ПЕТРЕНКО ІВАН ЄВГЕНОВИЧ . ПОЛІТИКО-ДИПЛОМАТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛЬНИХ УРЯДІВ У ЧОРНОМОРСЬКОМУ РЕГІОНІ (1917 – 1920 рр.)

brief description

ПЕТРЕНКО ІВАН ЄВГЕНОВИЧ . Назва дисертаційної роботи: "ПОЛІТИКО-ДИПЛОМАТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛЬНИХ УРЯДІВ У ЧОРНОМОРСЬКОМУ РЕГІОНІ (1917 – 1920 рр.)"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
ПЕТРЕНКО ІВАН ЄВГЕНОВИЧ
УДК 94(477:560.6):328.1:327«1917/1920»
ПОЛІТИКО-ДИПЛОМАТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ
УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛЬНИХ УРЯДІВ
У ЧОРНОМОРСЬКОМУ РЕГІОНІ
(1917 – 1920 рр.)
Спеціальність 07.00.01 – історія України
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Науковий керівник:
ЛИТВИН Володимир Михайлович
доктор історичних наук, професор
академік НАН України
Київ – 2016
2
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ…………………………………… 3
ВСТУП……………………………………………………………………….. 4
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
ДОСЛІДЖЕННЯ…………………………………………………………….. 8
РОЗДІЛ 2. СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ І ДИПЛОМАТИЧНИХ
ВІДНОСИН УКРАЇНИ З КЛЮЧОВИМИ ДЕРЖАВАМИ
ЧОРНОМОРСЬКОГО БАСЕЙНУ (1917 – 1920 РР.)…………………….... 36
2.1. Болгарія і Туреччина як головні політико-дипломатичні партнери
України в Чорноморському регіоні………………………………………… 36
2.2. Україна і Румунія: шлях від конфронтації до співпраці……………… 90
РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИКО-ДИПЛОМАТИЧНА БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКИХ
НАЦІОНАЛЬНИХ УРЯДІВ ЗА ВПЛИВ У ПІВНІЧНО-СХІДНОМУ
ПРИЧОРНОМОР’Ї ……………………………….......................................... 124
3.1. Проблема Кримського півострова і політико-дипломатичні заходи
урядів України щодо її вирішення……………………………………..…… 124
3.2. Дипломатична і військово-політична співпраця України і
Кубанської Народної Республіки……………………………………………. 143
3.3. Українсько-грузинські міждержавні відносини як ключовий фактор
утвердження українських національних інтересів на Кавказі…………….. 176
3.4. Участь України у формуванні військово-політичних союзів у
Північно-Східному Причорномор’ї…………………………………………. 200
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………... 215
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…… ………225
3
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
ВВД – Всевелике Військо Донське
ГАКК – Государственный архив Краснодарского края
ГАРФ – Государственный архив Российской Федерации
ЗДФР – Закавказька Демократична Федеративна Республіка
ЗСПР – Збройні сили на Півдні Росії
МВС – Міністерство внутрішніх справ
МЗС – Міністерство закордонних справ
МНР – Молдовська Народна Республіка
РМ – Рада Міністрів
РНМ – Рада Народних Міністрів
РСФРР – Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка
УГА – Українська Галицька Армія
УНР – Українська Народна Республіка
УЦР – Українська Центральна Рада
ЦДАВО України – Центральний державний архів вищих органів влади і
управління України
4
ВСТУП
Актуальність теми. У період національно-демократичної революції
1917 – 1921 років одним з першочергових завдань для українських
національних урядів була політико-дипломатична боротьба за визнання
незалежності і суверенітету України (Української Народної Республіки,
Української Держави) іншими державами світу. Серед них були держави та
державні утворення Чорноморського регіону – Болгарія, Туреччина, Румунія,
Кубанська Народна Республіка, Крим і Грузинська Демократична Республіка.
Вивчення політико-дипломатичних відносин України з сусідами по Чорному
морю у 1917 – 1920 роках дає можливість прослідкувати багатогранний
процес вирішення міждержавних протиріч і різного роду конфліктів,
організації та функціонування посольств, місій, консульських установ,
розвитку військово-політичної співпраці. В наш час цей досвід є недостатньо
дослідженим, хоча він має особливу актуальність у сучасних політичних
умовах у зв’язку із складною геополітичною ситуацією в Чорноморському
регіоні й втратою Україною Кримського півострова.
