КОНФЛІКТОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД У МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОМУ РЕГУЛЮВАННІ БОРОТЬБИ З ТЕРОРИЗМОМ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, зазначено зв’язок з науковими програмами, планами, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано сукупність методів та теоретичну основу дослідження, а також наукову новизну та практичне значення одержаних результатів. Наведено відомості про апробацію та публікацію основних положень дослідження.

Перший розділ «Терористичний конфлікт як різновид насильницького конфлікту» складається з двох підрозділів, які містять загальнонаукові характеристики конфліктності, а також трансформації збройної боротьби як предмету міжнародно-правового регулювання.

Підрозділ 1.1. «Гносеологія конфлікту, його вплив на міжнародно-правову практику» присвячено природі конфлікту, його гносеології, екстраполяції отриманого знання на умови міжнародних взаємодій у сучасному глобалізованому міжнародному просторі, а також оцінці адаптованості чинної міжнародно-правової системи до асиметричної специфіки терористичного конфлікту.

Доведено, що зацікавленість з боку низки галузей наукового знання природою конфлікту і конфліктності значною мірою пов’язана зі зростанням напруги у різних сферах соціальної взаємодії, особливо у сфері забезпечення безпеки людини. Розглянуті «рівноважна» і «конфліктна» моделі конфліктології, конструктивна складова конфлікту, його функціональність, а також позиції у цьому питанні найбільш знаних конфліктологів світу.

Констатується, що у другій половині ХХ століття точка зору на конфлікт як на негативне явище, що потребує усунення, еволюціонувала до оцінки конфлікту як невід’ємного елементу соціального життя, що виконує й позитивні функції. Це має знайти більш предметне втілення у міжнародному праві.

Розкрито взаємозв’язок і взаємовплив конфліктології та відповідного міжнародного правотворення. Маючи багато в чому міжнародний зміст, конфліктологія здійснює пошук моделей розв’язання конфліктів і таким чином бере участь у формуванні матеріальних джерел міжнародного права.

Позицію щодо «навігаторської ролі» конфліктології щодо права з’ясовано у двох взаємопов’язаних, зворотних за своїм змістом напрямах: а) формування правового підходу у розв’язанні соціальних конфліктів; б) формування конфліктологічного підходу до побудови моделей норм права.

У взаємодії «конфліктологія – право» оцінка складу злочину, базуючись на застосуванні категорій конфліктології, уможливлює точне визначення об’єктно-суб’єктної сфери його складу. Це особливо важливо для міжнародних злочинів, де об’єкт і суб’єкт можуть тлумачитись залежно від політичних уподобань і пріоритетів. Через конфліктологію право розширює можливості впливу не лише на зовнішній вияв правопорушення, але й на його глибинні корені. В умовах глобальної конфліктності напрацювання конфліктології можуть бути дороговказом об’єктивної криміналізації діянь, тобто можуть створювати основи для ефективного нормотворення у міжнародному праві.

Підрозділ 1.2. «Збройні конфлікти і їх трансформація як предмету міжнародно-правового регулювання» висвітлює природу і характерні риси збройної конфліктності, яка зумовлюється владними відносинами у міжнародному просторі і з цієї точки зору недостатньо охоплюється регулюючим впливом з боку міжнародного права.

Розглянуто поняття конфліктогенності влади, що зумовлює зміст відносин у світі. Доведено, що міжнародне співтовариство як світова система поза декларованою юридичною однорідністю, яка мусить ґрунтуватися на принципі суверенної рівності держав, постійно зазнає певної ієрархізації з її провладним контекстом.

Транснаціональні корпорації поступово «конфісковують» у держави функції соціального управління і підривають її монополію на насилля. При цьому значна частина влади, яку втрачає держава, не передається якомусь впливовому легітимному міжнародному актору. Через це відбувається потужна криміналізація даної сфери, що породжує некеровані конфліктологенні зони. До цього додається зростання асиметрії між державами щодо їх здатності керувати своїми суспільствами і економіками. Логіка компенсаторності тут веде до поширення асиметричних засобів боротьби, передовсім тероризму.

Зроблено висновок про «живучість» збройної конфліктності у світі й недостатності регулюючого впливу на неї чинного міжнародного права, зважаючи на трансформацію її (конфліктності) змісту.

