Сокур Н.В. Державна політика по зниженню соціальної напруженості у перехідному суспільстві (сфера трудових відносин)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Сокур Н.В. Державна політика по зниженню соціальної напруженості у перехідному суспільстві (сфера трудових відносин)
Альтернативное Название: Сокур Н.В. Государственная политика по снижению социальной напряженности в переходном обществе (сфера трудовых отношений)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ


Перший розділ дисертації "Конфліктогенний характер перехідного суспільства" складається з двох підрозділів. У першому підрозділі "Поняття соціальної напруженості, а прояви в перехідному суспільстві" розглядаються поняття і категорії, за допомогою яких проводиться аналіз соціальної напруженості у суспільстві і визначаються найбільш ефективні шляхи здійснення державної політики по її зниженню. У ряді таких понять на. перше місце виносяться "соціальна напруженість", "потенціал соціального протесту", "інститут соціального протесту", "потенціал деструктивності настроїв протесту", "форми соціального протесту", "протестні установки", "протестна поведінка" та інші. Для характеристики соціальної напруженості необхідно мати на увазі, що реальна поведінка людей у ході протесту не завжди збігається з орієнтаціями на цю поведінку, тобто існує розбіжність вербальної і реальної поведінки. Потенціал протесту, виражений у суб'єктивних установках на протестну поведінку, може і не призводити до серйозної дестабілізацій суспільства. Готовність людей до вираження протесту в тих або інших формах знаходиться в безпосередній залежності від ступеню ефективності різноманітних акцій соціального протесту. Частіше за все в міру зростання неефективності легальних: засобів впливу на політичні процеси зростає звернення до незаконних, деструктивних засобів боротьби за свої інтереси. Поняття "потенціал соціального протесту" характеризує ступінь поширеності в соціумі установок людей на участь у різноманітних масових акціях, а поняття “соціальна напруженість” характеризує  ступінь загрози  для стабільності суспільства цього протестного потенціалу. У широкому, загальнотеоретичному аспекті  соціальну напруженість можна визначити як стан суспільства, сир характеризується наявністю того або іншого потенціалу деструктивності соціальної організації. Вона реалізується у стихійних формах масової участі в соціально-політичному житті, у масових формах впливу на політику органів влади.


До важливих характеристик соціального протесту, що означає ступінь соціальної напруженості, відносяться масовість, тривалість, стихійність, загальне число різноманітних акцій протесту, їхня періодичність.


Нестабільність кризового суспільства - це саме розрив внутрішньогрупової, міжгрупової, соціетальної взаємодії людей. ГІротестна активність у перехідному суспільстві в її теперішніх проявах - новий вид прояву соціальної практики, обумовлений проблемами перехідного періоду. При розвитку цієї практики оформлюється система соціальних суб'єктів (агентів і контрагентів), що взаємодіють з приводу реалізації своїх інтересів, складається мобілізаційний потенціал даних суб'єктів і лідерство, використовуються різноманітні форми протесту. У таких випадках можна казати про виникнення інституту соціального протесту, як цілеоріентовану систему щодо ліпких типів і форм соціальних практик і відносин, нормативне оформлену, підтримувану реальними діями зацікавлених суспільних суб'єктів і що має формально-правову основу діяльності.


Майбутні контури інституту соціального протесту в значній мірі залежать від тих суб'єктів, що мають можливості і повноваження конструювати оцінки різноманітних подій, а також поширювати думки їхніх учасників. Мова, в першу чергу, йдеться про публічних політиків, представників влади, вчених і журналістів. Останні в цій справі мають значну перевагу, тому що утримують у своїх руках серйозний потенціал соціальної категорізації розширення інформації. ЗМІ також тиражують зразки дій і пропонують суспільству критерії оцінок подій і акцій: вдалі або невдалі, моральні або аморальні, організовані або спонтанні. Особливу роль тут грають регіональні ЗМІ.


