Мінченко Еволюція державної влади в сучасній Україні (теоретико-правове дослідження)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується сучасний стан її наукової розробленості, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; сформульовано мету і завдання дослідження, об’єкт та предмет дослідження, характеризуються методологічна основа, наукова новизна одержаних результатів та їх теоретичне і практичне значення, подано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.

У Розділі 1 „Державна влада та державність як об’єкт та предмет теоретико-правових досліджень: методологія формування та систематизація понятійного апарату”, який складається з двох підрозділів, аналізується стан наукової розробленості теоретико-правових проблем державної влади та державності, а також висвітлюються сучасні теоретико-методологічні підходи, принципи та процедури дослідження феномена державної влади та демократичної державності.

Так, у підрозділі 1.1 „Стан наукової розробленості теоретико-правових проблем державної влади та державності” аналізуються основні наукові підходи щодо дослідження проблем організації та діяльності державної влади, її поділу, механізму реалізації в умовах еволюції інститутів державності. Аксіоматично, що реформування суспільно-політичного життя в сучасній Україні, підвищення його базових якісних показників та соціальних стандартів значною мірою обумовлені якістю організації та функціонування публічно-владних та управлінських структур, їх здатністю адекватно, співзвучно викликам часу та традиціям класичних західних демократій керувати країною та її регіонами в інтересах суспільства, територіальних спільнот і окремих громадян. Десятиліття тому інтерес наукового співтовариства в Україні був прикований до вивчення, з одного боку, здебільшого концептуального осмислення шляхів розвитку держави і суспільства в далекоглядній перспективі в умовах глобальних соціально-політичних трансформацій, пов’язаних із становленням соціально-правової державності або громадянського суспільства (А.П. Заєць, Т.І. Ковальчук, П.М. Любченко, О.В. Скрипнюк та ін.), та, з іншого боку, переосмислення досвіду радянського державного будівництва чи аналізу негативного досвіду перехідного періоду у взаємовідносинах між центром та місцями (Л.Т. Кривенко, В.Ф. Погорілко, Ю.М. Тодика, О.Ф. Фрицький, Ю.О. Фрицький та ін.). З часом предметом вивчення спеціалістів став аналіз і порівняння основних характеристик сучасних теорій походження, організації або функціонування публічної влади, у тому числі західних кратологічних концепцій або управлінських парадигм, можливостей їх рецепції в умовах українських реалій сьогодення (М.П. Орзіх, В.М. Селіванов, М.О. Теплюк, В.В. Цвєтков та ін.) тощо. У міру становлення вітчизняної теорії місцевого самоврядування вагомими є здобутки щодо дослідження процесів децентралізації державної влади, форм і методів її взаємодії з муніципально-владними інститутами (М.О. Баймуратов, О.В. Батанов, М.П. Орзіх та ін.).

Аналіз джерельної бази дослідження засвідчив наявність значної наукової спадщини, основу якої складають праці як класиків, так і сучасних дослідників проблем державної влади та державності не тільки в галузі юриспруденції, а й політології, філософії, історії, соціології, а також спеціалістів-практиків, які у різні часи займалися розробкою даної проблематики.

Перше найбільш повне та послідовне концептуальне обґрунтування й вираження ідеї державної влади та еволюції державності набули у творчості таких ярких мислителів, як Шан Ян, Конфуцій, Арістотель, Демокрит, Платон, Цицерон, Сократ, які було доповнено такими представниками епохи Відродження, Нового часу та Сучасності, як Н. Макіавеллі, Ж.-Ж. Руссо, Т. Гоббс, Дж. Локк, І. Кант, Й.-Г. Фіхте, Г. Гегель, Т. Кампанелла, Ш. Монтеск’є, Т. Мор, А. Шопенгауер, В. Парето, Р. Михельс, Ф. Ніцше, Г. Моска, Г. Єллінек, Р. Даль, Л. Дюгі, К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, М. Вебер, Б. Рассел, Т. Парсонс, М. Фуко та ін., теорії та концептуальні підходи яких пізніше сформувалися в окремі специфічні наукові школи та дослідницькі підходи. Так, починаючи з 50-х років ХХ ст. обсяг літератури з питань державної влади та інститутів державності різко зростає. Істотний внесок у розробку концепцій влади внесли Р. Берштедт, П. Блау, Д. Картрайт, С. Клегг, Н. Луман, Ф. Оппенгейм,  Д. Ронг та ін.

Всебічно проблематика організації та функціонування державної влади та її інститутів, її єдності та поділу подана й у працях багатьох авторитетних вітчизняних дослідників початку ХХ ст. або учених-державознавців дореволюційної Росії, зокрема А.С. Алексєєва, О.О. Алексєєва, В.М. Гессена, В.Ф. Дерюжинського, А.І. Єлістратова, В.В. Івановського, І.А. Ільїна, М.М. Ковалевського, Ф.Ф. Кокошкіна, М.М. Коркунова, С.А. Котляревського,  М.І. Лазаревського, С.А. Муромцева, М.І. Палієнка, І.Т. Тарасова,  Б.М. Чичерина, Г.Ф. Шершеневича, А.С. Ященка та ін.

У радянській науці також накопичений значний концептуальний досвід дослідження державної влади та проблем державності. Зокрема, можна виділити праці Р.П. Алексюка, В.М. Амєліна, М.Й. Байтіна, М.М. Кейзєрова, А.Й. Кіма, В.Г. Лєдяєва, О.О. Лузана, В.Б. Пастухова, М.М. Степанова, Ю.О. Тихомирова, В.Л. Усачова, Є.І. Фарбера, В.В. Цвєткова, В.Є. Чиркіна,  Л.П. Юзькова та ін., сформульований у них критичний аналіз теоретико-методологічних підходів  знайшов своє висвітлення в дисертації.

