провадження у системі кримінальної юстиції вони мають самостійне
значення і не можуть бути елементом слідчих (розшукових) або будь-яких інших
процесуальних дій. Водночас як правовий інститут заходи забезпечення
кримінального провадження становлять собою систему відносно відособлених
норм, що регулюють взаємозалежні відносини, пов’язані із забезпеченням
кримінального провадження шляхом регламентації умов, підстав і процедури їх
застосування, кола учасників та особливостей їх правового статусу, а також
відповідальності за порушення встановленої процедури та покладених на них
процесуальних обов’язків. Юридична єдність інституту заходів забезпечення
кримінального провадження полягає у тому, що норми, які його утворюють,
виступають як єдиний комплекс, цілісна система галузі кримінального
процесуального права, до якої входять: норми-принципи, які визначають загальні
засади застосування заходів забезпечення кримінального провадження (глава 10
408
КПК України); норми, які визначають порядок застосування окремих заходів
забезпечення кримінального провадження (глави 11‒18 КПК України); норми, які
визначають порядок застосування заходів забезпечення під час особливих порядків
кримінального провадження (ст.ст. 482, 492, 493, 508, 580, 582‒586, 597 КПК
України).
До іманентних ознак заходів забезпечення кримінального провадження, які
відображають їх правову природу та дозволяють виокремити ці заходи із сукупності
інших процесуальних дій, відносяться: а) забезпечувальний характер, що означає їх
спрямованість на створення належних умов для здійснення кримінального
провадження, забезпечення його дієвості, тобто вирішення завдань, заради яких
воно здійснюється. У зв’язку з цим для абсолютної більшості таких заходів
нехарактерною є пізнавальна спрямованість (на відміну від слідчих (розшукових)
дій); б) державно-владний характер відносин, що виникають, розвиваються і
припиняються під час застосування цих заходів; в) наскрізний характер, тобто
можливість застосування цих заходів на будь-якій стадії кримінального
провадження (що також відрізняє їх від інших процесуальних дій, у тому числі
слідчих (розшукових)); г) індивідуально-визначений характер, тобто, що їх
застосування є персоніфікованим, особоцентрованим, тобто здійснюється стосовно
конкретної особи, про що, як правило, завжди зазначається у відповідному
процесуальному документі, який виступає правовою підставою застосування цих
заходів; д) правообмежувальний характер, у зв’язку з чим допускається можливість
застосування примусу за умови невиконання зобов’язаною особою своїх
процесуальних обов’язків або відповідно до конкретного виду заходу забезпечення
кримінального провадження примус передбачається як його необхідна складова; е)
їх закріплення у вичерпному переліку в КПК України.
Під заходами забезпечення кримінального провадження запропоновано
розуміти передбачені КПК України індивідуально визначені заходи, спрямовані на
забезпечення дієвості кримінального провадження, які застосовуються щодо
конкретної особи і пов’язані з покладенням на неї певних обов’язків та обмеженням
її прав і свобод.
409
Заходи забезпечення кримінального провадження є лише ті, що визначені
частиною другою ст. 131 КПК України. Жодний інший захід не може вважатися
таким. Наявність у наведеному переліку положення, яке передбачає родове поняття
– запобіжні заходи і не конкретизує їх, дає підстави окремим дослідникам
стверджувати, що заходи забезпечення кримінального провадження закріплено
частиною другою ст. 131 КПК України у відкритому (тобто, невичерпному)
переліку. Цей перелік є закритим, оскільки КПК України вичерпно визначає
запобіжні заходи – у частині першій ст. 176 КПК України міститься їх загальний
перелік, що застосовується під час здійснення кримінального провадження у його
ординарній процедурі, а диференційовані (особливі) порядки кримінального
провадження передбачають можливість застосування спеціальних запобіжних
заходів щодо неповнолітніх (ст. 492 КПК України) та у кримінальному провадженні
щодо застосування примусових заходів медичного характеру (ст. 508 КПК
України).