Важливим чинником, що впливає на характер і рівень соціальної напруженості є ступінь легітимності вищих органів державної влади, основним показником її є ступінь довіри населення до них. Низький рівень легітимності влади, стимулюючи створення і розвиток опозиційних ідеологій, сприяє зростанню соціальної напруженості в суспільстві.


В другому підрозділі "Причини соціальної напруженості в перехідному суспільстві" розглядається дискусія вчених, що оцінюють різноманітні чинники конфліктогенності цього періоду. Ці причини настільки масштабні, що повинно пройти багато часу для того, щоб детально проаналізувати всі обставини, що породжують масовий соціальний протест. Вчені констатують, що всі суспільства, що трансформуються,  підкреслене конфліктогенні.  Завжди,  коли заявляється про необхідність виправити сформовану ситуацію, відмовитися від домінування держави над суспільством, його постійного втручання і контролю за всіма сторонами життя, розширити сферу громадських інститутів, виникала незвична картина. Парадигма "громадянське суспільство - політична держава" підмінюється парадигмою "еліта - маса". Зростаюча соціальна і політична поляризація розколює суспільство на бідних і багатих, "демократів" і "комуністів", що безсумнівно заважає суспільній солідарності, поглиблює конфлікти. З іншого боку, радикальні зміни у формах власності, що торкаються корінних інтересів людей, означають відносну свободу дій, сприяють самореалізаціі людини, але з іншого боку посилюють соціальну відчуженість особистості внаслідок безробіття, бідувань широких прошарків населення, падіння моралі, зростання криміналізації суспільства. Розвивається активний процес становлення нових видів міжгрупової інтеграції.


Різка зміна суспільного порядку, навіть якщо в кінцевому рахунку вона і спроможна підвищити ефективність виробництва, демократизувати соціально-політичну систему, завжди порушує нормальне функціонування соціуму. Тому як би очевидними не були б майбутні переваги, спочатку така зміна супроводжується серйозною суспільною кризою. Об'єктивна гострота нових протиріч і тягот різко збільшується їхньою незвичністю, цілком зрозумілою відсутністю в основної маси населення умінь і навичок користуватися перевагами нових порядків і нівелювати пов'язані з ними антагонізми. Насамперед це виявляється в соціальній сфері.


Гостро це проявляється в політичній сфері, оскільки багато хто не зовсім розуміє, що тепер легше стає впливати на політику. Перехід від держсоціалізму до ринку і демократії дає можливість поліпшити життя людей у довгострокової перспективі, проте, на перших етапах такого переходу, створює умови не для скорочення, а для зростання масового соціального незадоволення.


Ще одна причина конфліктогенності перехідного суспільства полягає в тому, що відбувається руйнування старої системи ціннісних орієнтацій і психологічно важливих точок опори в суспільстві. Це руйнування не може відбуватися без конфліктів, без радикальних змін політичних і особистісних позицій.


Ряд вчених стверджує, що конфліктогенність перехідного суспільства пов'язана з процесами глобалізації. Поступово зростає подібність політичних систем, національних систем економічного регулювання. Це відбувається в силу схвалених у багатосторонньому порядку моделей поведінки, зразків дії і систем цінностей, включаючи єдність постулатів нової технології, гомогенізацію і стандартизацію виробництва. Іншою характеристикою глобалізації є конвергенція підходів до прав людини, а також культур під впливом систем масової інформації.


Не може не зазначитися на причинах соціальної напруженості в перехідному суспільстві велика тривалість суспільно-політичних перетворень перехідного часу. Прийняття якісно нових цінностей масовою свідомістю, прискорення нових економічних, соціальних, політичних інститутів не може проходити без протиріч.


Складність переходу від адміністративно-командної системи до демократи породжує і ситуація інтересів, які не склалися в суспільстві. Це не дозволяє цілим прошаркам і групам чітко визначити свої політичні позиції, орієнтації. У той час як масові інтереси не вірно артикульовані і не мають адекватної політичної репрезентації, в основі політичної системи перехідного суспільства, що формується, виявилися корпоративні, групові інтереси. Таким чином, політика і політична сфера життя перехідного суспільства виступає ареною взаємодії цих сформованих групових інтересів і ще не сформованих інтересів масових, що і визначає значною мірою непередбачуваність політичного життя.


