Топольницька Юлія Андріївна Охорона материнства і дитинства в УРСР (1964

brief description:
Топольницька Юлія Андріївна, тимчасово не працює: «Охорона материнства і дитинства в УРСР (1964 - 1985 pp.): історичний аспект» (07.00.01 - історія України). Спецрада Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова робота
на правах рукопису
ТОПОЛЬНИЦЬКА ЮЛІЯ АНДРІЇВНА
УДК: 94(477):364.326 «1964/1985»
ОХОРОНА МАТЕРИНСТВА І ДИТИНСТВА В УРСР (1964-1985 РР.):
ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ
Спеціальність 07.00.01 – історія України
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
___________________ Топольницька Ю. А.
Науковий керівник
Пижик Андрій Миколайович,
кандидат історичних наук, доцент
Київ - 2018

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ………………………………………...…… 16
ВСТУП………………………………………………………………………………. 17
РОЗДІЛ 1 ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ…………………. 22
1.1.Стан наукового висвітлення проблеми………………………………….. 22
1.2.Джерельна база дослідження…………………………………………….. 49
1.3.Теоретико-методологічні засади дослідження………………………….. 55
Висновки до розділу…………………………………………………………... 59
РОЗДІЛ 2 ГЕНЕЗА ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ З ОХОРОНИ
МАТЕРИНСТВА І ДИТИНСТВА В УРСР……………………………………….. 61
2.1. Концептуальні основи партійно-державної політики з охорони
сім’ї, материнства і дитинства……………………………………………..... 61
2.2. Історичний аспект нормативного забезпечення з охорони сім’ї,
материнства і дитинства в УРСР…………………………………………….. 76
Висновки до розділу…………………………………………………………. 107
РОЗДІЛ 3 ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ З
ОХОРОНИ МАТЕРИНСТВА І ДИТИНСТВА В УРСР………………………... 110
3.1. Забезпечення охорони материнства і дитинства в системі охорони
здоров’я……………………………………………………………………… 110
3.2. Охорона материнства і дитинства у діяльності органів
соціального забезпечення і суспільного виховання………………………. 143
3.3. Сприйняття державної політики у сфері охорони материнства і
дитинства у суспільстві…………………………………………………….. 174
Висновки до розділу……………………………………………………….... 191
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………. 193
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ……………………… 204
ДОДАТКИ………………………………………………………………………… 244

bibliography:
ВИСНОВКИ
Проведений аналіз стану вивчення проблеми охорони материнства і
дитинства в УРСР в другій половині 1960-х – першій половині 1980-х років дає
можливість стверджувати про відсутність комплексного дослідження в
українській сучасній історіографії, яке б висвітлювало усі аспекти державної
політики щодо охорони сім’ї, материнства і дитинства в УРСР. Це пояснюється
полідисциплінарністю даної проблеми, адже охорона материнства і дитинства
являла собою комплекс державних заходів, що передбачали дотримання
трудового законодавства щодо праці жінки-матері, моральне та матеріальне
заохочення сімей із дітьми, організацію системи охорони здоров’я матері і
дитини, налаштування належного функціонування закладів дошкільної і шкільної
освіти для дітей. Тому дослідженням окремих аспектів проблеми охорони
материнства і дитинства в УРСР як сьогодні, так і в радянський період займалися
вчені різних галузей соціо-гуманітарних та медичних наук. У радянській
історіографії окремі питання державної політики щодо охорони материнства і
дитинства знайшли відображення, однак особливістю радянських досліджень є
політична заангажованість, позитивістський марксистський підхід, а також
фактична відсутність розгляду проблем соціальної політики на регіональному
рівні.
Джерельну базу дослідження становлять неопубліковані (архівні) та
опубліковані (збірники документів і матеріалів, статистичні дані, періодична
преса та ін.) джерела. Більшість неопублікованих джерел вперше введена автором
до наукового обігу. Усі групи джерел мають різний ступінь репрезентативності та
достовірності, однак дають змогу повною мірою висвітлити основні проблеми
охорони материнства і дитинства в УРСР в 1964-1985 рр.
Методологічною основою дисертаційного дослідження стали принципи
історизму і наукової неупередженості, а також системного підходу до об’єкта
дослідження, комплексності й усебічності. Під час проведення дослідження
використовувались загальнонаукові (аналізу і синтезу, узагальнення,
194
класифікації) та спеціально-історичні (історико-порівняльний, критичного аналізу
джерел, проблемно-хронологічний, статистичний, усноісторичний) методи.
Історико-порівняльний метод дав можливість зіставити реалізацію державної
політики із охорони материнства і дитинства в УРСР та інших республіках СРСР,
а також порівняти висвітлену у радянських нормативно-правових актах та інших
джерелах задекларовану політику із практичною реалізацією оголошених заходів
влади щодо охорони материнства та дитинства. Методи проблемнохронологічний, статистичний, усноісторичний сприяли всебічному дослідженню
проблеми та формулюванню обґрунтованих висновків. Завдяки використанню
різноманітних методів проаналізовано основні напрями державної політики щодо
охорони материнства і дитинства в УРСР, а також сприйняття тогочасним
суспільством задекларованої державної політики.
Встановлення радянської влади передбачало злам колишніх догм і порядків,
трансформацію внутрішньо-сімейних стосунків та зміни понять і ставлень до
інституту сім’ї і шлюбу. Така концепція була зумовлена прагненням радянської
влади до створення «нової радянської людини», яка мала б бути відданою цілям і
завданням комуністичної партії. Впродовж майже 70-ти років існування СРСР
статус радянської жінки змінювався від спроби перетворення її на «трудовий
ресурс» шляхом активного залучення до виробничого процесу і до визнання
державного захисту жінки, головним завданнями якої було материнство у
поєднанні із суспільно-корисною працею. Поряд із еволюцією ролей радянської
жінки відбулись значні зміни у ставленні держави до інституту сім’ї. Так, якщо на
початку 1920-х рр. під час поширення «концепції вільного кохання», партійні
ідеологи робили ставку на відмирання інституту традиційної моногамної сім’ї, то
після провалу ідей соціального експериментаторства наприкінці1920-х рр. статус
сім’ї почав відроджуватися і в другій половині 1960-х років держава оголосила
інститут сім’ї важливою суспільною ланкою в СРСР. Характерно, що з провалом
політики «суспільного виховання дітей» у середині 1920-х років, сімейне
виховання дітей надалі відігравало все важливішу роль, хоча держава і намагалася
здійснювати контроль за цим процесом через органи суспільного виховання та
195
залучення громадськості. Політика тотального державного контролю та
нав’язування єдино-правильної партійної лінії у суспільстві, а також відкидання
будь-яких альтернативних шляхів розвитку суспільства призвела до економічних
та демографічних проблем, які впродовж всього існування радянської держави
партійна влада намагалась вирішити. В 1930-х роках шляхом введення
тоталітарного законодавства щодо контролю народжуваності, у 1940-1950-х рр.
матеріальним і моральним заохоченням жінок-матерів, у 1970-1980-х рр. –
державним захистом сім’ї, а також проголошенням широкої медичної, виховної та
соціальної програми з охорони материнства і дитинства.
Впродовж усього періоду існування радянської влади було проголошено
державний захист материнства і дитинства, який втілювався і змінювався
відповідно до визначених партією завдань і програм. Нормативна база, яка
визначала статус жінки в СРСР, передбачала створення сприятливих умов для
поєднання суспільно-виробничої діяльності з материнством, надання спеціальних
пільг вагітним жінкам і годуючим матерям, призначення допомоги по вагітності
та пологах, поступове збільшення матеріальної підтримки жінки матері щодо
декретних відпусток (з 56 днів у 1936 році до 1 року у 1981 р.), надання окремих
пільг матерям-одиначкам та проголошення широкої програми матеріальної
підтримки усіх категорій сімей із дітьми впродовж 1960-х - 1980-х років.
Конституції СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р., які діяли із внесеними змінами
впродовж 1960-х і більшої частини 1970-х рр., декларували рівність чоловіка і
жінки. Закріплювали право жінки на державну охорону інтересів матері й дитини,
шляхом надання їй відпусток по вагітності та пологах із збереженням робочого
місця, забезпечення мережею пологових будинків, дитячих ясел і садків.
Прийняття Верховною Радою СРСР у 1968 році Основ законодавства про шлюб
та сім’ю забезпечувало права дітей, народжених поза шлюбом, а також новий
порядок встановлення батьківства і стягнення аліментів. Вперше у шлюбносімейному законодавстві з’явилися норми, які формували механізм реалізації
охорони материнства і дитинства, зокрема, що забезпечувалося організацією
широкої мережі пологових будинків, дитячих ясел і садків, шкіл-інтернатів та
196
інших дитячих установ, наданням жінці відпустки у зв’язку з вагітністю та
пологами зі збереженням робочого місця, встановленням пільг вагітним жінкам і
матерям, охороною праці на виробництві, виплатою державної допомоги
одиноким та багатодітним матерям. Вперше конституційне положення про захист
сім’ї з’являється лише у Конституції СРСР 1977 року та відповідно Конституції
УРСР 1978 року.