Сутність цих заходів визначається низкою взаємопов’язаних ознак, що
зазначені вище. Їх сукупність дозволяє виділити такі заходи до окремої групи
процесуальних дій, а їх основне функціональне призначення (забезпечення
вирішення завдань кримінального провадження) термінологічно обумовлює їх
назву, яка досить вдало відображає їхню правову природу. Заходи забезпечення
кримінального провадження можна класифікувати за такими основними
критеріями, як мета, підстави і суб’єкти застосування, строк і характер дії,
можливість оскарження та режим обмеження прав. Саме ці критерії найбільш повно
характеризують усю процедуру реалізації заходів забезпечення кримінального
провадження – від її початку (мета і підстави застосування), безпосереднє
застосування (суб’єкти застосування, характер дії, режим обмеження прав) і
завершення (строк дії, можливість його продовження та можливість оскарження).
Визначено авторську концепцію застосування заходів забезпечення
кримінального провадження, яку розроблено з урахуванням представлених у
науковій літературі сучасних концепцій цього інституту, міжнародних та
європейських стандартів застосування заходів процесуального примусу, у тому
числі й практики ЄСПЛ та окремих зарубіжних країн, що ґрунтується на
410
вітчизняній моделі кримінального процесу й спрямована на вирішення теоретичних,
правових і праксеологічних проблем застосування заходів забезпечення
кримінального провадження.
2. Жоден правовий інститут, пов’язаний з обмеженням або позбавленням
прав, свобод та інтересів людини, не може бути здійснений фактично без наявності
встановлених законом правил та умов. Здійснене дослідження, а також тлумачення
нормативного змісту положень ст. 132 КПК України дало можливість
сформулювати загальні правила (гарантії правомірності) застосування заходів
забезпечення кримінального провадження, якими є: 1) наявність повноважень та
компетенції суб’єкта сторони на звернення із відповідним клопотанням; 2)
покладення обов’язку доказування на сторону кримінального провадження, яка
звертається з клопотанням; 3) судова процедура вирішення питання про їх
застосування; 4) виключна підсудність вирішення питання про застосування
заходів забезпечення кримінального провадження, а також продовження строку їх
дії місцевому суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган
досудового розслідування, що здійснює відповідне досудове розслідування; 5)
наявність обґрунтованої підозри щодо вчинення кримінального правопорушення
такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів
забезпечення кримінального провадження; 6) відповідність потребам досудового
розслідування такого ступеню втручання у права і свободи особи, про який йдеться
в клопотанні сторони кримінального провадження, та можливість виконання
завдання, для виконання якого сторона кримінального провадження звертається із
клопотанням, і саме яке повинно бути доведено при розгляді вказаного клопотання
(правило пропорційності втручання); 7) застосування заходів забезпечення
кримінального провадження в межах кримінального провадження – досудового
розслідування (з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до
ЄРДР і до закриття кримінального провадження або направлення до суду
обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного
або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної
відповідальності у межах відповідних строків досудового розслідування) і судового
провадження.
411
3. В умовах глобалізації важливого значення набуває порівняльно-правове
дослідження окремих процесуальних інститутів у різних правових системах, адже
конвергенція процесуальної форми в цілому і механізму застосування заходів
забезпечення кримінального провадження, зокрема, є не тільки можливою, а й
бажаною з урахуванням позитивного досвіду іноземних країн щодо встановлення
балансу між інтересами захисту прав і свобод людини та розкриття і розслідування
злочинів, притягнення винних у їх вчиненні до кримінальної відповідальності та
забезпечення відшкодування завданої ними шкоди. Особливостями зарубіжних
правових систем є значна можливість вибору того чи іншого примусового заходу,
що забезпечується унормуванням альтернативних видів цих заходів, а також
наданням широкої дискреції суду при ухваленні рішення щодо обрання і
застосування їх конкретного виду. В Україні система заходів забезпечення
кримінального провадження також має бути розширена, зокрема шляхом
впровадження «розшуку свідка, потерпілого, цивільного відповідача, які не
з’являються без поважної причини і місцезнаходження яких невідоме»,
«доставлення», «проведення перевірок та ревізій».
