КУДІНОВ ДМИТРО ВАЛЕРІЙОВИЧ. СЕЛЯНСЬКИЙ РУХ У НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ В 1900 р. – ЛЮТОМУ 1917 р.: ІСТОРІОГРАФІЯ

brief description

КУДІНОВ ДМИТРО ВАЛЕРІЙОВИЧ. Назва дисертаційної роботи: "СЕЛЯНСЬКИЙ РУХ У НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ В 1900 р. – ЛЮТОМУ 1917 р.: ІСТОРІОГРАФІЯ"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
КУДІНОВ ДМИТРО ВАЛЕРІЙОВИЧ
УДК 930 (477) «1900/1917»: 323.325
СЕЛЯНСЬКИЙ РУХ У НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ
В 1900 р. – ЛЮТОМУ 1917 р.: ІСТОРІОГРАФІЯ
07.00.06 – Історіографія, джерелознавство та
спеціальні історичні дисципліни
Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
Науковий консультант
Капелюшний Валерій
Петрович,
доктор історичних наук,
професор
КИЇВ - 2015
2
З М І С Т
СПИСОК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ 3
ВСТУП 5
РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГІЯ, ІСТОРІОГРАФІЯ І ДЖЕРЕЛЬНА
БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ 10
1.1. Стан наукової розробки й основні етапи вивчення історіографії
селянського руху 10
1.2. Джерельна база дослідження 30
1.3. Методологічна основа та методи дослідження 40
РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ВИСТУПІВ
УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА 47
2.1. Класифікація в історичній науці форм і методів боротьби селянства 47
2.2. Селянські виступи: аналіз змісту 76
2.3. Страйковий рух українського селянства: історіографічне бачення 144
РОЗДІЛ 3. КОНЦЕПЦІЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ БОРОТЬБИ
СЕЛЯНСТВА 160
3.1. Приговорний рух як відображення суспільно-політичних ідеалів
українського селянства в працях вітчизняних та зарубіжних учених 160
3.2. Всеросійський селянський союз в Україні: аналіз та концепції його
діяльності 191
3.3. Вітчизняна історіографія розробки аграрно-селянського питання
в програмах українських партій початку ХХ ст. 253
3.4. Політичні організації й селянський рух в Україні початку ХХ ст.
у вітчизняному та зарубіжному історіописанні 288
ВИСНОВКИ 375
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 384
3
СПИСОК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ
ВКП(б) – Всесоюзна комуністична партія (більшовиків)
ВСС – Всеросійський селянський союз
ДАПО – Державний архів Полтавської області
ДАРФ – Державний архів Російської Федерації
ДАСО – Державний архів Сумської області
ДАЧО – Державний архів Чернігівської області
ДП МВС – Департамент поліції Міністерства внутрішніх справ
ІВЕТ – Імператорське вільне економічне товариство
КДП – Конституційна демократична партія
КП(б)У – Комуністична партія (більшовиків) України
ПРР – Перша російська революція
ПСВ – Перша світова війна
ПСР – Партія соціалістів-революціонерів
РДАСПІ – Російський державний архів соціально-політичної історії
РДІА – Російський державний історичний архів
РПЦ – Російська православна церква
РСДРП – Російська соціал-демократична робітнича партія
РСДРП (б) – Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків)
РУП – Революційна українська партія
СДПН – Соціал-демократична партія Німеччини
СРН – Союз російського народу
СС ПСР – Селянський союз Партії соціалістів-революціонерів
УДП – Українська демократична партія
УДРП – Українська демократично-радикальна партія
УНП – Українська народна партія
УПСР – Українська партія соціалістів-революціонерів
УРП – Українська радикальна партія
УСДРП – Українська соціал-демократична робітнича партія
4
УСЗ – Український селянський з’їзд
УСДС – Українська соціал-демократична Cпілка
УСП – Українська соціалістична партія
УСелП – Українська селянська партія
УСС – Український селянський союз
ХГК – Херсонський губернський комітет сільських організацій РСДРП
ЦДІАУК – Центральний державний історичний архів України у м. Києві
5
ВСТУП
Актуальність теми дослідження зумовлена потребою комплексного
й ґрунтовного дослідження історіографії селянського руху початку ХХ ст.
