ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ

brief description

З М І С Т

ВСТУП ....................................................................................................................3

РОЗДІЛ І. Генезисний, структурний, ціннісний вимір
правової системи

1.1. Концептуальні підходи до аналізу
правової системи .............................................................................18
1.2. Функції та структура правової системи ............................................68
1.3. Система права та система законодавства — юридична
основа правової системи ................................................................…98
1.4. Правові системи сучасності (порівняльний аналіз)........................126

РОЗДІЛ ІІ. Правова діяльність як елемент правової системи

2.1. Сутність, структура, функції правової діяльності ..........................155
2.2. Юридичний процес — форма організації і здійснення
правової діяльності ............................................................................182
2.3. Культура правової діяльності ......................................................….205
2.4. Інноваційно-акмеологічний характер культури
правової діяльності ...........................................................................232

РОЗДІЛ ІІІ. Правова система і держава в Україні

3.1. Співвідношення права, правової системи і держави .....................249
3.2. Розвиток соціальності сучасних державних і правових
систем .................................................................................................269
3.3. Роль правової системи в розвитку і функціонуванні
демократичної, соціально-правової держави ..................................295
3.4. Особливості взаємодії демократичної, соціально-правової
держави і правової системи України ..............................................319

ВИСНОВКИ ................................................................................................…...363

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ......................................................379

