НЕСПРОМОЖНІСТЬ ТА БАНКРУТСТВО У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовується актуальність дисертаційного дослідження, висвітлюються ступінь вивчення теми, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, завдання, об'єкт і предмет дослідження, характеризуються методи, теоретичне, нормативне та емпіричне підґрунтя дисертаційної роботи, зазначаються наукова новизна, наукове і практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дисертації та публікації.

у Розділі 1 «Огляд літератури та вибір напрямків дослідження» проаналізовано основні наукові праці, в яких висвітлювались поняття, сутність та правова природа інституту неспроможності (банкрутства).

Багато відомих юристів і економістів у своїх публікаціях торкаються теми банкрутства: В.В. Вітрянський, П.Д. Баренбой, B.C. Бєлих, С.Г. Бєляєв, Є.А. Васильєв, М.І. Тітов, В.В. Джунь, Р.Г. Афанасьєв, А.М. Бірюков та ін. Це свідчить про те, що тема банкрутства зацікавила досить велике коло учасників цивільного обороту.

На особливу увагу заслуговують праці українських фахівців: М.І. Тітова «Банкрутство: матеріально-правові та процесуальні аспекти», М.І. Тітова «Матеріально-правові та процесуальні аспекти визнання господарюючих суб’єктів банкрутами», В.В. Джунь «Інститут неспроможності: світовий досвід розвитку і особливості становлення в Україні», О.М. Бірюкова «Інститут неспроможності: порівняльно-правовий аналіз», П.Д. Пригузи «Проблеми теорії і практики конкурсного права в Україні: неспроможність та банкрутство», а також дисертації Р.Г. Афанасьєва «Проблеми правового регулювання банкрутства за законодавством України», О.М. Бірюкова «Порівняльно-правовий аналіз інституту неспроможності у законодавстві України та деяких іноземних країн», В.А. Малиги «Правове забезпечення санації та мінімізації негативних наслідків банкрутства», В.В. Радзивілюк «Санація як судова процедура банкрутства: порівняльно-правове дослідження». Відзначені дослідження присвячені вивченню процесуально-правових аспектів інституту
банкрутства, порівняльному аналізу з правовими системами зарубіжних країн, детальному дослідженню правових проблем санації.

Основну увагу автори звернули на питання вдосконалення законодавства, що регулює провадження у справах про неспроможність та банкрутство. Як правильно зазначає В.В. Джунь у дисертації на здобуття наукового ступеню доктора юридичних наук, загалом проведені наукові дослідження за цією темою відзначаються пануванням нормативістського підходу до пізнання природи права банкрутства. Що стосується наукового дослідження правової природи відносин неспроможності та банкрутства, то їх найбільш повно здійснили Б.М. Поляков та В.В. Джунь.

При всій важливості процедури фінансового оздоровлення підприємства (санації) і розробки програм заходів щодо виводу суб’єкта з банкрутства існує ціла низка невирішених у науці питань. Це стосується, насамперед, таких ключових для даної сфери категорій, як фінансова криза, неспроможність, неплатоспроможність, банкрутство, а також правова регламентація процедури фінансового оздоровлення.

Ці проблеми знайшли відображення в працях таких авторів (економістів, представників фінансової науки і фінансового менеджменту, юристів), як Л.П. Бєлих, А.З. Бобильова, Л.Т. Гіляровська, Л.І. Єгорова, М.К. Іванов, К.В. Ільїн, С.А. Кареліна, В.В. Корольов, Н.П. Любушин, Т.К. Мартишина, Р.А. Попов, М.В. Телюкіна та ін.

Проведений аналіз наукових праць дозволив дійти висновку про те, що протягом тривалого часу відсутність систематизації в дослідженні інституту неспроможності (банкрутства), важливість внесення ясності в теоретичні розробки з проблем неспроможності (банкрутства) юридичних і фізичних осіб в Україні, нагальна потреба їх вирішення з метою правозастосування є предметом активного обговорення в колах учених-юристів і практиків. Дослідження встановлених проблем помітно впливає на визначення місця і ролі інституту неспроможності (банкрутства) в цивільному праві, господарському процесі й в економіці країни.

