Юрченко М.М. Етнонаціональна політика як фактор державотворення в Україні

Краткое содержание

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об’єкт та предмет дослідження, його хронологічні та географічні межі, показано стан наукової розробки проблеми, її джерельну базу та методи роботи, обумовлено наукову новизну та практичну значущість дисертації, відбито апробацію результатів і практичне значення висновків.

У першому розділі - “Концептуальні проблеми українського етнодержавознавства” - дається аналіз глибинних теоретичних пошуків як вітчизняних, так і зарубіжних вчених з теми дослідження. Не можна погодитися з точкою зору ряду авторів, що українські науковці не змогли дати відповідь на проблеми часу і тому треба звертатись тільки до зарубіжних теоретичних досягнень. В тому, що у вивченні міжетнічних відносин за рубежем сформувались цікаві концепції, школи і теорії є рація. Зокрема ґрунтовно розроблені моделі асиміляції, “плавильного котла”, “культурного плюралізму” тощо. Високу оцінку заслуговують розробки питань особливостей взаємовідносин в поліетнічних суспільствах і державах, причини виникнення міжетнічних конфліктів і шляхи їх вирішення.

Особлива увага в розділі приділяється понятійно-термінологічному інструментарію, зокрема новим підходам до визначення понять “етнос”, “нація”, “національна ідея”, “національна свідомість і культура”, “державна нація”, співвідношенню етнічного та соціального в національному та інше. В умовах сталінщини відбувалися процеси десоціалізації, дегуманізації та денаціоналізації, що негативно відбилося на рівні наукових пошуків.

У 90-ті роки сформувався новий напрямок наукових досліджень - етнодержавознавство. Він базується на концепції етнонаціонального фактора і етнонаціональної державної політики, пропонує нові методологічні підходи, принципи і шляхи їх реалізації. В їх основу були покладені теоретичні дослідження вітчизняних і зарубіжних вчених, які відображали високий рівень світової політичної думки в цілому. Не дивлячись на суперечливість поглядів українська політична думка була спрямована на поєднання загальнодержавного, загальнонаціонального та особистого інтересів. Сучасний скрутний стан національного відро­дження та українського державотворення потребує органічної взаємо­дії етнонаціонального та державницького в новому напрямі дослідження. Це перш за все стосується політико-правових, етносоціальних, культурологічних аспектів державного будівництва.

У другому розділі “Формування державної національної політики в процесі етногенезу на Півдні України” розглядаються два взаємо­зв’язані питання: зміни чисельності етносів південних регіонів країни і відповідно здійснення державними органами національної політики.

Сучасний етап взаємовідносин національних меншин з державою можна вважати перехідним. Звичайно в умовах переходу до ринкових відносин командно-адміністративні засоби керівництва національними процесами є неможливими. Але недоцільною була б і цілковита відмова від державного втручання, наприклад, у вигляді розроблених за допомогою науковців соціальних програм для окремих етнічних груп, представникам яких бракує стартових можливостей на шляху переходу до ринку. Зважений підхід до питання щодо визначення ролі держави в стосунках між націями, розробка соціально-орієнтованої етнополітики допоможе наблизити демократичне майбутнє суверенної України.

У визначенні державної етнонаціональної політики важливе значення надається врахуванню чисельності етносів. В Україні проживають представники більше ста різних народів. На загальному фоні своєю чисельністю виділяються українці - 38 мільйонів, і росіяни - 10 мільйонів чоловік із загальної чисельності 50,3 мільйона чоловік. Третє місце по чисельності займають білоруси, четверте - молдавани, потім - євреї, кримські татари, болгари, поляки, угорці, румуни, татари, греки, вірмени, цигани, азербайджанці, гагаузи, німці. Чисельність кожного з перерахованих народів перевищує 25 тис. чоловік. Етнічна структура населення України постійно змінюється. Показники новонароджених, смертності і міграції населення для різних етнічних груп різні, а відповідно не однакова і динаміка їх чисельності. Наприклад, в сім’ях кримських татар, вірмен, циган, азербайджанців дітей більше, ніж в українських чи російських сім’ях. Також різне співвідношення представників вікових груп у структурі окремих етносів.

З розпадом Радянського Союзу і проголошенням незалежності України на батьківщину почали повертатися етнічні українці - колишні учасники освоєння Сибіру, цілинних та перелогових земель, а також жертви політичних репресій і їх нащадки. Паралельно відбувався відтік представників народів, які у свій час були депортовані з півдня України в Сибір і Центральну Азію - кримських татар, німців, греків, вірмен і болгар. У той же час значна кількість росіян, білорусів і представників інших національностей, які прибули в Україну протягом періоду існування Радянського Союзу, поверталися в країни, де вони народилися. Крім того, різко зросли масштаби еміграції з України за межі колишнього СРСР в основному представників єврейської, німецької і грецької національностей.

Хоч українці і росіяни посідають перші місця за чисельністю, в Україні протягом XX ст. розподіл наступних місць постійно змінюється. Так за останні сім років кількість кримських татар на нашій території зросла більше ніж у п’ять разів, і вони перемістилися з 14-го на 6-е місце, тоді як чисельність євреїв зменшилась майже вдвічі, у результаті чого вони з третьої позиції відійшли на п’яту.

Тому основними пріоритетами етнонаціональної політики України мають бути:

— вирішення етнічних проблем південного регіону шляхом залучення його національних меншин до активного політичного життя;

— забезпечення через відповідне законодавство дотримання певних статей Конституції України щодо національних питань;

— усунення причин дискримінації громадян за етнічною, релігійною або мовною ознакою.

Етнічні проблеми — це завжди проблеми соціально-політичні, які потребують особливого механізму врегулювання всіляких суперечностей.

Третій розділ дисертації “Політико-правові основи етнічного відро­дження” присвячений проблемі етнонаціональних відносин у сфері громадсько-політичного життя.

Головна ідея українських правових актів з національного питання - це ідея рівності всіх етнічних спільностей, з чого випливає рівноправний підхід до них. Світова та європейська практика свідчить про те, що особливі права та особливі заходи необхідні для збереження самобутності, спадщини та гідності меншин. Вони набувають декількох форм:

— право меншин на існування;

—    користування досягненнями власної культури і мов та їх розвиток;

—    створення та забезпечення для меншин національних шкіл та інших закладів освіти (у тому числі і вищої) поряд з контролем за навчальними програмами та викладанням рідною мовою;

—    гарантії політичного представництва в органах, які визначають політику держави як на виконавчому, так і на законодавчому рівнях;

—    надання автономії з передачею меншинам права керувати своїми внутрішніми справами, принаймні, у сферах культури, виховання та навчання, релігії, інформації та соціальних справ.

Для реалізації політико-правових документів в Україні створювалися спеціальні центральні і місцеві органи управління. Так, Постановою Президії Верховної Ради УРСР у 1990 році був створений Державний комітет УРСР у справах національностей. Постановою Кабінету Міністрів від 9 липня 1991 р. він був реорганізований у Комітет у справах національностей та міграції.

Значну увагу формуванню державної національної політики приділяла Верховна Рада України. Зокрема в її складі (XI скликання) працювала комісія з питань патріотичного та інтернаціонального виховання і міжнаціональних відносин, а згодом - постійна комісія з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин. З 1994 року на постійній основі працює Комісія з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Наступним важливим кроком на шляху формування державних структур з національних питань було створення в 1996 році при Державному Комітеті України у справах національностей та міграції Ради представників всеукраїнських громадських об’єднань національних меншин. У ряді областей України, де був багатонаціональний склад населення, зокрема південного регіону України, створювалися відділи, які працювали над вирішенням завдань національної політики.

З огляду на етнодержавницьку ситуацію з’явилось декілька концепцій групування партій, громадських організацій за їх ставленням до проблем державного устрою. Більшість учених ділять їх на три групи:

Перша група партій та громадських організацій (унітаристи) так мотивують свою позицію: державі необхідна стабільність; не допустити сепаратистських тенденцій; створити умови для ефективної та швидкої реформи. При цьому у більшості випадків мова йде про унітарний, централізований тип держави. Першу групу репрезентують ДемПУ, КУН, ОУН, УКРП, УНА-УНСО, УРП та інші.

Друга група партій та громадських організацій (федералісти) обстоюють прямо протилежну концепцію, вважаючи федеративний устрій єдино можливим та оптимальним для України. До цієї групи слід віднести перш за все регіональні організації: КДП, Громадський конгрес, Партія праці, ПЕВК тощо.

Третю групу утворюють ті партії та громадські організації, де відбулася певна еволюція підходів до даної проблеми. Так, ПВДУ, ЛДПУ, ЛПУ та деякі інші вважають федеративний тип державного устрою оптимальною моделлю майбутньої України. Сьогодні ж найбільш до­цільно, на їхню думку, надати якнайбільшу соціально-економічну свободу регіонам.

Таким чином, у державному регулюванні міжетнічних відносин значна роль належить удосконаленню правових, інституціональних та політичних механізмів, регіональній політиці з врахуванням національних факторів. Етнічний фактор у трансформації соціального простору задуманий як найважливіший, не зважаючи на різний рівень демократичних перетворень у різних регіонах України. Децентралізація визначає основний зміст регіональної політики.

При дотриманні цих напрямків державної національної політики можливе збереження миру та злагоди в умовах існування єдиного українського громадянства, цілості державної території, рівноправності громадян усіх націй і народностей.

У четвертому розділі “Культурологічний аспект етнодержавотворення” досліджуються процеси пошуку народами власної соціокультурної ідентичності, врахування культурологічного контексту етногенезу, розуміння культури як багатомірної реальності людського існування стосовно колишнього її суб’єкта - певного етносу, соціальної групи, окремої особи. За тоталітаризму національне життя у колишньому СРСР усіма можливими засобами нівелювалося, велася цілеспрямована русифікація усіх галузей суспільного життя. На Півдні України зросійщення провадилося особливо інтенсивно, що призвело до значних ускладнень у справі сучасного національного відродження. Тому серед найважливіших пріоритетів національної політики у цьому регіоні є відновлення у всій повноті духовного життя етнічних спільностей на принципах врахування їхніх запитів у галузі мови, культури, релігії, традицій тощо та створення з цією метою державою відповідних сприятливих умов для забезпечення національного розвитку.

Відродження і розбудова повноцінного політичного та духовного життя українського та інших численних етносів Півдня України, як засвідчує практика, процес надто складний, суперечливий і тривалий. Як не парадоксально, насамперед це стосується українського національного відродження. Так, у регіоні досі не зайняла належного їй місця державна мова - українська, Закон України “Про мови” порушується. Державна програма розвитку української мови не в повній мірі виконується. Мережу навчально-виховних установ не приведено у відповідність до національного складу і потреб населення. У вузах перехід на викладання українською мовою досі зустрічає прихований, а то й відкритий опір з боку адміністрації та частини професорсько-викладацького складу. Хоча останнім часом намітилися деякі позитивні зрушення, зокрема, дещо зросла кількість україномовних шкіл, проте загальний висновок однозначний: державна мова, особливо в обласних центрах, потребує більшої уваги з боку державних органів.

Важливою подією у справі захисту прав національних меншин, які проживають на території колишнього СРСР, стало підписання в жовтні 1994 року у Москві десятьма країнами – членами СНД, серед них і Україною, “Конвенції про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин”. Це дозволяє Україні, з одного боку, налагодити діалог з державами, родинні меншини яких проживають на території України, з іншого - використати нові можливості щодо захисту прав етнічних українців зарубіжжя в країнах їхнього проживання. Передусім мова йде про сприяння розвиткові національно-культурної самобутності етнічних груп. Згідно з Конвенцією, особи, що добровільно визнали свою належність до національної меншини, мають право вільно брати участь у культурному житті спільноти, яка утворюється представниками даної групи меншості.