РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ В УМОВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПРАВОВОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі дисертаційної роботи розкрито актуальність та стан наукової розробки теми дисертаційного дослідження, визначено мету, завдання, предмет і об’єкт дослідження. Також репрезентовано методологічну основу дослідження, обґрунтовано положення, що становлять наукову новизну, висвітлено теоретичне і практичне значення результатів роботи, наведено відомості про апробацію та публікацію основних результатів дослідження, структуру та загальний обсяг роботи.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження теми», який структурно складається з трьох підрозділів, визначено стан та методологічні засади дослідження розвитку законодавства в умовах європейської правової інтеграції, розкрито особливості становлення наукових досліджень європейської правової інтеграції у вітчизняній науці, природу та сутність явища європейської правової інтеграції.

У підрозділі 1.1. «Стан наукової розробки теми та методологічні основи дослідження» здійснено аналіз поглядів вітчизняних теоретиків права на проблему розвитку законодавства, в тому числі й у аспекті правової інтеграції з ЄС; встановлено особливості наукових досліджень проблематики узгодження законодавства України з правом ЄС на рівні галузевих наук, досліджень порівняльно-правового, загальнотеоретичного та філософсько-правового характеру; розкрито методологічні засади дослідження.

Виявлено проблемні питання розвитку законодавства у контексті європейської інтеграції, що вирішувались у рамках вітчизняної юридичної науки радянського та сучасного періодів її історичного розвитку.

Вітчизняна юридична наука за радянської доби розглядала проблематику розвитку національного законодавства в умовах міжнародного співробітництва та соціалістичної економічної інтеграції, яка виокремилась як: об’єкт наукового юридичного дослідження в межах науки міжнародного права та, частково, загальної теорії права; результат розвитку економічних відносин як у середині держави, так і на міжнародному рівні; особливий процес, що здійснюється відповідно до закріплених та визнаних засад офіційної ідеології в державі; результат впливу міжнародного права на зміст національного законодавства, опосередкований діяльністю держави; узгодження радянського законодавства з нормами міжнародного права в межах дії правового механізму соціалістичної економічної інтеграції способами уніфікації та зближення. Законодавство визначається як засіб виконання взятих на себе державою зобов’язань міжнародно-правового характеру.

Розв’язання проблеми розвитку законодавства України пов’язується із: вдосконаленням діяльності держави із забезпечення узгодженості актів законодавства України з актами ЄС; наданням внутрішньої узгодженості актам законодавства України та конкретизації норм міжнародного права на національному рівні; забезпеченням соціальної адекватності права, зміною сфери правового регулювання, внесенням змін до національного законодавства; зміною принципів правового регулювання, обумовленою переходом до принципів ринкової економіки та забезпечення соціальних і трудових прав працівників; узгодженням джерел права України та міжнародного права, права ЄС з метою забезпечення дії окремих актів ЄС у національній правовій системі в певних сферах правового регулювання. На сучасному етапі розвитку юридичної науки питання розвитку законодавства в умовах європейської правової інтеграції розглядають у контексті взаємодії правових систем, ідеології людиноцентризму.

Автором розкрито методологічні засади наукового дослідження розвитку законодавства в умовах європейської правової інтеграції. Визначено, що природа предмету дослідження, його специфічні властивості, обумовлюють використання системного підходу як провідного поряд з аксіологічним, нормативним, спеціально-юридичним, іншими підходами та методами.

У підрозділі 1.2 «Становлення наукових досліджень європейської правової інтеграції» розкрито динаміку формування наукових засад юридичних досліджень явища європейської правової інтеграції у вітчизняній науці.

Автором здійснено аналіз наукових джерел радянського та сучасного періодів, у яких розкриваються правові аспекти та правові проблеми європейської інтеграції, а також правова природа європейських об’єднань та природа права ЄС.

Наукові дослідження європейської інтеграції у вітчизняній науці можна поділити на чотири етапи за двома критеріями: 1) за змінами у правовій формі інтеграційних об’єднань; 2) за особливостями методології досліджень європейської інтеграції.

Перший етап (50-ті – початок 60-х років ХХ століття) – «початковий або підготовчий», у межах якого радянські вчені (економісти, історики, юристи) знайомляться з практикою об’єднання західноєвропейських держав та закладають теоретичні та методологічні основи наукових досліджень західноєвропейської інтеграції. У межах першого етапу виокремлено два періоди: 1) до кінця 50-х років ХХ століття, що пов'язаний із ідеологічною критикою ідей та різноманітних спроб об’єднання Європи після Другої світової війни, особливо, Європейського об’єднання вугілля та сталі як організації, що не відповідала усталеним, на той час, уявленням про форми міждержавного співробітництва та в рамках якої суверенітет держав-членів частково обмежувався; 2) у другому періоді – з кінця 50-х до початку 60-х років ХХ століття – окреслено стратегію наукових досліджень «Спільного ринку» та закладено основи для всебічного аналізу західноєвропейської інтеграції як нового об’єкту наукових досліджень. Висвітлення правових аспектів західноєвропейської інтеграції обмежено описом положень установчих договорів інтеграційних об’єднань.

Другий етап (60-ті – перша половина 70-х років ХХ століття) пов'язаний з початком наукових емпіричних досліджень процесу західноєвропейської інтеграції, аналізом та науковою критикою західних теорій та концепцій, поступовим виокремленням економічних, політичних та правових аспектів західноєвропейської інтеграції як самостійних напрямів наукової роботи.

Впродовж першої половини 60-х років ХХ з’являються перші спеціальні наукові дослідження, у яких вперше у радянській науці визнано динамічний характер інтеграції та розкрито сутність правового аспекту західноєвропейської інтеграції (юридичного механізму ЄЕС). Основні напрями досліджень складають: проблема звуження суверенних прав держав-членів ЄЕС з огляду на завдання інтеграції, проблема взаємодії інститутів ЄЕС як наднаціонального утворення один з одним та з органами влади держав-членів, співвідношення компетенції суду ЄЕС з компетенцією судової влади держав-членів. Питання відновлення єдності через дію юридичного механізму ЄЕС віднесено до правових проблем західноєвропейської інтеграції.

Проблематика західноєвропейської інтеграції як новий напрям досліджень у сфері міжнародних відносин набуває міждисциплінарного характеру, оскільки включає аналіз економічних, історико-політичних та юридичних складових змісту західноєвропейської інтеграції.

Третій етап (середина 70-х – початок 90-х років ХХ століття) – етап формування наукових знань про право Європейських Спільнот, критичного наукового (а не ідеологічного) аналізу західних концепцій інтеграції, дослідження набувають комплексного характеру. Встановлено актуалізацію проблематики західноєвропейської інтеграції серед фахівців у галузі міжнародного права. Головними напрямками досліджень виступають: а) правова (юридична) природа об’єднань; б) природа права Європейських Спільнот; в) співвідношення права ЄС та національного права. Теоретико-методологічну основу більшості досліджень складають теорія суверенітету держави, «соціалістична доктрина співвідношення міжнародного і національного права» та юридичний позитивізм.

Четвертий етап (початок 90-х років ХХ століття і до теперішнього часу) характеризується появою Європейського Союзу як нового інтеграційного утворення зі своєю правовою системою. Набувають актуальності питання співробітництва та інтеграції України з ЄС, правової інтеграції як передумови економічної інтеграції та політичної асоціації з позицій юридичної науки, правових проблем функціонування ЄС. Європейську правову інтеграцію визначено об’єктом наукових юридичних досліджень у рамках предмету загальної теорії права. Дослідження мають предметний та проблемно-орієнтовний, дисциплінарний, міждисциплінарний характер.

У підрозділі 1.3 «Європейська правова інтеграція: поняття та основні моделі» розкрито розуміння європейської правової інтеграції як багатоаспектного, динамічного явища, його сутнісну властивість, охарактеризовано три моделі європейської правової інтеграції.

Застосовуючи пізнавальні можливості системного підходу, а саме категорії «єдність» та «цілісність», автор уточнює предметне значення терміну «інтеграція». Даний термін позначає об’єкти-системи, які здатні до відновлення єдності та досягнення цілісності. До таких систем відносяться й соціальні системи.