У Розділі 2 «Теоретичні проблеми регулювання відносин неспроможності та банкрутства в цивільному праві», який складається з трьох підрозділів, досліджено історичні передумови виникнення та формування неспроможності (банкрутства) в цивільному праві, особливості правового регулювання відносин неспроможності (банкрутства), поняття, правова природа, класифікація категорій «неспроможність» і «банкрутство» у теорії цивільного права.

у підрозділі 2.1 «Історичні передумови виникнення та формування неспроможності (банкрутства) в цивільному праві» визначені та досліджені історичні умови, в яких виник та розвивається інститут неспроможності (банкрутства).

Визначено, що основа генезису інституту неспроможності (банкрутства) – звернення стягнення на майно боржника за наявності ознаки недостатності його для задоволення вимог усіх кредиторів. Встановлено, що у римському праві було сформовано досить прозору і зрозумілу конструкцію звернення стягнення на майно боржника, сутність якої полягала у розпродажі майна боржника (спочатку оптовому, а потім роздрібному) кредиторами чи спеціально затвердженим чиновником, що дуже успішно працювала, доки у період Римської імперії до законодавства Юстиніана не було внесено низку змін, які перетворили конкурсний процес на довгу реабілітаційну процедуру.

Із XVI століття найбільший розвиток конкурсне право одержало у Франції, Німеччині, Англії, де були прийняті спеціальні законодавчі акти про неспроможність. Споконвічно маючи кримінальну спрямованість, установлюючи покарання для банкрута аж до страти, поступово вони стали переважно регламентувати майнові наслідки неспроможності, поширюватися на осіб, які займалися торгівлею і промислами.

Законодавство щодо конкурсного права європейських країн ХІХ століття поділяється на дві групи – французьку і німецьку. Загальна засада, покладена в основу законодавства французької групи, полягає в тому, що неспроможність не поширюється на осіб неторгового класу, у зв’язку з чим конкурсні правила містяться у торгових кодексах. Країни німецького конкурсного права в ХІХ столітті не є численними, але їх законодавство поступово впливало й на законодавство інших держав (Австрія, Угорщина, Нідерланди, Сербія, Швеція, Норвегія, Данія, Швейцарія).

В Україні до 1992 року процедура банкрутства не застосовувалася. Тільки з початком ринкових перетворень у вітчизняне законодавство стали впроваджуватися необхідні механізми.

У підрозділі 2.2 «Неспроможність та банкрутство: правове регулювання, формування нормативної бази» проаналізовано основні положення сучасного законодавства, що регулює питання неспроможності (банкрутства).

Ціла низка законів України регламентувала процедуру відшкодування вимог кредиторів до неплатоспроможних боржників через процедуру банкрутства. Закон України «Про банкрутство» 1992 року був одним із перших у СНД, що регулював подібні відносини. Даний Закон став першим законодавчим актом, який регулював наслідки неспроможності суб'єктів господарювання в Україні, що містив деякі загальні положення конкурсного права та в комплексі з нормами ГПК України створював умови для становлення конкурсного процесу. Цей Закон мав прокредиторський характер. Іншими словами, його завдання полягало у спонуканні боржника будь-якими шляхами розрахуватися з кредиторами. Це був перший крок у становленні інституту неспроможності (банкрутства) в національному законодавстві.

У сучасному українському законодавстві інститут неспроможності (банкрутства) одержав правове закріплення в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 року (в редакції від 30 червня 1999 р.), главі 23 Господарського кодексу України та ст. 53 Цивільного кодексу України. Особливості провадження у справах про банкрутство банків регулюються Законом України «Про банки і банківську діяльність», а порядок продажу майна банкрута регулюється також з урахуванням вимог законів України «Про приватизацію державного майна» і «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 22 грудня 2011 року №4212-VI було викладено у новій редакції зазначений Закон, який набере чинності з 18 січня 2013 року.

Своєрідність чинного Закону про банкрутство полягає в тому, що він має пріоритет перед іншими законами, зокрема Цивільним, Господарським, Цивільно-процесуальним та Господарсько-процесуальним кодексами.

У підрозділі 2.3 «Категорії «неспроможність» і «банкрутство» у теорії цивільного права: поняття, правова природа, класифікація» досліджений категоріальний апарат інституту неспроможності (банкрутства) у теорії цивільного права, визначено правову природу та здійснено класифікацію «неспроможності» та «банкрутства».

У підрозділі відзначається, що на практиці для позначення одного і того самого явища застосовуються два терміни: «неспроможність» і «банкрутство». Заміщення одного терміна іншим відбулося під впливом законодавства і судової практики англомовних країн, де ці терміни вживаються як омоніми. У даний час питання про тотожність понять «неспроможність» і «банкрутство» носить дискусійний характер. З позиції законодавця поняття «неспроможність» і «банкрутство» – синоніми. Однак, вважаємо, це не зовсім удалий підхід законодавця до вживання даних термінів.

На думку автора, такий методологічний підхід повинен базуватися на економічній природі явищ «неспроможності» та «банкрутства», що визначає і застосування їх на практиці. Суть підходу полягає в такому: з одного боку, явище неспроможності (банкрутства) варто розглядати як економічну категорію, з іншого боку – як інститут ринкового господарства, що становить предмет правового регулювання. Причому інституціональні характеристики роблять акцент на основних складових – це критерії й ознаки неспроможності, склад зобов'язань і їх розмір, прийняті як основи для визнання боржника банкрутом.

Здійснені дослідження переконують, що з метою управління банкрутством доцільно чітко поділяти поняття «неспроможність» і «банкрутство» та використовувати їх для характеристики фінансово-економічного і юридичного стану боржників.

У даній роботі застосовується подвійний термін – неспроможність (банкрутство). Встановлюється, що «неспроможність» має цивільно –правовий характер і є засвідченою судом абсолютною неплатоспроможністю боржника, «банкрутство» – визнаною господарським судом неспроможністю боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. І критерій неплатоспроможності є ключовим для визначення процедури банкрутства, що застосовується до боржника при розгляді господарським судом справи про банкрутство.

Встановлено, що специфіка правового регулювання відносин, пов'язаних з неспроможністю (банкрутством), законодавство про неспроможність знаходять своє відображення у взаємодії приватноправових і публічно-правових інтересів, приватноправових і публічно-правових засобів.

Комплексний характер властивий не тільки законодавству, але й інституту неспроможності (банкрутства), що відрізняється цілісністю предмету і методу правового регулювання. Правовідношенням неспроможності варто вважати правовідношення, що складається між боржником і його кредиторами, яке і є результатом приватноправового регулювання.

Розділ 3 «Правовий статус суб’єктів неспроможності (банкрутства)» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню правового статусу основних суб’єктів неспроможності (банкрутства): боржника, кредитора та арбітражного керуючого. Досліджується суб’єктний склад і правове становище окремих суб’єктів неспроможності (банкрутства).

У підрозділі 3.1 «Правовий статус боржника як суб'єкта неспроможності (банкрутства)» досліджені основні питання участі боржника у відносинах неспроможності (банкрутства). Встановлено, що боржник є суб'єктом, статус якого визначається подвійно: з одного боку, як суб'єкта, щодо якого здійснюються заходи конкурсу, з іншого – як суб'єкта, що має право (і зобов'язаний) за певних умов звернутися в суд із заявою про порушення провадження у справі про неспроможність (банкрутство). Боржником є юридична особа та фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності, щодо якого порушено провадження у справі про банкрутство, а банкрут – це боржник, що перебуває в процесі ліквідації.

Згідно із ст. 1 нової редакції Закону про банкрутство, боржником визнається суб’єкт підприємницької діяльності (юридична особа або фізична особа-підприємець), неспроможний виконати протягом трьох місяців свої грошові зобов’язання після настання встановленого строку їх виконання, які підтверджені судовим рішенням, що набрало чинності, та постановою про відкриття виконавчого провадження, якщо інше не передбачено цим Законом. Окрему увагу у зазначеному Законі звертається на те, що фізична
особа-підприємець є боржником лише за зобов’язаннями, які виникли в неї у зв’язку із здійсненням підприємницької діяльності.

Цивільно-правовий статус боржника у конкурсних відносинах визначається не тільки і не стільки тим, чи є він фізичною або юридичною особою, а певними характеристиками, що дозволяють виділити дві найбільш загальні категорії – звичайні боржники (щодо яких немає необхідності розробляти особливі правила, застосовувані в конкурсних відносинах) і боржники особливих (окремих) категорій (для яких особливі конкурсні правила необхідні для досягнення цілей порушення провадження у справі про неспроможність (банкрутство).