Міжнародними стандартами застосування заходів забезпечення
кримінального провадження є: наявність розумної підозри та відповідних і
достатніх підстав при їх застосуванні; судовий контроль за застосуванням заходів;
покладання тягарю доказування на сторону обвинувачення; неможливість
«автоматичного» продовження заходів; альтернативність застосування заходів та ін.
4. Незважаючи на позитивний досвід реалізації заходів забезпечення
кримінального провадження, питання застосування заходів процесуального
примусу, пов’язаних із забезпеченням необхідної поведінки учасників
кримінального провадження (виклику слідчим, прокурором, судового виклику,
накладення грошового стягнення, відсторонення від посади, тимчасове обмеження
у користуванні спеціальним правом), залишається не до кінця вирішеним і потребує
розроблення законодавчих норм з урахуванням як наукових напрацювань, так і
практичних потреб. У зв’язку з цим у дослідженні запропоновано визначити
напрями удосконалення порядку застосування заходів процесуального примусу,
пов’язаних із забезпеченням необхідної поведінки учасників кримінального
412
провадження, зокрема нормативно регламентувати: умови правомірності здійснення
виклику особи; перелік випадків, умов та суб’єктів, на яких може бути накладено
грошове стягнення; механізм відсторонення від посади специфічних категорій осіб;
необхідність виплати відстороненим від посади особам щомісячної державної
допомоги; можливість застосування обмеження у користуванні спеціальним правом
до обвинуваченого на стадії судового розгляду; порядок повернення тимчасово
вилучених документів, які посвідчують користування спеціальним правом тощо.
5. Тимчасовий доступ до речей і документів, тимчасове вилучення майна є
заходами забезпечення кримінального провадження, за допомогою яких
здійснюється отримання доказів. У порівнянні з аналогічною процедурою,
передбаченою КПК 1960 року (виїмкою), практична реалізація тимчасового доступу
до речей і документів не є досконалою та бюрократизує процес розкриття злочинів
«по гарячих слідах». Адже норми чинного кримінального процесуального закону
підняли на новий, більш високий рівень дотримання прав і свобод людини та
громадянина. Накладення арешту на майно є заходом забезпечення кримінального
провадження, спрямованого на збереження доказів у кримінальному провадженні.
Шляхами оптимізації кримінальної процесуальної діяльності під час
застосування тимчасового доступу до речей і документів, тимчасового вилучення
майна та накладення арешту на майно є: здійснення тимчасового доступу за
рішенням прокурора або слідчого, запровадження механізмів автоматизованого
отримання інформації, розширення повноважень слідчих щодо надання доручень на
проведення тимчасового доступу до речей і документів; продовження строків
накладення арешту на тимчасово вилучене майно, зважаючи на необхідність
проведення експертного дослідження або встановлення приналежності майна до
вчинення злочину та інше (у зв’язку з чим запропоновано внести відповідні зміни
до ст.ст. 159, 163, 164, 166; 171 КПК України).
6. Правова регламентація затримання особи потребує вдосконалення з метою
забезпечення прав і законних інтересів затриманого. Адже затримання
уповноваженою службовою особою без судового дозволу (ст. 208 КПК України)
вважається правомірним та може бути здійснено лише якщо з моменту вчинення
злочину (а у випадку злочину, вчиненого в умовах неочевидності, – з моменту його
413
виявлення) і до моменту фактичного затримання особи, підозрюваної у вчиненні
злочину, пройшло не більше 6 годин. При цьому таке затримання повинно
здійснюватися виключно щодо осіб, до яких у подальшому, з урахуванням вимог ст.
183 КПК України, можна буде обрати запобіжний захід у вигляді тримання під
вартою. В інших випадках – затримання осіб не сприятиме виконанню завдань
кримінального провадження й може бути розцінене як своєрідний тиск на
підозрюваного. У зв’язку з цим практика надання можливості затримання особи без
судового дозволу через певний час після вчинення злочину, виключно за наявності
підстав передбачити можливу втечу осіб, є обґрунтованою та такою, що сприяє
ефективності досудового розслідування. Проте вказане положення повинно
поширюватися на усі тяжкі та особливо тяжкі злочини (а не лише корупційні), при
цьому ризик втечі має об’єктивно підтверджуватися здобутими у ході досудового
розслідування доказами (а не припущеннями).