Другий розділ дисертації - "Держава як чинник конфліктогенності в перехідному суспільстві" - включає два підрозділи.


У першому підрозділі - "Державні інститути, їхня роль у регулюванні трудових відносин", розглядається діяльність державних інститутів у процесі реформування суспільства.


Проблеми місця і ролі держави в реформуванні суспільства, подоланні соціальної напруженості, конфліктогенності самої держави є одним з найбільш актуальних питань. Незадоволення населення інститутами  влади за  певних умов  може  призвести до широкомасштабного  конфлікту  в  суспільстві.  Незадоволення інститутами влади характерно для різноманітних груп населення, які не бачать розходжень між інститутами законодавчої і виконавчої влади. У свідомості громадян переважає сформований в минулому стереотип "державного мислення" у тому розумінні, що всі свої проблеми, труднощі, розчарування люди пов'язують не зі своїми особистими обставинами, а з діями держави, тим більш, що держава в значній мірі дає підстави для такого судження. Саме держава ініціювала всі реформи, спрямовані на демократизацію і ринок і вона не повинна бути зацікавлена в загостренні ситуації в країні. Саме ініціативна роль держави в реформуванні суспільства, в поєднанні з характером проведеної політики, виступила головною причиною високої конфліктності суспільства. Конфліктогенними виявилися такі напрямки політики реформ, як фінансова стабілізація, податкова політика, політика в сфері правопорядку, заробітної плати, прибутків і в цілому в сфері праці.


Відсутність чіткої інституціональної основи для прийняття і реалізації рішень, неефективність інститутів виконавчої влади, відсутність надійних правових основ економічної діяльності в умовах ринку, усе це призвело до того, що самі інститути державної влада стали конфліктогенним чинником.


Протягом практично всього періоду реформування тривалі затримки заробітної плати і пенсій були головним чинником соціальної напруженості. Якщо неплатежі в цілому - це переважно економічне і фінансове явище, то затримка заробітної плати і пенсій мають у першу чергу соціальне-економічне, політичне і психологічне значення.


Елемент стихії ще більш посилився, коли почалися масові невиплати пенсій. У пенсіонерів немає профспілкової організованості і профспілкового досвіду, що е в трудових колективах, але їх мирні дії все частіше підходять до небезпечної межі. 


Небезпека стихії збільшується тим, що лавина невиплат стала "накривати" і ті сегменти суспільства, що покликані підтримувати його безпеку й у крайніх ситуаціях протистояти стихії силою. Частішими стали тривалі затримки виплат в армії, міліції, робітникам та службовцям атомних електростанцій.


Серйозним чинником посилення соціальної напруженості є підвищення цін на житлово-комунальні послуги. У країні, де небачено велика частина населення зосереджена в багатоквартирних будинках, які не можна підтримувати власними силами, де ще свіжа пам'ять про жахаючу житлову нестачу і бездомність, де, нарешті, дешева квартира складає головне досягнення більшості сімей - у такій країні спроба підняти квартплату (зокрема спроба, здійснюється в період економічної кризи, що ще не закінчилась, і масового зубожіння) насправді може стати детонатором серйозного соціально-політичного конфлікту.


Проблема невиплат зарплат, соціальних виплат та пенсій збільшується підвищенням експлуатації праці як у приватному, так і в державному секторі. Держава поки не в змозі справитися з цією проблемою, або знайти амортизатори, спроможні пом'якшити життя громадян, незважаючи на те, що все це посилює соціальну напруженість і розширює соціальну базу політичних конфліктів. Кризове посилення експлуатації обумовлено невідповідністю попиту і пропозиції на ринку праці. Обвальне скорочення робочих місць призводить до того, що зростаюча кількість пропонованої кваліфікованої робочої сили в умовах існуючої кон'юнктури на ринку праці, не реалізується. В умовах обмеженого попиту на кваліфіковану робочу силу роботодавці мають безмежні можливості знижувати, до недопустимого, ціну на робочу силу. Зростаюча глибина кризової ситуації в цій сфері призводить до швидкої деградації трудового потенціалу.