Зв’язок із науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне
дослідження написане в рамках науково-дослідної програми «Українська
нація в загальноєвропейському вимірі: історія та сучасність» (державний
реєстраційний номер 11 БФ 046-01), яка включена до тематичного плану
історичного факультету Київського національного університету імені Тараса
Шевченка.
Об’єктом дослідження є Українська Народна Республіка, Українська
Держава гетьмана П. Скоропадського, їхні органи влади, що впливали на
визначення і реалізацію зовнішньої політики, а також держави і державні
утворення Чорноморського регіону та їх відповідні органи влади.
Предметом дослідження є політико-дипломатичні відносини
Української Народної Республіки і Української Держави гетьмана
5
П.Скоропадського з державами і державними утвореннями басейну Чорного
моря.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з весни 1917 року
до листопада 1920 року. Нижня хронологічна межа обумовлена першими
зв’язками Центральної Ради з різними політичними рухами, які постали в
Криму, на Кубані, і в Грузії після падіння царизму в Росії. Верхня межа
зумовлена остаточною втратою урядом УНР контролю над українськими
землями і його переходом на екзильне становище в листопаді 1920 року.
Географічні межі дослідження охоплюють Україну в кордонах
Української Народної Республіки та Української Держави гетьмана Павла
Скоропадського, а також Болгарію, Туреччину, Румунію, Крим, Кубанську
Народну Республіку та Грузинську Демократичну Республіку в кордонах на
1917 – 1920 роки.
Мета і завдання дослідження. На основі аналізу широкого спектру
історичної літератури, архівних і опублікованих документів і матеріалів,
мемуарної літератури та преси дослідити політико-дипломатичну діяльність
українських національних урядів у Чорноморському регіоні в 1917 – 1920
роках
Для досягнення поставленої мети автором визначені такі завдання:
– з'ясувати стан наукової розробки теми та охарактеризувати джерельну
базу дослідження;
– розглянути процес становлення та розвитку політико-дипломатичних
відносин українських національних урядів з найвпливовішими державами
Чорноморського басейну Болгарією і Туреччиною;
– встановити причини політико-дипломатичної конфронтації України і
Румунського королівства та з'ясувати, які дипломатичні і політичні заходи
були задіяні для її подолання;
– проаналізувати політико-дипломатичні зв’язки офіційного Києва з
державними утвореннями Чорноморського регіону, які постали після падіння
Російської імперії;
6
– виявити та оцінити існуючі у досліджуваний період перспективи і
можливості створення у Чорноморському регіоні військово-політичного
союзу за участю України;
– розкрити значення політико-дипломатичних відносин українських
національних урядів з державами і державними утвореннями
Чорноморського регіону для утвердження України на міжнародній арені.
Методологічною основою дисертаційного дослідження є
загальнонаукові принципи історизму, системності, комплексності та наукової
об’єктивності. Для розв’язання проблем історичного дослідження
використано проблемно-хронологічний, історико-порівняльний, системноструктурний, логічно-аналітичний та описовий методи. Поєднання цих
методів дало змогу реалізувати поставлену мету та завдання дисертаційного
дослідження.
Наукова новизна дослідження обумовлена поставленими завданнями.
Вперше запроваджені в науковий обіг нові документальні джерела з фондів
Центрального державного архіву вищих органів влади та управління
України, Державного архіву Російської Федерації та Державного архіву
Краснодарського краю.
Вперше в українській історіографії зроблено комплексний аналіз
політико-дипломатичної діяльності українських національних урядів у
Чорноморському регіоні в 1917 – 1920 роках. З нових позицій висвітлено
процес становлення і розвитку дипломатичних і політичних відносин з
ключовими державами Чорноморського басейну – Болгарією, Туреччиною та
Румунією. Докладно проаналізовано політико-дипломатичну діяльність
Києва у Північно-Східному Причорномор’ї і її вплив на двосторонні
відносини України з чорноморськими державними утвореннями – Кримом,
Кубанню та Грузією. Простежено значення цих відносин для міжнароднополітичного утвердження України на світовій арені.
Набуло подальшого розвитку вивчення наукової літератури з обраної
теми. Отримані результати дисертаційного дослідження дають змогу
7
поглибити історичні знання з проблеми політико-дипломатичної діяльності
України в регіоні Чорного моря, а також загалом щодо зовнішньої політики
України в період національно-демократичної революції 1917 – 1921 років.