В останнє десятиліття інтерес до вивчення проблем державної влади, її видів, форм здійснення, функцій та механізму реалізації в контексті сучасних трансформаційних процесів істотно зростає як у вітчизняній, так і зарубіжній науці. Зокрема, за даною тематикою вагомими є здобутки таких вітчизняних вчених, як В.Б. Авер’янов, О.Ф. Андрійко, В.Д. Бабкін, М.О. Баймуратов, В.П. Горбатенко, А.П. Заєць, О.В. Зайчук, А.А. Коваленко, О.Л. Копиленко, Л.Т. Кривенко, Н.М. Онищенко, М.П. Орзіх, О.В. Петришин, В.Ф. Погорілко, А.О. Селіванов, В.М. Селіванов, О.В. Скрипнюк, М.О. Теплюк, О.Ю. Тодика, Ю.М. Тодика, О.Ф. Фрицький, Ю.О. Фрицький, В.М. Шаповал, В.О. Шевчук, С.В. Шевчук, Ю.С. Шемшученко, О.І. Ющик, О.Н. Ярмиш та ін., аналіз наукових поглядів яких було здійснено в контексті дослідження

Теоретико-правові проблеми державності в умовах демократизації суспільства і держави, а також глобальних політичних процесів значною мірою знайшли своє відображення також у багатьох наукових та публіцистичних працях сучасних російських дослідників. Зокрема, питання щодо розуміння сутності сучасної державності викликають інтерес таких російських вчених-правознавців, політологів та філософів, як Р.А. Абдрафіков, С.А. Авак’ян, І.Л. Бачило, О.В. Войтенко, І.В. Востріков, І.М. Гомеров, М.П. Граф, В.Г. Графський, Д.В. Гусєв, Ю.О. Дмитрієв, В.О. Затонський, Д.М. Зоїров, В.І. Козін, А.М. Кумиков, В.Г. Лєдяєв, О.А. Лук’янова, Р.Д. Марданов, А.Ю. Мордовцев, Л.А. Морозова, О.Ю. Погожаєва, Є.В. Подберезний,  Ж.Т. Тощенко, В.Ф. Халіпов, О.І. Цукатова, В.Є. Чиркін та ін.

Отже, широта охоплення проблем державної влади колосальна, а тематика даного дослідження не нова. Разом з тим, на наш погляд, переважна більшість досліджень знаходиться в руслі традиційних підходів, не завжди враховуючи реалії постіндустріального, інформаційного суспільства, що вимагає концептуального аналізу проблем інституціоналізації та функціонування державної влади через призму еволюції державності, реалізації прав людини і громадянина, а також становлення інститутів місцевого самоврядування.

У підрозділі 1.2 „Сучасні теоретико-методологічні принципи та процедури дослідження державної влади та сучасної державності” визначаються основні методологічні підходи до дослідження теоретичних проблем державної влади та еволюції сучасної державності. Автор виходить з того, що фундаментом юридичної науки має стати методологія, яка відповідає сучасним вимогам. Така методологія виходить з визнання неможливості тлумачення правової та політичної реальності в рамках будь-якого одного методу, вона відображає потреби в різноманітті методів, точок зору, позицій, виступає як їх поєднання, взаємодоповнення. Сьогодні теорія держави і права виходить з визнання необхідності використання всіх сучасних, а також вироблених раніше методик пізнання.

Водночас, на думку дисертанта, у будь-якій державі та в будь-якій науці має бути основний методологічний підхід. Не єдиний, а такий, що переважає, домінує. При цьому необхідно розуміти, що вдалий підбір методологічного інструментарію – важливіша складова будь-якого наукового дослідження. Виходячи з цього, автор розвиває ідею про багаторівневий та системний характер методології наукового пізнання, у тому числі й державно-правових явищ та процесів, формулює концептуальні вимоги до методології наукового дослідження таких феноменів, як державна влада та державність.

Реалізуючи запропоновану та всебічно аргументовану в дисертації модель методології дослідження, автор здійснює змістовний аналіз основних теоретико-методологічних принципів та процедур дослідження державної влади та сучасної державності, послідовно аналізуючи теоретико-методологічні потенції філософії, теорії держави і права, правової політології, юридичної антропології у висвітленні сутнісних, змістовних, функціональних та інших характеристик державності та її інститутів.

Спираючись на існуючі в сучасній юридичній науці методологічні підходи, а також аналіз практики суспільно-політичного життя та державно-правової політики, дисертант зазначає, що в сукупності всі методи наукового пізнання (діалектичний, аналізу і синтезу, системно-функціонального аналізу, порівняльний, історичний та ін.) дають нам оптимальну уяву про ті чи інші сторони державно-правової дійсності, різноманітні аспекти еволюції національної державності, сутнісні, організаційно-структурні або функціонально-діяльнісні прояви державної влади. Використання різноманітних методологічних засобів та підходів дозволяє з різних боків підійти до дослідження державно-правової реальності, простежити вплив правових норм, а також історичних, національно-культурних, соціально-економічних, географічних та інших традицій на соціально-політичну практику державотворення, а також, навпаки, політичних, соціально-економічних та інших суспільних процесів та ідеологічних настанов на національне законодавство, краще зрозуміти феноменологію взаємозв’язків між державою, суспільством та особою, які існували та виникають сьогодні в процесі еволюції державності та державної влади, її функцій, цілей, завдань тощо.