Розкрито значення терміну «європейський» та обґрунтовано необхідність застосування даного терміну у соціокультурному (цивілізаційному) значенні. Встановлений зв’язок між початковою метою європейської інтеграції та культурною ідеєю Європи складає основу висновку про первинну соціокультурну природу явища європейської інтеграції.

Первинна правова єдність європейських народів є вихідною метою та засадою сучасних процесів європейської інтеграції, характеризує фундаментальну роль права. У зв’язку з цим, сутнісною властивістю європейської правової інтеграції є відновлення первинної правової єдності європейської спільноти шляхом формування правового порядку ЄС як правопорядку особливого роду (sui generis), заснованого на шануванні права та інших загальних принципах права ЄС, що охоплюються поняттям «базовий acquis ЄС»

Встановлено, що у західній науці європейська правова інтеграція визначається як: 1) процес конституціоналізації Римського договору, що становить засадничий період розвитку права сучасного ЄС, результатом якого стало формування європейської спільноти як «спільноти правової»; 2) діяльність Суду Правосуддя ЄС, який сформував доктрину верховенства права ЄЕС та доктрину прямої дії права ЄЕС у національних правових системах держав-членів; 3) об’єднання європейської спільноти на засадах спільного права, що отримало назву «інтеграція через право».

Концепція «інтеграції через право» («Іntegration through law») зображує право «агентом» інтеграції, що є відносно незалежною змінною, яка впливає на інші ключові виміри інтеграційних процесів. На базі даної концепції розглянуто три моделі європейської правової інтеграції: 1) «інтеграція шляхом гармонізації національних законодавств»; 2) «інтеграція шляхом поширення дії права Суду ЄС»; 3) «інтеграція шляхом активізації правової активності громадян». Зазначені моделі правової інтеграції в рамках сучасної правової системи ЄС є елементами механізму узгодженої дії законодавства ЄС та держав-членів ЄС, а також елементами системи юридичних гарантій із забезпечення функціонування європейської спільноти як правової та забезпечення її подальшого розвитку як цілісної соціальної системи.

У другому розділі «Загальнотеоретичний підхід до розуміння розвитку законодавства в умовах правової інтеграції», який структурно складається з чотирьох підрозділів, визначено загальнотеоретичні основи розвитку законодавства України в умовах європейської правової інтеграції, узгодження законодавства України та законодавства ЄС, встановлено етапи, сучасний стан та завдання розвитку законодавства України з огляду на перспективи економічної інтеграції та політичної асоціації України з ЄС.

У підрозділі 2.1 «Законодавство як теоретико-правова категорія: основні підходи до розуміння» охарактеризовано законодавство як юридичну категорію з урахуванням існуючих підходів до її визначення, розкрито співвідношення понять «законодавство» і «право», конкретизовано розуміння законодавства на основі теорії закону, запропоновано авторську концепцію визначення поняття розвитку законодавства України з огляду на європейську правову інтеграцію.

На підставі аналізу наявних в юридичних науці та практиці України підходів до розуміння предметного значення юридичного терміну «законодавство» встановлено та розкрито три підходи до його розуміння (вузький, широкий та найширший). Уточнено, що вузький та найширший підходи є статичними, оскільки чітко вказують на вид нормативного акта, що складає елемент законодавства. Відповідно до вузького підходу цими актами є закони, а відповідно до найширшого підходу цими актами є нормативно-правові акти. В свою чергу широкий підхід за характером є динамічним, оскільки визначення предметного значення терміну «законодавство» базується на розумінні законодавства як діючої системи.

На підставі аналізу наукових праць вітчизняних вчених виокремлено чотири підходи до визначення поняття «законодавство», які відображають його зв'язок із поняттям «право»: нормативно-позитивний (законодавство розглядається як форма існування створених державою у встановленому порядку норм права, засіб їх організації та визначеності; зовнішньою формою права, внутрішньою формою якого є структура права); системно-юридичний (законодавство як відносно автономне системно-правове явище, що є високоорганізованою, цілісною системою взаємодіючих юридичних актів або ж нормативних приписів); конкретно-соціологічний (законодавство є формою виразу права певного суспільства, відображає його інтереси та потреби, забезпечує ефективність правового регулювання суспільних відносин); нормативно-ціннісний (законодавство є системою законів, що визначають простір свободи суб’єктів права у визначенні власної поведінки, затверджують і забезпечують реалізацію та захист прав і свобод людини). Підкреслено проблемність та дискусійність визначення поняття «законодавство» з позицій системно-юридичного підходу.

Серед підходів, що склалися до розуміння законодавства у сучасному правознавстві автором виокремлено спеціально-юридичний та комплексний як провідні, що дозволяють у найбільшому обсязі розкрити властивості законодавства як відносно автономного, системного правового явища, що має складну організаційну структуру та широкі функціональні можливості.

З урахуванням вказаних підходів визначено поняття розвитку законодавства України, що розкриває динамічну властивість законодавства, обумовлену фактором європейського правової інтеграції.

У підрозділі 2.2 «Закономірності розвитку законодавства як відносно самостійного системного правового явища» розкривається зміст та функціональні можливості формально-логічного методу та системного підходу до розуміння розвитку законодавства в умовах європейської правової інтеграції як цілісного нормативного явища.

З погляду узгодження як формально-логічного зв’язку системні явища не можуть розглядатись як динамічні, їх логічна (раціональна) структура є статичною та стабільною. Тому законодавство як системне явище з позиції формальної логіки можна лише вдосконалити, що означатиме: усунути колізії, прогалини та інші негативні явища, що стоять на заваді цілісності системи. Тому внесення змін до законодавства, його систематизація не є тими процедурами, які змінюють (рухають, розвивають) законодавство. Навпаки, не проведення систематизації, не усунення колізій та прогалин з часом може призвести до суттєвих змін у законодавстві як системі – її руйнування, що з позицій синергетики означатиме розвиток. Приведення законодавства у відповідність до актів ЄС, що відбувається на рівні окремих законів України або їх статей чи окремих приписів є ознакою узгодження (встановлення логічних зв’язків), проте не є ознакою розвитку.

Автором обґрунтовано, що розвиток законодавства в умовах європейської правової інтеграції можна оцінити через відповідність його принципам як основоположним ідеям, засадам будь-якого явища. З позиції формально-логічного та системного підходів розвиток законодавства пов’язується з досягненням його відповідності принципу узгодженості, який дає можливість визначити законодавство як таке, що у своєму розвитку має властивості нормативності, тим самим забезпечує системність законодавства та його несуперечливість як його якісну властивість. Принцип узгодженості виявляється: 1) з позиції права як системи норм, а законодавства як форми виразу права у єдності системи права та законодавства, що надає можливість відобразити логічність будови норми права у змісті законодавства; 2) з позиції змісту та структури законодавства у внутрішній узгодженості, що виявляється у логічному взаємозв’язку між приписами закону, а також у структурній узгодженості, що виявляється у логічному взаємозв’язку між структурними елементами закону (розділами, книгами, главами тощо); 3) з позиції наявності функціональних зв’язків між елементами закону у цілісності законодавства, що виявляється у функціональному зв’язку між типовими і нетиповими правовими приписами, в результаті чого законодавство досягає вищого ступеня свого розвитку, що характеризує його несуперечливий та внутрішньо узгоджений характер.

У підрозділі 2.3 «Проблема розуміння принципу верховенства права та його значення у розвитку національного законодавства» розкрито проблему розуміння верховенства права, оскільки процес правової інтеграції окреслює проблему визначення верховенства права як доктринального поняття.

Закріплення у Конституції України положення щодо верховенства права зумовлює потребу у визначені змісту принципу верховенства права з позицій юридичного позитивізму, а точніше нормативізму у сучасних його інтерпретаціях («м’який позитивізм»). Автор розкриває недостатність даного підходу та припускає, що доктринальне визначення природи принципу верховенства права слід доповнити з огляду на його ціннісну характеристику, а саме: а) з позицій соціологічного підходу, де його зміст та природа мають конкретний характер, оскільки визначаються з огляду на конкретно-соціологічний контекст; б) з позицій філософсько-правового підходу.

