ГОНЧАРНІ ШКОЛИ ОПІШНІ: ЗБЕРЕЖЕННЯ Й РОЗВИТОК ПРОФЕСІЙНИХ ЗНАНЬ І ТРАДИЦІЙ (1894–2000)



Название:
ГОНЧАРНІ ШКОЛИ ОПІШНІ: ЗБЕРЕЖЕННЯ Й РОЗВИТОК ПРОФЕСІЙНИХ ЗНАНЬ І ТРАДИЦІЙ (1894–2000)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність вибору теми, сформульовано мету й завдання роботи, об’єкт і предмет дослідження, визначено хронологічні рамки й територіальні межі, наукову новизну, практичне значення, подано дані про апробацію, структуру дисертації.

У першому розділі «Історіографія, джерела й методика дослідження» проаналізовано стан вивчення теми, джерела й методику дослідження проблеми. У підрозділі 1.1. «Історіографія проблеми» за змістом публікацій і за пов’язаними з ними подіями в політичному й економічному житті країни виділено чотири періоди. Перший період (1893–1918), умовно названо «земським». Йому притаманна публікація значної кількості звітів, статистичних відомостей, журналів, щорічників, постанов й матеріалів зібрань Полтавського губернського земства, які містять описові й статистичні матеріали де детально описано діяльність та її наслідки перших опішнянських гончарних шкіл. Серед них – звіт гласного Городнянських повітових земських зборів Чернігівської губернії П.Солонини «Гончарная учебная мастерская Полтавского земства» (1895), додаток до звіту Полтавської губернської земської управи «Образцовые мастерские Полтавского губернского земства: Приложение к отчету Полтавской губернской земской управы за 1895 год» (1896), «Естественно-исторический музей Полтавского губернского земства. Описание коллекций» (1899); «Отчеты по содержанию Опошнянского Гончарного Учебно-Показательного Пункта за 1912, 1913, 1914 гг.», «О мерах содействия гончарному промыслу в Опошне» (1918). У цей час з’явилися праці етнографа й статиста В.Василенка «Кустарный отдел на Опошнянской выставке» (1893), археолога і керамолога І.Зарецького «Гончарный промысел в Полтавской губернии» (1894), етнографа М.Русова «Ганчарство у селі Опошні, у Полтавщині» (1905) за якими прослідковано причини і наслідки діяльності Опішнянської зразкової гончарної начальної майстерні. Підсумком планомірної роботи Полтавського губернського земства стало ґрунтовне дослідження опішнянського гончарства, публікація значної кількості матеріалів про важливість підтримки гончарного промислу через передачу професійних знань у ремісничих майстернях і школах. Другий період (1919–1951) «кооператорський». Провідною темою тогочасних публікацій було кооперування кустарів (зокрема, гончарів Опішного), важлива роль в якому покладалася на ремісничі школи й майстерні. Це переважно матеріали інформативно-статистичного й публіцистичного характеру щодо діяльності гончарних шкіл Опішного. Серед них статті Г.Гавриленка (1926), геолога А.Розанова (1926), (?) Козиненка (1927), М.Леонтовича (1927), публікації в часописах «Промислова кооперація» (1922), «Вісник промислової та промислово-кредитової кооперації України» (1928), що висвітлювали діяльність гончарних шкіл Опішного передовсім як центрів продукування кераміки. В дослідженнях керамолога Я.Риженка (1930) та інженера-художника А.Соловйова (1931) подано оцінку значення Опішнянської керамічної промислової школи. Відсутність у 1932–1951 роках наукових публікацій, що стосуються досліджуваної теми, пов’язана зі складними суспільно-політичними процесами в державі та репресіями проти вчених. У тогочасних умовах існування, висвітленню проблем опанування знаннями з художніх промислів значення не надавалися, а внаслідок репресій було припинено діяльність когорти вчених, які вивчали цю проблематику. Третій, «мистецтвознавчий» період (1952–1982), вирізняється пожвавленням наукового інтересу мистецтвознавців до народного гончарства (Є.Дмитрієва (1952), Ю.Лащук (1963), Б.Бутник-Сіверський (1966), І.Сакович (1970)). Ю.Лащук у докторській дисертації «Українська народна кераміка ХІХ–ХХ ст.» (1969) уперше висловив думку про те, що в навчальному процесі гончарних шкіл і в практиці художніх промислів України мало місце доречне співвідношення традицій і новаторства. До вивчення стану гончарного шкільництва Опішного долучилися і вчені споріднених галузей наук. Аналізуючи стан опішнянського гончарства в статті «Завтрашній день опішнянської кераміки» (1968), філософ і керамолог Л.Сморж першим заявив про нагальну необхідність відкриття нового гончарного навчального закладу в Опішному. Четвертий період (1983–2011) названо «етнологічним». Він характеризується появою спеціалізованих досліджень (монографій, статей, дисертацій) з історії опішнянського гончарства, у яких простежено нові погляди на проблему гончарської освіти. Від 1986 року одним із провідних центрів дослідження даної проблематики став заснований О.Пошивайлом Музей гончарства в Опішному. На початку 1990-х років до вивчення гончарного шкільництва Опішного долучилися Р.Шмагало (1992), О.Клименко (1995). На початку ХХІ століття, під впливом діяльності Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному – наукових центрів, де вперше було започатковано системне дослідження гончарного шкільництва та його впливу на традиційне гончарство кінця ХІХ – початку ХХ століття, почали з’являтися статті, присвячені окремим аспектам передачі професійних гончарських знань (В.Міщанин, Л.Овчаренко).