Докладне вивчення цієї теми покликане переосмислити деякі застарілі
підходи до висвітлення соціальних конфліктів і політичного життя
в тогочасному українському селі, акцентувати недостатньо охарактеризовані
дослідниками аспекти соціально-політичної активності селянства, зрештою,
більш чітко визначити місце й значення розвідок селянських виступів
в історичній науці. Потребує оновлення історіографічне бачення висвітлення
революційних виступів у селі вітчизняною історичною наукою дожовтневого
та радянського періодів. Детального розгляду заслуговують і дослідження
суспільно-політичної активності селянства істориками за останні 25 років.
Зростання кількості дисертацій та інших праць із досліджуваної теми
свідчить, що минуле українського села є однією з найпривабливіших для
науковців сторінок вітчизняної історії.
Узагальнюючі історіографічні дослідження, в яких би комплексно
розглядалися проблеми селянського руху в 1900 р. – лютому 1917 р.,
на сьогодні відсутні. Усе це зумовлює об’єктивну потребу поглиблення
розгляду результатів історико-аграрних досліджень, ресурсу і потенціалу
теми селянського руху зазначеного періоду, виявлення з позицій сучасної
історичної науки характерних рис і напрямів історіописання, показу живого
дискусійного зв’язку в науці між дослідниками різних епох.
Об’єкт дослідження – комплекс історіографічних джерел з історії
селянського руху у Наддніпрянщині в 1900 р. – лютому 1917 р.
Предмет дослідження – процес формування і розвитку наукових знань
про суспільно-політичну боротьбу селян Наддніпрянщини на початку ХХ ст.,
6
основні тенденції та закономірності становлення концепцій селянського руху
як частини аграрної історії України.
Хронологічні межі дисертаційної роботи визначені двома вимірами:
історіографічним і конкретно-історичним. Перший охоплює період від часу
появи перших публікацій з історії селянського руху (1902 р.) до сьогодення;
другий – часову і територіальну локацію селянського руху (1900 р. – лютий
1917 р.).
Географічні межі дослідження охоплюють сучасну державну
територію України, а також місця діяльності істориків та видавництв.
Метою дисертаційного дослідження є з’ясування стану, повноти
і достовірності вивчення селянського руху в 1900 р. – лютому 1917 р.
у вітчизняній та зарубіжній історіографії.
Реалізація визначеної мети передбачає вирішення таких завдань:
 з’ясувати стан наукової розробки теми;
 виявити, систематизувати й охарактеризувати основні групи
історіографічних джерел з історії селянського руху у Наддніпрянщині
на початку ХХ ст., проаналізувати їхню структуру та репрезентативність;
 окреслити історіографічні періоди дослідження селянського руху
початку ХХ ст., з’ясувати й визначити їхні характерні риси;
 проаналізувати та виявити відмінності класифікацій форм
і методів селянських виступів, поданих у працях дослідників;
 визначити й проаналізувати основні підходи істориків
до трактування соціальних виступів селянства Наддніпрянщини в 1900 р. –
лютому 1917 р.;
 окреслити особливості вивчення приговорного руху українського
селянства періоду Першої російської революції;
 розкрити погляди вітчизняних і зарубіжних учених на суспільнополітичну природу Всеросійського селянського союзу та діяльність його
українських осередків;
7
 дослідити висвітлення науковцями концепцій вирішення аграрноселянського питання в програмах українських партій;
 охарактеризувати та проаналізувати ступінь дослідження
політизації селянського руху, його зв’язку з політичними партіями.