В С Т У П

Актуальність теми дослідження. В умовах реформування в Україні суспільних відносин, зміни економічного та політичного устрою, оновлення духовної сфери все більше інтенсифікуються правові зрушення в житті країни. Особливо важлива роль у вирішенні завдань гармонізації суспільства належить правовій системі. Саме вона покликана здійснювати певний вплив на характер змін у суспільстві, сприяти олюдненню держави і права, удосконаленню законодавчого процесу, підвищенню ефективності правового регулювання, формуванню суспільної і індивідуальної правосвідомості.
Правову систему можна назвати дійсно загальнолюдською організацією в тому значенні, що вона має гуманітарний характер, повинна слугувати передусім людині. Пізнання сутності та ролі правової системи в житті суспільства потребує широкого підходу до розуміння правових явищ з урахуванням всієї їх багатоманітності та аспектів взаємодії, а також з урахуванням властивостей правових явищ стосовно людини, держави і суспільства. Правова система є одним з важливих засобів забезпечення оптимальної єдності політичної та соціальної стабільності і динамізму, збереження цілісності суспільства, взаємодії особистого та суспільного, приватного та публічного факторів, які завжди перебувають у антиполісних відносинах, тобто взаємопроникненні та внутрішній суперечливості. Актуальність теми дослідження обумовлюється і тими процесами, що мають місце в Україні і в світі в цілому на рубежі віків. Під впливом інтеграції відбувається зближення національних правових систем та їх інститутів. Базою такого зближення виступають загальнолюдські правові цінності — ідеї прав людини, верховенства права, демократичної, соціально-правової держави та інші, що набувають все більшого поширення у світі.
Одночасно поглиблюються неповторні риси української правової системи, обумовлені національними особливостями.
Розвиток і зміцнення Української держави, її прямування до Європи нерозривно пов'язані з формуванням національної правової системи, яка б відповідала сучасним тенденціям правового розвитку.
Запровадження у вітчизняну правову систему міжнародно-правових стандартів передбачає вивчення закономірностей розвитку світової правової системи, окремих правових сімей, національних правових систем з урахуванням національних традицій, менталітету, позитивних напрацювань українських вчених-юристів.
На відміну від більшості цивілізованих країн, де правові системи розвивалися поступово і еволюційно, розвиток Української держави обумовлює необхідність прискореного формування національної правової системи як фактора впливу і регуляції на державно-правові процеси, засобу демократизації суспільства тощо.
Основою модернізації правової системи, фактором демократизації соціуму виступає основоположний нормативно-правовий акт України — Конституція, який має найвищу юридичну силу, визначає демократичний вектор розвитку держави, суспільства, правової системи.
Закріплення на конституційному рівні положення про те, що Україна є правовою, демократичною, соціальною державою, встановлення на рівні Основного Закону держави пріоритету людини (не особа для держави, а держава для особи), закріплення положення щодо рівності громадян, природності і невід'ємності прав і свобод людини — все це правові орієнтири для розвитку правової системи України. Слід зазначити, що вона поступово набуває характеру єдиної динамічної сукупності конститутивних явищ, насамперед таких, як правові принципи, система права, правова діяльність і правові відносини, правова свідомість і культура, законність. Правова система тісно пов'язана з економічною, політичною та іншими сферами суспільства. Через ці взаємозв'язки розкривається її функціональне призначення та роль в регулюванні розвитку суспільних відносин на сучасному етапі розвитку українського суспільства, формування демократії, системи владних інститутів, забезпечення реалізації конституційних прав та свобод людини.
В процесі здійснення положень Конституції України, розвитку правової системи поряд з безумовними досягненнями залишається багато невирішених завдань: діють застарілі нормативні акти, між діючими актами існують протиріччя, що порушує системність законодавства. Чимало нормативних актів — неефективні, відсутня належна стабільність законів. Є визнаним факт, що у визначенні загальної стратегії розвитку України були допущені прорахунки, пов'язані із недосконалістю соціальної складової реформ, недооцінкою економічної ролі держави. Однією з причин цих явищ є відсутність системного правового регулювання, правової конкретизації положень про демократичну, соціально-правову державу, забезпечення державою не лише внутрішнього порядку і зовнішньої безпеки, а й відповідальності за добробут громадян. В цих умовах актуальним стає переорієнтація правової і політичної науки на визначення значної соціальної цінності правової системи, забезпечення соціальної справедливості, свободи і рівності громадян в межах встановленого нормативно-законодавчого поля.
Створення сучасної ефективної правової системи, що покликана забезпечити розвиток України як розвинутої, демократичної, соціально-правової держави, потребує подальшої розробки відповідної теоретичної моделі. Така модель має ґрунтуватися на найновіших досягненнях світової та вітчизняної наукової думки, враховувати всю сукупність передумов і орієнтирів пошуку, шляхів та механізмів подальшого реформування суспільства, розвитку оновленої правової системи.
Концептуальні засади і напрями державно-правових реформ в Україні привертають все більшу увагу вітчизняних та зарубіжних вчених, про що свідчить ряд конференцій та симпозіумів останніх років. В цих умовах слід підкреслити, що суттєвим недоліком реформування є підхід до людини тільки як до індивіда з відповідним колом споживчих інтересів, а не як мікромоделі соціуму, унікальної особистості, потенціал якої може бути реалізований лише у відповідному культурному середовищі. Не усвідомлена сьогодні актуальність потреби теоретичного осмислення впливу соціокультурного фактору на становлення правової системи і зворотного впливу правової системи на соціокультурну сферу.
Тому з огляду на характер розвитку суспільних процесів актуальним є дослідження проблем розвитку правової системи з урахуванням саме соціокультурних чинників в контексті впливу на державно-правові реформи.
Перетворення в державно-правовій сфері, як і в інших сферах нашого суспільства, потребує сучасного наукового забезпечення, розробки системи відповідних орієнтирів, юридичних понять та категорій, парадигм та концепцій.
Актуальність запропонованої теми підтверджується відсутністю в Україні монографічних досліджень сутності, функцій, структури правової системи, існуванням обмеженої кількості наукових статей з цієї проблематики.
Стан наукової розробки проблеми. Категорія “правова система” широко запроваджується в науковий обіг з 80-х років ХХ століття і раніше практично не використовувалася у вітчизняній літературі, хоча слід зауважити, що зарубіжні дослідники, особливо французькі та американські, вже давно і активно оперують цим поняттям.
Становленню теорії правової системи у вітчизняній юридичній науці передувала дискусія про “широке” та “вузьке” праворозуміння. Представники широкого “праворозуміння” (С. Кечек’ян, А. Піонтковський) всупереч вузькому (право — сукупність норм, встановлених чи санкціонованих державою) запропонували розуміння права як єдності правових норм і правосвідомості, або (В. Миколенко, М. Козюбра) право — єдність правових норм, правосвідомості та правовідносин.
Ідея багатовимірного підходу до права дозволила створити теоретико-методологічні передумови для становлення і розвитку теорії правової системи.
Проблеми становлення, формування і функціонування правової системи стають предметом дослідження українських вчених — В. Бабкіна, А. Зайця, О. Зайчука, М. Козюбри, В. Копейчикова, Є. Кубка, В. Опришка, М. Орзіха, В. Погорілка, П. Рабіновича, В. Селіванова, О. Скакун, В. Шаповала, Я. Шевченко, Ю. Шемшученка та ін. В 1993 році в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України відбулася Республіканська наукова конференція на тему: “Правова система України: теорія та практика”. Серед російських вчених цю проблему досліджували: С. Алексєєв, О. Васильєв, В. Карташов, Д. Керімов, В. Кудрявцев, О. Лукашова, О. Малько, М. Марченко, М. Матузов, В. Синюков, Л. Тіунова, Ю. Тихомиров, Л. Явич та ін. Зарубіжні вчені: Ф. Ауман, Р. Болдін, Р. Давид, Ж. Карбоньє, К. Нетон, Дж. Тернер, А. Уотсон, Л. Фрідмен, Дж. Херст та ін. В цих роботах аналізується сутність, структура, функції правової системи, система права та законодавства, значення юридичної практики, механізм правового регулювання, правова культура як елемент правової системи.