У підрозділі 1.2. «Джерела» охарактеризовано комплекс польових, архівних, музейних, матеріалів, друкованих праць. Джерельну основу дослідження становлять польові матеріали, зібрані впродовж 2002–2010 років в Опішному та навколишніх населених пунктах (Малі Будища, Заїченці, Вільхове). Усього було опитано близько ста респондентів. Архівні матеріали з Державного архіву Полтавської області, Державного архіву Харківської області, Національного архіву українського гончарства Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (Київ) стали базовими для з’ясування участі державних органів влади в справі заснування та діяльності гончарних шкіл Опішного 1920-1930-х років. За земськими публікаціями було зібрано й проаналізовано матеріали про земські ініціативи та їх наслідки з організації передачі професійної гончарської майстерності в Опішному. Для обґрунтування результатів наукового дослідження суттєвим стало опрацювання фондових колекцій Національного музею українського народного декоративного мистецтва (Київ), Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (Львів), Полтавського краєзнавчого музею, Харківського історичного музею, Харківського художнього музею, приватних збірок. Зазначені групи джерел дозволили комплексно дослідити гончарні школи Опішного, відтворити їх діяльність, з’ясувати їх вплив на збереження й розвиток опішнянського гончарства.

У підрозділі 1.3. «Методологія й методи дослідження» визначено методологічну основу й методи дослідження. Відомості здобувалися в польових керамологічних й архівних експедиціях. Для цього широко застосовано просте й включене спостереження, опитування, інтерв’ю. Авторка послуговувалася розробленою О.Пошивайлом «Програмою-запитальником для дослідження традиційного гончарства та збирання етнографічних матеріалів». Для інтерпретації емпіричних матеріалів застосовано комплексний аналіз, порівняльно-історичний та історико-генетичний методи в просторовому й хронологічному вимірах, що дозволило вивчити загальні для всього досліджуваного періоду закономірності й особливості різних стадій етноісторичного буття гончарного осередку; простежити розвиток традиційних для гончарства етнічних стереотипів (технологічних, етнопедагогічних). Структурно-функціональний метод застосовано під час комплексного аналізу історичних і керамологічних матеріалів. Типологічний і статистичний методи покладено в основу опрацювання інформації про глиняні вироби. Також застосовано й інші методи дослідження: історико-реконструктивний, хронологічний, логіко-аналітичний, персоналістично-біографічний. Для досягнення мети дослідження авторка послуговувалася методикою керамологічних студій, ґрунтовно розробленою й апробованою відомими українськими дослідниками гончарства: І.Зарецьким, Є.Спаською, К.Матейко, Ю.Лащуком, О.Пошивайлом, О.Данченко, Р.Шмагало, І.Пошивайлом, О.Клименко, А.Колупаєвою, О.Слободяном, В.Гудаком, А.Щербанем, Л.Меткою, В.Міщанином, Л.Овчаренко та ін. У загальнотеоретичному плані, задля етнологічного осмислення проблематики дисертації використано узагальнюючі, концептуальні етнологічні й мистецтвознавчі дослідження Ф.Вовка, М.Сумцова, В.Щербаківського, С.Павлюка та інших учених.