Значна увага радянською владою приділялася захисту дитинства. В умовах
кризи радянського ладу державна охорона дитинства передбачала прийняття
низки нормативно-правових документів щодо організації системи охорони
здоров’я матері та дитини, закладів дошкільної та середньої освіти, а також
широкої соціальної підтримки дітей, позбавлених батьківського піклування. Так,
у 1971 р. ВР УРСР затвердила «Закон про охорону здоров’я», до цього
користуючись спеціальними постановами ВР і РМ СРСР від 1960 і 1968 років.
Закон був першим і єдиним в історії УРСР комплексним документом, що
охоплював усі напрями охорони здоров’я, діяв зі змінами і доповненнями в
Україні аж до 1993 року. У 1974 році радянська влада йде на крок уніфікації
освітніх законодавчих актів, що ознаменувалося появою і введенням у дію Закону
УРСР «Про народну освіту», який регулював питання забезпечення охорони
дитинства в освітніх закладах, а також виховання і освіти дітей-сиріт чи
позбавлених батьківського піклування, дітей матерів-одиначок та з багатодітних
чи малозабезпечених сімей.
На рівень життя і народжуваності впливали різні чинники: складна
соціально-економічна та екологічна ситуація, зайнятість населення на шкідливому
виробництві, низький рівень санітарного просвітництва серед населення,
незадовільна робота закладів охорони здоров’я. Одним із найбільш важливих
напрямів соціальної політики було визначено забезпечення жінок і дітей
належною медичною допомогою. Реалізація, задекларованих державою норм,
покладалась на створене в 1968 році при МОЗ УРСР Головне управління
лікувально-профілактичної допомоги дітям і матерям. Управління спрямовувало
свою роботу в першу чергу на активну боротьбу з материнською і дитячою
197
смертністю. Так, офіційні статистичні дані свідчили про ефективність дій влади і
відповідальних установ щодо зменшення рівня дитячої смертності, адже УРСР
була однією з республік із найнижчим рівнем дитячої смертності, поступаючись
за показниками лише прибалтійським республікам та Білоруській РСР. Однак
досягнути такого зниження показників вдалося за рахунок зменшення смертності
серед дітей старших 1 року. Проблема ж неонатальної (діти віком від 0 – до 27
днів) і постнеонатальної ( від 27 – до 365 днів) смертності не була вирішеною. З
іншого боку, УРСР у 1985 році входила до п’ятірки республік СРСР із найвищим
рівнем материнської смертності. Серед найбільш поширених причин смертності
вагітних і породіль називали сепсис та інфекції, а серед новонароджених дітей,
асфіксію, ателектаз, сепсис та запалення легень.
Здійснювані державою заходи щодо надання жінці-матері та новонародженій
дитині належної медичної допомоги передбачали будівництво і розширення
мережі медичних закладів із максимальним забезпеченням жінок і дітей
лікарняними ліжками. Проте через залишковий принцип фінансування системи
охорони здоров’я республіканські органи змушені були відмовитися від ідеї
широкого планового будівництва. Натомість, впродовж другої половини 1960-х –
1980-х років відбувалося нарощування кількісних показників ліжко-місць у
старих, подекуди аварійних непристосованих приміщеннях гінекологічних
стаціонарів, пологових будинків та дитячих лікарень. Таке недбале ставлення до
санітарно-гігієнічного режиму у медичних установах шкодило здоров’ю та життю
пацієнтів.
Проаналізовано стан матеріально-технічного забезпечення медичних закладів
УРСР і з’ясовано, що вирішення питання забезпечення дитячих та жіночих
медичних закладів не було пріоритетним при розподілі державних коштів на
охорону здоров’я. Разом з тим, встановлено факти розкрадання державного
майна, невідповідність розподілу медичного устаткування та медикаментів
потребам закладів, недостатнє забезпечення медичних закладів діагностичним
медичним обладнанням. Досліджено, що однією із причин підвищення рівня
захворюваності і смертності дітей та жінок у закладах охорони здоров’я УРСР
198
була проблема безвідповідального і недбалого ставлення медичних кадрів до
своїх професійних обов’язків. Такі тенденції спостерігались через кількісне
збільшення медичних працівників, низький рівень їх професійної підготовки та
неефективний механізм оплати праці.