7. Тримання під вартою – винятковий запобіжний захід, який полягає в
ізоляції підозрюваного, обвинуваченого від суспільства й триманні його під вартою
на встановлених законом підставах і умовах, що застосовуються виключно у разі,
якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе
забезпечити досягнення мети їх застосування. Водночас встановлення заборони для
застосування будь-яких інших видів запобіжних заходів, окрім тримання під
вартою, до осіб, які підозрюються (обвинувачуються) у вчиненні окремих видів
злочинів (в тому числі злочинів проти основ національної безпеки, громадської
безпеки та корупційних злочинів) є необґрунтованим, адже це створює небезпечний
прецедент, який позбавлятиме слідчого суддю, суд можливості самостійно у
кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин кримінального
провадження обирати щодо підозрюваного (обвинуваченого) той чи інший вид
запобіжних заходів. До того ж такий законодавчий механізм виглядатиме
нелогічним за умови, коли розмір застави в рази перевищуватиме майнову шкоду,
заподіяну злочином.
8. Домашній арешт має полягати в забороні підозрюваному, обвинуваченому
залишати як житло, так і лікувальну установу цілодобово або у певний період доби
із можливістю встановлення заборони на ведення телефонних розмов, відправлення
414
кореспонденції та використання засобів зв’язку, спілкування з певними особами,
покладанням обов’язків відповідати на контрольні телефонні дзвінки або інші
сигнали контролю, дзвонити по телефону або особисто з’являтися в певний час до
органу, що здійснює нагляд за поведінкою підозрюваного, обвинуваченого, а також
встановлення спостереження за підозрюваним, обвинуваченим чи їхнім житлом.
Перевірка поведінки підозрюваного, обвинуваченого, який перебуває під домашнім
арештом, повинна проводитися не більше двох разів на день у денний час і не
більше одного разу в нічний час. Знаходження працівника органу Національної
поліції в житлі підозрюваного, обвинуваченого, який перебуває під домашнім
арештом, допускається за згодою цієї особи та осіб, які проживають з ним спільно, і
не повинно перевищувати тридцять хвилин. Строк тримання під вартою,
проведення стаціонарної психіатричної експертизи повинен зараховуватися до
строку тримання особи під домашнім арештом під час досудового розслідування.
9. Процедура, закріплена у КПК України щодо застосування запобіжних
заходів у вигляді особистого зобов’язання та особистої поруки, є ускладненою і
такою, що потребує перегляду, – такі запобіжні заходи мають застосовуватися під
час досудового розслідування слідчим, за погодженням з прокурором чи
прокурором. Всі інші запобіжні заходи, передбачені КПК України, мають
застосовуватися під час досудового розслідування слідчим суддею за клопотанням
слідчого, погодженим з прокурором, або за клопотанням прокурора, а під час
судового провадження ‒ судом за клопотанням прокурора.
10. Контроль керівника органу досудового розслідування, в тому числі при
застосуванні слідчими заходів забезпечення кримінального провадження, повинен
бути відображений не тільки у відомчих нормативних актах, але і у нормах
кримінального процесуального законодавства з визначенням його «домінуючої»
ролі в організації досудового розслідування. Керівник органу досудового
розслідування повинен бути наділений самостійністю у виборі правових засобів, які
найбільш повно відповідають конкретній ситуації та можуть забезпечити
всебічність і об’єктивність дослідження обставин провадження. Вибір керівником
органу досудового розслідування засобів відомчого контролю повинен бути
зумовлений як складністю кримінального провадження, так і особистими
415
характеристиками слідчого (зокрема, наявність досвіду, кваліфікації тощо).
Наділення керівника слідчого підрозділу подібними повноваженнями стало б
реальною гарантією законності та обґрунтованості прийнятих слідчим рішень.
Водночас розширення повноважень керівника органу досудового розслідування при
правильному їх застосуванні не тільки не обмежуватиме слідчого, а, навпаки,
істотно підвищить процесуальну самостійність слідчого й забезпечить високу
якість, повноту та об’єктивність досудового розслідування, а також мінімізує
ризики винесення незаконних та необґрунтованих рішень.