Інститути виконавчої влади повинні звертати увагу на ситуацію, що складається в системі оплати праці й особливо на проблеми експлуатації праці, створювати такі механізми регулювання цієї сфери, які б не дозволяли посилювати соціальну напруженість.


В другому підрозділі другого розділу - "Державна програма реформування суспільства і потенціал конфлікту" розглядається велика група чинників, що впливають на посилення соціальної напруженості, які пов'язані з половинчастістю ринкових реформ. Ринкова непослідовність має місце в політиці, яка здійснюється відносно ролі середнього класу. З одного боку, держава широко декларувала його підтримку, з іншого боку, ніяких реальних економічних заходів, спрямованих на стимулювання формування            середнього класу,     не прийнято.


Найбільш серйозним чинником, що викликає соціальну напруженість, є безробіття, яке також пов'язано з незавершеністю економічних і соціальних перетворень. За даними 1998 року рівень безробіття складав в Україні 11,3%, у тому числі зареєстрованої - 4%. Однією з найтяжких тенденцій зростання безробіття є ріст її тривалості з 13,9 місяців у 1995 році до 14,6 місяців у 1998.


Важливим чинником, що визначає динаміку загальної зайнятості, є рівень розвитку окремих географічних регіонів. Наприкінці 90-х років у переважній більшості країн продовжують існувати значні розходження в темпах зростання зайнятості і рівні безробіття. Показники безробіття в окремих регіонах відхиляються від загальнонаціонального з 30% до 60%. Це явище характерно як для країн із високим безробіттям, так і для країн, де рівень незайнятості значно нижче середніх розмірів. Під регіональною зайнятістю або локальними ринками праці треба розуміти не тільки регіони на основі адміністративного устрою держави, але й економічний простір локальних ринків праці, що не завжди збігається. Так, наприклад, на Львівщині найгострішою є  проблема масового звільнення працездатного населення з виробничої сфери. Ситуація на регіональному ринку праці дуже напружена й у будь-яку мить може виявитися критичною і неконтрольованою.


Відомо, що безробіття пов'язано із стресовим станом. Дані соціологів свідчать про загальну депресивність людей, що втрачають або вже втратили роботу. У даній ситуації від держави необхідні особливо рішучі дії для зниження соціальної напруженості, проте, теперішня ситуація і схема управлінських дій, коли центральні органи виконавчої влади всю   відповідальність за стан ринку праці перекладають на місцеві державні адміністрації, а економічні важелі, фінансові й інвестиційні ресурси зосереджені на державному рівні, не дають підстав для оптимістичних прогнозів.


Серйозною загрозою для стабільності суспільства є приховане безробіття. Воно обходиться державі дорожче явного, оскільки є більш деструктивним і руйнівним явищем. Нині в Україні офіційно зареєстроване безробіття не являє собою небезпеку, проте, розвиваючись поряд із легалізацією прихованого безробіття в державному секторі і здійсненням структурної перебудови, воно може стати масовим.


Швидке зростання безробіття впливає на співвідносний між робітниками і роботодавцями, особливо в приватному секторі, де державна система контролю недостатньо ефективна, поступово створюється сфера особливої соціальної напруженості, зниження якої чекає довгої і кропіткої роботи. Позитивно оцінюючи підприємництво в цілому, суспільна думка дуже критично настроєна до тих форм, у яких воно зараз розвивається. Ці настрої неприйняття ринкових перетворень посилюються у зв'язку із зростанням майнової диференціації населення. Поляризація в суспільстві, заснована на економічній нерівності, різко дестабілізує ситуацію і потребує розробки в тому числі і державних механізмів регулювання цих процесів.