Методологічною основою дисертації є принципи історизму,
системності, об’єктивності, всебічності, наступності тощо. Для досягнення
мети і розв’язання поставлених завдань використано як загальнонаукові,
так і спеціальні методи: логічного та конкретного історіографічного аналізу,
критики історіографічних джерел, порівняльний, типологізації, проблемнохронологічний, історико-ситуаційний, описовий, логіко-аналітичний тощо
Наукова новизна дослідження полягає в комплексному дослідженні
історіографії селянського руху 1900 – лютого 1917 років Наддніпрянської
України. Виокремлено і детально вивчено чотири групи колізій,
що охоплюють проблематику досліджень селянського руху: селянинпоміщик, селянин-держава, селянин-селянин, селянин-церква. Уперше
окремо охарактеризовані існуючі класифікації форм селянського руху
в історико-аграрній літературі. Виявлені етапи становлення концепції
приговорного руху українського селянства, а також конкретні погляди
істориків на зміст селянських петицій і характер громадянської активності
селян з їх укладання. Удосконалено періодизацію історіографії селянського
руху в Україні на початку ХХ ст., розуміння історіографічного концепту
селянського руху, частинами якого визнані дослідження взаємовідносин
українського селянства та політичних організацій і селянської політичної
самоорганізації. Суттєво доповнені історіографічні джерела з теми
дослідження.
Практичне значення отриманих у дисертації результатів полягає
в тому, що вони можуть посприяти більш глибокому розумінню процесів
розвитку вітчизняного суспільствознавства, селянознавства, історичної
науки, суспільно-політичної активності селянства, міждисциплінарних
досліджень селянознавчої тематики (історико-психологічні, історико-
8
соціологічні, історико-політичні, історико-етнологічні) тощо. Положення
та висновки дисертації можуть бути використані для подальших наукових
історико-аграрних та історико-партійних досліджень, для написання
підручників і навчальних посібників, розробки нормативних і спеціальних
курсів з історії України та історії політичних учень.
Особистий внесок здобувача. Усі наукові положення і результати,
викладені у дисертації, отримані автором самостійно. Усі публікації за темою
дисертаційного дослідження виконані ним одноосібно.
Апробація результатів дослідження. Загальна концепція, наукові
висновки та результати дисертаційного дослідження оприлюднені
у доповідях і виступах на міжнародних, всеукраїнських і регіональних
конференціях: Суспільно-політичні процеси на українських землях: історія,
проблеми, перспективи (Суми, 2011), ІІ Всеукраїнська науково-практична
конференція «Краєзнавство: науково-методичний та практичний аспекти»
(Суми, 2011), ІХ Всеукраїнська історико-краєзнавча конференція
з міжнародною участю (Суми, 2011), IV Волинська міжнародна історикокраєзнавча конференція (Житомир, 2011), Міжнародна науково-практичної
конференція, присвяченої 20-ій річниці Всеукраїнського референдуму
«Українська державність: історія та сучасність» (Київ, 2011),
ІІ Всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю:
«Історико-філософські читання молодих учених» (Суми, 2013),
ХІ Міжнародна конференція, присвячена проблемам суспільних наук
(Москва, 2013), Міжнародна науково-практична конференція «Історикокраєзнавчі дослідження: традиції та інновації» (Суми, 2013), Міжнародна
науково-практична конференція «Києвознавчі читання: історичні
та етнокультурні аспекти» (Київ, 2014), Міжнародна науково-практична
конференція «Особистість, суспільство, держава: проблеми минулого
і сьогодення» (Суми, 2014), ІІІ Міжнародна науково-практична інтернетконференція «Тенденції та перспективи розвитку науки і освіти в умовах
глобалізації» (Переяслав-Хмельницький, 2015).
9
Публікації. Основні положення та висновки дисертаційної роботи
відображено у 35 наукових працях загальним обсягом 55,2 д.а., зокрема,
у двох одноосібних монографіях (23,2 і 5 д.а.), у 33 наукових статтях (27 д.а.),
з яких 22 опубліковані в провідних наукових фахових виданнях (20,45 д.а.).

bibliography

ВИСНОВКИ
Невід’ємною частиною минулого українського народу є історія
українського селянства, а разом із ним, – історія селянського руху в Україні.
Соціальна активність селянства в нових історичних умовах прискореної
модернізації проявилася як у його зверненні до традиційних методів
боротьби (потрави, погроми, бойкот), так і до нових, у тому числі, пов’язаних
із політичною самоорганізацією, що якісно виокремлювало селянський рух
початку ХХ ст. від аналогічних виступів попередньої доби. Селянська
«жакерія», селянський бунт, яким його змальовували класики української
та російської літератури, втрачав свої багато в чому архаїчні риси
та представив світові селянина нового типу – селянина епохи революції.
Його відмінністю було те, що він уже почав відчувати себе не звичайним
підданим монархії Романових, а громадянином, особистістю, яка заявляла
про свої громадянські права. Відтепер він був здатним не лише на сліпий
прояв гніву проти своїх кривдників, але й на планомірну організовану
боротьбу, яка поволі приймала «мирні» форми у вигляді приговорного руху,
страйків, громадської діяльності під орудою Всеросійського селянського
союзу або політичних партій. Ці трансформації фіксували документи того
часу, спогади сучасників і відгуки преси.
Аналіз наукових праць з історії селянського руху дозволяє відновити
в усій повноті зазначений образ хлібороба революційної доби,
охарактеризувати загальні тенденції розвитку українського суспільства
початку ХХ ст., яке вимагало докорінних змін у соціально-економічній,
правовій, освітньо-культурній та національній сферах. Тож знайомство
із селянознавчими працями дає змогу не лише поглянути на світ українського
аграрія, але й через село – на тенденції розвитку суспільства загалом.
376
Встановлено, що незважаючи на доволі широку презентацію поняття
«селянський рух» в історичній літературі, актуальність теми в різні
історіографічні періоди, досі не було здійснено комплексного дослідження
з історіографії соціально-політичної активності українського селянства
початку ХХ ст. Найґрунтовнішою розвідкою з даного питання за весь період
селянознавчих студій є стаття М. Лещенка (1968), яка на сьогодні
є застарілою, передусім, з методологічної точки зору: на ній відбилися
історіографічні тенденції радянського періоду науки з негативізацією
альтернативних до пануючої парадигми поглядів; публікація презентує лише
першу половину всього історіографічного періоду й охоплює далеко
не повний перелік проблем селянського руху. У сучасних історіографічних
дослідженнях, попри критично переосмислені позиції радянських авторів,
відсутнє фронтальне висвітлення теми аграрного руху. Як правило, історики
обмежуються оглядом тієї літератури, що використовується ними в межах
певної проблематики (регіональної, галузевої, прикладної). Виняток
становлять публікації В. Бондаря й С. Євсеєнка, присвячені всьому
комплексу радянської історіографії селянського руху в Україні, проте автори
охопили лише незначний сегмент такої літератури.
Історіографічними джерелами дослідження виступили, передусім,
спеціалізовані наукові публікації та рукописи дисертацій різних
історіографічних періодів розробки проблеми аграрного руху. Для аналізу
цих джерел використовувалися архівні матеріали, опубліковані документи,
матеріали преси, словники та навчальні посібники.
Виявлені якісні відмінності в історіографічному процесові дозволили
встановити та обґрунтувати періодизацію історіографії селянського руху
в Україні 1900 р. – лютого 1917 р.: означено шість періодів. Вони відмінні
один від одного методологічними підходами до розгляду проблеми,
акцентуацією вагомих питань із точки зору істориків та епохи, яку вони
представляли, історичним мисленням дослідників та історіософськими
підходами, професійним рівнем усвідомлення істориками теми, динамікою
377
її вивчення тощо. Найбільш інтенсивно селянський рух в Україні вивчався,
судячи з переліку спеціалізованих праць у часі, у 1906 – 1914, 1925 – 1930,
1946 – 1959, 1968 – 1978 роках, від 2007 року до сьогодення тощо.
Актуальність або тимчасове відсторонення від теми зумовлювалося
суспільно-політичною вагою селянського руху, як у випадку з дожовтневою
історіографією, ювілейними датами революційних подій, які отримували
замовлення з боку партійного керівництва в СРСР та УРСР (1925 і 1955
роки), незадовільним станом розробки теми (1940 – 1950-ті роки),
накопиченням документальної бази досліджень, впровадженням нових
методів (1970-ті роки), розширенням тематики історичних досліджень,
потребою перегляду висновків і положень радянської історичної науки (2000-
ні роки).
Кожна історіографічна епоха була примітна іменами відомих істориківаграрників. Для дожовтневого періоду – Б. Веселовського, П. Маслова,
О. Пономарьова, 1920-х років – С. Дубровського, В. Іванушкіна,
В. Качинського, А. Козаченка, Н. Мірзи-Авакянц, 1930-х років –
А. Гайсиновича, М. Кальварі, Я. Крастиня, Є. Осокіна, А. Шестакова,
повоєнного часу – А. Буцика, Г. Германа, І. Зозулі, П. Кудлая, Ф. Лося, від
середини 1950-х років до кінця радянської епохи – М. Гирича, О. Гори,
А. Гришина, О. Живолупа, В. Кудя, М. Лещенка, О. Михайлюка,
Л. Олійника, І. Реви, у пострадянський період – О. Герасименко,
В. Дубінського, В. Магася, О. В. Михайлюка, Ю. Присяжнюка, О. Федькова.
З’ясовано, що виявлення дослідниками суттєвих відмінностей
реалізованих селянами способів боротьби породило проблему класифікації
форм селянського руху. Частина істориків спиралася на поліцейську
термінологію селянських правопорушень, що було характерним для
історіографії дожовтневого й міжвоєнного періодів. Від 1940-х років
наростає тенденція об’єднати в одній схемі категорії спрямованості
селянського руху (проти кого – поміщика, куркуля і т. д.; за що – боротьба
за сервітути, пасовиська, ліси; проти чого – приватизації землі відрубниками,
378
сільськогосподарського перепису тощо), участі окремої групи селянства
(чиншовики, строкові робітники, біднота), конкретних форм і методів
утілення протесту (потрави, порубки, приговорний рух, страйк, напади
на садиби та їх погроми тощо), репресивних дій влади на прояви непокори
селян і реакції на них останніх (сутички з військами та поліцією, напади
на поміщиків і представників влади). Намагання врахувати різні прояви
селянського руху вело до появи значної кількості типологізацій, що,
як правило, недостатньо узгоджувалися між собою. Це, у свою чергу,
зумовлювало розбіжності в підрахунках селянських виступів, у самому
категоріальному визначенні «селянський виступ», висновках про характер
прояву класової війни (абсолютизація насильницьких та нівелювання
«мирних» методів боротьби). На сьогодні найвдалішою залишається
класифікація М. Лещенка – 8 основних форм, виділених за рядом
характерних ознак. Історики-сучасники вносять у неї певні удосконалення,
але, як правило, не наважуються на розробку власної типологізації. Загалом
нині спостерігається тенденція до узгодженої схематизації форм селянського
руху, виробки такого варіанту класифікації, який міг би задовольнити
більшість істориків-аграрників.
Визначено, що незалежно від періоду історіографії перелік
розв’язуваних істориками проблем селянського руху залишався стандартним.
Серцевину проблематики соціальних виступів селянства займали блоки
конфронтацій селянин-поміщик, селянин-держава, селянин-селянин
і селянин-церква. В історико-партологічному вимірі проблематика
селянського руху стосується як взаємовідносин селян та партій, так і питання
формування селянами власної політичної організації (Всеросійський
селянський союз, Український селянський союз), ступені його самостійності
від пануючих партійних ідейних парадигм, вироблення та відстоювання
власне «селянської ідеології», в основу якої покладалися принципи
досягнення «землі» й «волі».
379
Уже для першого історіографічного періоду став актуальним аналіз
змісту соціального руху селянства, виявлення його форм і тенденцій.