Другий розділ – «Земські ініціативи та їх наслідки з організації передачі професійної гончарської майстерності в Опішному (1894–1924)», присвячений періоду, коли опішнянське гончарство переживало апогей свого розвитку, а проблеми успадкування гончарних традицій та передача професійних знань стали особливо актуальними, складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Діяльність Полтавського губернського земства щодо підтримки гончарного промислу Опішного (1894–1919)» – проаналізовано заходи діячів Полтавського губернського земства спрямовані на підтримку опішнянського гончарства, розповсюдження серед кустарів нових професійних знань через виставкову та інструкторську діяльність, організацію кустарного складу, роботу черепичного заводу, майстерні з виготовлення цегли й облицювальних плиток, гончарних шкіл, залучення в Опішне відомих мистців, технологів-керамістів. Зроблено висновок про те, що план земства поліпшити економічне становище гончарів не справдився, оскільки здійснювані задля цього заходи виявилися неефективними, хоча мали суттєве значення для появи інноваційного напрямку в оздобленні та формотворенні кераміки. В гончарстві Опішного відбулося поглиблення негативних тенденцій, серед яких земські діячі констатували зростання соціальної нерівності серед гончарів, зниження якості гончарної продукції, хижацьку експлуатацію покладів глини, подорожчання сировини, байдуже ставлення місцевих гончарів до освітніх ініціатив земства, посилення впливу скупників на формування цін на глиняну продукцію.

У підрозділі 2.2. «Традиційне гончарство Опішного до початку реалізації земських ініціатив» – охарактеризовано місцеве гончарство на основі комплексного дослідження, здійсненого Іваном Зарецьким за рік до відкриття першої опішнянської гончарної школи, влітку 1893 року. Саме тоді, коли в осередку прослідковувалися тенденції до занепаду гончарного промислу. Одним із земських заходів, що мав запобігти йому, і було відкриття в осередку гончарної майстерні. Подано відомості про кількість і спеціалізацію гончарів, способи видобування ними глини, підготовку її до роботи, основні гончарні пристрої та інструменти, асортимент продукції, технологію виготовлення і декорування, випалювання.

У підрозділі 2.3 «Опішнянська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства та її роль у розвитку місцевого кустарного гончарства (1894–1899)» – досліджено історію, матеріальну базу закладу, особливості навчального процесу і виробничої діяльності, контингент учнів і причини закриття. Створення Опішнянської зразкової гончарної навчальної майстерні було до певної міри експериментом діячів Полтавського губернського земства щодо можливості заснування в Опішному фаянсового виробництва. Але реалізувати цю ідею в кустарних умовах було неможливо. У роботі закладу виокремлено два періоди. Перший (червень 1894 – серпень 1896) характеризується тим, що майстри активно проводили експерименти, спрямовані на пошуки рецептів фаянсової маси та полив до неї; досліджували властивості місцевих глин, використовуючи переважно привізну сировину; намагалися виготовляти фаянсові вироби. В другий період (вересень 1896–1899) експерименти було націлено на використання місцевої сировини та на виробничу діяльність. Запроваджувані майстернею промислові технологічні процеси не були притаманними специфіці домашнього виробництва, а тому не прижилися в середовищі гончарів, тож не справили суттєвого впливу на народне гончарство. Експериментаторство призвело до припинення діяльності закладу. Наслідком функціонування навчальної майстерні було закладено основи для формування нового художнього напрямку в оздобленні гончарних виробів, започатковано гончарне шкільництво, яке в подальшому відіграло визначальну роль у збереженні й плідному розвитку опішнянського гончарства.

У підрозділі 2.4. «Гончарне шкільництво як один із визначальних засобів підтримки гончарства Опішного впродовж 1912–1924 років» – висвітлено діяльність Опішнянського гончарного навчально-показового пункту. Доведено, що заклад став одним із визначальних засобів підтримки гончарства Опішного, логічним продовженням земських ініціатив з його розвитку. В ньому було підготовлено когорту гончарів і малювальниць (Х.Сакун, Н.Оначко, А.Каша, М.Кришталь, М.Городнича, С.Горілей, І.Шкребела, І.Задорожний, М.Пругло, І.Сиваш, Г.Сень), які в подальшому відіграли провідну роль у гончарному житті Опішного. Учнів готували спочатку до кустарного виробництва, а в останній період існування закладу –до формування навичок колективної праці. Спочатку продукція пункту була далекою від народної. На заключному етапі діяльності вона наблизилася до традицій сформованих окремими опішнянськими гончарями (Ф.Чирвенком і О.Ночовником) впродовж першого десятиліття ХХ століття. В цілому діяльність Опішнянського гончарного навчально-показового пункту стала одним із визначальних засобів підтримки гончарства Опішного.

У третьому розділі «Передача професійних гончарських знань у 1925–2000 роках» проаналізовано гончарні школи Опішного 1925–2000 років та їх вплив на розвиток місцевого гончарства.

У підрозділі 3.1. «Гончарна освіта і опішнянське гончарне виробництво у 1925–1933 роках» – проаналізовано діяльність гончарних шкіл зазначеного періоду. Державна політика щодо кооперування кустарів, з метою підняття рівня їх технологічних знань, спричинила відкриття Опішнянської керамічної кустарно-промислової школи (1925–1926) й Опішнянської керамічної промислової школи (1927–1931). На основі майстерні, що діяла при Опішнянській керамічній промисловій школі, було створено артіль «Художній керамік» – перше промислове гончарне підприємство Опішного. Попередню гончарну школу було реорганізовано в Опішнянську керамічну школу ФЗУ (1931–1933). Головна мета їхньої діяльності була досягнута: вдалося налагодити навчально-виробничий процес, підготувати когорту спеціалістів. В Опішнянській керамічній промисловій школі унаслідок реалій тогочасної державної політики – курсу на кооперування гончарів і, відповідно, нищення кустарництва, поступово зосередилося виготовлення художньої кераміки осередку, вона стала центром популяризації ідеї кооперування кустарів. Випускники та працівники школи в подальшому відіграли важливу роль у формуванні стилістичних особливостей опішнянської кераміки й деяких інших українських гончарних осередків, використовуючи досвід, набутий під час навчання. В Опішнянській керамічній промисловій школі було запроваджено нові форми (куманці з зооморфними носиками й вухами, коряки) та декор (елементи станкового малярства, геометричні орнаменти) виробів. За період її функціонування передача професійних гончарських знань ускладнилася: учні отримували значну кількість теоретичних знань; було зроблено спробу наблизити навчання в гончарному навчальному закладі до місцевого народного; з’явилися нові форми учнівства: навчання в керамічній майстерні при школі, з початку 1930-х років – артілях, одночасно зі зменшенням ролі домашнього навчання

У підрозділі 3.2. «Розвиток гончарських традицій Опішного в Опішнянській школі майстрів художньої кераміки (1936–1941)» – вивчено передачу гончарних знань у найкращій за рівнем організації навчального процесу гончарній школі, зорієнтованій на підготовку кадрів для роботи в фабрично-заводських умовах. Школа відіграла значну роль у підготовці когорти керамістів (М.Назарчук, Т.Демченко, О.Селюченко та ін.), поширенні професійних знань у інших гончарних осередках колишнього СРСР. Випускники школи до 1970-х років «забезпечили» опішнянське гончарство висококваліфікованими гончарями і малювальницями, які відіграли визначальну роль у збереженні й розвитку традиційного формотворення та декорування глиняних виробів.

У підрозділі 3.3 «Успадкування професійної майстерності в умовах артільного й заводського гончарного виробництва (кінець 1941–1985)» – досліджено найдовший період в історії опішнянського гончарства бездіяльності гончарних шкіл. Передача професійних гончарських знань продовжувалася у формі учнівства в умовах артільного й заводського виробництв. Не отримуючи теоретичних знань, а лише практичні навички, більшість учнів стали ремісниками, відтворювачами шаблонів. Не підготували гідну зміну поколінню гончарів і малювальниць, вихованому гончарними школами Опішного та їхніми випускниками, і запроваджені в 1960–1970-х роках профорієнтаційне навчання та гурткова робота. В умовах промислового гончарного виробництва майстри переорієнтувалися на виконання норми, плану, продукція більшості з них поступово втратила мистецьку якість у формах і розписах. Найбільше ці негативні явища позначилися на опішнянській мальовці.

У підрозділі 3.4. «Гончарний навчальний заклад як фактор творчого поступу художнього промислу в 1986–2000 роках» – проаналізовано діяльність Опішнянської філії Решетилівського ХПТУ №28 (1986–2000). Головним наслідком її діяльності стала підготовка понад 100 гончарів та малювальниць. Приблизно третина з них зосталася працювати в промислі Роботи випускників сприяли поширенню в Опішному нетрадиційної кераміки, що було спричинено не лише вадами навчального процесу, але й економічно складними 1990-ми роками, кризою заводського гончарного виробництва Опішного.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины