МАС-МЕДІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ОРІЄНТИРІВ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір наукової теми, її актуальність, визначено зв'язок із науковою програмою Інституту  журналістики, окреслено мету, основні завдання, об’єкт і предмет дослідження, хронологічні межі, названо використані наукові методи, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення  одержаних результатів і запропонованих висновків, зазначено особистий внесок здобувача в розроблення даної теми, показано апробацію результатів дослідження, дано перелік публікацій і структуру дисертації.

Розділ 1. «Політичне структурування нового світопорядку та місце України в ньому» складається з трьох підрозділів. У ньому досліджується історіографія проблеми. Основним об'єктом даного дослідження є діяльність українських ЗМІ та їхня ефективність в інформуванні населення з питань ЄАІ України як модерної частини геополітичної проблематики, що в свою чергу є сегментом глобалізаційних процесів. У зв'язку з цим з'ясовано, як глобалізація змінює геополітичну парадигму України, як на ґрунті соціальної і політичної інтеграції формувалася європейська інтеграція та ЄАІ.

Україні, що на початку 1990-х рр. приступила до вироблення внутрішньої політики, водночас потрібно було самостійно формувати зовнішню політику. Розпад радянської системи, об'єднання Німеччини, нетривалий перехід до однополюсного світу і нове повернення до кількох центрів впливу надало нового акценту геополітичній ситуації в Європі. Перші контакти України з  НАТО почалися у 1991 р. Три роки тривав період співпраці без конкретних зобов'язань. У той час Україну сприймали в Європі і світі через призму Російської Федерації, тобто як країну, що й надалі перебувала під впливом спадкоємця радянської імперії. А той факт, що до правління великою державою прийшли колишні компартійні керівники, в очах західних медіа та політиків створював враження радянізованої політично і неринкової економічно країни, долею якої вони й не поспішали перейматися. Наприкінці 1990-х рр. ситуація почала змінюватися на користь України.

Наступною подією, що вплинула на формування світопорядку по-новому була американська трагедія 11 вересня 2001 р. Вона викликала не лише співчуття, але й хвилю антиамериканізму.

Проблемам політичного структурування світопорядку та місця України в ньому приділяли увагу українські й зарубіжні дослідники, чиї праці проаналізовано в цьому розділі, – З. Бжезинський, А. Гальчинський, Е. Тодд, Т. Возняк, С. Гантінгтон, З. Когут, Л. Шкляр, М. Михальченко. У дискусійному плані подано заперечення С. Гантінгтонові щодо його зауважень про поділ України. 

У підрозділі 1.1. «Діалектика інтеграційних процесів як передумова об'єднання європейської спільноти» простежено філософсько-історичні витоки інтеграції взагалі, політичні ідеали об’єднання за Дж. Г. Себайном і Т. Л. Торсоном. З погляду історичного часу приділено увагу творам Арістотеля, Ж.-Ж. Руссо, коментарям Е. Арбластера щодо основ демократії, зазначених Періклом, суперечці Н. Боббіо з теорією Руссо про прірву між демократичними ідеалами і реальною демократією. Зауважено,  як А. де Токвіль у праці «Про демократію в Америці» інтеграційні процеси розглядав на тлі того, що згодом назвуть ознакою глобалізації – інформаційного об'єднання людей. Сучасне розуміння інтеграції набуло розвитку в  дослідженнях Ф. Броделя, З. Бжезинського, П. Ван Хама, У. Бека, Ф. Фукуями та інших. Політичний енциклопедичний словник дає  визначення політичної інтеграції (від лат. integratio – відновлення, об'єднання у ціле) як сукупність політичних процесів, спрямованих на консолідацію, злиття суспільних, політичних, військових, економічних структур або етносів у рамках однієї держави чи кількох держав з метою протидії деструктивним внутрішнім і зовнішнім чинникам. Як приклад однієї із форм політичної інтеграції у словнику наведено  військово-політичну інтеграцію, внаслідок якої було створено Північноатлантичну оборонну організацію – НАТО. У даній роботі із проаналізованих визначень  ЄАІ України подано найоб'єктивніше.

Розуміючи, що ЄАІ – процес, який взаємопов'язаний із глобалізаційними викликами і відбувається на тлі геополітичних змін, то, природно, з'ясовується розуміння глобалізації, та які геополітичні реалії впливають на неї. А також, які можливості є в української держави, щоб реалізувати державну політику, що має достатню правову основу, орієнтовану на європейську структуру безпеки.

З цього приводу не має підстав недовіряти фахівцям Національного інституту стратегічних досліджень, у монографії яких зазначено, що «приєднання до НАТО гарантує Україні зміцнення її державного суверенітету, збереження незалежності і територіальної цілісності, оскільки ні сам Альянс, ні його члени не зазіхають  на ці базові національні інтереси».

У підрозділі 1.2. «Глобалізація та її вплив на процеси євроатлантичної інтеграції» дано аналіз найновіших філософських поглядів на глобалізацію, її вплив на журналістику. Розглянуто праці авторів, які вивчали не лише природу глобалізації, а й її вплив на держави та як вона межує з геополітичними інтересами. Теорії Д. Гелда і Е. Мак-Грю, М. Платнера, публіцистичне тлумачення проблеми глобалізації Т. Фрідменом, оптимістичні сентенції Ф. Фукуями, глобальна економічна архітектура Дж. Стігліца  є дотичними до розв’язання дисертаційного завдання. Українські ЗМІ часто коментують ЄАІ та перспективи співпраці України з Альянсом у питаннях міжнародної безпеки. Загальносвітова дискусія точиться навколо питання, чому глобалізація більше не вважається рушієм миру і прогресу за теорією Р. Куглера.

Підрозділ 1.3. «Геополітичні зміни як каталізатор євроатлантичної інтеграції» охоплює аналіз питань співробітництва Україна – НАТО у світлі геополітичних процесів, що настали після розвалу СРСР та Варшавського договору. З’ясовано, як українські мас-медіа висвітлюють позицію РФ, США стосовно української орієнтації на вступ до Альянсу, причини ускладнення стосунків США і ЄС через розрив у військовому потенціалі, проблеми транснаціональної солідарності  в глобалізованому світі. 

Розділ 2. «Роль мас-медіа на шляху України до НАТО в контексті глобалізаційних викликів» складається з трьох підрозділів. Підрозділ 2.1. «Вектори української зовнішньої політики у напрямі євроатлантичного співробітництва» присвячено вивченню і узагальненню процесу мас-медійного забезпечення  політичних орієнтирів України в контексті ЄАІ. Внаслідок порівняння того, як змінювалася роль мас-медіа у висвітлюванні  ЄАІ України з 1997 до 2008 рр., було виокремлено форми і методи журналістської діяльності щодо НАТО. Ця частина дослідження теоретично спиралася на численні наукові праці викладачів Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка, факультетів міжнародних відносин, журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка – М. Василенка, О. Гриценко, Д. Дуцик, М. Житарюка, В. Іванова, М. Мальського, О. Мелещенка, Б. Потятиника, А. Чічановського, В. Шкляра, а також враховувалися критерії взаємодії комунікації та інформації – Дж. Гола, функції публіцистики – критичної і маніпулятивної при виробленні поняття «громадська думка» – Ю. Габермаса, «використання впливу чужоземних ЗМІ на внутрішню політику країни» за Е. Тофлером, тематично-настановчу роль медіа у  теорії М. Мак-Комбса і Д. Шоу. У 1998 р. «День» провів «круглий стіл», де йшлося про якість висвітлювання натовської тематики в медіа. Відзначався провінціалізм дискусій  та відсутність аналітичних публікацій.

З’ясовуючи формування  якісної медійної складової політичної проблематики співпраці Україна – НАТО, було запропоновано власну періодизацію співпраці з Альянсом на основі попередніх досліджень. За результатами оприлюднених соціологічних досліджень встановлено, що найпослідовніше та, за висловом фахівців, неупереджено і об'єктивно досліджують «думку народу», щодо ставлення до Альянсу соціологи  Українського  центру економічних і політичних досліджень  ім. О. Разумкова, фонду «Демократичні ініціативи». 

Медійні акценти балканської кризи показали поверховість, а подекуди і незнання української та європейської історії. Внаслідок аналітичного опрацювання публікацій «Дня», «Дзеркала тижня», «України молодої», часопису «Національна безпека і оборона» постала цілісна картина пресових дискусій щодо ЄАІ, а також про розширення НАТО.

Підрозділ 2.2.  «Українські ЗМІ про нову архітектуру безпеки в Європі» дає підстави стверджувати, що «День» і «Дзеркало тижня» не замикаються в оцінці геополітичної ситуації та змін в європейській архітектурі безпеки лише на думці українських експертів – Ю. Щербака, І. Лосєва, В. Горбуліна, О. Пахльовської,       О. Забужко, але завдяки проекту «Синдикат» друкують статті Дж. Стігліца, У. Еко, Ф. Фукуями, З. Бжезинського, Дж. Робертсона, Х. Солани, Г. Кіссінджера та інших.

Українські медіа відгукуються на те, як євроатлантичну зорієнтованість України подають видання РФ. Автори досліджень місця України у російських геополітичних концепціях  вважають, що ідеї О. Дугіна, К. Затуліна, А. Міграняна не лише некоректні, а й становлять загрозу інформаційній безпеці України.

У підрозділі 2.3. «Празький і Стамбульський саміти: медіатизація українських політичних орієнтирів» було використано системно-порівняльний аналіз публікацій українських якісних медіа щодо відсутності одностайності серед української влади відносно того, як далеко йти у розвитку контактів з НАТО. Встановлено, що у повідомленнях ЗМІ, починаючи з 2002 р., частіше звучать натяки на необхідність загальнонаціональної інформаційно-роз’яснювальної програми про те, що таке НАТО. Внутріполітичні скандали та падіння авторитету Л. Кучми позначилося на українських очікуваннях від Празького саміту. Про це йшлося в багатьох публікаціях.  Аналіз прийнятого на саміті рамкового документа «План дій Україна – НАТО» дає змогу зробити висновок про прозорість і наближеність його до українських реалій.

У цьому підрозділі зроблено висновки щодо порівняльної характеристики публікацій з Празького саміту в українських та італійських ЗМІ. Преса відображала  намагання Києва добитися, щоб на саміті у Стамбулі НАТО подала Україні сигнал про перехід до Плану дій щодо членства. Проте представники Альянсу, посилаючись на недемократичні тенденції, які розвиваються в Україні, негативно поставилися до такої можливості. Зарубіжна преса і частково опозиційна українська у звітах про Стамбульський саміт писали про те, з якою силою керівництво НАТО і лідери країн-учасниць закликали Л. Кучму дотримуватися демократичних норм у внутрішній політиці та під час проведення виборів. А поради Президентові не йти на третій термін і цивілізовано передати владу після проведення чесних виборів заступник глави АП трактував журналістам на брифінгу як втручання у внутрішні справи.

Події, що розгорталися навколо виборів 21 листопада та після них, значно вплинули на погляди за кордоном стосовно дальшого шляху України.  Заголовки в пресі були промовистими і відображали зміст матеріалів: «НАТО розчароване виборами в Україні», «Місія ПА НАТО вважає вибори Президента України недемократичними», «НАТО не вірить в поголовне голосування за Януковича, Северінсен погрожує санкціями», «НАТО просить переглянути результати виборів, ЄС допоможе визнати вибір українців», «Генсек НАТО закликає українську владу поважати волю народу», «Генсек НАТО: криза в Україні викликана проблемами демократії», «НАТО закликає Україну зберегти територіальну цілісність», «НАТО нагадує Росії про право українців обирати Президента», «НАТО і Росія виступили за вільні вибори в Україні», «НАТО вітає наближення виборів президента України до міжнародних стандартів демократії». Зокрема, в останньому матеріалі цитується повідомлення розповсюджене Центром інформації та документації НАТО в Україні з посиланням на заяву генерального секретаря Альянсу Я. де Хоопа Схеффера, в якому говориться: «ми готові співпрацювати з новим українським керівництвом з метою подальшого поглиблення нашого партнерства». А проведення демократичних виборів «вплине на політичні відносини між Україною і НАТО. Наша основна мета – допомогти Україні в реалізації її євроатлантичних прагнень і сприяти стабільності в регіоні – залишається незмінною».

Зміст Розділу 3. «Відносини Україна – НАТО: сприйняття у політичній комунікації» присвячено аналізу зміні політичної риторики стосовно Альянсу після президентських виборів 2004 року та проблемам інформування населення про діяльність Альянсу. Спонтанні дії українських євроатлантистів свідчили про те, що в черговий раз Україна, попри заяви, не зможе технологічно використати свій геостратегічний шанс. На підставі аналізу публікацій було зроблено висновок, що емоційний заряд Помаранчевої революції  не міг перетворитися на реально нове ставлення до Української держави з боку євроатлантичних структур. Особливості публікацій показують, що інтенсифікований діалог, наданий Україні у Вільнюсі, – це нова форма співпраці, оскільки з боку країн Альянсу не було єдності щодо підвищення формату співпраці. Натовські публікації 2005–2006 рр. у «Дні», «Дзеркалі тижня» часто невіддільні від проблем внутрішньої політики в державі – міжпартійної боротьби: опозиційний блок «Не Так!» ініціює референдум щодо вступу в НАТО на тлі досить низької підтримки цієї ідеї населенням. Мас-медіа почали обговорення позаблокового статусу України. Від експертів прозвучала порада – забезпечити подолання розбіжностей  між керівниками держави у питаннях  євроатлантичного курсу держави.

В концептуальному аспекті тематика даного дослідження відображає діяльність ЗМІ щодо стану інформування громадян про Альянс. На основі аналізу газетних публікацій і соціологічних даних вдалося узагальнити особливості та вплив публікацій на підтримку євроатлантичного курсу держави. Вивчення динаміки соціологічних опитувань показало стан реалізації урядового плану інформування населення, виявило чинники, які впливають на формування думки про Альянс в українському суспільстві. Показано роль якісних медіа у цьому процесі. Вивчати  проблематику ЄАІ через призму медіа є важливим, але малодослідженим завданням.

Упродовж 1997–2007 рр. специфіка співпраці Україна – НАТО змінювалася. Відповідно до інтенсивності співробітництва та якості інформації про цей процес, змінювалася і громадська думка щодо Альянсу та потреби вступу до організації. У публікаціях Інституту євроатлантичного співробітництва наведено результати соціологічних опитувань, здійснюваних кількома науковими центрами. У 1995 р. «за» вступ до НАТО висловилися 27% опитаних, у 1996 р. – 36%, у 1997 р. – 38%, у 2000 р. – 34%, у 2002 р. – 32%.  Число тих, хто «проти» зросло з 21%  у 1997 р. до 32% у 2002 р. 

Кількість противників вступу України в НАТО зростала і в період передвиборчих кампаній у 2002–2007 рр. Про це свідчать численні соціологічні дослідження. Про це – в підрозділі 3.1. – «Нові тенденції медіа та зміна політичної риторики стосовно відносин Україна – НАТО після президентських виборів 2004 року».

Підрозділ 3.2. «Проблеми інформування населення про діяльність Альянсу: національна домінанта у позиції ЗМІ» вміщує матеріали дослідження, що стосуються взаємозалежності інформування населення із формуванням громадської думки.

У 2007 р. ситуація з інформуванням української громадськості щодо НАТО  повторила попередні невдалі роки. Через наближення позачергових парламентських виборів національно-демократичні сили всіляко уникали теми НАТО, щоб не відлякати недостатньо поінформований електорат. Мало кому із журналістів (переважно – це журналісти-міжнародники) вдавалося подати проблематику співпраці Україна – НАТО у фаховому незаангажованому руслі – глибинно проаналізувати ситуацію, враховуючи геополітичні інтереси України та наслідки її співпраці з цією організацією, а також показати роль і місце України в системі європейської та світової колективної безпеки.

Приведено приклади із досліджень Р. Войтович, Т. Брежнєвої, В. Мінаєвої щодо систематизації основних причин, які перешкоджають позитивному сприйняттю українцями євроатлантичного вибору. Результати Бухарестського саміту подано через власні спостереження події.

Доведено, що національна домінанта у позиції інформування населення щодо діяльності Альянсу, пріоритетність питань безпеки держави присутня у державних ЗМІ. Але її патріотичне спрямування можуть розмити два чинники: надмірна пропаганда ідей лівих та опозиційних фракцій у Верховній Раді України, непрофесійність журналістів.