Оптимальних результатів в осмисленні означених явищ та процесів можна дійти лише в разі, якщо методологія державознавчих досліджень буде системною та міждисциплінарною. Системність у даному разі слід розуміти як усебічний аналіз усіх варіантів виникнення та еволюції державності, якісних та кількісних змін у механізмі організації та функціонування державної влади та її політико-правових інститутів. Міждисциплінарність, віддзеркалюючи юридико-теоретичне опанування значущих для юриспруденції досягнень інших наук, поступове становлення нових напрямів в юридичній науці загальнонаукового профілю (правова політологія, юридична конфліктологія, юридична антропологія тощо), об’єктивно передбачає, що в дослідженні процесів еволюції та модернізації національної державності мають органічно поєднуватися методи суспільнознавчих та юридичних наук, які дозволяють реконструювати еволюцію суспільно-політичних інститутів у напрямі формування державності, конкретизувати цю еволюцію стосовно правових складових виникнення і розвитку державної влади, дослідити її сутність на сучасному етапі, її політико-правові інститути, механізми їх формування та функціонування.

Розділ 2 „Поняття та сутнісні особливості державної влади в контексті еволюції сучасної державності” складається з трьох підрозділів та присвячується аналізу понятійної та змістовної характеристики державної влади, розкриттю особливостей її політико-правової природи, дослідженню феномена сучасної української державності та її складових, стану її розвитку в умовах соціально-політичних реалій сьогодення, розкривається сутність та аналізуються функції державної влади та юридичний механізм їх реалізації в контексті еволюції сучасної державності.

Так, у підрозділі 2.1 „Поняття та політико-правова природа державної влади” здійснюється ґрунтовний аналіз державної влади як юридичної категорії та суспільно-політичного феномена. На думку автора, враховуючи те, що питання концептуалізації та дефінітивного визначення феномена влади, її диференціації, аналізу її цілей, завдань та функцій вирішуються давно та будь-яких універсальних відповідей немає, сучасна теорія державної влади – це теорія специфічного соціально-юридичного предмета. Її основне призначення полягає як у переведенні результатів пізнання владних явищ з філософського рівня на рівень конкретнішого розкриття об’єктивної суті цих суспільних явищ, їх специфічних закономірностей, властивостей, насамперед внутрішніх взаємозв’язків та суперечностей, так і в самостійному спеціальному пізнанні реалій правового життя. Теорія влади не зливається із своїми науковими філософськими узагальненнями (поняттями і категоріями), якими фіксується об’єктивна діалектика розвитку суспільного життя і які є основними орієнтирами спеціального вивчення імперативного аспекту влади. Як самостійна наука про особливий предмет реального світу, теорія влади має свою сферу дослідження та застосування результатів, якою виступають система юридичних знань та практика державного регулювання соціальної діяльності. Вона є більш конкретним ступенем у пізнанні реалій державної дійсності.

Теоретичні узагальнення та висновки щодо сфери державного регулювання суспільних явищ і процесів, маючи власну доказову силу, сприяють, у свою чергу, поглибленню та збагаченню соціально-філософського вчення про владу як соціальне явище, як окрему форму суспільного буття, суспільних відносин, явище світоглядного порядку. Таким чином, розроблення загальної теорії вітчизняної юриспруденції має спиратися на позитивні знання не тільки про владу, законодавство, юридичні відносини, тобто про юридичний аспект влади, а й про владу як системне, багатоаспектне соціальне явище, його роль та функції в організації суспільного життя. Тільки поєднання вихідних висновків та абстракцій соціально-філософського вчення про владу з предметними (галузевими) юридичними знаннями про його імперативну форму може утворити ту теоретико-методологічну основу, яка має забезпечити розвиток вітчизняної теорії влади як наукової основи сучасної державної діяльності, зокрема законодавчої та законозастосовчої практики.

Особливого значення необхідність концептуального осмислення сутності та наукової розробки шляхів розвитку державної влади набуває на сучасному етапі державотворення, коли реалізація Конституції України, її норм, які стосуються закріплення, організації та функціонування державної влади, стає вирішальним фактором удосконалення діяльності всього державного апарату. Тому актуальним є вирішення концептуальних проблем категорії державної влади як конституційно-правового інституту, формування теорії її функцій та механізму реалізації, що дає можливість проаналізувати концептуально-конституційні засади організації і здійснення державної влади в Україні.

У дисертації здійснено системний аналіз основних концепцій державної влади та доведено, що її сутність, зміст та механізм на сучасному етапі можна повною мірою усвідомити лише на основі ліберальних концепцій демократичної державності, за яких державна влада найоптимальніше виявляє себе як самостійний вид публічної влади, інститут політичної системи суспільства і форма народовладдя. Спираючись на сформульовані у вітчизняній юридичній науці концептуальні підходи, на думку автора, слід погодитись з визначенням поняття державної влади, згідно з яким це легітимне офіційне волевиявлення держави, її органів і посадових осіб щодо здійснення їх функцій і повноважень шляхом прийняття і реалізації правових актів у порядку, передбаченому Конституцією і законами. Виходячи з цього, за своєю суттю державна влада – це легітимне офіційне волевиявлення держави, її органів і посадових осіб, що становить собою здійснення влади народу, вид суспільної політичної влади; за своїм змістом державна влада становить собою здійснення функцій суспільства і держави в межах наданих повноважень; за формою державна влада – це прийняття і реалізація правових актів у порядку, передбаченому Конституцією і законами.

Автор переконаний, що позитивно визначена державна влада – це інституціоналізація очікування того, що потребам всього народу, нації, громадянського суспільства, в певних межах, буде приділено серйозну увагу. Можна також стверджувати, що державна влада – це визнана певним народом, нацією, політичним суспільством парадигма поведінки в конкретному місці та в конкретний історичний момент. У числі базових якостей влади є такі її важливіші характеристики, як багатоаспектність, складність, системність тощо.

У підрозділі 2.2 „Сучасна державність як феномен, юридична категорія та соціально-політична реалія” доводиться, що концептуальне осмислення державно-правового розвитку українського суспільства іманентно пов’язане з дослідженням сутнісних та змістовних характеристик сучасної державності. Адже виникнення держави як соціального феномена є логічною ланкою процесу утворення людьми біологічно не завданого механізму існування. Поняття „державність” у категоріальному апараті теорії держави і права виконує ряд пояснювальних, аксіологічних та ідентифікуючих функцій, які розкривають змістовну та формально-юридичну специфіку різних етапів цього процесу в напрямі формування суверенної держави та її інститутів.

Державність – поняття широке, багатоструктурне, яке складається з різних елементів, одним із яких є „держава”. При цьому державність і держава – поняття, яке не збігаються, їх не можна ототожнювати. Обсяг понять „державність” і „держава” різний, вони співвідносяться між собою як ціле та частина. Виходячи з цієї методологічної настанови, державність є однією з найважливіших властивостей суспільства, яка забезпечує його життєздатність шляхом політичної структуризації і легітимації. Поняття „державність” характеризує якісний стан державноорганізованого суспільства на будь-якому конкретно-історичному етапі його розвитку, однак найбільшою мірою його пізнавальний потенціал розкривається при аналізі транзитних, перехідних суспільств, бо це поняття розширює можливості розуміння і пояснення різних проблем трансформації тоталітарної системи в соціальну з демократичною організацією громадянського суспільства і правовою державою. У зв’язку з цим поняття „державність” необхідно розкривати не лише з погляду його сутності, історичного змісту, етапів формування, але й з позицій прогностичного аспекту. Прогностичний аспект сприятиме визначенню можливих альтернатив розвитку державності в трансформаційний період, а також моделюванню оптимальної стратегії і тактики становлення та розвитку тієї чи іншої держави як держави демократичної, соціальної, правової.

У дисертації зміщено акценти на аналізі української державності не тільки в аспекті її виникнення та розвитку, її різних типів, форм та функцій на різних етапах історії України, а й традицій та новацій політичної, структурної та територіальної організації суспільства, особливостей його економічної, соціальної, духовної та інших систем тощо. За такого методологічного підходу характеристика еволюції вітчизняної державності має містити й наукову оцінку, оціночні судження – що і коли було ефективно та корисно за критеріями якості життя, „людського виміру”, а що, навпаки, шкідливо, помилково, заводило в глухий кут, породжувало невирішувані суперечності, конфлікти. Усе це, безумовно, варто розглядати з врахуванням конкретно-історичних особливостей, рівня знання, культури, релігійного та взагалі духовного розвитку суспільства на певному етапі загальносвітових державно-правових процесів у ті чи інші часи, національних традицій, ментальності, соціальної психології тощо.

Аналіз проблем української державності з точки зору її ознак, атрибутів, критеріїв, типології та інших характеристик доводить, що еволюція державності та процеси інституціоналізації громадянського суспільства в Україні залежать від ступеня адекватності загальновизнаним демократичним цінностям правової політики, здійснюваної державною владою, основне призначення якої полягає в утворенні комплексу політико-правових та соціально-економічних умов та можливостей, які забезпечують правове поле для формування цивілізованих відносин у системі координат „людина – територіальна громада – суспільство – держава”, без яких інститути громадянського суспільства не в змозі сформуватися та оптимально функціонувати.

На думку дисертанта, головним показником величі держави та основним детектором державності в аспекті її демократичності є права людини. У сучасних умовах не можна вирішити питання про те, чи є якась країна великою, а держава – сильною чи ні, якщо в показники її стану не введений „людський вимір”. Саме розробленість прав людини та їх юридичне оформлення у внутрішньодержавному та міжнародному праві дозволяють ввести такий вимір у критерії соціальних оцінок. Саме права людини багато в чому дозволяють якісно позначити і тому вважати доступною соціальній верифікації гуманізацію суспільної життєдіяльності.

Виходячи з цього, діалектика розвитку сутності та явища, форми та змісту в генезисі державності – комплексі елементів, структур, інститутів публічної влади, організація та форми функціонування яких на різних етапах розвитку соціуму обумовлені історично сформованою економічною, політичною, соціокультурною самобутністю конкретного народу або групи народів, –приводить до консолідації або, навпаки, до відчуження держави від суспільства. При цьому фактично уособлюються інститути держави як реальне та матеріальне втілення таких категорій, як „державна влада”, „державний примус”, „державне регулювання” тощо. Саме таке уособлення відбиває поліваріантність виникнення держав, легалізацію та легітимацію державної влади, її інституціоналізації тощо.

У підрозділі 2.3 „Сутність, функції та юридичний механізм реалізації державної влади в контексті еволюції сучасної державності” аналізуються сутнісні, змістовні, функціональні характеристики державної влади та проблеми її реалізації в умовах модернізації вітчизняної державності.

Традиційно сутність державної влади розкривається через аналіз її соціального призначення. Це постійна та багато в чому дискусійна проблема філософської та юридичної науки. Питання про соціальне призначення державної влади заслуговує на увагу тому, що без такого аналізу неможливо дати більш або менш об’єктивну оцінку не тільки існуванню, а й організації та функціонуванню державної влади на усьому її багатовіковому шляху.

Виходячи з того, що соціальне призначення є іманентною ознакою держави та її функцій, вважаємо, що соціальне призначення державної влади полягає в її різноманітній, широкій діяльності, спрямованій не на вирішення вузько класових завдань, а завдань, які випливають з необхідності нормального, безконфліктного існування та прогресивного розвитку суспільства та держави. Адже сучасна держава – соціальний арбітр, орган вирішення загальних справ, організатор багатьох важливих заходів, без вжиття яких не може нормально функціонувати суспільство. У зв’язку з цим одне з перших місць належить закріпленню та захисту прав і свобод людини, екологічній безпеці, технічному прогресу, здоров’ю нації, безконфліктному існуванню суспільства, забезпеченню належного прожиткового мінімуму людей, підтримці науки, культури, освіти, захисту материнства та дитинства тощо. Звідси, соціальна сутність державної влади – це її специфічна іманентна властивість, яка полягає у здатності державної влади та її суб’єктів забезпечувати в процесі організації, функціонування і розвитку задоволення основних потреб усього суспільства, а також за наявних конкретно-історичних обставин створювати умови для можливого задоволення потреб та інтересів окремих індивідів та їх спільнот (національних, соціально-економічних, демографічних, релігійних тощо).

Аналіз теоретичних проблем сучасної державності в контексті дослідження сутності, соціального призначення державної влади та оптимальної реалізації її функцій довів, що ці поняття співвідносяться як головна мета, орієнтир, смислова настанова існування держави та засоби, способи, механізм реалізації цього призначення, досягнення цілей розвитку суспільства. Державно-владні функції відображають відповідність цієї влади своєму соціальному призначенню. Соціальне призначення державної влади виступає як предмет відображення державних функцій, повноти, якості, ефективності їх реалізації.

Дослідження функцій державної влади через призму теорії поділу влад дозволило автору дійти висновку, що ідея поділу влад, яка теоретично обґрунтовується широко відомою однойменною політико-правовою доктриною, у сучасній практиці державотворення та державного управління знаходить своє відбиття або у формі конституційного принципу (що є підґрунтям організації влади будь-якої демократичної держави і політичною гарантією виключення можливості встановлення авторитарного чи тоталітарного політичного режиму в країні), або у формі організаційно-технічного принципу впорядкування управлінської праці. Щодо останнього, то він спрямований на те, щоб досягати раціональності та ефективності в державному управлінні, запобігати однобічним й помилковим рішенням публічних проблем.

Варто зазначити, що оптимальна реалізація державних функцій можлива лише за наявності ефективного механізму, який у дисертації розкривається через характерні атрибути, риси та якості, що дозволило, по-перше, відокремити його від недержавних структур у політичній системі суспільства, насамперед та в першу чергу від механізму місцевого самоврядування, а також інших суб’єктів громадянського суспільства – політичних партій, громадських організацій тощо, та, по-друге, провести функціональне розмежування сфер діяльності окремих суб’єктів державної влади – складових цього механізму. У цьому аспекті йшлося про створення ефективного механізму „стримувань та противаг” у системі органів державної влади. Саме послідовна реалізація принципів „стримувань та противаг” та поділу влади є ключовим інструментом функціонування механізму державної влади.

Виходячи з цього, по-перше, юридичний механізм державної влади – це система органів державної влади, заснована на єдності принципів її організації і діяльності, закріплених у Конституції. По-друге, такий механізм характеризується складною структурою, що відображає певне місце, яке посідають у ній різні органи державної влади, їх співвідношення і взаємозв’язки. При цьому необхідно враховувати, який системоутворюючий фактор структури державного механізму у відповідних історичних умовах даної держави закріплений в її конституції. По-третє, між механізмом державної влади та її функціями існує тісна кореляція. Функції державної влади здійснюються, одержують своє реальне втілення за допомогою державного механізму як сукупності органів державної влади та їхніх додатків. Разом із тим саме від функцій державної влади залежить структура її механізму, вони безпосередньо впливають на виникнення, розвиток і зміст діяльності тих чи інших органів держави. По-четверте, механізм державної влади для забезпечення покладених на неї завдань управління справами суспільства, впливу на складні соціально-економічні процеси і сфери, виконання пов’язаних із цим державних функцій має необхідні матеріальні засоби, так звані „матеріальні додатки”, на які спираються у своїй діяльності окремі органи державної влади та без яких не може обходитись жодна держава.

Узагальнення наведених ознак дозволило автору дійти висновку про те, що юридичний механізм державної влади – це пронизана єдиними, законодавчо закріпленими принципами, заснована на поділі влади і наявності необхідних матеріальних додатків система органів державної влади, яка здійснює або забезпечує здійснення її завдань і функцій. Такий підхід дозволяє виявити реальність її функцій чи їх штучність, адекватність системи цих функцій соціальному призначенню державної влади та її механізму, а також здатність цього механізму здійснювати відповідну функцію або їх систему частково або повністю, внести відповідні пропозиції та зробити відповідні висновки. Механізм державної влади може бути надмірним, неповним, недосконалим штучним або адекватним функціям – у цілому або відповідно до умов – політичних, економічних, соціальних, культурних, екологічних тощо, пов’язаних із здійсненням цих функцій.

Розділ 3 „Теоретико-правові проблеми взаємодії між людиною та державною владою в контексті еволюції сучасної державності” містить три підрозділи та присвячується дослідженню сутності державної влади та сучасної державності через призму людського виміру, аналізуються принципи взаємодії особистості та державної влади в умовах еволюції сучасної державності, висвітлюються особливості та розкривається значення правової активності особистості в умовах еволюції сучасної державності та становлення громадянського суспільства.

Так, у підрозділі 3.1 „Людський вимір державної влади та сучасної державності” проблеми еволюції державної влади та сучасної державності розглядаються через призму людського виміру держави, права та влади. Адже розвиток вітчизняної державності відбувається у взаємодії з різними соціальними інститутами та структурами, але в першу чергу з різними особистостями. Така взаємодія набула в сучасних умовах якісно нового змісту. Тому в умовах еволюції вітчизняної державності варто по-новому подивитись на сутність, зміст, принципи та форми такої взаємодії, а також на можливі конфлікти та суперечності, які виникають або можуть виникнути між особистістю та державою, її публічно-владними структурами. Трансформація суспільства, основним критерієм зрілості якого має стати визнання загальнолюдських цінностей, є однією з форм вирішення суперечності, яка знаходиться в основі відчуження особистості від влади. Тому тільки людина може бути самоціллю розвитку, мірилом суспільного прогресу.