Характерним є те, що перелік і назви форм селянського руху постійно
змінювався. Даний процес і до сьогодні є незавершеним та потребує своєї
стандартизації, що об’єктивно полегшить роботу істориків, наділивши
їх критеріями характеристики селянських виступів.
Живою темою селянознавчої дискусії залишається зміст соціальних
виступів селянства, їх мотивація та результативність. Здебільшого історики
пояснювали їх матеріальними факторами, зважаючи на кількісні показники
достатності селянських господарств (розмір ділянок на сім’ю чи на душу,
кількість тяглової худоби, наявність потрібного реманенту, хлібного
бюджету селянської родини тощо). На сьогодні присутній і ідеалістичний
підхід до проблеми, представлений у вітчизняному історіописанні,
передусім, працями О. В. Михайлюка та Ю. Присяжнюка. Ці історики
розглядають проблему селянського руху як реакцію аграріїв на державне
втручання в традиційний селянський світ, розшарування селянського «миру»,
втрати старої гармонії аграрного світу.
Зазнає змін і розгляд внутрішньоселянських конфліктів, які в радянській
історіографії аналізувалися в контексті «другої соціальної війни», а нині
пояснюються багатьма дослідниками із соціально-психологічної точки зору.
Громадська й політична активність селянства в історіографії виділена
в кілька блоків: приговорний рух селянства, його участь у діяльності
Всеросійського селянського союзу, взаємодія селянства та політичних партій
тощо. Приговори є мірилом ментальності й ідеології сільського мешканця,
без чого осмислення логіки та сенсу селянської революції стає вкрай
ускладненим. Саме таку роль селянським петиціям відводили дослідники
дожовтневого періоду (Б. Веселовський, О. Пономарьов, К. Сівков). Серед
радянських істориків комплексно приговори селян України в якості джерела
розуміння селянської психології дослідила В. Михайлова, а серед сучасних –
В. Топка.
380
З’ясовано, що частина істориків верхньою межею селянської революції
визначає гуртування селянства в осередки Всеросійського селянського
союзу, яка засвідчила, з одного боку, готовність селянства вийти за межі
свого локального світу й долучитися до загальнодержавної справи,
а з іншого, – вказувала на підвищення рівня його політичної культури.
Тим не менше, не можна наголошувати й на високому рівні політичної
свідомості селянства 1900-х років. Занепад ВСС, нездатного існувати
в конспіративних умовах, призвів до падіння соціально-політичної культури
селянства, для якого єдиними легальними можливостями політичного
самовираження надалі могло бути лише членство в Союзі руського народу.
Прикметним є те, що й тут, як показував О. Федьков, селянство проявляло
логіку «землі й волі», формально дотримуючись монархізму і не полишаючи
мрії здобути панське рілля.
Загалом дослідження діяльності Селянського союзу в Україні
до недавнього часу не знаходило логічного довершення у вигляді
фундаментальної праці, яка б узагальнювала різні історіографічні підходи
до природи ВСС та спиралася на значну кількість документальних джерел.
Негативізація образу Селянського союзу, здійснена одним із провідних
радянських істориків міжвоєнного періоду А. Шестаковим, вплинула
на тривалу консервацію тематики Союзу. Попри те, що діяльність селянської
організації висвітлювали вітчизняні вчені (П. Котлов, П. Кудлай,
М. Лещенко, О. Михалюк), як правило, її історія подавалася неповно, стисло,
із застереженнями щодо впливу на її роботу з боку непролетарських партій.
Отже й сама історія селянського руху в революції 1905 – 1907 рр. залишалася
без визначення реальної ролі та місця ВСС у суспільно-політичному житті
села. Цей пробіл був заповнений уже сучасними науковцями В. Магасем
і О. Федьковим, які у спільній праці проаналізували причини й динаміку
формування організації, форми та зміст її діяльності, характер
її взаємозв’язку з партіями тощо.