Питанням наукового дослідження проблем дитячої та материнської
захворюваності в УРСР займалися науково-дослідні інститути у Києві, Харкові та
Львові. Педіатри та акушер-гінекологи впродовж 1964-1985 рр. організували та
взяли участь у десятках наукових конференції та з’їздів як на республіканському,
так і на союзному рівні. Головними темами для обговорення на всесоюзних
з’їздах педіатрів були питання, присвячені охороні здоров’я матері, плоду і
новонародженого, охороні здоров’я дітей і підлітків у закладах суспільного
виховання, інфекційно-алергічним захворюванням і респіраторніим вірусним
інфекціям у дітей, проблемі дитячої смертності від дитячих інфекцій, пневмонії,
туберкульозу. Однак лише у 1988 році на ХІІ Всесоюзному з’їзді дитячих лікарів
було офіційно визнано, що показники рівня дитячої смертності СРСР в декілька
раз більші від більшості розвинених країн світу.
Досліджено державні заходи із впровадження санітарного просвітництва
серед дорослого населення УРСР. Однак, як і більшість радянських реформ,
кампанія носила скоріше декларативний і пропагандистський характер. З’ясовано,
що можливість внутрішньосімейного регулювання кількості дітей у сім’ї,
призвела до популярності серед українських жінок переривання незапланованої
вагітності. У 1985 році УРСР була на другому місці серед радянських республік за
кількістю абортів.
Екстенсивність розвитку медичної галузі, а також популістська політика
держави, не дозволили реалізувати повною мірою проголошені гасла і
затверджені нормативні документи з охорони материнства і дитинства.
З метою вирішення демографічної ситуації, державна політика з охорони
материнства і дитинства в другій половині 1960-х – першій половині 1980-х років
передбачала надання широких прав працюючій жінці матері, а також
забезпечення моральною та матеріальною підтримкою різних категорій сімей із
199
дітьми. Однак проголошення соціальної програми захисту жінки, ще не означало
її практичну реалізацію. В умовах кризи радянського ладу, впродовж другої
половини 1960-х – першої половини 1980-х років зайнятість жіночого населення
УРСР на підприємствах з шкідливими або тяжкими умовами праці лише зростала
і у 1985 році становила 53% від загальної кількості працюючих жінок в
республіці. Це несло непоправні наслідки як для здоров’я і життя жінки-матері та
для її дитини, так і для демографічних процесів в УРСР. Безумовно, збільшення
кількості днів оплачуваної відпустки по вагітності і догляду за дитиною із 63 днів
у 1936 році - до 1 року у 1981 році слід сприймати як позитивний наслідок
радянської соціальної політики, однак невирішеним до кінця 1980-х років в УРСР
залишилось питання втілення у життя задекларованих державою норм. Таємні
перевірки органів соціального забезпечення при МСЗ УРСР свідчили про
системні порушення при нарахуванні жінкам декретної відпустки, а також
невиконання адміністраціями підприємств і установ пунктів Кодексу про працю
щодо збереження робочого місця за жінкою, яка перебувала у декретній відпустці.
На репродуктивність населення УРСР впливало і матеріальне становище
сімей із дітьми. Тому держава пішла на шлях введення матеріальної допомоги
багатодітним, одиноким матерям, малозабезпеченим сім’ям і врешті решт у 1981
році усім категоріям сімей, що мали дітей. Витрати республіканського бюджету
на соціальну сферу впродовж другої половини 1960-х – першої половини 1980-х
років зросли з 11% до більш як 17,5%, однак витрати на державні допомоги
багатодітним і одиноким матерям, які входили до цієї статті витрат, скоротилися
впродовж згаданого періоду, що пояснювалося значним кількісним зменшенням
даних категорій населення. Річні звіти, подані Міністерством соціального
забезпечення УРСР щодо допомоги на дітей у малозабезпечених сім’ях, свідчать
про те, що в УРСР впродовж 1975 – 1985 років спостерігалася тенденція до
зростання кількості малозабезпечених сімей, адже з року в рік кількість виплат
цим категоріям сімей зростала. Однак діюча система пільг і допомог, розміри якої
у системі роздрібних цін були мізерні, не покривала першочергових потреб дітей,
і не здійснювала задекларовану державою охорону материнства і дитинства.