В умовах глобалізації та загострення боротьби за геополітичне домінування зростає потреба у «заміні» воєн збройними конфліктами. Відбувається лише трансформація збройної боротьби, коли геополітичні цілі провідних держав досягаються меншою ціною збройних конфліктів. Останні ж, зважаючи на зубожіння і, внаслідок цього, зростання злочинності і тоталітаризму у країнах «третього світу», легко камуфлюються різного ґатунку гуманітарними акціями.

З погляду на характеристики трансформації збройної конфліктності щодо її стійкості і планетарного характеру, умовою її «живучості» беззаперечно постає співмірність засобів ведення боротьби. Саме цей фактор є ключовим у дослідженні, оскільки, зважаючи на суттєву різницю у військово-економічних можливостях сторін конфлікту, така співмірність досягається через асиметрію (терористичні методи дій) у засобах збройної боротьби.

Другий розділ «Антитерористична спрямованість міжнародного права збройних конфліктів» складається із чотирьох підрозділів і присвячений сутнісним проблемам міжнародно-правового регулювання конфліктних взаємодій різних за своїм рівнем сил.

У підрозділі 2.1 «Міжнародно-правова практика регулювання збройних конфліктів» узагальнено досвід використання принципів, норм, положень та різного роду інститутів міжнародного права у розв’язанні збройної конфліктності ХХ–ХХI століть. Разом з характеристиками посередництва, добрих послуг, переговорів, консультацій, третейського суду й інших засобів викладено зміст сучасної теорії мистецтва миротворчості, створеної Бутросом Бутросом-Галі. Попри визнання безумовної корисності системи Б.Б-Галі, основу якої складають превентивна дипломатія, підтримання миру, миротворчість і розбудова, зазначено її недостатню ефективність за кінцевим результатом. Зокрема, неефективною виявляється система оповіщення ООН. Разом з реагуванням на конкретні вияви конфліктності вона має охоплювати глобальні фактори і зосереджуватись на доступних для спостереження і реагування показниках: нееквівалентному обміні у сфері міжнародної економіки і інформації, віртуалізації економіки, експлуатації міжцивілізаційного фактору і нехтування основоположних принципів і норм міжнародного права (на незалежність, розвиток тощо).

Так само не набуває глобального наповнення інститут втручання у межах миротворчості. Вектор спрямованості цього інституту зосереджується на вторинних процесах, майже не торкаючись деформованих основ сучасного світоустрою, які продукують збройну конфліктність.

Наголошено, що акценти миротворчих зусиль слід зосередити навколо ситуацій нерозвитку країн і територій та знешкодження грабіжницьких механізмів міжнародної економіки.

У підрозділі 2.2 «Терористична асиметрія і міжнародне право збройних конфліктів» розкривається феноменальність терористичних конфліктів, яка пов’язується з терористичними методами дій, тобто терористичними актами. Зливаючись у єдине ціле, реалістична (конфлікт – як засіб) і нереалістична (конфлікт як ціль) складові терористичного конфлікту надають йому кумулятивного ефекту і визначають такі його специфічні ознаки: 1) він є втіленням конфлікту корінних планетарних інтересів; 2) функціональна альтернатива щодо засобів боротьби (терористичні акти) у цьому конфлікті відсутня; 3) функціональна альтернатива щодо об’єктів конфлікту (конституційний лад держави, світопорядок) відсутня.

Доведено, що конфліктологічна оцінка тероризму відкриває новий нетрадиційний механізм виявів його злочинності. Охопити регулюючим впливом цей механізм можливо двома шляхами: 1) через додаткові кваліфікаційні за міжнародними критеріями характеристики злочинного явища тероризму у межах інструментарію міжнародного кримінального права; 2) шляхом оцінки тероризму як специфічного різновиду збройного конфлікту і подальшої кваліфікації його злочинної складової у межах міжнародного права збройних конфліктів.

Підрозділ 2.3 «Антитерористична складова міжнародного права збройних конфліктів» розкриває потенційні можливості цієї галузі міжнародного права у сфері боротьби із міжнародним злочином – тероризмом, оскільки він виявляється через насильницький конфлікт. Антитерористичний елемент галузі пов’язується з двома різноплановими характеристиками міжнародного права загалом: воно виникло і формувалось значною мірою як право сили; воно зумовлене прагненням суспільства захистити невинних людей.

Проблема складності правового регулювання боротьби з тероризмом через можливості права збройних конфліктів пов’язується з незвичністю самого формату збройного протиборства. Утім, аналіз розвитку права показує, що воно здатне реагувати на зміни змісту, призначення й засобів збройної боротьби. Доведено, що об’єктом його регулювання стали відносини між державою і певною соціальною групою власного населення, яка здійснює організований збройний вплив на урядові сили з метою зміни конституційного ладу або з іншими політичними цілями.

У підрозділі 2.4 «Кримінально-правові за міжнародним правом оцінки прийнятності регулювання терористичних збройних конфліктів правом збройних конфліктів» розглянуто проблему опрацювання Додаткового протоколу до Женевських конвенцій 1949 року щодо регулювання відносин у ході терористичних збройних конфліктів (Протоколу-IV). Проаналізовано норми і положення міжнародного права збройних конфліктів у частині, що передбачає легітимність збройної боротьби за національне визволення, політичну чи економічну незалежність або боротьби певної організованої соціальної, етнічної групи проти власних урядових сил, також зумовленої політичними цілями. Оцінку об’єктивних та суб’єктивних критеріїв легітимності збройних конфліктів такого характеру здійснено також на основі численних прецедентів, результованих судовими рішеннями.

Піддано порівняльно-правовому (щодо терористичних збройних конфліктів) аналізу трактування ступеня організованості збройних груп, критерію контролю над певною територією, ознак початку і кінця збройного конфлікту (критерію за часом). Детально розглянуто відповідність умовам терористичної збройної боротьби таких правових понять як атмосфера, контекст та умови протікання збройного конфлікту.

У характеристиці суб’єктивного (ментального) елементу оцінки терористичних збройних конфліктів ключова позиція полягає у тому, що чинні норми міжнародного гуманітарного права містять сприятливі можливості для формування кримінальної за міжнародним правом відповідальності широкого кола осіб, причетних як до терористичного конфлікту, так і до конкретних діянь, що його утворюють. Їх прийнятність для правового регулювання обґрунтовано посиланням на положення «Елементів злочинів», яким наголошується, що суб’єкт злочину має усвідомити фактичні обставини, що свідчать про існування збройного конфлікту. Правової їх оцінки з боку суб’єкта не вимагається.

Порівняльно-правовий аналіз збройної конфліктності уможливлює висновок, що діяння, які складають терористичний збройний конфлікт, загалом охоплюються регулюючою дією норм права збройних конфліктів за багатьма дослідженими критеріями. Вимоги права, які зумовлюють криміналізацію діянь і конкретизують регулюючі можливості норм, що дозволяють оцінити ці діяння у просторі, у часі, за територіальним критерієм, за критерієм організованості збройної групи, з прив’язкою до контексту збройного конфлікту тощо, можуть бути застосовані до терористичних збройних конфліктів.

На цій підставі розвиток права збройних конфліктів в антитерористичному напрямі доцільно здійснювати двома шляхами: а) шляхом тлумачення напрацьованих норм, що виявили свою життєздатність; б) шляхом формування нових норм через криміналізацію діянь, які відбивають специфіку асиметричної збройної боротьби, об’єктивно урівноважуючи правову оцінку кримінального «внеску» щодо його утворення обох протиборчих сторін.

У третьому розділі «Міжнародно-правове регулювання терористичних конфліктів» доводиться, що принципова відповідність норм міжнародного права, об’єктом регулювання яких є відносини сторін у ході збройних конфліктів, конфліктам, у яких застосовуються терористичні засоби боротьби, містить значні можливості впливу на тероризм.

У підрозділі 3.1 «Конфліктологічний підхід у міжнародних кримінально-правових характеристиках тероризму» здійснено обґрунтування засад міжнародного права, конфліктологічний розвиток яких уможливлює широку, «глобалізовану» кримінально-правову характеристику тероризму, «уміжнароднення» категоріального апарату цієї сфери і, відповідно, – самого предмету регулювання.

Це означає кримінально-правову оцінку комплексу факторів, включаючи початкові діяння закамуфльованого політичного, економічного або культурного насильства, які, зазвичай, помилково виносяться за межі міжнародної кримінально-правової кваліфікації через визначення їх у категоріях детермінантності або абстрагування до негативних глобалізаційних символів епохи (бідність, голод, хвороби тощо), що, як правило, не передбачає конкретного юридичного навантаження.

На базі аналізу положень міжнародного права, висновків судових рішень доведено, що міжнародне кримінальне право надто повільно адаптується до реалій міжнародного життя, які вимагають не обмежуватись персоналізацією кваліфікаційних характеристик у процесі криміналізації діянь. Обґрунтовано потребу у перенесенні таких характеристик на певні соціальні, етнічні групи, народи, нації або держави.