Підрозділ 3.2 «Правовий статус кредитора як суб’єкта неспроможності (банкрутства)» присвячений дослідженню правового статусу кредитора у відносинах неспроможності (банкрутства), який визначається конкуренцією прав та інтересів різних суб'єктів конкурсних відносин.

Конкуренція прав кредиторів у разі недостатності майна боржника викликає потребу в спеціальному правовому регулюванні. Юридичний механізм інституту неспроможності ґрунтується на принципі конкурсу кредиторів. Ідея конкурсу кредиторів є ключовою для розуміння природи і призначення цього інституту, джерелом якого є неплатоспроможність боржника, тобто його нездатність виконати своє грошове зобов'язання. З метою уникнення можливості виникнення випадкових переваг або преференцій у окремих кредиторів, які першими звернулися з вимогами про стягнення боргу, в доктрині інституту неспроможності був розроблений механізм проведення конкурсу кредиторів. Оскільки визначальною функцією цього інституту є справедливе і по можливості повне задоволення вимог усієї сукупності кредиторів неплатоспроможного боржника, принцип конкурсу кредиторів через призму процесуального механізму цього інституту знаходить висвітлення в принципі конкурсу вимог.

У законодавстві про банкрутство розкривається поняття кредитора, виходячи за рамки загального цивільно-правового розуміння. Згідно зі ст.10 Закону про банкрутство, правом порушення справи про банкрутство наділений кредитор, розмір безспірних грошових вимог якого до боржника - суб'єкта підприємницької діяльності, становить суму не менше ніж триста мінімальних розмірів заробітних плат, які не погашені протягом трьох місяців.

Статус кредиторів може бути визначений залежно від різних критеріїв: характер вимог до боржника, їх забезпеченість, час виникнення зобов'язання і соціальне значення інтересу, який захищається, визначеність розміру боргу, інших критеріїв). Становище кожного з кредиторів (чи певної групи кредиторів) істотно відрізняється, тому велике як теоретичне, так і практичне значення має
визначення особливостей статусу кредиторів. Закон про банкрутство в ред. від 2011 року прямо встановлює такі види кредиторів, як конкурсні кредитори, поточні кредитори, забезпечені кредитори.

У підрозділі 3.3 «Арбітражне управління при неспроможності (банкрутстві)» розглядаються питання реалізації арбітражного управління при неспроможності (банкрутстві). Встановлено, що в інституті банкрутства арбітражний керуючий відіграє істотну роль. Зовнішнє управління майном боржника здійснюється за допомогою арбітражного керуючого. У його повноваження входять заходи для відновлення платоспроможності підприємства-боржника і подальшого здійснення його діяльності. Арбітражний керуючий – це особа, що призначається господарським судом для здійснення (проведення) процедури банкрутства. Арбітражний керуючий – родове, узагальнене поняття. Згідно із ст. 1 Закону про банкрутство в ред. від 2011 року, арбітражний керуючий – фізична особа, призначена господарським судом у встановленому порядку у справі про банкрутство як розпорядник майна, керуючий санацією або ліквідатор з числа осіб, які отримали відповідне свідоцтво і внесені до Єдиного реєстру арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) України. На стадії розпорядження майном боржника повноваження з нагляду і контролю за управлінням і розпорядженням майном покладені на розпорядника майна, організацію санації здійснює керуючий санацією, організація ліквідації боржника, а також забезпечення задоволення визнаних судом вимог кредиторів покладена на ліквідатора. Закон встановлює особливі вимоги до кандидатури арбітражного керуючого.

У визначенні правового статусу арбітражного керуючого слід виходити з того, що він є суб'єктом різноманітних відносин, які мають різну галузеву природу. Звичайно, основними групами серед зазначених відносин є цивільно-правові та трудово-правові. У процедурі банкрутства наявне поступове розширення прав і обов'язків арбітражного керуючого від стадії розпорядження майном до ліквідації боржника. Основна функція арбітражного керуючого – забезпечити проведення тієї чи іншої процедури банкрутства.