381
Здобутком сучасної історіографії стало дослідження інтерпретації
істориками аграрно-селянського питання в теоретичному доробку
українських партій. Дискусійним питанням залишається співвідношення
реальних замислів партійних теоретиків з декларативною частиною
партійних програм. Приміром, не завжди проголошення соціалістичних
перетворень, як в Українській народній партії, доводять історики, було
свідченням справжньої «лівизни», ідейним кредо партії. Дискурс аграрних
програм українських партій тісно пов’язаний із самим характером
селянського руху, який відбивався на їхньому змісті, з його осмисленням
партійними інтелектуалами, а разом із ними – їхніми дослідниками
(С. Донченко, В. Дубінський, С. Іваницька, О. Кривобок, П. Лукашевич,
В. Мойсієнко, А. Павко, О. Федьков).
Встановлено, що історики давали однакову оцінку ролі партійної агітації
та організаційної роботи партій у селі – вона сприяла політичному
вихованню селянства, підвищенню рівня його громадянської зрілості
та здатності до самоорганізації. На сьогодні в історіографії актуальним
залишається питання про характер взаємовідносин політичних сил
та аграріїв: суб’єкт-об’єктні чи суб’єкт-суб’єктні зв’язки. Нині панує думка
про те, що селянство завжди залишало за собою право власного погляду
на речі та швидше намагалося використати партії для своїх інтересів,
а не навпаки.
В історіографії українських політичних партій значне місце відведено
діяльності РУП та Спілки, що зумовлювалося, з одного боку, їхнім статусом
старіших українських партій, а з іншого, – кооптацією до радянської
історичної науки її колишніх членів, широким висвітленням їхньої партійної
роботи в мемуаристиці.
Настання сталінської епохи перервало відносно вільне дослідження
українських політичних партій і, звісно, їхню взаємодію із селянством. Певне
повернення до цієї теми спостерігаємо в роботах 1970 – 1980-х років,
однак по-справжньому широкий науковий інтерес до неї проявився
382
лише на початку 1990-х років. Надалі аспекти взаємовідносин політичних
партій і селянства найбільш глибоко досліджувалися А. Білоус,
В. Головченком, Г. Касьяновим, В. Колесником, О. Кривобоком,
Л. Могильним, С. Наумовим, Н. Сіталовою та О. Федьковим.
Не дивлячись на пророблення істориками багатьох проблем аграрного
руху, низка питань, пов’язаних із ним, досі залишається вакантною для
досліджень. Це стосується недостатньо розглянутих питань громадської
активності селянок (лише в дисертації А. Буцика виділений окремий
підрозділ із даного предмету), як гендерного аспекту теми, значення
Російсько-японської війни в наростанні протестних настроїв селянства,
участі релігійних сектантів-селян у революційних виступах та особливості
постановки ними визвольних завдань. Потребують дослідницької уваги
питання взаємовідносин українського селянства та єврейства, єврейських
погромів, селянського антисемітизму та, навпаки, солідарних дій українських
хліборобів і єврейської меншини. Залишається фактично без ревізії проблема
взаємовідносин українського селянства та РСДРП. Лише фрагментарно
(по окремих регіонах) досліджений вплив на селянство з боку кадетів
і анархістів. Відкритим залишається питання щодо вироблення
стандартизованої класифікації форм селянського руху.
«Білі плями» зберігаються й у сфері регіональних досліджень.
Наприклад, досі залишається фактично невивченим організований
селянський рух у Лохвицькому повіті під керівництвом повітового комітету
Селянського союзу, що фактично заволодів владою в регіоні, проголосивши
«селянську республіку». Перспективним для дослідження є питання
характеру взаємовідносин партій та селянства в окремих місцевостях
Наддніпрянщини.
Попри означені нерозв’язані проблеми історичної науки на шляху
до всебічного пізнання минулого селянського руху, а разом із ним і історії
нашої Батьківщини загалом, задані останнім часом історичною наукою
темпи, зростання кількості дослідників селянського руху не можуть
383
не вселяти оптимістичного погляду на появу нових наукових відкриттів,
зміцнення й розширення загальної концепції аграрної історії України.