Не применшуючи ролі і значущості праць попередніх дослідників щодо проблем правової системи, варто вказати, що в Україні комплексні спеціальні дослідження цього явища ще не проводились.
Існують різні розуміння терміна “правова система”, характеристик їх підсистем та компонентів. Деякі дослідники, не відкидаючи значення системного підходу до аналізу правової системи, підкреслюють також значення ціннісно-нормативного підходу, необхідність її вивчення в аспекті єдності правової діяльності, правової свідомості та культури, що дозволяє розглядати правову систему як форму реалізації культури суспільства (В. Синюков, А. Семітко).
Інколи правову систему ототожнюють з системою права, деякі автори включають в неї діяльність державних органів, що виконують юридичні функції. Потребує уваги мало вивчена проблема співвідношення правової діяльності та правових відносин, критерії ефективності функціонування правової системи, трансформація правової системи правової держави в правову систему соціально-правової держави тощо.
Проблеми, які були висвітлені у працях вчених з огляду на динамічний стан розвитку економічних, політичних, соціальних відносин потребують подальшого творчого дослідження. Багатозначність визначень правової системи, наявність різних поглядів на цю категорію, специфічність підходів до її вивчення свідчать про необхідність творчої розробки даної проблеми, пошуку найбільш чіткої і повної характеристики досліджуваних правових явищ, що і зумовило обрання дисертантом саме вказаної теми.
Об’єкт та предмет дослідження. Об'єктом є правова система як особливий феномен соціальної реальності, її особливості та ознаки.
Предметом дослідження є теоретико-методологічні положення та концептуальні підходи, що містять визначення поняття, змісту, функцій, структури, місця і ролі правової системи в соціальному середовищі та державі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Теоретико-методологічне дослідження правової системи становить частину програми правознавчих досліджень на сучасному етапі національного правотворення.
Дисертаційна робота є складовою частиною загальної науково-дослідної програми Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.
Робота виконувалася в рамках планової теми відділу теорії держави та права “Теоретико-методологічні основи розвитку правової системи України”.
Мета і завдання дисертації. Метою дисертаційної роботи є комплексне дослідження сутності, функцій, структури, особливостей формування, розвитку правової системи в умовах демократичної, соціально-правової держави.
Для досягнення цієї мети у процесі дослідження ставилися такі завдання:
— визначити і систематизувати основні теоретико-методологічні та концептуальні підходи до аналізу правової системи;
— з’ясувати пізнавальну і ціннісну значущість поняття “правова система” для комплексного аналізу правового життя, цілісної загальної панорами правового простору;
— дослідити потенціал системного підходу для з’ясування інтеграційної, цілісної якості правової системи, її співвідношення з складовими її компонентами, їх взаємовплив і динаміку, взаємодію правової діяльності та правових відносин;
— проаналізувати співвідношення основних напрямків дослідження правових систем: системного та ціннісно-нормативного;
— дослідити роль і місце людини в правовій системі, осмислити зв’язок антропологічних засад буття з самореалізацією людини в правовій сфері;
— проаналізувати вплив зростання загальнолюдської культури, нового праворозуміння, реалізації морально-гуманістичних суспільних ідеалів на поступове зближення природно-правових і державно-правових начал у правовій системі;
— систематизувати основні теоретико-методологічні підходи до проблеми правових засобів, їх співвідношення з правовою системою і правовим регулюванням;
— з’ясувати конституційні основи функціонування і розвитку правової системи у процесі розбудови українського громадянського суспільства та демократичної, соціальної, правової держави, її роль і місце в розвитку правової системи. Проаналізувати вплив соціальних чинників на ефективність та оптимальність правової системи;
— визначити механізм функціонування правової системи, її взаємодію з державою, діяльнісну сторону процесу переводу нормативності права в упорядкованість суспільних відносин;
— дослідити природу, об’єктивні та суб’єктивні фактори, що обумовлюють кризовий стан правової системи України, та шляхи виходу з нього;
— визначити фактори, що впливають на ефективність правової системи, оновлення її функцій, підтримання певного балансу її стабільності і динамізму;
— розкрити потенційні можливості юридичної науки щодо вироблення концепції подальшого розвитку та функціонування правової системи, її спрямування на ціннісно-нормативне забезпечення суспільного розвитку, підвищення ефективності державного управління, розвитку позитивно-творчої інноваційної діяльності;
— розробити та обгрунтувати відповідність науково-теоретичних та практичних рекомендацій щодо реалізації конституційних положень про місце, роль, функціонування правової системи в суспільстві України.
Методологічна та теоретична основа дисертації. З метою одержання найбільш достовірних наукових результатів дослідження застосовувалася система принципів, прийомів та підходів, яку складають філософські, загальнонаукові та спеціальні методи, спрямовані на об’єктивний і всебічний аналіз процесів та явищ соціального розвитку. Філософські принципи і методи забезпечують єдність соціально-правового та гносеологічного аналізу правової системи. Вони містять також принципи історизму, об’єктивності, конкретності істини тощо.
Мета і завдання дисертації зумовили використання загальнонаукових методів: системного, структурно-функціонального, історико-порівняльного, методів наукового пізнання та інших, які відповідно використовувалися для досягнення розуміння діалектичного зв’язку між функціями та структурою, діяльністю та відносинами. Використання порівняльного методу обумовлювалося необхідністю порівняння різних моделей правових систем з метою виявлення їх загальних рис і специфіки пошуку оптимальних шляхів створення передумов розвитку правової системи в Україні. З арсеналу спеціальних методів використовувалися формально-логічний, порівняльно-правовий метод, метод вивчення ефективності дії правових норм, метод правового експерименту.
Основні положення та висновки роботи грунтуються на аналізі вітчизняної та зарубіжної монографічної наукової літератури, нормативних актів, досліджень загальної теорії держави права, порівняльного правознавства, юридичної практики.
Нормативна та емпірична база дослідження. Нормативну базу проведеного дослідження складає чинне законодавство України. В дисертації також використовувалися нормативні акти деяких зарубіжних країн, досліджувалися роботи з різних галузей порівняльного правознавства.
Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації вперше у вітчизняній юридичній літературі в межах цілісного монографічного дослідження створена концепція змісту, структури, розвитку та функціонування правової системи України, що охоплює весь комплекс взаємодії правових норм, принципів, інститутів, відносин, діяльності, свідомості і культури. Аналізуються сутність правової системи, її генетичні, структурні, функціональні характеристики. Визначено синтетичний комплексний характер поняття правової системи, що дозволило здійснити певні наукові операції і досягти більш високого рівня узагальнень.
Наукова новизна роботи полягає у розробці і формулюванні в дисертаційній роботі таких положень:
— визначення сутності правової системи України як системи, що базується на конституційних положеннях, вироблених на основі концепції природного права, політичного плюралізму, пріоритету прав людини, відповідальності держави перед особою, забезпеченні політико-правових процесів у реалізації завдань суспільства, пов’язаних з компромісом і співробітництвом;
— виокремлення на основі аналізу різних наукових підходів зарубіжних та вітчизняних дослідників двох основних напрямків дослідження правових систем: - системного, який вивчає сукупності взаємозв’язків та взаємодій, що виникають всередині правової системи, розглядає правову систему як форму організації, що здатна адаптуватися до соціальних змін, забезпечити пошук оптимальних політико-правових рішень, та - ціннісно-нормативного, який на відміну від першого виходить з урахування культурно-історичного, духовного змісту правової системи, що грунтується на ідеалах свободи, рівності, справедливості, соціальності тощо;