200
Матеріальна підтримка сім’ям із дітьми виявлялася не суттєвою. Встановлена у
1981 році державна матеріальна допомога всім категоріям сімей із дітьми у
розмірі 35 крб. на місяць до досягнення дитиною однорічного віку, що мала
заохотити до збільшення репродуктивності населення, не відповідала тогочасним
соціально-економічним реаліям. Адже економічна ціна утримування дитини, у
той період доки жінка-матір перебувала у декретній відпустці в умовах
тотального дефіциту і зростання цін на споживчі товари була надто високою для
більшості сімей в УРСР. Тому з 1970-х років більшість сімей в УРСР почали
обмежуватися 1-2 дітьми, що свідчило про неефективність державної політики із
охорони сім’ї.
Забезпечення усіх радянських дітей щасливим дитинством, як зазначали
партійні ідеологи, передбачало створення необхідних умов для здорового
морального, ідеологічного виховання дітей, шляхом забезпечення їх закладами
суспільного виховання з перших років життя. Так, в СРСР було проголошено
широку програму із будівництва ясел-садків, що мали замінити ясла і садки та
стати комплексними закладами у вихованні дошкільнят. Забезпечення дітей
яслами-садками несло і прагматичні цілі, адже перебування дітей у закладах
суспільного виховання не повинно було відволікати жінку-матір від виконання
нею іншого конституційного обов’язку – участі у суспільно-виробничих процесах
держави. Однак, у процесі реалізації широкої програми із забезпечення дітей
яслами-садками держава зіткнулася із проблемою нестачі необхідних фінансів,
що тягло за собою скорочення будівництва ясел-садків, поряд із ліквідацією ясел і
дитячих садків. Це призводило до використання у якості закладів суспільного
виховання малюків і дошкільнят старих, аварійних і непристосованих приміщень,
переповнення дитячих ясельних та садкових груп. У результаті такі тенденції
призводили до зростання захворюваності дітей та неможливості виконання
програм, щодо виховання та розвитку дитини. Існувала в партійних рішеннях і
диференціація з приводу забезпечення дитячими дошкільними закладами дітей
міст та сіл. Так, питання вирішення проблеми відсутності постійно діючих яселсадків у селі вперше постало на XХVI з’їзді КПРС у 1976 році. Перевірки МОЗ
201
здійснювані у 1978 у дитячих дошкільних закладах республіки констатували, що
неминучою проблемою залишається підпорядкування дитячих закладів
суспільного виховання різноманітним міністерствам та відомствам, зазначаючи,
що МОЗ УРСР не мало достатнього фінансування для утримування ясел-садків.
Негативно позначилося на функціонуванні закладів дошкільного виховання
було залучення малокваліфікованих кадрів, як на посади вихователів та нянь, так і
на посади лікарів і медсестер, які не мали достатніх знань і навиків щодо
організації виховання дітей та їх медичного забезпечення. Серед причин
відсутності кваліфікованих педагогічних та медичних кадрів перевірки МОЗ
називали недостатню матеріальну зацікавленість працівників освітньої сфери у
належному виконанні своїх професійних обов’язків та поєднання декількох посад
одночасно. Поряд із цим, педагогічні працівники міських садків-ясел
користувалися системою державних пільг на отримання житла та програми
соціального забезпечення, на відміну від працівників колгоспних садків, що
поглиблювало кризу сільських закладів освіти.
Забезпечення дітей закладами середньої освіти стояло не так гостро, поряд із
проблемою дитячих садків. Однак, статистичні дані 1960-х – 1980-х років свідчать
про аналогічні тенденції щодо скорочення будівництва шкіл, невиконання планів
із введення в експлуатацію та переповненість закладів середньої освіти, особливо
у сільській місцевості. Для забезпечення охорони здоров’я школярів у школах
здійснювалися профілактичні огляди для виявлення хвороб і порушень у розвитку
дитини. Згідно проведених головним управлінням лікувально-профілактичної
допомоги дітям і матерям перевірок, школярі хворіли значно рідше ніж
дошкільнята, однак якщо останні частіш за все хворіли на інфекційні
захворювання, то серед хвороб школярів на перших місцях стояли травми і
онкологічні захворювання. Зростанню захворюваності сприяли, на думку вчених,
погіршення екологічної ситуації в УРСР, відсутність навичок і вмінь радянських
педіатрів діагностувати захворювання на ранніх стадіях, а також слабка
санітарно-просвітницька робота серед дітей