З позицій соціологічного підходу виявлення природи та змісту принципу верховенства права у соціокультурному аспекті означає, що цей принцип слід розглядати як загально-соціальний принцип правової системи суспільства. Тому такий підхід є ефективним лише серед тих спільностей, у культурній традиції яких право є цінністю, ідеєю суспільного прогресу. З позицій філософсько-правового підходу до розуміння природи права, зміст верховенства права, як цінності, визначається у контексті інших ціннісних складових природного права.

В рамках сучасної філософії права розуміння природи принципу та його зміст значною мірою здійснюється з позицій аксіологічного, антропологічного, комунікативного підходів. Проте автор обґрунтовує необхідність розуміння природи принципу верховенства права з позицій гносеологічного підходу.

Автор розкриває значення принципу верховенства права для розвитку законодавства, яке полягає у визначенні змістовних і формальних вимог щодо якості законодавства та мети правового регулювання, серед яких: прозорість, ясність, чіткість, зрозумілість, уникнення раптових змін тощо. Система зазначених вимог складає зміст принципу правової визначеності, доповненого принципом законних очікувань, які є таким, що конкретизують зміст принципу верховенства права.

У підрозділі 2.4 «Основні етапи, стан та завдання інтеграційно-правового розвитку законодавства України» здійснено аналіз нормативно-правових актів України, у яких закріплено засади правової політики України, у тому числі й щодо зміни законодавства для забезпечення процесу інтеграції різноманітних сфер суспільного життя, визначено періодизацію розвитку законодавства України, основні завдання сучасного етапу його розвитку.

Виокремлено чотири етапи розвитку законодавства за критеріями: 1) характер, напрям та спосіб зміни законодавства України; 2) правової форми співробітництва України та ЄС.

Перший етап (з 1990 року – до прийняття Конституції 1996 року) – «перехідний», у межах якого відбулось визнання України як незалежної держави, суб’єкту міжнародного права, встановлено відносини з Європейським Союзом та Радою Європи, визначено «контури» розвитку законодавства. Даний етап включає два періоди: а) 1990-1994 роки, що пов’язаний зі зміною сутнісних характеристик державно-правової дійсності України (визнанням переваги загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права перед національним законодавством) та спрямованим на перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки. Зміни відбуваються на рівні конституційного, цивільного та господарського законодавства, обумовленні розширенням сфери правового регулювання та зміною принципів правового регулювання, проте не є системними; б) 1994-1996 роки, що пов'язаний з підготовкою та підписанням Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами (далі - УПС). Приведення законодавства України у відповідність до законодавства ЄС визначено умовою розвитку економічних відносин у пріоритетних сферах.

Другий етап (від прийняття Конституції 1996 року до 2004 року) – «засадничий», характеризується активізацією діяльності Президента України та Кабінету Міністрів України спрямованої на розробку та затвердження стратегії розвитку взаємовідносин між ЄС та Україною, здійснення заходів по реалізації положень УПС. Зміни законодавства України мали несистемний характер, проте обумовлені розширенням сфери правового регулювання. Започатковано переклад актів acquis communautaire українською мовою.

Третій етап (з 2004 року – по 2009 рік) – етап реалізації програми адаптації законодавства характеризується відсутністю чітко визначеного механізму перевірки законопроектів, внесених на розгляд Верховної Ради України, на предмет їх відповідності актам вторинного законодавства Європейського Союзу. Розвиток законодавства має як позитивну, так і негативну динаміку. Відбувається зміна у розумінні принципів належної імплементації положень acquis communautaire у законодавство України: від принципу доцільності до принципу практичної ефективності.

Четвертий етап (з 2009 року) – «сучасний», характеризується посиленням впливу політичних факторів на розвиток законодавства. Основними завданнями даного етапу визначено: врахування «приписів-цілей» первинного законодавства ЄС, орієнтація на перспективи та тенденції розвитку законодавства ЄС, застосування у законодавчій практиці світоглядних засад права ЄС, удосконалення правових процедур нормопроектування та правової експертизи з огляду на особливості імплементації майбутньої Угоди про асоціацію.