— розкриття значення інтегративного поняття правової системи, її ціннісного виміру, ступеня освоєння суб’єктами права правової діяльності, відображення в правовій системі узгоджених інтересів індивіда та суспільства, характеристики юридичного режиму і стану правової системи, що дозволяє досягти певної регулятивності, законності, стану правопорядка;
— дослідження діалектики взаємовідносин динамічного і статичного рівней правової системи, що дозволило розглянути її в розвитку, причинно-наслідкових зв’язках і підпорядкованості, здійснити ретроспективний порівняльний аналіз і перспективний прогноз;
— визначення особливостей правових засобів, елементного складу правової системи, за допомогою якого держава справляє необхідний нормативний вплив на суспільні відносини (закріплення, регулювання, охорона, захист тощо);
— обґрунтування висновку про визначальне місце в правовій системі об’єктивного права як нормативного утворення, що виступає в суспільному житті у вигляді ідеологічно несуперечливої і послідовної підсистеми норм, принципів, інститутів та галузей;
— визначення державно-правового змісту правової системи, який характеризує такі моменти: а) які природні права і обов’язки і якою мірою закріплює і гарантує позитивне законодавство; б) які нові правові можливості людини, що виникли в результаті розвитку науки, культури, зростання добробуту суспільства, закріпила держава в нормативно-правових актах; в) які правові пільги та правові обмеження встановлює держава для представників певного прошарку, класу, нації, етнічної групи;
— доведення, що демократія як головна риса розвинутих сучасних держав відіграє основну роль в розвитку та функціонуванні правової системи, яка в свою чергу слугує поглибленню та розширенню демократії. Правова система обмежує і пов’язує державну владу, поглиблює людський вимір права і держави, стає підґрунтям єдиного, незалежного правосуддя;
— визначення необхідності подолання однобічного підходу до розуміння правової системи без врахування її особистісного виміру, здійснення аналізу особистісного підходу, який дозволяє усвідомити, що саме особа є представником інтересів певних соціумів, установ, юридичних осіб, особистих інтересів;
— дослідження ефективності правової системи залежно від соціальної організації суспільства, його економічних, духовних, соціальних, політичних засад. Обгрунтовується положення про органічну залежність соціально-правових парадигм розвитку суспільства від міри впливу на нього соціальної політики як одного з важливих генераторів життєдіяльності суспільства;
— розкриття культурологічного, ціннісного виміру правової системи, яка, дякуючи своїм гуманістичним якостям, ідеалам, психологічній аурі активно впливає на формування справедливих установок у людей, сприяє встановленню нормативно стабільних взаємовідносин у суспільстві;
— аналіз природи кризового стану правової системи України, який обумовлений розпадом попереднього правового простору, відторгненням минулої системи життєдіяльності і організації правопорядку, незавершеністю державно-правових реформ, невідповідністю певних елементів правової системи один одному;
— розкриття характеру подальшого розвитку ідей про поступове і послідовне зближення природно-правових і державно-правових начал в правовій системі, що відбувається із зростанням загальної культури, нового праворозуміння, реалізації морально-гуманістичних суспільних ідеалів, олюднення держави і права;
— обґрунтування необхідності розуміння правової системи як багатоманітної, динамічної системи, що є “стрижневим” виміром правового життя суспільства і людини з їх розгорнутими горизонтальними та вертикальними зв’язками, зовнішнім впливом та внутрішніми процесами, що відображають єдність економічної, політичної, соціальної, державно-правової сфер, процеси взаємодії держави і права;
— доведення евристичності нової досліджуваної парадигми, що розглядає соціальну державу і право як закономірну трансформацію правової держави, не тільки як певний синтез координаційно-управлінської діяльності державно-правових інститутів, але і як зростання соціальності держави у взаємодії з спільнотами людей, великими соціальними групами, особистостями і політичними об’єднаннями;
— з’ясування положення про відносну єдність різних правових сімей, про можливість використання їх основних понять, інститутів, принципів в процесі розвитку і функціонування правової системи сучасної України;
— доказ, що правова система України належить до самостійного типу правової культури, що поєднується з рисами і ознаками романо-германської правової системи. Вона відображає також специфіку національно-етичних вимірів правової інфраструктури, особливості національно-правового менталітету.
Теоретичне та практичне значення отриманих результатів. Здобуті автором результати, сформульовані теоретичні положення та практичні пропозиції мають наукове та прикладне значення.
Матеріали дисертації покликані сприяти подальшому творчому розвитку концептуальних засад дослідження правової системи в умовах державно-правового реформування, її місця і ролі в соціальному середовищі, шляхів подальшого її розвитку і вдосконалення, всебічного обґрунтування і врахування особливостей національної правової системи, її параметрів, структури, складових елементів, функцій.
Вони можуть бути використані:
— у науково-дослідницькій роботі: для визначення сучасних методологічних підходів до дослідження державно-правових явищ, їх оцінки та прогнозування, оновлення вітчизняного правознавства у напрямку наближення до найбільш вагомих загальновизнаних досягнень європейської та світової юридичної та соціологічної думки, для поглибленого вивчення таких теоретичних проблем, як співвідношення правового життя і правової системи, правових засобів, правової діяльності, правових відносин і юридичного процесу, стабільності і динамічності правової системи, визначення критеріїв її ефективності, трансформації правової системи правової держави в правову систему соціально-правової держави, зростання соціокультурного впливу правової системи тощо;
— у вдосконаленні законодавства: результати дисертації можуть слугувати вирішенню проблем у сфері державно-правових реформ, зокрема вироблення нормативних актів щодо розвитку, вдосконалення структури і функцій правової системи, здійснення заходів, спрямованих на посилення її соціальної ефективності; активізації процесу інтеграції України у світову та європейську правові системи;
— у освітянській діяльності: при розробці загальнодержавних стандартів підготовки юристів, при формуванні навчальних планів і програм фахової підготовки спеціалістів у галузі права, при підготовці та викладанні навчальних курсів з теорії держави та права, історії держави і права зарубіжних країн, при розробці спецкурсу "Правові системи сучасності" для магістрів та аспірантів.
Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана у відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Основні положення дисертаційної роботи доповідалися здобувачем на всеукраїнських та міжнародних науково-практичних конференціях: “Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність” (м. Київ, 1997 р.), “Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики” (м. Київ, 1999 р.), “Конституційне будівництво в Україні: теорія та практика” (м. Ужгород, 2000 р.), “Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації державно-правових систем” (м. Київ, 2000 р.), “Парламентаризм в Україні: теорія та практика” (м. Київ, 2001 р.), "Становлення і розвиток правової системи України" (м. Київ, 2002 р.).
Основні теоретичні положення дисертації викладені у публікаціях, серед яких: монографія “Правова система: проблеми теорії” (2002 р.), брошура "Правова система і держава в Україні" (2002 р.), 8 розділів у колективних монографіях та 12 статей.
Матеріали дисертаційного дослідження використані при підготовці Програми курсу “Історія держави і права зарубіжних країн” (м. Київ, 2001 р.) для читання лекцій в Київському університеті права, а також для підготовки та читання ряду спецкурсів, зокрема “Правові системи сучасності”.
Особистий внесок дисертанта. Отримано результати у процесі аналізу, осмислення та узагальнення наукової літератури, актів чинного законодавства, праць вчених-юристів, юридичної практики.
В дисертації використані результати власних досліджень автора. Для аргументації окремих положень роботи залучається доробок інших вчених, на що обов'язково робиться посилання.
Структура роботи обумовлена метою та завданням дослідження.
Відповідно до об'єкта та предмета дисертаційного дослідження, дисертаційна робота загальним обсягом 378 сторінок складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (391 найменування, 48 стор.).

bibliography

В И С Н О В К И

Проведений у дисертації теоретичний аналіз дозволяє зробити деякі найбільш загальні висновки, сформулювати узагальнені теоретико-методологічні положення і практичні рекомендації, що заслуговують на пріоритетну увагу, виокремити актуальні проблеми, на дослідженні яких доцільно зосередити зусилля фахівців різних галузей наукового знання. Основні з них такі:
Підтвердження покладеної в основу дослідження гіпотези про природу правової системи як складного, багатогранного, структурного, соціального, феномену, що забезпечує правовий характер владно-державних приписів лише за умови відповідності їх волі й інтересам народу, легітимності влади, ідеологічним і моральним основам суспільства, внутрішнім закономірностям права.
В дисертації з’ясоване значення нового праворозуміння для розвитку і формування правової системи, яке базується на визначенні права як всезагальної необхідної форми і рівної міри свободи індивіда.
При регулятивному визначенні права як міри належного особливу роль відіграють морально-етичні категорії: рівності, свободи, справедливості. Деякі науковці слушно зауважують, що при такому регулятивному визначенні права доцільно вдатися до порівняння правової системи з “царством” втіленої свободи, рівності і справедливості.
Держава перетворює ідеї належного необхідного, що існують у суспільстві та претендують стати правовими нормами, на відповідні регулятори, які шляхом схвалення суспільством стають власне правом, загальновизнаними нормами, що забезпечені примусовими вимогами.
В дисертації визначені і систематизовані основні теоретико-методологічні та концептуальні підходи до аналізу правової системи: 1) системний, що вивчає сукупність взаємозв’язків та взаємодій, що виникають всередині правової системи, розглядає правову систему як форму організації, що здатна адаптуватися до соціальних змін, забезпечити пошук оптимальних політико-правових рішень; 2) ціннісно-нормативний, який на відміну від першого виходить з урахування культурно-історичного, духовного змісту правової системи, що грунтується на ідеалах свободи, рівності, справедливості, соціальності тощо.
Арсенал наукових методів, засобів, інструментів правознавства, що використовувався в дисертації, містить філософські, загальнонаукові, спеціальні методи дослідження змісту, структури, функцій правової системи, правової діяльності і правових відносин, правової культури, рівня правосвідомості, забезпечення єдності об’єктивного і суб’єктивного права. Це дозволяє досліджувати правову систему як інституціональну, цілісну якість, що відрізняється від рис та якостей компонентів правової системи, проаналізувати структурно-функціональну та соціокультурну залежність, механізм життя правової системи в його багатогранності та багатоманітності.
В дисертації доведено, що поняття правової системи означає набагато більше, ніж просто явище, що формально підпадає під ознаки будь-якої системи. Отже, правова система розглядається в єдності всіх її компонентів, не як механічна сума складових, а нова, важлива соціально-політична, теоретична, ідеологічна якість, не властива окремим її частинам.
У цьому зв’язку в дисертації розглядається співвідношення категорій “правове життя”, “правова дійсність”, “правова система”. В роботі визначаються основні блоки зв’язків, які розкривають сутність та зміст правової системи: по-перше, системний блок генетичних зв’язків зі всіма іншими елементами суспільної системи, з економічною, політичною, культурною системами, які власне і обумовлюють місце і роль особи в суспільстві і державі; по-друге, це зв’язки і взаємозалежність всередині самої правової системи (системні блоки зв’язків, що відображають її організаційні основи, компоненти тощо); по-третє, зворотні зв’язки правової системи зі всією суспільною системою, які розкривають організаційні і регулятивні можливості правової системи, її роль в розвитку правового прогресу, досягнення оптимальної єдності, стабільності та динамізму в громадсько-політичному житті.
В дисертації визначена сутність правової системи України як феномену, що базується на конституційних положеннях, вироблених на основі концепції природних прав, політичного плюралізму, пріоритету прав людини, відповідальності держави перед особою, інтеграційному забезпеченні політико-правових процесів у реалізації завдань суспільства, пов’язаних зі співробітництвом та консенсусом.
Правова система виступає складовою нормативно упорядкованої частини правового життя — процесу виробництва та відтворення правових відносин, що виникають між людьми з приводу задоволення тих чи інших інтересів. Правове життя — це безперервний процес діяльності численних індивідів, що спрямовують свої суспільні зусилля на вирішення юридично значущих завдань з допомогою системи правових засобів. Таким чином, правове життя є по суті правовою діяльністю індивідів та їх груп, політико-правових структур суспільства в ім’я досягнення цілей, обумовлених їх інтересами.
Правова система — це об’єктивне, історично закономірне правове явище, яке включає в себе взаємопов’язані, взаємообумовлені і взаємодіючі компоненти: право і втілююче його законодавство, юридичні установи, юридичну практику, суб’єктивні права і обов’язки, правову діяльність і правовідносини, правосвідомість і культуру, правову ідеологію та ін. Подолання вузьконормативного розуміння права як сукупності норм, встановлених чи санкціонованих державою, забезпечує дослідження співвідношення природно-правового і державно-правового начал у правовій системі як узгодження інтересів індивідів та суспільства.
Природно-правове начало відображає витоки правової системи як невід’ємної якості людського буття. В ньому закладена та міра свободи, обумовлена природою і людським спілкуванням, яка необхідна для нормального існування людини. У цьому зв’язку розкривається сутність і значення комплексу природних прав і обов’язків — право на життя, власність, особисту незалежність, обов’язок не посягати на життя, власність, свободу іншої людини.
Державно-правовий зміст правової системи характеризують такі моменти: а) які природні права і обов’язки і якою мірою закріплює і гарантує позитивне законодавство; б) які нові правові можливості людини, що виникли в результаті розвитку науки, культури, зростання добробуту суспільства, закріпила держава в нормативно-правових актах; в) які правові пільги та правові обмеження встановлює держава для представників певного прошарку, класу, нації, етнічної групи.
Між зазначеними вище двома началами існує певне протиріччя, яке долається залежно від рівня розвитку економіки, політики, культури суспільства, від того, наскільки повно враховані законодавством природно-правові начала, воля народу в правотворчій діяльності. Від цього ж залежить характеристика правової системи як справедливої чи несправедливої, демократичної чи антидемократичної.
В якості однієї з основних тенденцій сучасного розвитку правової системи визначається поступове і послідовне зближення природно-правових і державно-правових начал, що відбувається із зростанням загальної культури, нового праворозуміння, реалізації морально-гуманістичних суспільних ідеалів, олюднення держави і права.
В дисертації онтологічний аналіз правової системи доповнюється особистісним підходом. Саме особа є представником певних соціумів, установ, юридичних осіб. Одне з ключових завдань сучасних реформ в Україні полягає в тому, щоб людина стала центром всієї життєдіяльності суспільства, вищою соціальною цінністю. Демократичність правової системи значною мірою обумовлена тим, яке місце в ній займає особа, яка роль відводиться їй, як захищаються її інтереси, життя, здоров’я, честь і гідність, якими правами вона наділяється, які гарантії цих прав.
В дисертації досліджувалася роль і місце системи права, значення систематизації законодавства, шляхи удосконалення структури законодавства, процесів підготовки і прийняття законів, створення дієвих механізмів їх реалізації, вдосконалення юридичної техніки, відображення національною правовою системою найкращих досягнень своєї країни і всього людства.
В розвиткові і функціонуванні правової системи особливу роль відіграють принципи права, що забезпечують її гуманізм, демократизм, соціальність, упорядкованість і послідовність функціонування всіх елементів правової системи. Принципи правової системи розкривають взаємовідносини і взаємозв’язки правових засобів, форм і інших її елементів, співвідношення правової діяльності і правовідносин, правотворчості і правореалізації.
Сутність правової системи реалізується в її основних функціях — інтегративній, регулятивній, комунікативній, охоронній. Досліджується функціонування правової системи, її дія в соціальній системі, шляхи і форми впливу на суспільне середовище. Функції правової системи розглядаються в трьох основних формах: інформаційній, орієнтаційній, праворегулятивній. В дисертації визначається зміст та взаємодія цих форм.
Важливою функцією правової системи є інтеграція суспільства, створення необхідних умов для взаємодії різних елементів його структури, подолання суперечностей в суспільстві. Функціонування правової системи спрямоване на правову соціалізацію, за допомогою якої формується правова свідомість індивіда та його включення в роботу конкретних соціальних та правових механізмів, завдяки чому відбувається відтворення правової системи шляхом залучення членів суспільства до правової діяльності.
В дисертації визначена роль правової діяльності в забезпеченні цілісності і динамізму правової системи, координації її функцій.
Правова система при цьому визначає процесуально-процедурний порядок правової діяльності, здійснення законних прав, свобод і обов’язків учасників суспільних відносин. В дисертації відмічається, що досліджувані проблеми правової діяльності, її взаємодії з правовими відносинами в нашій літературі приділяється недостатня увага, хоча усвідомлення взаємозв’язку статичного і динамічного аспектів правової системи неможливе без глибокого виявлення сутності цих проблем.
Юридичний процес — це комплексна система правових порядків (форм) діяльності суб’єктів права. Правомірна юридична діяльність неможлива поза процесуальними рамками. До структурних елементів процесуальних форм належать: процесуальний режим, процесуальне провадження, процесуальні стадії.
В процесі дисертаційного аналізу досліджене питання про регулятивну роль в правовій системі активних форм правосвідомості як виразника її сутності, орієнтира в правотворчій і правозастосовчій діяльності, суттєвого критерію при тлумаченні права і подоланні прогалин у ньому. Правосвідомість забезпечує стабільність, динамізм і дієвість правової системи, її соціальну орієнтованість і визначеність. В цьому зв’язку проаналізоване значення правосвідомості і правової культури для функціонування правової системи як досягнутого рівня розвитку регулятивних якостей права, правових цінностей, тих особливостей права, які належать до духовної культури, до правового прогресу і визначають стан законності, законодавства, правової діяльності. Ціннісні орієнтації правової культури покликані забезпечити реалізацію принципів демократії, справедливості, свободи, рівності тощо. Щодо правової діяльності і правової поведінки правова свідомість первинна, вона є визначальним фактором, оскільки в своїй діяльності люди керуються певними ідеями, концепціями, поглядами, почуттями.
Особливого значення набуває проблема набуття державними службовцями відповідних правових знань, умінь, навичок, необхідних для здійснення своїх функцій.
Дисертант розглядає співвідношення між термінами "правова культура" і "культура правової діяльності". Остання визначається як обумовлена соціально-економічними і політичними чинниками якість, стан функціонування правової системи, що знаходить вираз в рівні розвитку юридичної активності, ступені гарантованості державою свободи поведінки особи в єдності з її відповідальністю перед суспільством. Правова культура є продуктом культури правової діяльності, в процесі якої реалізуються і відтворюються культурні цінності. Функціонування правової культури невіддільне від розвитку інших видів культури — політичної, моральної, етичної тощо. Культура правової діяльності передбачає розвиток правового мислення — інтелектуальну діяльність. Ця культура є одночасно наукою, мистецтвом і практичною діяльністю. Культура правової діяльності визначає єдність правових цінностей та норм, правових інститутів та установ, правової свідомості та поведінки.
Саме культура правової діяльності, як важливий компонент правової системи, забезпечує якість поєднання соціальних та юридичних елементів, що дають життєву силу і ефективність нормативним формам права, реалізації законодавства і функціонуванню правової системи. Однобічне юридико-позитивне розуміння права характеризується позбавленням його духовних начал або надання їм другорядної ролі.
В сучасних умовах суттєвого значення набуває дослідження інноваційно-акмеологічного характеру культури правової діяльності. Акмеологія як наука розглядає закономірності, умови та чинники, що забезпечують високий рівень досягнень у певних галузях діяльності (педагогіка, медицина, юриспруденція, управління тощо). Для акмеології є важливим вирішення питання про процес морального становлення особи, вплив моралі на стійкість сформованих здібностей, в тому числі професійних, на стан їх реалізації, досягнення вершин професіоналізму. Інноваційно-акмеологічна культура — це важлива характеристика розвитку і самореалізації, діяльності і спілкування особистостей. Вона синтезує всі складові загальної і професіональної культури.
Культура правової діяльності залежить від моральної культури спеціаліста, його здатності до узагальненого вибору моделей, мети, засобів здійснення поведінки. Моральна культура юриста — це своєрідна школа його професіоналізму та мистецтва.
Успіх модернізації правової системи прямо залежить від реалізації соціального потенціалу держави, яка покликана керуватися основоположним конституційним принципом — “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави” (ст. 3 Конституції України). В дисертації доведена евристичність нової досліджуваної парадигми, що розглядає соціальну державу і право як закономірну трансформацію правової держави не тільки як певний синтез координаційно-управлінської діяльності державно-правових інститутів, але і як зростання соціальності держави у взаємодії з спільнотами людей, великими соціальними групами, особистостями і політичними об’єднаннями.
Врахування соціального фактора — це вирішення проблеми реалізації демократичного, гуманістичного потенціалу Української державності, що забезпечується дією всієї сукупності правових і самоорганізуючих механізмів суспільства. Формування таких механізмів на основі доцільного балансу між традиціями та інноваціями, регулюванням та дерегулюванням суспільних відносин покликане забезпечити прогрес і цілісність Українського суспільства у його соціокультурному різномаїтті, спрямуванні до громадянського суспільства. При цьому враховується, що створення правової держави стало важливим кроком у розмежуванні свободи індивіда і суспільства. Разом з тим класична ліберальна філософсько-правова думка, зосереджуючи свої зусилля переважно на аргументації існування прав та свобод за умови визнання держави їх основним осередком та вмістилищем, з огляду на сучасну науку не приділяла достатньої уваги розгляду проблем соціальних гарантій прав і свобод людини, необхідність вирішення якої вимагає сучасна суспільно-політична практика. Вже в ХІХ ст. все більш виявляються негативні наслідки реалізації ідей крайнього індивідуалізму, все більш загострюються суперечності в суспільстві, що могли б призвести до соціального вибуху і виходити за рамки права. В цих умовах виникає соціальний лібералізм, який обгрунтовує позитивне розуміння свободи, що означає обов’язок держави забезпечити розвиток соціально орієнтованої економіки, сприяти послабленню соціальних нерівностей, випливає ідея соціальної держави, яка спрямована на подолання взаємного відчуження особи і держави, держави і суспільства, упорядкування суспільних відносин на основі принципу соціальної справедливості і солідаризму, громадянського миру та національної злагоди. Теорія і практика соціальної держави є конструктивною відповіддю на недосконалість правової держави в її класичному ліберальному варіанті. Соціальна держава — це новий етап розвитку правової держави, вона діє в певному правовому просторі, не обмежуючи свободу особи, не позбавляючи її відповідальності. В цій державі об’єднуються правові і соціальні принципи. В умовах розвитку демократичної, соціально-правової держави зростає соціальна спрямованість правової системи як засобу формування і реалізації інтересів суб’єктів шляхом закріплення певних цілей, норм тощо. Правова система поступово перетворюється в один з важливих засобів забезпечення оптимальної єдності політичної та соціальної стабільності, балансу між особистісним та суспільним, між демократичними інститутами та сильною державною владою, плануванням та ринком, приватною та державною власністю, економічною ефективністю та соціальною справедливістю. Основним напрямком правового регулювання в цих умовах є закріплення і охорона нових суспільних відносин, забезпечення справедливих умов і засобів існування індивіда, реалізація і правовий захист життєво важливих потреб і інтересів людей, соціальних спільнот.
Суттєвою особливістю правової системи соціально-правової держави є розвиток прав “другого покоління” і їх взаємодія з правами “першого покоління”. Одночасно з формуванням соціально-правової держави виникає і розвивається соціальне право, формується адекватна правова система. На сучасному етапі розвитку загальносоціального (природного) права і юридико-соціального права спостерігається процес їх діалектичного зближення. Він посилюється тому, що юридичне право все більше набуває ознак моральності, які є основою загальносоціального права. Дисертант підтримує позицію тих науковців, які не вважають соціальні права людини вторинними щодо її політичних та громадянських прав. Соціальне право є основою взаємодії між соціальною державою і ринковою економікою. Воно сприяє утвердженню в суспільстві соціальної справедливості, без втілення в життя якої неможливий новий розвиток суспільства, свободи, задоволення потреб і інтересів людини, створення умов для соціальної безпеки, формування і розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки.