Особливе місце серед чинників конфліктогенності держави в перехідному суспільстві займає криза самих державних інститутів. Ця криза виражається в безвідповідальності держави, невиконанні нею своїх власних функцій, нездатності справитись із злочинністю в різноманітних сферах життя суспільства. Держава не забезпечила правової підтримки для здійснення реформ, а також відповідного контролю, що оберігали б суспільство від криміналізації. Більш того, держава не забезпечує навіть виконання тих законів, що сама приймає. Де свідчить про некерованість державних органів. Правова нестабільність виражається не тільки у відсутності окремих законів або інших нормативних актів, а в їхньому незадовільному виконанні, у їх періодичному коректуванні і змінах.


Конфліктогенність державних інститутів виражається ще й в еклектичності державного управління: сполученні ринкових цілей з адміністративне-командним стилем їх досягнення. Державні структури самоусунулись від рішення питань, що і в ринковій економіці залишаються в сфері їх компетенції. Держава допустила існування великого тіньового сектора в економіці, що багато в чому визначає чинники конфліктності в суспільстві. Предметом конфлікту стають “отави, потреби, норми, соціальні ролі, інтереси особистості і групи.


Конфліктність в сфері державного управління не може не впливати на спроможність держави забезпечити правову основу розвитку трудових відносин.


У третьому розділі дисертації - "Державна політика по зниженню соціальної напруженості" - чотири підрозділи. У першому підрозділі -"Чинники, що стримують соціальну напруженість" - розкриваються об'єктивні обставини, що стримують конфліктність у перехідному суспільстві Ці обставини повинні враховуватись державою у політиці по зниженню соціальної напруженості. Одним із таких чинників є "соціальна мімікрія". По визначенню А. Лобанової, соціальна мімікрія - це "складний комплекс захисних дій і пристосувань соціально-політичного характеру, що дозволяють вижити і самозберегтися тим соціальним групам, силам і прошаркам, для яких у суспільстві виникли нестерпні умови життя і діяльності".


Безнадійність, безвір'я, приреченість, соціальна депресія стають найбільш поширеними характеристиками суспільної свідомості більшості соціальних груп і прошарків населення. Очікування позитивних змін, що затягайся, замінюються розумінням необхідності пошуку оптимальних шляхів виживання, пристосування до наявної ситуації. Соціальна мімікрія може бути визначена як адаптивний засіб поведінки соціальних суб'єктів, що в силу будь-яких обставин не задоволені їх навколишньою  соціально-економічною ситуацією і змушені маскувати свої цінності, наміри, цілі, застосовуючи при цьому різноманітні засоби.


Проте, незважаючи на те, що всі соціальні групи об'єднує загальне незадоволення владою, усі вони одночасно не можуть стати джерелом соціальних зворушень,  оскільки їх цілі істотно розрізняються і різноманітним є лише їх готовність до рішучих дій.


В таких умовах держава не може обійтися без створення соціальної бази, на яку вона може опиратися і управляти дещо спокійно. Такою базою може бути та частина суспільства, що об'єктивно зацікавлена в реформах і яка спроможна своїми діями сприяти їхньому здійсненню. Це, насамперед, середній клас, що традиційно складає основу стабільності в демократичному суспільстві. Але весь парадокс полягає в тому, що влада, яка зацікавлена в існуванні середнього класу, як своєї соціальної бази, не створює його, а всією своєю політикою посилює з ним конфронтацію і тим самим погіршує своє власне положення. Завданням, яке виникає перед державою, е створення умов для розвитку середнього класу, зняття протиріч, що існують у сфері трудових відносин, створення атмосфери, що сприяє вирішенню конфліктних ситуацій. Тим більш, що значна частина суспільства має настрій не на конфронтацію, вона готова разом із державними інститутами вирішувати протиріччя, які виникають. У суспільстві є чинники, що стабілізують. Їх потрібно підтримувати і зміцнювати.