Практичне значення дисертації. Отримані результати дисертаційного
дослідження можуть бути використані для підготовки наукових робіт,
навчальних програм і курсів лекцій, присвячених періоду Української
національно-демократичної революції 1917 – 1921 років, історії зовнішньої
політики України, при підготовці узагальнюючих робіт з новітньої історії
України.
Апробація результатів дослідження. Основні положення
дисертаційного дослідження оприлюднено на наукових конференціях:
«Воєнна історія Наддніпрянщини та Донщини» (Дніпропетровськ, 25 травня
2011 р.), «Дні науки історичного факультету Київського національного
університету імені Тараса Шевченка» (Київ, 2011 р.), «Українська революція
1917 – 1921 рр.: погляд із сьогодення» (Київ, 25 квітня 2012 р.), «Дні науки
історичного факультету Київського національного університету імені Тараса
Шевченка» (Київ, 2012 р.), «Павло Скоропадський – останній Гетьман
України» (Київ, 29 квітня 2013 р.), «Дні науки історичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка» (Київ, 2013
р.).
Публікації. Результати дисертаційного дослідження оприлюднено в 11
наукових публікаціях, 5 з них – в українських наукових фахових виданнях ( 1
із них – у виданні, яке входить до наукометричних баз даних).

bibliography

ВИСНОВКИ
Комплексне дослідження політико-дипломатичної діяльності
українських національних урядів у 1917 – 1920 роках дозволило
сформулювати та обґрунтувати низку узагальнюючих висновків, які
виносяться на захист:
1. Аналіз наукової літератури дозволяє зробити висновки, що донині
не було створено праці, яка б містила комплексний аналіз теми. Вона
частково була відображена у роботах українських істориків-емігрантів
«проуенерівського» та «прогетьманського» напрямку. Незначний пласт
інформації знаходиться у працях російських емігрантських істориків, а
також радянських дослідників.
Значного поглиблення означена тема досягла в роки
незалежності. Насамперед з’явилися праці, які розглядали відносини
України з окремими державами і державними утвореннями
Чорноморського басейну. Багато уваги було приділено утворенню
дипломатичних представництв, економічним і культурним питанням. У
меншій мірі було висвітлено участь України у формуванні військовополітичних союзів у регіоні Чорного моря.
Залучена у дослідженні джерельна база складається з документів
Центрального державного архіву вищих органів влади та управління
України, Державного архіву Російської Федерації, Державного архіву
Краснодарського краю, опублікованих документів, мемуарів,
щоденників та матеріалів преси. Вона дає змогу комплексно
проаналізувати процес становлення і поглиблення політикодипломатичних відносин України зі своїми сусідами по Чорному морю в
період 1917 – 1920 років.
2. Встановлено, що загроза зі сторони радянської Росії змусила
політичне керівництво Української Народної Республіки наприкінці
1917 року піти на зближення з Четверним союзом і взяти участь у
Брестській мирній конференції. Саме під час мирних переговорів
216
Україна вперше встановила політико-дипломатичні зв’язки з провідними
на той час державами Чорноморського басейну Болгарією і Туреччиною.
З ними Україна 12 лютого 1918 року підписала окремі двосторонні
угоди, які стали доповненням Брестського мирного договору. Це
сприяло подальшому поглибленню міждержавних відносин і вже у квітні
1918 року до Туреччини було направлено перше українське посольство
на чолі з М. Левицьким. За нетривалий час свого перебування у
турецькій столиці український дипломат зумів налагодити дружні
відносини з багатьма очільниками Високої Порти і створити сприятливі
умови для роботи наступних українських послів.
З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського відбулося
поглиблення політико-дипломатичної діяльності України відносно
Болгарії і Туреччини. Гетьманським урядом було засновано посольство в
Болгарії, яке очолив відомий громадсько-політичний діяч О. Шульгин.
Паралельно було проведено реорганізацію диплолматичного
представництва в Туреччині і призначено нового посла М. Суковкіна.
Активно велася робота по створенню консульських установ у ключових
політичних і економічних центрах Болгарії і Туреччини. Також за
правління П. Скоропадського в Україну впереше прибули болгарський
посол І. Шишманов і турецький Ахмед Мухтар Бей.
Успіхом політико-дипломатичних відносин офіційного Києва з
Софією і Стамбулом за час гетьманування П. Скоропадського стала
ратифікація останніми Брестського мирного договору, що де-юре
свідчило про їх визнання України як незалежної держави.
У період перебування при владі Директорії дипломатичні і
політичні відносини УНР з Болгарією і Туреччиною значно ослабли,
насамперед через їх поразку в Першій світовій війні й переорієнтацію
України на держави Антанти.