11. Алгоритм прокурорського нагляду при застосуванні заходів забезпечення
кримінального провадження повинен включати: здійснення прокурором перевірки
підстав для застосування заходів забезпечення кримінального провадження;
обґрунтування своєї позиції перед слідчим суддею в необхідності застосування
заходів забезпечення кримінального провадження; нагляд за дотриманням
законності при безпосередньому застосуванні заходів забезпечення кримінального
провадження як слідчим, так і виконання обов’язків, покладених на підозрюваного,
обвинуваченого заходами забезпечення кримінального провадження; нагляд за
додержанням законів щодо строків продовження застосування заходів забезпечення
кримінального провадження або припинення чи зміни їх застосування.
12. Незважаючи на те, що вимоги ст. 206 КПК України викладено досить
чітко, на практиці слідчі судді не часто застосовують їх, фактично залишаючи
«неробочими». У зв’язку з цим необхідно нормативно регламентувати положення,
відповідно до якого слідчий суддя зобов’язаний невідкладно перевірити
обґрунтованість (законність) затримання особи, якщо таку перевірку вимагає
провести затримана особа або її захисник. У разі встановлення слідчим суддею
необґрунтованості затримання особи слідчий суддя зобов’язаний винести ухвалу
про негайне звільнення затриманої особи, а у випадку, коли особу вже звільнено –
ухвалу про визнання затримання особи незаконним, копія якої повинна надсилатися
органу, який здійснює досудове розслідування кримінального правопорушення,
передбаченого ст. 371 КК України, для вжиття відповідних заходів. Удосконалення
такого механізму сприятиме посиленню дотримання прав людини в України і
416
забезпечить притягнення винуватих осіб за завідомо незаконне затримання або
арешт до кримінальної відповідальності.
13. З метою підвищення ефективності реалізації чинного законодавства
України щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження й
інших інститутів, пов’язаних з обмеженням прав чи законних інтересів осіб під час
досудового розслідування, запропоновано: внести зміни до п. 2 ч. 2 ст. 36, п.п. 1, 5
ч. 2 та ч. 3 ст. 39, ч. ч. 2, 4 ст. 40, ч.ч. 1-3 ст. 41, ч. 8 ст. 95, ч. 6 ст. 107, ч. 1 ст. 132, ч.
1 ст. 135, п. 7 ч. 1 ст. 138, ч. ч. 1, 2 ст. 144, ч. 2 ст. 146, ч.ч. 1, 3 ст.145, ч. 1 ст. 155, ч.
1 ст. 158, ч.ч. 1, 3 ст. 163, п.п. 1, 6, 7 ст. 164, ч.ч. 1-4 ст. 165, ч. 1 ст. 166, ч. 3 ст. 174,
ч. 4 ст. 176, ч. 2. 177, ч.ч. 1, 5, 6 ст. 181, ч. 4 ст. 183, п. 2 ч. 3 ст. 190, ч. 1 ст. 191, ч. 4
ст. 193, ч.ч. 4, 5 ст. 199, п. 3 ч.1 ст. 208, ч. 1 ст. 209, ч. 4 ст. 223, ч.ч. 7, 8 ст. 236, п. 1
ч. 1 ст. 309, п. 3 ч. 3 ст. 314, ч. 3 ст. 315, ч. 3 ст. 331, ч. 1 ст. 482, ч. 5 ст. 493 КПК
України та доповнити КПК України п. 7-1 ч. 1 ст. 3, п. 3-1 ч. 1 і ч. 4 ст. 39, п. 7 ч.2
ст. 87, п. 4 ч. 5 ст. 99, ч. 3 ст. 136, ч. 3 ст. 148, ч. 4 ст. 149, ч.ч. 3-5 ст. 159, ч. 8 ст.
163, ст. 164-1, ч.ч. 5, 6 ст. 165, ч.ч. 5, 6 ст. 166, ч. 10 ст. 210, ч. 5 ст. 314.