Тлумачення позитивного права лише як наслідків діяльності держави, пропозиції щодо відокремлення позитивного права від економічних свобод, пов’язування їх реалізації лише із станом економіки може в конкретно-історичних умовах дискредитувати соціальний характер держави, проголошений Конституцією України. Держава зобов’язана не тільки проголосити обсяг і характер прав і обов’язків особи, а й гарантувати можливість їх реального здійснення. В цьому зв’язку в дисертації розглядається співвідношення між загальними і конкретними правовідносинами. Наукове вирішення цього питання надасть нових можливостей розвиткові теорії права. Правовідносини виступають не тільки у вигляді повністю індивідуалізованих зв’язків, але і у вигляді станів, що відображають становище даної особи щодо інших осіб, суспільства, держави. Не існують права і обов’язки поза правовідносинами, а правовідносини — поза правами та обов’язками.
Важливою метою і умовою реформування Українського суспільства є розвиток демократичної, соціально-правової держави і відповідної правової системи, що забезпечить становлення України як високорозвинутої цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, дозволить їй стати впливовою силою у світі та Європі. Завданням державно-правових реформ є створення дієвих механізмів охорони і захисту прав і свобод людини, систематизація і вдосконалення законодавства, зміцнення начал громадянського суспільства, державно-правової системи, вдосконалення практики правореалізації і контролю за виконанням законів тощо.
Процес зближення правових систем України і Заходу передбачає взаємну гармонізацію законодавства, новий етап взаємообумовленості міжнародного і національного права, коли в останнє імплементуються принципи і норми міжнародного права.
Вихід із сучасного кризового стану вітчизняної економіки полягає в соціальній переорієнтації економічної політики. В умовах реформування соціальних відносин в напрямку соціально орієнтованої ринкової економіки слід змінювати методи правового регулювання: від використання здебільшого імперативних, владних методів до методів диспозитивних. Потребує перегляду діюче законодавство, подолання протиріч в ньому, вдосконалення законодавчої техніки, досягнення оптимального балансу спеціалізації і уніфікації законодавчого масиву. Важливим напрямком соціального спрямування системи права України є подолання ізольованості внутрішніх форм права — його галузей і інститутів.
Актуальною проблемою є визначення шляхів розвитку нашого суспільства, меж втручання держави в економіку і соціальну сферу тощо. Ці заходи повинні створити реальні умови для зміцнення соціальної безпеки громадян, реалізації конституційного принципу людського виміру політики і права. Суттєва роль у здійсненні цих процесів належить правовій системі, її складовим: системі права, новим правовідносинам як формі творчої правової діяльності, яка освячена розвинутою правосвідомістю та правовою культурою.
Особливого значення набуває удосконалення правового регулювання форм власності, управління державним та недержавним сектором економіки.
Сучасна правова система України має базуватися не лише на традиційних засадах юридичного позитивізму, який тлумачить право винятково як продукт вольових дій та рішень вищих суб’єктів державної влади, а на праворозумінні як міри свободи рівних суб’єктів, на принципі верховенства права.
Законодавча діяльність має грунтуватися на об’єктивних потребах суспільного життя, на досягненнях теоретичної правової думки, узагальненої практики, на застосуванні досвіду вітчизняної та зарубіжної правотворчості. Реформування правової системи, зміцнення законності та правопорядку потребує здійснення системи заходів, серед яких — приведення законодавства у відповідність з Конституцією України, забезпечення його стабільності, дієве вдосконалення системи захисту прав і свобод людини і громадянина, наближення законодавства України до Європейського Союзу, реформування органів юстиції, судових інстанцій, державних установ тощо.
В сучасних умовах багато конституційних норм не використовується у повному обсязі, частина соціально-економічних та культурних прав людини і громадянина перетворена на гасла, деякі з них не мають механізмів реалізації. Це дискредитує Конституцію, підриває довіру до держави, є фактором, що породжує нігілізм громадян. Існують значні невикористані резерви, що можуть бути спрямовані на реалізацію пріоритетів соціальної політики і права. Великого значення в цьому зв’язку набуває розвиток необхідної нормативно-правової бази, механізму реалізації прав людини і громадянина, посилення відповідальності суб'єктів права, обмеження впливу олігархічних структур, активна протидія їх зрощуванню з державним апаратом. Слід мати на увазі, що криміногенні прояви є негативним явищем не лише для соціально-правової держави та громадянського суспільства, а й для будь-якої демократичної системи врядування.
Поглиблення соціальної спрямованості правової системи України нерозривно пов’язане з соціокультурними чинниками, із зростанням правової культури та правової свободи особистості та всього суспільства, подолання гіперіндивідуалізму, підвищення рівня соціальної і правової етики.
В дисертації ефективність правової системи розглядається як міра (ступінь) її активного позитивного впливу на суспільні відносини, на діяльність і поведінку суб’єктів права, на досягнення балансу між стабільністю і динамізмом правових відносин.
Ефективність функціонування правової системи закладена в наявних у суспільстві адекватних інтеграційно-правових механізмах, самодіяльності певних суб’єктів права, що забезпечує реалізацію їх власних внутрішніх і зовнішніх можливостей відповідно до мети та інтересів. Зроблено висновок, що ефективність правової системи безпосередньо залежить від соціальної організації суспільства, його економічних, духовних і політичних засад. Обгрунтовано унікальну роль соціальної сфери у формуванні та функціонуванні правової системи, її вплив на реалізацію сутності людини, закладення підвалин суверенності і свободи для її подальшого розвитку як громадянина і суб’єкта всіх видів суспільної активності, розв’язання суперечностей між дією об’єктивних чинників і цілевизначеною діяльністю, між людиною як соціальною істотою і державою як політичним утворенням.
З’ясоване положення про відносну єдність різних правових сімей, про можливість використання їх основних понять, інститутів, принципів в процесі розвитку і функціонування правової системи сучасної України. Ця система належить до самостійного типу правової культури, що поєднується з рисами і ознаками романо-германської правової системи. Вона відображає також специфіку національно-етичних вимірів правової інфраструктури, особливості національно-правового менталітету.
З тим, як національні правосистеми стають все більш відкритими одна для одної, створюються умови для вдосконалення законодавства у всіх сферах життєдіяльності суспільства і, передусім, в галузі прав і свобод людини, їх гарантій.
В дисертації визначено умови і фактори, що сприяють політичній і соціально-правовій стабілізації України: курс на створення демократичної, соціально-правової держави, плюралістичного громадянського суспільства, попередження крайньої поляризації соціально-політичних сил на основі розробки, дотримання і застосування певних норм і правил поведінки суб’єктів політики і права, розвитку системи соціального партнерства на основі балансу інтересів сторін, правової регламентації соціально-політичних процесів, підтримання правових відносин, що склалися, чутливого реагування на певні несприятливі зміни в поведінці суб’єктів шляхом використання як методів переконання, так і засобів примусового характеру. Визначальною тенденцією розвитку правової системи соціально-правової держави є поступове перетворення права з інструмента державної влади в самостійну високозначущу силу, носія вищих начал, основоположних цінностей цивілізації, в самостійний потужний регулятивно-охоронний фактор, що затверджує начала гуманізму і демократії, збагачення позитивного права природно-правовими ідеями і цінностями.
В сучасних умовах переходу і соціального орієнтування ринкової економіки, формування демократичної, соціально-правової держави значно зростає роль соціокультурних і наукових факторів функціонування правової системи. Вони покликані сприяти комплексному впливу всіх елементів правової системи на основні сторони суспільного життя.
Теоретична і практична роль наукового обгрунтування дослідження полягає в тому, що воно дозволяє одержати й використати інформацію про вплив різних факторів на правові явища, про ступінь необхідності в суспільстві певних правових інститутів і можливості їх функціонування, про тенденції розвитку правових явищ і принципів, про оптимальні шляхи досягнення цілей, що поставлені перед правовою системою.
Для підвищення ефективності функціонування правової системи необхідно враховувати масштаби і тенденції розвитку суб’єктивних і об’єктивних процесів, факторів, обставин.
В дисертації аналізується роль правової науки в забезпеченні оптимізації законодавчого процесу, спрощення процедури проходження законопроектів у парламенті, посилення ролі комітетів і фракцій Верховної Ради України у законотворчому процесі тощо. Теоретичне обгрунтування правових актів, що приймаються, врахування наукових даних і досягнень науки — основа правотворчої діяльності.
В сучасних умовах особливого значення набуває розробка проблеми взаємозв’язку та взаємодії правової та соціальної держави, розвитку механізму правового регулювання соціальної сфери, взаємодії індивідуального і соціального, приватного і публічного інтересів тощо. Саме соціально-правова державність має потенційну здатність до забезпечення прогресивного розвитку суспільства.
Перед юридичною наукою поставлене завдання — дати пояснення, чому не завжди досягається очікувана ефективність закону. Дослідження свідчить, що це залежить від ряду факторів — від недосконалості самої правової системи, економічних, соціальних, соціокультурних, особистісних умов і впливів. Розвиток соціально-правової держави, реформування правової системи вимагають проведення ефективних заходів щодо розвитку юридичної освіти в Україні. Відсутність її державних стандартів, системи підготовки викладачів-юристів, невизначеність критеріїв ефективності юридичної освіти — подолання цих недоліків потребує вдосконалення системи юридичної освіти, підвищення кваліфікації та перепідготовки юридичних кадрів.
Результати проведеного дослідження можуть застосовуватися на практиці як безпосередньо, так і опосередковано. В першому випадку можливо використовувати запропоновані висновки для кращої організації правової сфери суспільного життя, розвитку ефективності правової системи України. В другому — використання одержаних знань в теоретико-методологічному аспекті, тобто в якості засобів вироблення нових знань, розвитку теорії і методології права, поглиблення процесу нового праворозуміння, підготовки кадрів.
Даним дослідженням не вичерпані всі аспекти проблеми. Потребують подальшого поглибленого вивчення питання змісту, функцій, структури правової системи, взаємодії правової діяльності та правовідносин, співвідношення правової культури та культури правової діяльності, вплив правової системи на реалізацію прав і свобод особи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Кухарчук Г.В. Некоторые теоретико-методологические вопросы исследования понятия правовой системы // Правоведение. – 1998. – № 2. – С. 46–50; Методологические проблемы правоведения / Под ред. М. Марченко. – М., 1998; Тиунова Л.Б. Системные связи правовой действительности: методология и теория. – СПб., 1991. – С. 50–61; Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К., 1999. – С. 7–58.
2. Рене Давид. Основные правовые системы современности. – М., 1998. — 496 с.
3. Оніщенко Н.М. Загальна характеристика правової системи // Правова держава. — 2000. — № 11. — С. 62—72.
4. Попов И.М. Системный подход в социологии и проблема ценностей // Вопросы философии. – 1968. – № 5; Блауберг И.В., Юдин Е.Г. Становление и сущность системного подхода. – М., 1973. – С. 241–242; Маркарян Э.С. Вопросы системного исследования общества. – М., 1972; Афанасьев В.Г. Системность и общество. – М., 1980. – С. 25; Тюхтин В.С. Системно-структурный подход к специфике философского знания // Вопросы философии. – 1968. – № 11. – С. 48; Карташов В. Система систем. Очерки общей теории и методологии. – М., 1995. — 325 с.
5. Берталанфи А.Л. Общая теория систем: обзор проблем и результатов // Системные исследования. Ежегодник. – М., 1969. – С. 325.
6. Садовский В.Н. Основания общей теории систем. – М., 1974. – С. 73.
7. Блауберг И.В., Юдин Э.Г. Философские проблемы исследования систем и структур // Вопросы философии. – 1970. – № 5. – С. 68; Афанасьев В.Г. Системность и общество. – М., 1980. – С. 109.
8. Тиунова Л.Б. Системные связи правовой действительности: методология и теория. – СПб., 1991. – С. 9–10.
9. Афанасьев В.Г. Системность и общество. – М., 1980. – С. 32–36.
10. Там само. – С. 15, 17.
11. Клиланд Д., Кинг У. Системный анализ и целевое управление. – М., 1974. – С. 32–34.
12. Сетров М.И. Степень и высота организованности систем // Ежегодник. – М., 1969. – С. 165.
13. Там само. – С. 162.
14. Там само. – С. 163.
15. Шадраков В.Б. Проблема системогенеза профессиональной деятельности. – М., 1984. – С. 48.
16. Философский словарь. – М., 1983. – С. 610–611.
17. Див.: Международный порядок: политико-правовые аспекты. – М., 1986. – С. 199–203.
18. Карбонье Ж. Юридическая социология / Пер. с франц. – М., 1986. – С. 276–277.
19. Денисов Д.А., Спиридонов Л.И. Абстрактное и конкретное в советском правоведении. – Л., 1987. – С. 67.
20. Явич Л.С. Сущность права. – Л., 1985. – С. 41.
21. Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов, 1987. – С. 30.
22. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К., 1999. – С. 16–28.
23. Малько А.В. Политическая и правовая жизнь России. – М., 2000. – С. 34–36.
24. Там само. – С. 39–40.
25. Алексеев С.С. Право. Азбука. Теория. Философия. Опыт комплексного исследования – М., 1999. – С. 47.
26. Малько А.В. Политическая и правовая жизнь России. – М., 2000. – С. 39–40.
27. Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов, 1987. – С. 10 та ін.
28. Рене Давид. Основные правовые системы современности. – М., 1988. — 496 с.
29. Карбонье Ж. Юридическая социология. – М., 1986. – С. 177.
30. Гегель Г. Соч. – М., 1978. – Т. І. – С. 227.
31. Явич Л.С. Сущность права. – Л., 1985. – С. 41.
32. Решетников Ф.М. Правовые системы стран мира. – М., 1993. — 255 с.; Синюков В.Н. Российская правовая система. – Саратов, 1994. — С. 121.
33. Фридмен Л. Введение в американское право. – М., 1992. – С. 78.
34. Тиунова Л.Б. Системные связи правовой действительности: Методология и теория. – СПб., 1991. – С. 53.
35. Погорілко В., Малишко А. Правова система – система права – система законодавства суверенної України // Право України. – 1993. – № 9—10. – С. 10.
36. Матузов Н.И., Малько А.В. Теория государства и права. – М., 1997. – С. 159.
37. Newton C.R. General Principles of Law. – London, 1977. – P. 28–101.
38. The Encyclopedia Britanica Micropedia. – Vol. 6. – P. 87–88.
39. Allan E. Farhsworth An introduction to the Legal System of the United States. – New-York, 1983. – P. 171.
40. Див.: Зайчук О.В. Правова система США. – К., 1992. – С. 6–17.
41. Coulding M.P. Philosophy of Law. – New-Jersey, 1975. – P. II.
42. Там само.
43. The Sociology of Law: A Social Structural Perspectives // Ed. by W.Evans NV, 1980. – P. 377.
44. Lawrence M. Fridmen. American Law. – New-York, 1984. – P. 4–8.
45. Зайчук О.В. Правова система США. – К., 1992. – С. 13.
46. Карбонье Ж. Юридическая социология. – М., 1986. – С. 176–177.
47. Danish Law: A General Survey. Ed. By H. Cameltohf – Hansen, Denmark, 1982. – P. 5.
48. The Effect of Islame Lagislation on Grime Prevention inandi Arabia. – Rome, 1980.
49. Матузов Н.И., Малько А.В. Теория государства и права. – М., 1997. – С. 198.
50. Явич Л.С. Сущность права. – Л., 1985. – С. 41.
51. Алексеев С.С., Архипов С.М., Корельский В.М., Мушин В.М., Перевалов В.Д. Теория государства и права. – М., 1997. – С. 463.
52. Алексеев С.С. Государство и право. – М., 1996. – С. 411.
53. Правовая система социализма. Понятие, структура, социальные связи / Под ред. А.М. Васильева. – М., 1986. – Т. І. – С. 54 та ін.
54. Конституційне право України. – К., 1999. – С. 192–232.
55. Матузов Н.И. Правовая система и личность. – М., 1987. – С. 45 та ін. В радянський період дослідження правового статусу проводили М. Вітрук, Г. Мальцев, М. Матузов, М. Орзих, П. Рабінович, А. Заєць та ін.
56. Права человека. – М., 1999. – С. 45–60.
57. Методологические проблемы правоведения. – М., 1994. — 176 с.; Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К., 1999. – С. 7–58.
58. Козюбра М.И. Социальное право и общественное сознание. – К., 1979. – С. 32.
59. Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. – М., 1958. — 187 с.; Стальгевич А.Х. Некоторые вопросы теории социалистических правовых отношений // Советское государство и право. – 1957. – № 12.
60. Нерсесянц В.С. Философия права. – М., 1999. — 288 с.
61. Алексеев С.С. Право и методологические подходы к исследованию // Вопросы философии. – 1983. – № 3. – С. 119.
62. Явич Л.С. Сущность права. – Л., 1985. – С. 10.
63. Нерсесянц В.С. Философия права. – М., 1999. – С. 79–80.
64. Там само. – С. 83–84.
65. Нерсесянц В.С. Право: многообразие определений и единство понятий // Советское государство и право. – 1983. – № 10. – С. 26.
66. Нерсесянц В.С. Право – математика сво