На початку 1919 року болгарське і турецьке посольства припинили
свою діяльність в Україні у зв’язку з початком нової українсько-
217
більшовицької війни. Натомість відповідні дипломатичні
представництва УНР продовжували свою роботу, зосередивши увагу на
допомозі українським військово-полоненим, на захисті українського
державного майна, а також на пошуку дипломатичної і фінансової
підтримки для України. Особливо активно в цьому напрямку працював
новий український посол в Туреччині О. Лотоцький.
В певній мірі досягненням української дипломатії в Туреччині на
початку 1920 року можна вважати вироблення і погодження з турецькою
стороною проекту консульського протоколу, який мав регулювати
політико-дипломатичні відносини між УНР і Високою Портою до
моменту заключення основної консульської конвенції. Не дивлячись на
те, що згаданий протокол так і не був підписаний і не вступив у силу,
все ж він був значним кроком української дипломатії в напрямку
утвердження українських інтересів у Чорноморському регіоні.
Наприкінці 1920 року фінансово-матеріальне становище
українських дипломатичних представництв у Болгарії і Туреччині було
вкрай складним. Поразка України у протистоянні з більшовицькою
Росією, втрата урядом УНР контролю над власною територією і його
перехід у листопаді 1920 року на екзильне становище, призвело до
фактичного припинення діяльності українських посольств у
вищезазначених державах.
3. Доведено, що перші політико-дипломатичні контакти України з
Румунією розпочалися в листопаді 1917 року, коли у результаті
ліквідації більшовиками Ставки Верховного головнокомандувача
російської армії у Могильові, більшість акредитованих при ній
військових місій країн-союзниць Росії, у тому числі і румунська,
перебралися до Києва. У листопаді-грудні 1917 року між Україною і
Румунією навіть відбувається зближення на грунті обопільної
зацікавленості в торгово-економічних зв’язках та боротьбі з
поширенням більшовизму. Проте, переорієнтація України на початку
218
1918 року на Четверний союз і питання приналежності Бессарабії, де
українці становили біля 20 % населення, призвели до погіршення
політико-дипломатичних відносин між українським і румунським
урядами. У січні 1918 р. румунські війська під приводом боротьби з
більшовиками зайняли територію Бессарабії, у тому числі й
Аккерманський, Сорокський, Хотинський та Ізмаїльський повіти,
населення яких висловилося за приєднання до України.
На початку квітня 1918 року Бессарабія на правах автономії була
включена до складу Румунії, що викликало вкрай негативну реакцію
офіційного Києва, який надіслав до королівського уряду ноти протесту.
Також для відстоювання українських інтересів до Ясс у квітні 1918 року
було направлено українського посла М. Ґалаґана.
Поглиблення політико-дипломатичного протистояння України і
Румунії відбулося вже за правління гетьмана П. Скоропадського, який
відкликав українського посла і фактично розірвав політикодипломатичні контакти з Яссами. До того ж, з метою тиску на
королівський уряд, протягом травня-вересня 1918 року проводилася
торгово-економічна блокада Румунії.
Жорстка позиція гетьманського уряду і поглиблення соціальноекномічної кризи змусили румунський уряд у вересні-листопаді 1918
року вести переговори про припинення економічної блокади й
налагодження дружніх відносин з Україною. Часткове потепління в
українсько-румунських відносинах підштовхнуло уряд гетьмана
П.Скоропадського до відправлення в Румунію українського посольства
на чолі з В. Дашкевичем-Горбацьким. Проте, складна внутрішньополітична ситуація в Україні, що склалася на листопад-грудень 1918
року і програш у світовій війні головного союзника України Німеччини
активізували загарбницькі плани румунського уряду, війська якого в
листопаді 1918 року захопили Північну Буковину. А вже у грудні 1918
року бессарабський парламент Сфатул Церій під тиском румун ухвалив
219
скасування автономії Бессарабії, яка відтепер увійшла до складу
Румунського королівства як звичайна провінція.
Не бажаючи погіршення відносин з Антантою і сподіваючись на
матеріальну підтримку зі сторони Румунії у війні з більшовиками
Директорія і уряд УНР вважали за доцільне не піднімати територіальні
питання. Стримано українське політичне керівництво відреагувало і на
захоплення румунами військового майна Запорізького корпусу в квітні
та окупацію частини Галичини в травні 1919 року.