Просування по шляху модернізації, що при всій своїй суперечливості, половинчастості і незавершеності все ж відбулося за десятиріччя радянської влади, змінило масову свідомість, культуру, психологію народу. Навряд чи можна заперечити модернізацію масової свідомості як один із чинників, що забезпечили спроможність народу перенести бідування другої світової війни у 40-і роки і зламу держсоціалістичного устрою в 80-90-і роки без таких масових вибухів стихії, що супроводжували країну в першу світову війну і в роки краху дореволюційного соціально-політичного   порядку.  Звичайно, становлення модернізованої масової свідомості аж ніяк не означає, що в сучасних індустріальних суспільствах взагалі немає небезпеки стихійного соціального вибуху. Зростання освіченості, раціоналізму, загальної інформованості, навички до складнощів сучасного життя ведуть до того, що величезні маси людей починають розуміти (можливо підсвідомо відчувати) безплідність стихійної реакції на бідування, що у минулому здавалися нестерпними.


В другому підрозділі третього розділу  "Роль держави в становленні системи соціального партнерства в галузі трудових відносин" - розглядається політика держави в створенні інституту соціального партнерства. Вона орієнтована на подолання протиріч і конфліктів, які виникають у суспільстві, за допомогою узгодження інтересів і дій різноманітних груп суспільства в процесі трудових відносин. Що стосується ринку праці соціальне партнерство означає спільну діяльність уряду, підприємців і профспілок, спрямовану на узгодження інтересів і вирішення соціально-трудових проблем.


Сутність соціального партнерства виявляється в двох аспектах, що не суперечать, а доповнюють один одного. По-перше, соціальне партнерство - це особливий специфічний тип відносин між соціальними групами, класами, суб'єктами виробництва, що дозволяє в умовах зберігання соціального миру забезпечити баланс і реалізацію найважливіших соціально-трудових відносин. По-друге, соціальне партнерство - це метод, система взаємовідносин між роботодавцями, державними органами і представниками найманих робітників, що базуються на колективних переговорах, пошуку рішень у трудових відносинах. Об'єднуючи зусилля держави, роботодавців і профспілок, система соціального партнерства дозволяє впливати на формування й ефективне використання трудового  потенціалу.  Цей  вплив здійснюється за допомогою реалізації спільних економічних і соціальних програм, забезпечення гарантій у сфері зайнятості, оплати праці, регулювання умов найму і звільнення робітників, тривалості робочого часу і часу відпочинку, створення умов для фахового росту робітників.


Формування системи соціального партнерства в Україні почалося в 1992 р. після прийняття Декрету Кабінету Міністрів "Про оплату праці", що вважається початком створення правових основ регулювання оплати праці на основі системи тарифних договорів. Ця правова основа була значно розширена прийняттям у 1993 р. Закону України "Про колективні договори й угоди", в якому враховуються норми конвенцій і рекомендацій Міжнародної організації праці, світовий досвід в цілому.


У третьому підрозділі "Колективно-договірне регулювання трудових відносин" розглядається одна з форм соціального партнерства - трудовий договір. Від держави багато в чому залежить створення надійної правової системи колективно-трудових відносин і її функціонування. Істотну роль у рішенні цих проблем покликана зіграти служба Національного посередництва і примирення, що була створена Указом Президента в 1998 році. Відразу після виходу Указу почалася інтенсивна робота одночасово в декількох напрямках: створення кадрового потенціалу,    організаційно-методичне забезпечення, вирішення практичних задач.


Аналіз матеріалів про колективні трудові суперечки дають підстави зробити висновок, що основними причинами їх виникнення є: нестабільність економічного положення підприємства і, як наслідок, відсутність коштів і затримка виплат зарплат; зниження обсягів виробництва   і   надання   послуг; зміна форм власності; неплатоспроможність замовників і споживачів; неконкурентоспроможність продукції; невиконання умов колдоговорів у частині надання пільг і компенсацій робітникам; погане знання профспілковими   працівниками   і   керівниками   підприємств законодавства про працю і Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових суперечок (конфліктів)". Однією з причин конфліктів є також недостатнє правове регулювання відносин власності.