На думку дисертанта, сутність еволюції вітчизняної державності так званого демократичного транзиту України, зокрема її держави та її діяльності, державної влади та державного управління, полягає в корінній зміні соціальних зв’язків, відповідно до якої (зміни) не людина має існувати для держави, а держава заради людини. Причому питання про рівень та якість життя людини це не тільки соціально-економічне, а й політичне питання. Воно справляє глибокий ідеологічний вплив на суспільну свідомість, демонструючи переваги як тієї чи іншої соціально-економічної, так і політичної системи суспільства.

Історія свідчить, що найбільш швидко та успішно розвиваються ті системи, в яких утворені найкращі можливості для розвитку та застосування творчих сил людини та де існують умови для саморозвитку суспільства та особистості. В умовах демократії держава не повинна відігравати роль доброчинця, а людина прохача, бо вона повинна мати можливість забезпечувати свій добробут особистою працею та підприємливістю. У зв’язку з цим, наголошуючи на вимогах демократичної трансформації суспільних відносин в Україні, які мають домінувати в сучасній конституційній реформі, доводиться, що головною метою останньої має бути сприяння створенню реальних різнобічних суспільних умов, серед них і юридичних, та їх державному захисту для формування вільної унікальної особистості людини, яка повинна ставитися і до себе, і до інших людей завжди як до мети, а не просто засобу досягнення певних цілей. Саме рівень забезпечення, у тому числі захисту, і державою і суспільством унікальності й гідності людини, її свідомої законослухняної поведінки має свідчити про стан розвитку свободи суспільства, що становить основу демократії, народовладдя, конституціоналізму.

Основним вектором еволюції сучасної державності та спрямованої на це концепції конституційної реформи в Україні має стати ідея щодо багатоаспектної ролі людини в сучасному державноорганізованому суспільстві, взятої у всьому багатстві її унікальності, матеріальних і духовних взаємозв’язків, розуміння сутності сталої динаміки людського розвитку, критеріїв його вимірювання. Тому в основу сучасних вітчизняних конституційних норм, як свідчить всесвітня історія розвитку суспільства, мають бути покладені, насамперед, природні закономірності індивідуальної людської сутності, поведінки людей, а не здоровий глузд, бажання окремих представників владної еліти. Ідеологія державоцентризму, тобто ідеологія керування з боку держави поведінкою людини і життєдіяльністю суспільства в цілому має поступитися людиноцентристській ідеології, тобто ідеології служіння держави інтересам людини і суспільства.

Враховуючи означені тенденції, доводиться, що демократичний потенціал чинної Конституції України ще зовсім не вичерпаний. Вона визначає демократичний вектор розвитку української державності, у тому числі шляхи модернізації правової і політичної систем суспільства. Безумовно, це не означає, що нині відсутня потреба в науковому дослідженні проблеми конституційного регулювання процесів демократичної трансформації українського суспільства та модернізації державності, проблеми конституційної реформи зокрема або навіть захисту зазначеного потенціалу. Ці проблеми органічно пов’язані з проблемою ефективності законодавства взагалі, у тому числі Конституції України, з поглибленням його „людського виміру”.

Підрозділ 3.2 „Принципи взаємодії особистості та державної влади в умовах еволюції сучасної державності” присвячено дослідженню основоположних принципів взаємодії особистості та державної влади в умовах еволюції сучасної державності. Концептуальне осмислення таких принципів обумовлене тим, що модернізація соціально-економічної, політико-правової, культурної та всіх інших сфер буття держави, діяльність її органів та посадових осіб, що виконують регулятивно-управлінські функції, має відбуватись на підставі загальноцивілізаційних цінностей, що їх проголосила нині чинна Конституція України: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя; розвиток і зміцнення демократизму, гуманізму; верховенство права; розбудова громадянського суспільства та інші загальнолюдські принципи.

Також основоположними принципами державно-правового регулювання в сучасних умовах мають стати принципи справедливості, законності, єдності справедливості та законності як найважливіші соціальні цінності, вихідні положення, на яких ґрунтується державне управління, правотворчість, правореалізація і правоохорона. Саме ці принципи визначають найважливіші структурні зв’язки в предметі, методі та механізмі державно-правового регулювання як в середині правової системи, так і поза її межами, справляючи управлінський вплив на соціальне середовище та розвиток інститутів демократичної державності.

Ефективність сучасної державності напряму пов’язана з механізмом взаємодії особистості з іншими суб’єктами політичної системи. У цьому блоці елементів державності розташовуються політико-правові, моральні принципи, на які спираються названі відносини: гуманізм, інтернаціоналізм, патріотизм, громадянськість як політико-правовий прояв моральності тощо. Також елементами демократичної державності є загальні принципи: свобода, демократизм, нормовідповідність тощо, а також конкретні принципи взаємовідносин особистості та держави: взаємна відповідальність, законність, рівноправ’я, загальна повага прав і свобод людини, її законних інтересів, політичний та ідеологічний плюралізм тощо.

У дисертації доводиться, що свобода, гуманність і справедливість є головними критеріями, що мають проникнути в сутність механізму державної влади та наповнити його природними компонентами „людського виміру” нового суспільного ладу і державного устрою, до яких прагне Україна. Соціогуманний зміст державної влади і „людський вимір” правового статусу особи, визнання у правовій парадигмі та управлінській практиці пріоритету загальнолюдських цінностей щодо цінностей класових, національних тощо мають становити передумову методології формування і реалізації державної політики захисту прав і основних свобод людини в Україні. Також в аспекті модернізації вітчизняної державності важливі такі принципи взаємовідносин між людиною та державною владою, як соціальна обумовленість і наукова аргументованість; субсидіарність; стійкість і передбачуваність; легальність, легітимність і демократизм; моральність; гласність і транспарентність; пріоритетність прав людини, пов’язаних з інтересами суспільства і держави; відповідність до міжнародних стандартів та ін.

У підрозділі 3.3 „Правова активність особистості в умовах еволюції сучасної державності та становлення громадянського суспільства” доводиться, що одним із найважливіших завдань дослідження сучасної державності є виявлення сутнісних характеристик держави в її взаємодії з політико-правовою активністю особистості. На думку дисертанта, тільки активізація особистості дозволить зміцнити державність та посилити владу. Вирішення цього завдання передбачає не тільки уточнення або, іноді, переосмислення (у відповідності до сучасних реалій та потреб суспільного розвитку) визначення поняття „держава”, ґрунтовний аналіз функцій держави та механізму їх реалізації, а й усебічний аналіз теоретичних та практичних аспектів феноменів політичної та правової активності громадян, їх ініціативи, розвиток яких є однією з найважливіших функцій сучасної держави та, одночасно, – міцний фактор посилення державності.

Доводиться, що держава та державність не можуть виникнути, існувати, розвиватися, функціонувати, реформуватися або зникати поза людським фактором. Адже держава ніколи не може бути відторгненою від суспільства як єдиного соціального організму, що складається з багатьох соціальних суб’єктів: індивідуальних (особистість) та колективних (соціальні групи та соціальні колективи). Держава – важливіший соціально-політичний суб’єкт, який регулює суспільні відносини та є невіддільним від суспільства.

Водночас у сучасному світі незалежної від держави та державної влади людини немає і бути не може. Її не можна вичленити з державноорганізованого суспільства і владно-державних відносин та ізолювати від них. Кожний громадянин в асоціації-державі виступає повноправним носієм суверенітету народу, повноправним суб’єктом державної влади, що відображено в його правовому статусі, який становить систему прав, свобод та обов’язків, що знайшли чітке правове закріплення в нормах права, які визначають політико-правовий стан особистості.

Отже, активна особистість так само необхідна сильній державі, як і будь-якому громадянину – сильна, дієздатна держава. Саме тому, виходячи з даної теоретико-методологічної настанови, правова активність особистості в дисертації розглядається як іманентний елемент державності, важлива умова політико-правової організації суспільства, його ефективного функціонування. Причому в умовах демократичної модернізації сучасної державності „людський вимір” права і держави кардинально змінює співвідношення „людського” та „державного” в механізмі державноорганізованого суспільства.

У Розділі 4 „Правові проблеми еволюції сучасної державності в контексті становлення інститутів місцевого самоврядування”, який складається з трьох підрозділів, досліджуються проблеми сучасної державності через призму становлення інститутів місцевого самоврядування, зокрема інститут місцевого самоврядування розглядається як локальний вимір демократичної державності, аналізуються взаємовідносини між державною владою та місцевим самоврядуванням у контексті еволюції сучасної державності, показані особливості функціонування державної влади та модернізації механізму сучасної держави в контексті становлення реального місцевого самоврядування.

Так, у підрозділі 4.1 „Місцеве самоврядування як локальний вимір демократичної державності” показане місце і роль місцевого самоврядування в процесі еволюції державної влади та вітчизняної державності. На думку автора, демократична модернізація України включає як трансформацію вищих та центральних і місцевих органів державної влади, так і органів місцевого самоврядування, безпосередньо пов’язаних з територіальними громадами – первинними суб’єктами місцевого самоврядування. На цій ділянці конституційного будівництва в суверенній Україні тривають перманентні спроби знайти оптимальне поєднання державних та місцевих інтересів через створення ефективного механізму взаємодії органів державної влади, зокрема місцевих органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування.

Існування сьогодні в Україні неузгоджених систем організації державної влади на місцях і місцевого самоврядування є результатом передусім суперечностей в актах чинного законодавства, що визначають функції і повноваження місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Через неконкретність цих норм, певну концептуальну неузгодженість, у деяких випадках – і їх відсутність, виникають суперечності в діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що спричиняє неефективність їхніх дій у процесі вирішення проблем розвитку сіл, селищ, міст та регіонів.

В умовах реформи інститутів державної влади та модернізації вітчизняної державності особливо важливе значення має проблема теоретико-правового та політичного аналізу одного з ключових інститутів демократичної державності – місцевого самоврядування. Адже процеси становлення місцевого самоврядування нерозривно пов’язані з демократизацією державного і громадського життя, розвитком в Україні інститутів громадянського суспільства і правової держави, що об’єктивно призводить до самообмеження держави, прерогатив державної влади та органів, які її реалізують на користь інших суб’єктів політичної системи, а також детермінує визнання та легалізацію державою інших, недержавних інтересів, які продукують локальні соціальні утворення – територіальні громади.

Підрозділ 4.2 „Взаємовідносини між державною владою та місцевим самоврядуванням у контексті еволюції сучасної державності” присвячено аналізу форм та методів взаємодії між суб’єктами державної влади та місцевого самоврядування. Доводиться, що форми і зміст взаємовідносин органів державної влади та органів місцевого самоврядування мають будуватися відповідно до конституційно-правових засад організації публічної влади, з урахуванням політики децентралізації й деконцентрації та чіткого розмежування предметів відання. Взаємодія між ними має базуватися на чіткій методологічній основі та втілюватися в різноманітних організаційно-правових формах.

На сучасному етапі еволюції вітчизняної державності вкрай необхідна розробка поняття та методики правової синхронізації щодо органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Адже від характеру й обсягів взаємодії органів державної влади з органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими особами багато в чому залежить ефективність здійснення регіональної та муніципальної політики. На місцевому рівні вирішуються питання обслуговування населення, соціально-економічні, політичні та гуманітарні проблеми. Від того, як вони вирішуються, реалізуються й державні завдання: зміцнення основ народовладдя, утворення умов для забезпечення життєвих інтересів населення, вжиття заходів із соціального захисту населення, стабілізації політичної системи.

На думку дисертанта, важливим методологічним моментом, який дозволяє провести співвідношення між державною владою та місцевим самоврядуванням, є системний аналіз форм та напрямів впливу на механізм публічного владарювання тенденцій централізації, децентралізації та деконцентрації, а також положень щодо закономірностей поєднання державного управління та механізму соціальної саморегуляції, при якому специфічні цінності того чи іншого доповнюють одна одну, а специфічні недоліки нейтралізуються. Адже світовий досвід наочно демонструє неминучість співіснування елементів власно державницьких з елементами самоврядними. Причому вони не просто окремо співіснують, а постійно та щільно взаємодіють, своєрідно доповнюючи один одного. Однак про ідентичність цих двох груп елементів говорити не можна. Кожна з них опосередковує особливий вектор руху суспільного організму. Державність обумовлена доцентровими тенденціями, наявністю в неї поряд з явищами ієрархізації інтегративно-субординаційних зв’язків у суспільстві, що збільшуються, тощо. Самоврядування уособлює переважно зовсім іншу, відцентрову тенденцію. Остання має свій прояв у процесах диференціації, у фактах сепаратистського та автономістського характеру. Відзначена суперечність, тобто єдність і боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій, внутрішньо властива суспільному організму, первісно закладена в природу соціуму (М.О. Баймуратов).

Аналізуючи проблеми взаємодії між державною владою та місцевим самоврядуванням у контексті еволюції сучасної державності в Україні, автор доходить висновку, що сучасний етап політико-правового розвитку української державності характеризується не єдністю, а протиборством тенденцій централізації та децентралізації. В їхній основі – об’єктивні передумови і фактори (з одного боку, становлення демократичної соціально-правової держави, в якій народ здійснює свою владу, у тому числі реалізуючи своє право на місцеве самоврядування, з іншого – необхідність збереження, особливо в умовах конституційної кризи та сучасної політичної нестабільності, державної цілісності, республіканського устрою, єдиного економічного та правового простору) та суб’єктивні фактори, багато в чому пов’язані не тільки з проблемами перехідного періоду, а й з відсутністю наукової концепції, загальновизнаних підходів до вирішення проблеми гармонізації тенденцій централізації та децентралізації.

У підрозділі 4.3 „Розвиток функцій державної влади та механізму сучасної держави в контексті становлення реального місцевого самоврядування в Україні” розглядається процес еволюції основних напрямів та видів діяльності державної влади під впливом розвитку дієздатного місцевого самоврядування. На думку автора, перетворення, які відбулися в суспільстві в умовах модернізації нової української державності, у тому числі процеси демократизації, розвитку місцевого самоврядування та формування інших структур громадянського суспільства, сприяли еволюційним змінам у системі внутрішніх та зовнішніх функцій Української держави. Отже, перехідний етап чітко позначився саме на функціональних аспектах державності.

Це відбивається насамперед  тому, що Українська держава має поступово засвоювати нову для неї роль “слуги суспільства”, а в змісті її функцій має зростати питома вага загальносоціальних, загальнодемократичних, гуманістичних начал, серед яких вагому роль відіграють інститути місцевого самоврядування. Держава відіграє важливу роль у процесах його становлення. Адже саме вона визнає, підтримує та створює умови для його розвитку, захищає його в судовому порядку, гарантує його правову, організаційну та економічну незалежність. Тому абсолютно закономірною є не тільки постановка питань про державне регулювання місцевого самоврядування, а й виділення в числі основних напрямів та видів діяльності держави і функції в сфері місцевого самоврядування (О.В. Батанов, Г.В. Падалко).

Становлення інститутів місцевого самоврядування об’єктивно припускає вирішення дедалі більш складних і багатогранних політичних, економічних, соціальних, культурних і інших завдань, однак обсяг державного втручання в їх вирішення і роль держави, особливо її економічної і культурної функцій, дедалі більш знижується. Здійснюючи виважену та цілеспрямовану політику у сфері місцевого самоврядування, держава визначально готує “ґрунт” для такого самообмеження в майбутньому свого функціонального впливу на суспільні процеси. Аналіз ролі місцевого самоврядування в процесах модернізації національної державності вказує, що цей інститут насамперед дозволяє оптимізувати використання загальнонаціональних ресурсів. Територіальні громади здатні вирішувати свої проблеми в найбільш ефективних формах, з урахуванням конкретних умов кожної окремої території. Тому реально діюче місцеве самоврядування дозволяє державній владі сконцентруватися на вирішенні проблем загальнодержавного і регіонального рівня, сприяє підвищенню ефективності державного управління.

З іншого боку, всебічна підтримка місцевого самоврядування державою і створення умов для стійкого самостійного розвитку територіальних громад мають бути орієнтовані на ефективне і погоджене функціонування муніципальних органів, державних і громадських інститутів з метою забезпечення конституційних прав і свобод громадян України, підвищення життєвого рівня і добробуту Українського народу.

Усе це свідчить про суттєвий вплив реального місцевого самоврядування на розвиток функцій державної влади та механізму сучасної держави.