Активізація українсько-румунських відносин відбулася влітку 1919
року, коли українські війська успішно вели наступ на Київ і Одесу.
Проте, з поразкою української армії восени 1919 року і остаточною
переорієнтацією уряду УНР на союз з Польщею у 1920 році, політикодипломатичні відносини з Румунією фактично втратили свою
актуальність.
4. З’ясовано, що паралельно зі встановленням політикодипломатичних відносин з провідними чорноморськими державами
уряди УНР доби Центральної Ради і Директорії, а також Української
Держави прагнули до налагодження дипломатичних і військовополітичних контактів з державними утвореннями, що постали в регіоні
Чорного моря після падіння Російської імперії.
Не дивлячись на те, що Українська Центральна Рада в ІІІ Універсалі
не включила Крим до складу УНР, а також не піднімала це питання на
Брестській мирній конференції, все ж українське політичне керівництво
проявляло живий інтерес до кримського питання і з весни 1918 року
прагнуло вирішити його на свою користь.
Особливу увагу Кримському півострову приділив гетьман П.
Скоропадський, за час правління якого було розпочато політикодипломатичну і економічну боротьбу за включення Криму до складу
Української Держави. Шляхом торгово-економічної блокади
гетьманському уряду вдалося схилити кримський уряд генерала
220
С.Сулькевича до переговорів щодо вироблення умов об’єднання Криму з
Україною. Однак, зміна наприкінці 1918 року геополітичної ситуації в
світі в результаті поразки Німеччини та її союзників і погіршення
внутрішньополітичної ситуації в Україні сприяли швидкій окупації
Криму Добровольчою армією, що остаточно перекреслило будь-які
можливості входження півострова до складу України.
Не менш важливе значення в українській зовнішній політиці
посідала Кубань, з якою Україна була історично, культурно і етнічно
близька. Перші політичні контакти українських національнодемократичних сил з Кубанню розпочалися вже в перші місяці після
падіння царизму в Росії. Поглиблення цих зв’язків відбулося з
проголошенням Української Народної Республіки, яка у грудні 1917
року вперше направила на Кубань дипломатичну місію на чолі з
М.Ґалаґаном. Саме тоді між українською і кубанською сторнами йшли
переговори про обєднання сил в боротьбі з більшовиками, а також
зондувався грунт на предмет можливого входження Кубані до складу
УНР.
Розпал громадянської війни і окупація більшовицькими військами
значної частини України і Кубані на певний час перервали процес
становлення політико-дипломатичних відносин між Києвом і
Катеринодаром. Проте, вже у період правління гетьмана
П.Скоропадського відбувається їх відновлення, що ознаменувалося
приїздом до Києва у травні 1918 року кубанської делегації на чолі з
М.Рябоволом.
Протягом літа-осені 1918 року гетьманський уряд шукав шляхи
поширення свого впливу на Кубані, у зв’язку з чим розроблялася воєнна
операція по очищенню кубанських територій від більшовиків,
направлялася військово-матеріальна допомога, проводилася агітаційна
робота серед місцевого населення, активно діяло в Китеринодарі
українське дипломатичне представництво на чолі з Ф. Боржинським, а в
221
Києві було прийнято кубанську дипломатичну місію полковника
В.Ткачова. Успіхом політико-дипломатичних відносин України і
Кубанської Народної Республіки стало підписання в листопаді 1918 року
низки договорів, що стосувалися поштово-телеграфних зв’язків, шляхів
сполучення, торгових, мореплавних і консульських зносин. Також було
вироблено і погоджено умови проведення фінансових операцій між
кубанськими і українськими банківськими установами. Не дивлячись на
те, що реалізувати на практиці ці домовленості так і не вдалося, все ж
вони мали значний вплив на утвердження України як незалежної
держави.
Впродовж 1919 року відносини України і Кубані як на державному,
так і громадському рівні майже завмерли через вкрай складну військовополітичну ситуацію на теренах України і посилення денікінської
диктатури і антиукраїнської політики на Кубані.
Протягом 1920 року урядам УНР і Кубані вдалося частково
відновити втрачені зв’язки і навіть підготувати союзну угоду,
спрямовану на боротьбу з більшовицькою Росією. Проте, втілити життя
її не вдалося через повну окупацією території УНР і Кубані радянськими
військами.