Очевидними є ситуації, коли народи, етнічні чи цивілізаційні групи перебувають у нестерпних умовах існування, поставлені на межу виживання. Тобто йдеться про вірогідність застосовності інституту крайньої необхідності. Попри узгодженість практики судових процесів, які розглядають крайню необхідність і примус як обставини, що виключають кримінальну відповідальність, сучасні реалії збройної конфліктності, зокрема, її терористична складова, потребують правової адаптації чинних норм і положень цієї сфери. Особливо це може стосуватись терористичних засобів боротьби. Терористичні акти визнані міжнародним злочином. Але діяння, здійснені в умовах крайньої необхідності і примусу, за своїм змістом й повинні складати правопорушення. Ключовим положенням тут, за статтею 31(1)(d) Статуту Міжнародного Кримінального суду, є відсутність у особи, що захищається, наміру заподіяти шкоду більшу, ніж та, яку особа прагне упередити. Слід зважити і на обмежені можливості сторони, що захищається, у обранні засобів боротьби.

Доведено, що чинне міжнародне кримінальне право містить достатньо ознак і умов, «міжнародне» тлумачення і розвиток яких сприяли б коригуванню предмету правового регулювання, а отже, ефективності протидії тероризму та іншим злочинам за міжнародним правом.

У підрозділі 3.2 «Терористичний конфлікт як об’єкт регулювання міжнародного права збройних конфліктів» запропоновано зміст і порядок здійснення юрисдикції щодо тероризму міжнародного права збройних конфліктів.

Аналіз «Женевського права» дає підстави вважати, що, передбачаючи кримінальне переслідування за кримінальні правопорушення у ході збройних конфліктів, воно фактично формує підґрунтя для самостійної «антитерористичної» юрисдикції, її умовної адаптації до специфіки терористичних збройних конфліктів.

Умовою вдосконалення вказаного права у сфері боротьби з тероризмом визначено конфліктологічне бачення відповідних норм, що, спирається на визначення тероризму у форматі терористичного конфлікту, а також на визначення терористичного акту як методу і засобу збройної боротьби.

На цій підставі запропоновано розробку Конвенції про заборону та обмеження використання цивільних, не причетних до конфлікту людей, як предмету безпосереднього посягання для впливу на противника. Така Конвенція дала б можливість здійснити правове розмежування збройного конфлікту (зважаючи на можливість застосування у ньому терористичних актів) і власне терористичних актів як злочинного засобу ведення збройної боротьби.

Здійснено обґрунтування актуальності розробки Додаткового протоколу до Женевських конвенцій 1949 року, «Про захист жертв терористичних збройних конфліктів» (Протоколу IV). При цьому дія Протоколу IV повинна зумовлюватись з’ясуванням низки обставин і факторів, які визначають терористичну специфіку збройного конфлікту, що підлягає регулюванню, серед яких:

наявність організаційно структурованого політичного руху на чолі з авторитетним керівництвом, визначеним об’єктивною процедурою;

наявність народу, нації, етнічної або соціальної групи, правомірні інтереси якої уособлює політичний рух;

наявність порушеного основоположного за Статутом ООН права таких народів, груп, що виражено через чітко сформульовану політичну ціль руху;

наявність суб’єкта – порушника певного принципу або норми міжнародного права щодо народу або соціальної групи, інтереси якої представляє рух;

наявність діянь суб’єкта, що не складають правопорушення за міжнародним правом, але спричиняють шкоду народу чи соціальній групі, яку представляє терористичне угруповання, і перешкоджає реалізації права або свободи, передбаченої нормами міжнародного права;

застосування зазначеним рухом, його бойовими структурами терористичних актів як засобу боротьби тощо.

Ці умови складають ключові положення Протоколу IV, його основний зміст.

Окрім цього, спеціалізований Протокол повинен містити склади злочинів терористичного і суміжного характеру, які підлягають юрисдикції. Це, зокрема, терористичні акти; акти тероризму; тероризування населення; захоплення заручників; захоплення об’єктів транспорту, інфраструктури; захоплення техногенно небезпечних об’єктів; вбивства з політичних мотивів; організація масових безпорядків і т.ін.

При цьому суттєвими є застереження, що йдеться не про визнання правомірності терористичних актів, їх злочинність не піддається сумніву. Йдеться про побудову на базі конфліктологічних оцінок формули визначення злочинності терористичних методів дій в усьому комплексі злочинного механізму політичних, соціальних, етнокультурних складових виникнення і ескалації тероризму.