Коцур Галина Георгіївна По­стать останнього кошового отамана П. І. Калнишевського у контексті історії Запорозької (Нової) Січі: історіо­графія

brief description

Коцур Галина Георгіївна, доцент кафедри архівознав­ства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка: «По­стать останнього кошового отамана П. І. Калнишевського у контексті історії Запорозької (Нової) Січі: історіо­графія» (07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни). Спецрада Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
КОЦУР ГАЛИНА ГЕОРГІЇВНА
УДК 930.1:94(477)«1691/1803»(092)
ДИСЕРТАЦІЯ
ПОСТАТЬ ОСТАННЬОГО КОШОВОГО ОТАМАНА
П. І. КАЛНИШЕВСЬКОГО У КОНТЕКСТІ ІСТОРІЇ ЗАПОРОЗЬКОЇ
(НОВОЇ) СІЧІ: ІСТОРІОГРАФІЯ
07.00.06 – історіографія,
джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни
Подається на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
____________ Г. Г. Коцур
Київ – 2019

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ………………………………….........29
ВСТУП……………………………………………………………………….......30
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА
МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ…………………………………….........39
1.1 Періодизація та стан наукової розробки проблеми…………………........39
1.2 Джерельний комплекс, його класифікація та інформаційний
потенціал........................................................................................................88
1.3 Теоретико-методологічні засади дослідження…………………………...99
РОЗДІЛ 2. ВИСВІТЛЕННЯ В ІСТОРИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ
ЖИТТЄВОГО ШЛЯХУ П. КАЛНИШЕВСЬКОГО...................................122
2.1 Наукові дискусії щодо дати, місця народження та родоводу
П. Калнишевського.......................................................................................122
2.2 Історична наука про формування особистості майбутнього кошового
отамана...........................................................................................................132
2.3 Відображення соловецького періоду життя П. Калнишевського в
історіографії..................................................................................................142
РОЗДІЛ 3. СВІТОГЛЯДНО-МОРАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ
П. КАЛНИШЕВСЬКОГО: ІСТОРІОГРАФІЯ.............................................154
3.1 Світоглядні орієнтири П. Калнишевського: зміни в акцентах
досліджень.....................................................................................................154
3.2 Морально-етичні принципи П. Калнишевського: історіографічний
аналіз..............................................................................................................174
РОЗДІЛ 4. ІНТЕРПРЕТАЦІЯ В НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ
ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ КОШОВОГО ОТАМАНА........................190
4.1 Колонізація та економічний розвиток Запоріжжя в часи
П. Калнишевського: історіографія ХІХ – 80-х рр. ХХ ст. .....................190
4.2 Сучасні науковці про найважливіші форми господарської діяльності
П. Калнишевського.....................................................................................219
28
4.3 П. Калнишевський та економічне піднесення Нової Січі: українська
історіографія (1991-2018 рр.).....................................................................241
РОЗДІЛ 5. ДОСЛІДНИКИ ПРО ВІЙСЬКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ
П. КАЛНИШЕВСЬКОГО................................................................................276
5.1 Історичні студії кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. про військове мистецтво
П. Калнишевського.......................................................................................276
5.2 Відображення військової діяльності останнього кошового отамана
Запорозької (Нової) Січі в радянській історіографії.................................295
5.3 Сучасна історіографія віх військової біографії П. Калнишевського........307
РОЗДІЛ 6. ПОГЛЯДИ ІСТОРИКІВ НА БЛАГОДІЙНУ ДІЯЛЬНІСТЬ
П. КАЛНИШЕВСЬКОГО................................................................................336
6.1 Висвітлення в історичній літературі кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.
благодійності кошового отамана ...............................................................336
6.2 Історичні дослідження в умовах тоталітаризму.........................................355
6.3 Благодійність П. Калнишевського в сучасній історіографії: традиції та
новаторство.....................................................................................................369
ВИСНОВКИ........................................................................................................397
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА.........................................................................410
ДОДАТКИ...........................................................................................................468

bibliography

ВИСНОВКИ
Історіографічний аналіз стану наукової розробки теми дає змогу
констатувати, що постать останнього кошового отамана Запорозької Січі
П. Калнишевського не була предметом системного та цілісного вивчення. І
хоча запорозькому керманичу присвячена значна кількість публікацій,
різнопланових за проблематикою та глибиною розкриття поставлених
завдань, комплексне історіографічне дослідження на сьогоднішній день
відсутнє. З’ясований рівень результатів вивчення теми дає підстави
виокремити кілька її основних історіографічних періодів, які потрібно
розглядати та давати оцінку в контексті загального розвитку історичної
науки. Враховуючи особливості нашого дослідження, що хронологічно
охоплює кінець ХVІІІ – початок ХХІ ст. і різні складові біографічного поля
П. Калнишевського, виділено такі етапи у вивченні проблеми: перший –
кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.; наступний – 1920-ті рр. – 1991 р. і сучасний –
1991-2018 рр. У рамках запропонованої періодизації кожен із них має певні
особливості. Для першого етапу характерний довгий шлях від антикварної та
археографічної діяльності, скромних потуг документалізації історичних
знань до формування наукових основ української історичної думки,
започаткування нової плеяди істориків; від ностальгії про автономію до
державницької ідеї, визрівання національних засад історичної думки; від
великодержавницької концепції російської історіографії до обґрунтування
окремішності та тяглості історії українського народу тощо. Українська
історіографія у ході національного відродження виокремлюється від
польської та російської, формується нова генерація інтелектуалів.
Започатковуються університетські центри української історичної науки,
виникають наукові історичні гуртки й товариства, розширюється географія
історичних осередків досліджень, активізується видання документальних
збірників, з’являються українські часописи. На рубежі ХІХ-ХХ ст.
утверджується українська національна історіографія. М. Грушевським
398
обґрунтована наукова схема та періодизація української історії, здійснено її
науковий синтез на основі позитивізму й національної ідеї. Виокремлюється
державницький напрям в українській історіографії (Б. Крупницький,
В. Липинський, О. Терлецький, С. Томашівський та ін.).
Дослідники В. Антонович, М. Грушевський, Я. Новицький,
М. Макаренко, М. Максимович, А. Скальковський, А. Флоровський,
Д. Яворницький та багато інших все активніше звертаються до вивчення
історії запорозького козацтва, Нової Січі, кошового отамана
П. Калнишевського. Різні сторінки біографії запорозького керманича
вивчають В. Біднов, П. Єфименко, І. Курилов, О. Кониський, Ф. Ніколайчик.
Російські історики, возвеличуючи імперську великодержавну політику,
всіляко намагалися сфальшувати українську історію, у негативних тонах
подати Запорозьку Січ, довести необхідність її ліквідації. Західноєвропейська
україніка виявляла зацікавленість «козацькою Україною».
Трагічними для української історичної науки були часи тоталітаризму.
Сталінська псевдомарксистська історіографія вела активну боротьбу з
«буржуазно-націоналістичною історіографією». Національно-свідома
частина істориків зазнала арештів і репресій. Підпорядкування історичних
досліджень політичному диктату, перетворення історичної науки в
ідеологічну служницю призвели до фальшування, перекручення та
міфологізації історії України. Уніфікація та догматизація української історії
відбувалася одночасно з нав’язуванням постулатів про «тріумфальну ходу
радянської влади в Україні», «добровільне входження України до складу
СРСР», «навіки возз’єднання з братнім російським народом у 1654 р.»,
«колиску трьох братніх народів» із її «старшим братом», «давньоруську
народність» тощо. Радянська історіографія залишила свій негативний
відбиток на дослідженні історії Запорозької Січі, постаті П. Калнишевського.
У цей час лише у працях О. Апанович, В. Грекова, М. Кириченка,
М. Слабченка згадується кошовий отаман. «Офіційним» інтерпретатором
історії запорозького козацтва виступив В. Голобуцький. У його дослідженнях
399
та більшості робіт інших тогочасних істориків, зокрема, К. Гуслистого,
В. Дядиченка, О. Касименка, Ф. Шевченка та ін., бачимо негативне
ставленням до запорожців і кошового отамана П. Калнишевського. Для 1950-
х – 1960-х рр. характерна поява публікацій про пенітенціарну систему
дореволюційної Росії. Так, книги М. Гернета та Г. Фруменкова базувалися
виключно на архівних матеріалах і подавали важливу інформацію про
ув’язнення П. Калнишевського на Соловках. В умовах агонії сталінізму
оборонцем національних традицій історіографії залишалися представники
української діаспори І. Борщак, Л. Винар, Д. Дорошенко, Т. Мацьків,
О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, О. Пріцак та ін.
З відновленням державної незалежності України в 1991 р. розпочалося
відродження української історичної науки, оновлення тематики наукових
досліджень, активізувалась інтеграція вітчизняної історіографії у
європейську та світову. Ключові зміни відбулися і в зарубіжній історіографії.
Одночасно із переосмисленням багатьох історичних подій і фактів, все
більше уваги приділяється дослідженню ролі особи в історії, взаємозв’язку з
соціумом. Історіографічні праці застосовують біографічний наратив («історія
життя»). Він, як і історичний, має важливу функцію відтворення та передачі
колективної пам’яті. Як стверджує французький учений П. Бурдьє,
«біографія – це сукупність індивідуальних подій, викладених як історія або
оповідь про історію життя».1200
У 1991-2018 рр. дослідники головні зусилля зосереджували на тих
проблемах, які раніше фальсифікувались або замовчувались радянською
історіографією. У різноманітних за змістом та обсягом наукових працях
з’являються нові підходи до висвітлення постаті кошового отамана
Запорозької Січі. Сучасні дослідники Л. Гісцова, В. Грибовський,
Д. Кулиняк, Г. Коцур, Ф. Сахно, Ю. Шовкун все більше уваги приділяють
біографії та родоводу П. Калнишевського. Значно зріс інтерес до

1200 Bourdieu P. Illusion biographigue / P. Bourdieu // Actes de la Recherches en sciences
socials. – Paris: Le Seuil, 1986. – Vol. 62-63. – P. 69-72.
400
світоглядно-морального портрета кошового отамана, його державнополітичної, адміністративної діяльності, які відображаються у наукових
працях О. Апанович, А. Коцура, В. Кривошеї, О. Салтовського,
Б. Сушинського, Ю. Фігурного та ін. Прогресивну систему господарювання
на Запоріжжі, соціально-економічну політику П. Калнишевського
відобразили у своїх дослідженнях С. Андрєєва, О. Бачинська, А. Бойко,
В. Брехуненко, Я. Верменич, Ю. Головко, І. Грозовський, О. Гуржій,
С. Краснобай, О. Мірущенко, В. Нечитайло, С. Плецький, В. Полторак,
Г. і Ф. Турченки, Н. Чермошенцева, Н. Швайба, І. Шульга, В. Щербак та
багато ін.
Цінні напрацювання про військове мистецтво та участь запорожців і
П. Калнишевського у російсько-турецьких війнах ХVІІІ ст. мають праці
О. Апанович, С. Андрєєвої, В. Бережинського, Т. Гончарука, О. Іващенка,
Н. Нікуліної, І. та Г. Сапожникових, В. Сергійчука, А. Сокульського,
С. Плецького, О. Путра, Г. Шпитальова, Ю. Федоровського та ін. Серед
небагатьох праць, де безпосередньо висвітлюється участь козацтва у
військових кампаніях Російської імперії XVIII ст. є монографії
О. Широкорада та В. Шамброва. Благодійність та доброчинність
П. Калнишевського комплексно досліджують А. Бровко, Н. Колосова,
А. Коцур, В. Коцур, Г. Коцур, О. Кузьмук, Ф. Ступак, Ю. Шовкун,
С. Шумило та ін.
Різні аспекти історії історичної науки, особливості розвитку української
національної історіографії, її теоретико-методологічні засади знайшли своє
висвітлення у працях Я. Калакури, Анатолія та Віктора Коцурів, І. Колесник.
Важливими орієнтирами у вивченні історіографічного аспекту теми слугує
доробок різних генерацій сучасного покоління науковців І. Верби, І. Демуз,
Л. Зашкільняка, В. Кравченка, В. Ластовського, Є. Луняка, В. Масненка,
О. Реєнта та ін.
Джерельну базу дослідження складають узяті в комплексі
історіографічні джерела, які умовно можна поділити на такі групи:
401
документальні джерела, які віддзеркалюють розвиток історичної науки,
інтенсивність наукових студій, дають змогу простежити історіографічний
дискурс щодо викладених подій і фактів; монографії; узагальнюючі праці,
присвячені козацькій добі вітчизняної історії, Гетьманщині та Запорозькій
Січі, козацькій еліті, національно-визвольній боротьбі українського народу в
контексті загальноісторичних чи локальних процесів; статті у наукових
журналах і збірниках; матеріали наукових конференцій, круглих столів і
читань; дисертації та автореферати дисертацій; довідкова та навчальна
література; бібліографічні довідники, бібліографічні огляди історичної
літератури з даної проблематики, рецензії на наукові дослідження; публікації
про персоналії, в яких аналізуються документальні матеріали, листування
П. Калнишевського та його оцінка сучасними науковцями; джерела
особового походження, насамперед, автобіографії істориків, спогади,
мемуари, щоденники; матеріали періодики, пов’язані з розвитком досліджень
діяльності П. Калнишевського та його оточення; Інтернет-ресурси як
джерело інформації.
Історіографія постаті кошового отамана Запорозької Січі
П. Калнишевського є багатогранною й потребує використання цілого
комплексу методів, прийомів і підходів загальнотеоретичного та спеціальноісторичного характеру. В основу наукової праці покладено принципи
історизму, системності, об’єктивності, всебічності, наступності
(спадкоємності), світоглядності. Важливою складовою історіографічного
пізнання є комплекс основних і допоміжних дослідницьких методів. У роботі
застосовані діалектичний, цивілізаційний, аксіологічний, антропологічний,
біографічний методи, історіографічного аналізу та синтезу. У ході
дослідження використовувались як загальноісторичні методи: історикогенетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історикосистемний, так і методи інших наук: регіоналістичних підходів та
бібліографічний. Кожен із цих методів не претендує на роль універсального,
вони поєднувались комбіновано. В історіографічній студії проаналізовано
402
використання та тлумачення понятійно-категоріального апарату, здійснено
його контекстуальне уточнення.
Наукові дискусії стосовно окремих біографічних даних
П. Калнишевського зародилися ще в середині ХІХ ст. і продовжуються нині.
Сучасна українська історіографія прагне критично переосмислити вже відомі
дати, факти і розставити важливі акценти щодо родинних і соціальних
зв’язків П. Калнишевського, його походження. Хоча, при спробі
«удосконалити» біографію кошового отамана, дослідники нерідко
використовують досягнення та недоліки своїх попередників, а суперечливі
питання щодо точної його дати й місця народження викликають ряд сумнівів.
Попри посилене наукове зацікавлення постаттю запорозького керманича, в
українській історіографії відсутнє спеціальне дослідження його кар’єрного
сходження. Водночас, істориками зроблені спроби визначити етапи кар’єри
П. Калнишевського, які обґрунтовуються зростанням його авторитету серед
козацького товариства, управлінськими здібностями, моральними якостями
тощо. Відображення Соловецького періоду життя П. Калнишевського
засвідчило розмаїття думок, що пояснюється недостатнім вивченням
проблеми та відсутністю джерел, які б урівноважили спірні питання.
Перебуваючи тривалий час поза дослідницьким процесом, особистість
П. Калнишевського все більше покривалася таємницями, залишаючи місце
різного роду перекрученням і фальшуванню. В кінці 1990-х – на початку
2000-х рр. розгорнулися наукові дискусії, розвіяні окремі міфи, введено до
обігу ряд раніше невідомих фактів, що дозволило пролити світло на останній
період життя кошового отамана. З огляду на час та обставини діяльності
П. Калнишевського, реконструкція його життєпису залишається відкритою у
науковому плані, потребує з’ясування та уточнення ряду віх біографії.
Питання світоглядно-морального портрета кошового отамана через
з’ясування його життєвої позиції, ціннісних орієнтирів, духовності,
внутрішнього світу, переконань, пріоритетів, вчинків завжди викликали
інтерес у дослідників. У той же час, вони, за винятком окремих праць,
403
розглядалися в контексті вивчення біографічного поля П. Калнишевського і
не стали предметом спеціальних досліджень. Світоглядно-моральний портрет
П. Калнишевського розкривається науковцями в алгоритмі зв’язку з
політичною культурою, системою цінностей тогочасного українського
козацтва, враховуючи складність і суперечливість епохи, в якій він жив.
Проаналізувавши наявний історіографічний доробок, можна виділити
такі критерії визначення світоглядно-морального портрета кошового отамана
Запорозької Січі П. Калнишевського: походження, родовід, життєве
середовище, фактори, які впливали на формування поглядів і переконань;
життєві принципи, ідеали; шляхи та засоби досягнення мети; відповідність
мети та інтересів соціальному середовищу; особистісні якості; ставлення
оточуючих до кошового отамана; спільне та відмінне в оточенні, тогочасній
козацькій еліті; стереотипи сприйняття; суперечності в діяльності
запорозького керманича; роль цієї особи в історії та значимість його
діяльності. Окрім того, чинниками, які визначали світоглядно-моральні
складові П. Калнишевського були: зміст і сенс життя; гідність, зокрема,
лицарська; дружба, військове побратимство; дисципліна; особиста
(внутрішня) свобода; сміливість, мужність, героїзм; благородність, щедрість,
безкорисливість, благодушність, благодійність; духовні, релігійні цінності
тощо.
Вагоме місце в історичній літературі посідає економічна політика
П. Калнишевського, в основу якої було покладено заселення козацького
краю, що увійшло в історіографію як «політика колонізації». Це питання в
другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. вивчали Д. Багалій, В. Біднов,
П. Єфименко, Ф. Ніколайчик, Л. Падалка, А. Скальковський. Уперше термін
«колонізація» щодо політики П. Калнишевського було вжито
Ф. Ніколайчиком. Автор указав на основну роль українського селянського і
козацького населення в освоєнні Степу. Д. Багалій обґрунтував тезу, що саме
запорожці заклали основи мирної колонізації в краї та продовжували
освоювати ці землі й після знищення Запорозької Січі 1775 р., залишаючись
404
помітною складовою частиною процесу вільної народної колонізації.
Новаторським елементом дослідження Д. Багалія можна вважати включення
Донбасу до загальної історії регіону Півдня України. Важливими стали
висновки дослідників про те, що основною метою колонізаторської політики
запорозького керманича було забезпечення економічної незалежності
Війська Запорозького від Російської імперії.
В радянську добу історична наука перетворилася в ідеологічну
прислужницю тоталітарного режиму. Наукові праці радянських істориків
переважно спрощено і викривлено, часто фальсифікуючи, пояснювали події
періоду Нової Січі та віхи біографії П. Калнишевського. Хоча в окремих
дослідженнях В. Голобуцького, В. Грекова, Є. Загоровського, В. Кабузана,
М. Кириченка, М. Слабченка знаходимо важливі матеріали з соціальноекономічної історії Запоріжжя в період отаманування П. Калнишевського,
характеристику етапів колонізації земель Півдня України.
У сучасній українській історіографії відбулося концептуальне
переосмислення козацької проблематики як феноменального явища історії
України, складової вітчизняного державотворення. Помітні зміни
спостерігаємо в тематиці наукових досліджень Нової Січі. Відбувся відхід від
стереотипів тоталітарної доби у вивченні економічного розвитку Запоріжжя.
У центрі уваги дослідників є колонізація краю; види та форми
господарювання, запорозькі зимівники, питання власності на землю,
соціальний склад зимівчан; розвиток землеробства, скотарства, рибальства,
ремесла, торгівлі; соціокультурний і ментальний образ Південної України;
економічна модель Запорожжя та її трансформаційний потенціал;
загарбницькі плани Російської імперії та відповіді еліт на московську
експансію, технології зросійщення, втілення в життя імперського проекту
«Новоросія», заперечення будь-яких прав запорожців на землі й відповідно
знищення Запорозької Січі та багато ін.
У рази збільшилась кількість праць про українську колонізацію та
економічний розвиток запорозьких земель у період кошового отамана
405
П. Калнишевського. Цілий комплекс питань у даному контексті з’ясовують
С. Андрєєва, А. Бойко, Я. Верменич, В. Горобець, О. Гуржій,
В. Грибовський, Г. Коцур, Ю. Мицик, В. Мільчев, О. Мірущенко,
В. Нечитайло, С. Плецький, О. Струкевич, Г. і Ф. Турченки, О. Олійник,
Г. Швидько та ін. Нові теоретико-методологічні підходи характерні для
досліджень прогресивної форми господарювання – зимівників, як
багатогалузевих господарств фермерського типу. Сучасні науковці
переконані, що саме в часи кошового отамана П. Калнишевського
утверджувалося нове економічне мислення, формувалася унікальна
хліборобська культура. Молода ґенерація українських істориків все
активніше вивчає питання пріоритетів зовнішньої та внутрішньої торгівлі в
Новій Січі, митної системи, товарно-грошових відносин тощо. Дослідники
впевнені, що за П. Калнишевського Запоріжжя перетворилося на економічно
самодостатню територію.
Вперше науковці глибоко аналізують господарський хист
П. Калнишевського, відображаючи його як дбайливого господаря, який добре
розумівся на технології сільськогосподарського виробництва, цікавився
новинами європейської ветеринарної науки, особливо селекції тощо.
Розкриваючи економічний розвиток Запоріжжя періоду Нової Січі,
автори через показ експансіоністських планів Російської імперії, втілення в
життя імперського проекту «Новоросія» проводять паралелі з сучасністю.
Дослідники наголошують, що, відчуваючи втрату України зі своєї сфери
впливу, Росія тоді й сьогодні вдалася до збройної агресії.
Історіографічна традиція вивчення особистості П. Калнишевського має
безпосередній зв’язок із осмисленням усіх сфер його діяльності. З огляду на
особливості історичних праць кінця ХVІІІ – початку ХХ ст., у центрі яких
переважно була імперська політика, одним із малодосліджених аспектів
залишається військова діяльність останнього кошового отамана. Наукове
осмислення військової майстерності П. Калнишевського можливе крізь
призму аналізу літератури з історії Нової Січі, російсько-турецьких воєн та
406
військового мистецтва запорозьких козаків загалом. У тогочасних працях
(Д. Бантиш-Каменський, Г. Міллер, О. Рігельман) зустрічаємо невеликі
згадки про військову службу січовиків та їх участь у російсько-турецьких
війнах. Та й ті позбавлені об’єктивності й пронизані зневажливим
ставленням до запорожців, що свідчить про безперечний вплив імперської
ідеології на наукові дослідження. У 1773 р. у В. Рубана зустрічаємо одну з
перших згадок про участь П. Калнишевського у російсько-турецьких війнах.
Переломний момент у дослідженні військової діяльності П. Калнишевського
припадає на середину та другу половину ХІХ ст. У цей час стає помітним
відхід від праць компілятивного характеру з історії військового мистецтва
козаків і залучення до вивчення проблеми архівних джерел (Д. Масловський,
А. Скальковський, Д. Яворницький). З’являються спеціалізовані праці з
історії російсько-турецьких війн 1734–1739 і 1768–1774 рр. російських
військових істориків А. Петрова та О. Байова, де звертається увага на участь
запорожців у військових баталіях під керівництвом П. Калнишевського.
Радянські історики фактично не приділяли уваги участі кошового
отамана П. Калнишевського в російсько-турецьких війнах, надто, його
військовому мистецтву. 20–30-ті рр. ХХ ст. характеризуються відсутністю
досліджень власне військового аспекту історії Нової Січі; 1940–1980-ті рр.
позначилися певним зрушенням у вивченні вказаної проблеми (О. Апанович,
В. Голобуцький, О. Дружиніна). Не знайшла висвітлення військова діяльність
П. Калнишевського у працях істориків української діаспори, що зумовлено
відсутністю доступу до джерел та наявної наукової літератури.
У 1990-ті – 2000-ні рр. істориками опубліковано ряд досліджень, які
поєднували питання військової організації запорожців XVIII ст. і
безпосередньо військової майстерності кошового. Розширюється предметне
поле вивчення ключових аспектів тактичного та стратегічного мистецтва
запорозького козацтва, уточнюються масштаби участі, хронологія ряду битв і
зіткнень, учасниками яких воно було (О. Апанович, В. Бережинський,
Т. Гончарук, П. Макаров, Ю. Шовкун). У полі зору науковців постають
407
морські походи запорожців (М. Михайлуца, В. Сергійчук), їх військові дії на
Чорному та Азовському морях (А. Сокульський). Комплексно відображено
участь запорозького війська у російсько-турецьких війнах 1734-1739 і 1768-
1774 рр. у працях Г. Шпитальова. Серед небагатьох видань сучасних
російських авторів, де висвітлюється участь козацтва у військових кампаніях
Російської імперії XVIII ст. є праці О. Широкорада та В. Шамброва.
Дослідження останнього вказує на значимість запорожців і кошового отамана
у військових баталіях. Взагалі, наукове осмислення участі
П. Калнишевського у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. виходить на
рівень дискусій і протилежних оцінок його особистості.
Запорозькі козаки були щедрими жертводавцями на храми Божі.
Щиросердніших доброчинників у вітчизняній історії годі й шукати. Яскраву
сторінку в історію благодійності в Україні вписав останній кошовий отаман
Запорозької Січі П. Калнишевський. У працях кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.,
зокрема В. Біднова, П. Єфименка, І. Курилова, М. Макаренка, К. Одовця,
Л. Падалки, А. Скальковського, Д. Яворницького та ін., при дослідженні
історії запорозького козацтва, не оминаються й питання благодійної
діяльності П. Калнишевського. У їхніх наукових студіях наголошується, що
за кошти чи сприяння кошового будувались церковні храми, здійснювалось
дарування предметів церковного вжитку. Терени цих діянь охоплюють
територію від Запорозької Січі до Соловків, від Троїцької церкви у
Пустовійтівці до церкви Гробу Господнього в Єрусалимі. Автори описували
пожертвування П. Калнишевського школам і шпиталям. Благодійність
запорозького керманича найчастіше відображалась на шпальтах щомісячного
історико-етнографічного та літературного часопису «Кіевская старина»
(1882-1906 рр.), де було опубліковано 67 праць, які безпосередньо чи побічно
торкаються славетного козацького діяча. Український ілюстрований
тижневик «Дніпрові хвилі» (1910-1913 рр.) помістив 32 таких матеріали.
Науковцями переконливо доведено, що до різновидів його
філантропічної діяльності належать подарунки Святого Письма.
408
П. Калнишевський подарував Євангелія у 1762 р. Троїцькій церкві рідного
села Пустовійтівка, друге – 1763 р. Києво-Межигірському СпасоПреображенському монастирю, а третє – було замовлене вже арештантом
Соловецького монастиря на заощадження, які зібрав останній кошовий за
майже 25 років свого перебування в ув’язненні.
Радянськими істориками благодійність фактично не вивчалася, адже
трактувалась як «явище буржуазного суспільства». П. Калнишевський, як і
козацька старшина в цілому, зображались гнобителями козацької бідноти та
селян, узурпаторами необмеженої влади. Згадки про їхню благодійну
діяльність подавались як примха «ненаситних експлуататорів», розбещених
своїм багатством, які не знали, куди подіти свої гроші. У той же час, якщо
діяльність П. Калнишевського істориками висвітлювалася негативно, то
мистецтвознавцями (В. Вечерський, Г. Логвин, С. Таранушенко, П. Юрченко
та ін.) – нейтрально або позитивно. Українські історики діаспори відіграли
важливу роль у збереженні національних традицій української історіографії.
З’явились нові дослідження Д. Дорошенка, Н. Полонської-Василенко,
О. Оглоблина, І. Борщака, Л. Винара, Т. Гунчака, В. Косика, О. Пріцака,
Т. Мацьківа та ін. Але тема життя та діяльності П. Калнишевського ними не
розроблялася.