Якщо у випадку з Кримом і Кубанню національні уряді України
керувалися тезою, що це історично і етнічно близькі території, які рано
чи пізно мають опинитися під контролем Києва, то у відносинах з
Грузією керманичі України прагнули встановити довготривалі
союзницькі відносини для досягнення політико-дипломатичної і
військової стабільності у Чорноморському і Закавказькому регіонах.
Активні політичні контакти України і Грузії розпочалися на рубежі
1917 – 1918 років, коли в Києві було організовано роботу військового
комісара Грузії і підписано договір щодо формування грузинських
військових частин на території України. Реалізації цієї угоди завадила
українсько-більшовицька війна, проте вона стала першим реальним
222
поштовхом до подальшого розвитку політичної співпраці України і
Грузії.
Проголошена наприкінці травня 1918 року Грузинська
Демократична Республіка взяла курс на політико-дипломатичне
зближення з гетьманською Україною. До Києва було направлено
грузинського дипломатичного представника, а в Одесі відкрито
грузинське генеральне консульство, яке проіснувало до вересня 1919
року. У свою чергу гетьманський уряд заснував консульство в столиці
Грузії Тифлісі а також віце-консульство в Батумі. Важливим здобутком
українсько-грузинських міждержавних відносин стала угода від 5 грудня
1918 року, що стосувалася прав громадян однієї держави на території
іншої, двосторонньої торгівлі, мореплавства і транзиту.
Вже у період правління Директорії було розширено дипломатичну
присутність України в Грузії і загалом на Закавказзі шляхом створено у
Тифлісі посольства, у віданні якого була також справа захисту
українського населення на Кубані. Власне, активна політикодипломатична співпраця УНР і Грузії тривала до осені 1920 року і
ознаменувалася серйозними здобутками. Проте, тиск радянської Росії на
Грузію і поразка українських національних сил у революційній боротьбі
змусили грузинський уряд розірвати дипломатичні відносини з
Україною, що в свою чергу завершило тривалий процес утвердження
українських національних інтересів в Північно-Східному Причорномор’ї
та Закавказзі.
5. Досліджено, що вже у період перебування при владі Центральної
Ради існувала ідея створення чорноморського уряду автономних країв,
які мали виходи до Чорного моря. Проте реалізувати ці плани у тій
ситуації завадила більшовицька агресія.
Активно втілював у життя ідею створення військово-політичного
союзу в Північно-Східному Причорномор’ї гетьман П. Скоропадський.
У цьому напрямку гетьман і його уряд тісно співпрацювали з козацьким
223
Доном і його очільником отаманом П. Красновим, урядовими колами
Кубані і Грузії. Також до ідеї союзу намагалися схилити лідерів
Добровольчої армії.
Політику щодо організації дієвого антибільшовицького блоку за
участю чорноморських державних утворень продовжила Директорія
УНР. У січні 1919 року в Одесі відбувалися попередні наради
представників України, Кубані, Дону і Білорусії щодо вироблення
спільної міжнародно-політичної стратегії і плану військового
протистояння більшовизму.
Поглиблення цього процесу відбулося у літку 1919 року, коли уряд
УНР намагався створити Чорноморський союз із залученням до нього
Кубані, Грузії, Азербайджану і Вірменії. Було розроблено відповідний
проект союзного договору, де головним завданням визначалася спільна
боротьба з радянською Росією, організація спільних збройних сил під
керівництвом єдиного союзного головнокомандувача.
Поразка армії УНР у протистоянні з Добровольчою армією і
більшовиками у вересні-грудні 1919 року унеможливила подальше
втілення у життя Чорноморського союзу. Не врятувало УНР від
остаточної військово-політичної поразки у 1920 році і намагання
долучитися до формування широкої Балто-Чорноморської коаліції, де
союзники по спільній антибільшовицькій боротьбі Україна і Польща
мали відігравати ключові позицій.
6. Показано, що політико-дипломатична діяльність України в
Чорноморському регіоні сприяла її утвердженню на міжнародній арені й
зміцненню державного суверенітету. Підтвердженням цьому є
підписання Україною двосторонніх угод з Болгарією, Туреччиною,
Грузією, Кубанською Народною Республікою, її участь у формуванні
військово-політичних союзів у Північно-Східному Причорномор’ї,
організація і діяльність українських дипломатичних установ у
224
чорноморських державах і державних утвореннях і їх відповідних
представництв в Україні впродовж 1917 – 1920 років.
Безперечним успіхом чорноморської політики України стала ратифікація
Брестського мирного договору Болгарією і Туреччиною, що знаменувало
визнання незалежності України не лише де-факто, але й де-юре.