У четвертому підрозділі "Державна політика на ринку праці" -підкреслюється, що ринок праці складається як система суспільних відносин, що відбивають рівень розвитку і досягнутий на даний період баланс інтересів між підприємцями, що трудяться, і державою. У вузькому розумінні механізм регулювання ринку праці е поєднання нормативних, законодавчих або колективно-договірних актів, якими керуються партнери при реалізації політики зайнятості. У широкому контексті цей механізм охоплює спектр економічних, юридичних, соціальних і психологічних чинників, що визначають функціонування ринку праці. Регулювання здійснюється через систему працевлаштування, що включає широку мережу центрів зайнятості, банки даних про робочі місця, державні програми допомоги у придбанні фахових знань і працевлаштуванні бажаючому працювати заселенню, цільові програми підприємств, що передбачають перепідготовку кадрів і т.п.


Структура ринку праці складається з трьох блоків, куди входять основні складові, що обумовлюють процеси його формування  і функціонування. Блок ринкових відносин, блок державного /правління і регулювання, блок соціального захисту. Особливе значення набуває другий І третій блок для вирішення проблем соціальної нестабільності. Зниженню соціальної напруженості буде сприяти комплекс ефективних заходів по забезпеченню зайнятості населення. До них переважно відносяться: створення дієспроможної служби зайнятості і системи приватних посередницьких організацій по працевлаштуванню населення; подальше стимулювання індивідуальної економічної ініціативи громадян і розвиток підприємництва, що забезпечить створення нових робочих місць; надання компенсацій робітникам, що звільняються, стипендій на час фахової перепідготовки або підвищення кваліфікації, забезпечення можливості брати участь в оплачуваних громадських роботах; спрощення процедур одержання звільненими робітниками статусу безробітного; розробка ефективних механізмів у напрямку легалізації прихованого безробіття; дозвіл трудової міграції за кордон; виборчий перехід на скорочений робочий день; урахування специфіки регіональних ринків праці у формуванні загальнодержавної політики запобігання масового безробіття й інші ліри.


Істотним моментом в організації ринку праці є активізація адаптаційних механізмів людини за допомогою економічного навчання.


Необхідно в суспільстві формування ринкової культури. Під ринковою культурою варто розуміти сукупність моделей трудової поведінки, адекватних природі ринкових відносин. Це економічно національні моделі, люди їх підтримують по навичці, автоматично.


Державна політика повинна в значній мірі стимулювати трудову діяльність. Об'єктом стимулювання праці е не стільки самі годи, скільки їх економічні інтереси. Оскільки стимулювання праці розглядається як елемент розподільних відносин, важливо враховувати принципи його організації в перехідній економіці і фінансові можливості їхньої реалізації. Особливе місце в питанні стимулювання праці належить стимулюванню підприємницької діяльності.


Особливим напрямком державної політики є вирішення проблеми трудових ресурсів на регіональному рівні. Необхідно визначити для кожної області населені пункти, що потребують концентрації зусиль усіх рівнів виконавчої влади для планомірного пом'якшення напруженості на ринку праці. Ці дії повинні пронизувати державну і регіональні програми зайнятості. Головний зміст цих програм повинний полягати в створенні додаткових робочих місць і вирішення проблем міграції робочої сили. Наявність вільного ринку житла - одна з найважливіших умов, що визначають реальну міграційну рухливість ринку праці і вільний розвиток продуктивних сил.


 


Національна політика зайнятості на макрорівні може бути ефективного лише за умови синхронного конструювання регіональних механізмів  регулювання  ринку  праці,  що  враховували б демоекономічні, соціально-психологічні, господарсько-історичні і культурні традиції кожної територіальної одиниці. Така залежність зайнятості від ефективності системи й регулювання на різних ієрархічних рівнях виступає однією із специфічних рис ринку праці.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины