Делінський О.А. Європейська система безпеки: міжнародно-правові аспекти становлення і розвитку

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність і ступінь дослідження теми, зазначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету й завдання, об’єкт і предмет дисертаційного дослідження, охарактеризовано його методологічну основу, розкривається наукова новизна роботи і практичне значення одержаних результатів, містяться відомості про публікації результатів дисертації, структуру й обсяг роботи.

Розділ 1 “Поняття і елементи сучасної системи міжнародної безпеки” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Міжнародне право і сучасна система міжнародної безпеки” досліджено концептуальні аспекти становлення сучасної системи міжнародної безпеки та проведено аналіз розвитку міжнародно-правових механізмів безпеки на порозі XXI століття.

Відзначається, що якщо розуміти основне призначення міжнародного публічного права як "організацію міжнародних відносин, яка відповідає сучасному рівню людської цивілізації", то можна дійти висновку про те, що дії по створенню і розвитку нових механізмів міжнародної безпеки, які є реально діючими за сучасних умов на порозі третього тисячоліття, повинні визначатися якісно іншим, новітнім розумінням значення, джерел і призначення міжнародного права, які вироблені історичним ходом розвитку цивілізації. Таке нове розуміння з'являється в умовах, коли від міжнародного права потрібно не тільки недопущення прямих збройних конфліктів між державами, але й забезпечення загальної безпеки і стабільного стійкого розвитку світової спільноти.

Дослідження концептуальних засад міжнародної безпеки дає змогу зробити висновок, що у юридичному плані концепція міжнародної безпеки повинна передбачати розвиток такої системи міжнародного правопорядку, яка була б заснована на визнанні взаємозалежності сучасного світу та служила нормативним вираженням пріоритету загальнолюдських цінностей і інтересів над інтересами вузькодержавними і вузьконаціональними, гарантувала б свободу вибору народами шляхів свого соціально-економічного і політичного розвитку, забезпечувала б, зрештою, примат права в політиці.

Звертається увага на те, що засобами забезпечення безпеки держави є військова сила і дипломатія, а об'єктом забезпечення є інтереси безпеки. Процес реалізації інтересів пов'язано з обмеженням довільності міжнародних відносин, що знаходить вираження в уточненні правил поведінки їх учасників. Роль регулювання взаємодії держав у фазі нормативного забезпечення їхньої безпеки виконують основні принципи міжнародного права, закріплені в Статуті ООН, найважливішими з яких є принципи рівноправності держав; поваги суверенітету; заборони застосування сили або погрози силою; вирішення міжнародних спорів виключно мирними засобами; невтручання у внутрішні справи держави і інші. Організаційна фаза забезпечення безпеки держави виражається у пошуку балансу між дипломатичними і військовими засобами захисту своїх інтересів на основі принципів міжнародного права.

Дійсно, сучасне міжнародне право, особливо його ядро, основні принципи міжнародного права складають необхідну нормативну основу для створення безпечного світу. Тому першочерговим завданням є пошуки і зусилля, спрямовані на реалізацію всіх потенційних можливостей чинних норм міжнародного права.

У підрозділі 1.2. “Теоретико-методологічні і концептуальні аспекти системи міжнародної безпеки” проаналізовано предмет, характер і теоретико-методологічну та інституціонально-структурну основу міжнародної безпеки.

У процесі аналізу предмета безпеки, дисертант дійшов висновку, що можна виділити чотири основні підходи. Перший підхід – національна безпека – передбачає захист основних інтересів конкретної держави. Другий підхід – регіональна безпека – має на увазі наявність найбільш ефективних систем безпеки в рамках конкретних географічних регіонів. Третій підхід – міжнародна безпека – звертає більшу увагу на взаємозв'язок безпеки однієї держави з безпекою інших держав (колективне використання збройної сили, міжнародні інститути і режими безпеки). Четвертий напрямок – глобальна безпека - має всеосяжний характер, відрізняється поліпредметністю та поліоб'єктністю, і включає в себе крім військової безпеки, захист громадянських прав, навколишнього середовища, економічного розвитку і таке інше. Однак, визнаючи наявність даних підходів, все ж уявляється, що не треба протиставляти їх, оскільки безпека в сучасному світі неподільна. Дійсно, жодна країна світу не може дозволити собі захист інтересів національної безпеки, спираючись виключно на власні ресурси. Це - один з найбільш вагомих аргументів на користь моделі безпеки на основі співпраці.

Відзначається, що, виходячи з розуміння загального характеру міжнародної безпеки, заходи, спрямовані на забезпечення стабільного і ненасильницького миру, повинні мати всеосяжний характер. Тобто, вони повинні торкатися різних та практично всіх сфер і галузей взаємодії держав: політичної, військової, соціально-економічної, екологічної, гуманітарної та інших. Останнім часом на форумах міжнародного співтовариства дедалі частіше говориться про екологічний і гуманітарний аспекти загальної безпеки, що набувають справді глобального характеру. І це є виправданим, оскільки зараз неможливо забезпечити загальну безпеку без екологічної безпеки та дотримання основних прав і свобод людини. Разом з тим, потрібно враховувати, що основою системи всеосяжної безпеки на порозі третього тисячоліття в умовах світу, що перманентно змінюється,  виступає колективна безпека.

Колективна безпека – це система колективних заходів, що застосовуються державами на універсальній або регіональній основі з метою усунення загрози миру, запобігання або придушення актів агресії та відновлення міжнародного миру і безпеки відповідно до міжнародного права.

Звертається увага на те, що в останні роки світова спільнота дедалі частіше стикається із збройними конфліктами нового покоління - внутрішніми збройними конфліктами, що відбуваються в межах території однієї держави. У міжнародному праві вони отримали найменування збройних конфліктів неміжнародного характеру. При чому такі внутрішні конфлікти сьогодні вже переважають серед усіх озброєних зіткнень на нашій планеті. У конфліктах нового покоління, навіть якщо встановлено, що вони представляють загрозу міжнародному миру і безпеці, важко, а то й взагалі неможливо встановити носія такої загрози. Більш того, принаймні на ранній стадії свого розвитку, такі внутрішні збройні конфлікти можуть і не становити загрози міжнародному миру і безпеці, залишаючись порушенням внутрішнього порядку в державі, на території якої вони відбуваються.

Вказується на те, що одним із найважливіших завдань як у міжнародному праві, так і в міжнародній практиці є необхідність для ООН і регіональних структур колективної безпеки знайти рішення, в тому числі і військове, проблем держав, в яких сепаратистські сили борються за незалежність. Потрібно зазначити, що право, а тим більше практика, не досягли потрібної рівноваги в цьому складному питанні, і багато рішень у кожному конкретному випадку залежать не тільки і не стільки від загальних правил, скільки від конкретних фактичних обставин.

Розділ 2 “Роль і місце міжнародних міжурядових організацій у становленні і розвитку європейської системи безпеки” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Історично-правові аспекти становлення європейської системи міжнародної безпеки” досліджується розвиток системи європейської безпеки та роль інституціональних механізмів ЄС, ЗЄС НАТО, ОБСЄ у процесі створення загальної зовнішньої політики та політики безпеки (ЗЗППБ), а з 1999 р. її складової частини в межах ЄС – загальної європейської політики безпеки та оборони (ЗЄПБО).

Звертається увага, що початком становлення і розвитку європейської системи безпеки, можна вважати процес інтеграції Європи, відразу після утворення 18 квітня 1951 р. першої інтеграційної структури – Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), оскільки Договір про ЄОВС ніс істотне політичне навантаження.

Відзначається, що 7 лютого 1992 р. у м. Маастрихт (Бельгія) був підписаний Договір, який перетворив Європейське Співтовариство на Європейський Союз, передусім і уперше, чітко сформулював цілі ЗЗППБ: захист загальних цінностей, основних інтересів і незалежності Союзу; зміцнення безпеки Союзу і держав членів всіма засобами; зберігання миру і зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй, так само як і принципів Гельсінського заключного акту і цілей Паризької хартії; сприяння міжнародній співпраці; розвиток і консолідація демократії і законності, повага до основних прав і свобод людини.

У 1997 р. на зустрічі в м. Амстердам (Голландія) був прийнятий договір, який удосконалив правові механізми формування ЗЗППБ Європейського Союзу. Військова активність в ЄС знайшла своє особливе вираження в підсумковому документі Гельсінського самміту, що проходив 10-11 грудня 1999 р. про створення єдиної європейської армії. Проте, Додаток IV до вищезгаданого документа містить положення про те, що НАТО залишається основою колективної оборони своїх держав-членів і буде продовжувати відігравати важливу роль у врегулюванні можливих військово-політичних криз.

У дискусійному аспекті аналізуються процеси, що відбуваються у Європі в контексті потенційної ефективності ЗЄПБО і міри автономності ЄС при розв'язанні проблем безпеки. Вказується, що частковим вирішенням цієї проблеми може стати поступове включення ЗЄС в структуру ЄС.

У підрозділі 2.2. “Правовий статус НАТО та ЗЄС як головних військових компонентів сучасної системи європейської безпеки” на основі аналізу правового статусу НАТО та ЗЄС досліджено питання про їх роль у процесі створення спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Зазначається, що у підсумковому комюніке зустрічі міністрів закордонних справ країн членів ЗЄС в Порту (травень 2000 р.) вже декларується “початок процесу передання структур і функцій” цієї військово-політичної організації Євросоюзу. Таким чином, ЗЄС, створений в      1954 р., поступово підійшов до останньої фази свого існування. Проте він досі залишається єдиною європейською автономною структурою оборони. Створення ж об'єднаної європейської структури збройних сил, яка включає і власні сили ядерного стримування, що є адекватними потенційній загрозі великомасштабного конфлікту в Європі, не тільки не фігурує на порядку денному європейської військово-політичної співпраці, але й не розглядається як реальна перспектива у майбутньому.

Звідси витікає питання про етимологічну та аксіологічну коректність самого поняття, що міститься в абревіатурі ЗЄПБО, бо цей напрям загальної політики Європейського союзу об'єктивно не може забезпечувати колективну оборону. Навіть якщо і буде прийняте рішення про включення ст. 5 Брюссельського договору в якій-небудь формі в статутні документи ЄС, все одно забезпечення колективної оборони в найближчій перспективі залишиться прерогативою НАТО.

Вказується, що НАТО є військово-політичною міжнародною міжурядовою організацією, яка була створена в 1949 р. на основі Північноатлантичного договору. Виходячи з назви, НАТО є регіональною організацією, але аналіз Засновницького договору НАТО, безпосередньо ст. 5, а також нової Стратегічної концепції НАТО 1999 р., яка закріпляє розширення сфери військового втручання НАТО за рамки ст. 5, свідчить про те, що альянс претендує на трансформацію з регіональної структури оборонного характеру в організацію для становлення, побудови й підтримання глобальної безпеки. При цьому слід зазначити, що ст. 103 Статуту ООН закріплює переважну силу зобов'язань її членів по Статуту та позбавляє правового обґрунтування як прагнення НАТО не вважати себе регіональною організацією, так і її спроби піднести в принцип можливість застосування збройних акцій без мандата Ради Безпеки ООН, як це передбачається в Стратегічній концепції.

У підрозділі 2.3. “Стратегічна концепція НАТО та основні доктринальні підходи до правомірності гуманітарної інтервенції” відзначається, що Стратегічна концепція НАТО 1999 р. закріплює особливі квазіміжнародні норми, які де-факто змінюють статутний документ НАТО – Вашингтонський договір 1949 г. та  посягають на сформований міжнародний правопорядок, його договірну основу, втілену передусім у Статуті ООН.

Вказується, що стратегічна концепція НАТО деформує об’єктивне право держави на індивідуальну або колективну самооборону, яка Статутом ООН допускається лише у випадку, якщо станеться збройний напад на члена Організації, і заходи здійснення якої ніяким чином не повинні торкатися повноважень і відповідальності Ради Безпеки. У якості підстави для застосування збройної сили проти третіх держав, Стратегічна концепція НАТО не посилається на допустимість так званої гуманітарної інтервенції, але в Концепції чималий акцент робиться на тому, що грубі і масові порушення прав людини є ледве чи не імперативною основою для військового втручання НАТО, тобто все зазначене вище буде робитися на основі тієї ж “гуманітарної інтервенції”. Ряд положень Концепції по суті виражає посягання НАТО на право здійснювати таку інтервенцію. При цьому, якщо в період існування традиційного міжнародного права гуманітарна інтервенція розглядалась як цілком правомірне явище, то в наш час правомірність інституту гуманітарної інтервенції стала піддаватися дедалі частіше сумнівам. Це сталося головним чином у зв'язку з виникненням і розвитком такого важливого принципу міжнародного права, як принцип незастосування сили в міжнародних відносинах, котрий закріплено в Статуті ООН.

Гуманітарна інтервенція, яка здійснюється без санкції Ради Безпеки ООН, суперечить основним принципам сучасного міжнародного права і становить реальну загрозу як мирним міждержавним відносинам, так і самим правам людини. Отже, звідси зроблено висновок, що Стратегічна Концепція НАТО суперечить основним принципам сучасного міжнародного права

У підрозділі 2.4. “ОБСЄ як регіональний механізм у системі європейської безпеки” досліджуються проблеми становлення та розвитку організації по безпеці і співробітництву в Європі.

Зазначається, що засновницьким актом ОБСЄ є Гельсінський Заключний акт Наради по безпеці і співробітництву в Європі (НБСЄ) 1975 р. У 1994 р. відповідно до рішення Будапештської наради НБСЄ була трансформована у ОБСЄ і набула статусу міжурядової регіональної організації, хоча не має традиційного установчого документа міжнародних організацій - статуту. Мабуть тому проблема ОБСЄ полягає в тому, що вона так і не перетворилася на дієву міжнародну організацію. Хоч її назва і змінилася, вона все ще є форумом для обговорень - корисним, але все ж форумом. Передусім, з точки зору ефективності і дієвості структури ОБСЄ, входженням до її складу колишніх радянських республік, це обернулося, по-перше істотним зростанням кількості учасників – нині це 54 держави; по-друге, трансформацією простору ОБСЄ з колишнього, євроатлантичного в нове – євразійсько-атлантичне. Одночасно помітно погіршився механізм прийняття рішень (вони приймаються більш повільно) і рівень представництва (молоді держави не спроможні нести в повному обсязі витрати на утримання і функціонування дипломатичного апарату). Таким чином, становлення міцного виконавчого механізму у рамках ОБСЄ дедалі об'єктивно стає нагальною потребою. Уявляється, що від рішення цієї проблеми головним чином залежить майбутнє організації. У перспективі це може бути Європейська Рада Безпеки або будь-яка інша організаційна структура. Важливим питанням залишається її склад, функції і методи прийняття і реалізації рішень. Думається, що участь у цьому механізмі США, Великобританії, Франції, Росії і Німеччини повинна бути реально забезпеченою. Для інших держав необхідно передбачити систему ротації.

У третьому розділі “Організаційно-правові форми співробітництва України з міжнародними міжурядовими організаціями НАТО, ЄС у сфері побудови сучасної системи європейської безпеки” досліджуються організаційно-правові форми співпраці України з міжнародною міжурядовою організацією НАТО у сфері побудови сучасної системи європейської безпеки, а також взаємовідносини України з Європейським Союзом у сфері зовнішньої політики, безпеки, військової і військово-технічної співпраці.

Звертається увага на те, що 23 травня 2002 р. на засіданні Ради національної безпеки і оборони України було прийнято рішення почати процес, кінцевою метою якого стане приєднання України до НАТО. У зв’язку з цим аналізується позаблоковий статус України та робиться висновок про те, що в національному законодавстві України на сьогодні відсутні норми, які визначають нейтралітет (неучасть у військових блоках) як засіб гарантування безпеки України або як форму її існування в системі міжнародних відносин. У частині IX Декларації про державний суверенітет України, яка була прийнята 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР, закріплено “намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участь у військових блоках”. Однак, по-перше, проголошення наміру не рівнозначне рішенню про набуття такого статусу, а по-друге, згадки про позаблоковість України (крім як у документах Верховної Ради УРСР та у Військовій доктрині України 1993 р.) в подальших правових актах відсутні. Їх немає не тільки в чинній Конституції, але і в Концепції (Основах державної політики) національної безпеки України. Більше того, в розділі IV згаданої Концепції серед основних напрямів державної політики національної безпеки України відмічено “входження в існуючі системи універсальної і регіональної безпеки”.

Вказується, що в практиці міждержавного спілкування нейтральний статус держав часто знаходив певне міжнародне визнання. Як відомо, парламент України, який відповідно до Конституції визначає основи зовнішньої політики, ніколи не ухвалював рішення про постійний нейтральний, позаблоковий статус України. І в цьому статусі своїми актами її юридично не визнавала жодна держава.

Здійснюється аналіз статусу основоположних документів, що регламентують взаємовідносини України і НАТО, таких як Хартія про особливі відносини партнерства між НАТО і Україною від 9 липня 1997 р.; програма “Партнерство ради миру”, до якої Україна приєдналася в лютому 1994 р.; Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України і НАТО відносно Центру інформації і документації НАТО в Україні (7 травня 1997 р., м. Київ); Державна програма співробітництва України з НАТО на 2001-2004 роки, затверджена Указом Президента України 27 січня 2001 р. Вказується на те, що згідно зі ст. 85 Конституції України визначення основ зовнішньої політики є винятковою компетенцією Верховної Ради України. Акцентується увага, на тому, що в зазначених випадках парламент виявився фактично відчуженим від формування курсу на співпрацю і визначення позиції України що до відносин із НАТО. Більше того, зазначається, що вищезгадані документи, які визначають зміст і створюють договірно-правову основу взаємовідносин України з НАТО, не були подані на розгляд до Верховної Ради України (ратифікацію), що лишає таку основу правової складової та перетворює їх лише на політичні декларації.

Відзначається, що в рамках зазначених угод про співпрацю з НАТО на території України регулярно проводяться військові навчання за участю підрозділів збройних сил інших держав, що є прямим порушенням п. 23 ст. 85 Конституції України, яка відносить схвалення рішення про допуск підрозділів збройних сил інших держав  на територію України до компетенції Верховної Ради України.

28 травня 2002 р. на зустрічі в Римі була підписана Декларація, яка створила Раду НАТО - Росія. Відзначається, що Україна, безумовно, не може відривати процес євроатлантичної інтеграції від розвитку відносин з Росією. Це має велике значення і тому, що в Україні ще не повністю вирішена проблема делімітації державного кордону з Росією. А незакінчене розв'язання проблеми кордонів для будь-якої держави закриває процес входження  в європейські інтеграційно-оборонні структури.

Одним з визначальних аспектів у побудові нової системи європейської безпеки є взаємовідносини України з ЄС. У березні 1998 р. набрала чинності Угода про партнерство і співпрацю між Україною і ЄС (Угода). Тому уряд України зосередив увагу на процесі імплементації цього юридично зобов'язуючого договору між Україною і ЄС в національне законодавство. Цілком очевидно і те, що виконання положень Угоди є передумовою успішної інтеграції України в Євросоюз і виявом її європейської ідентичності. Вказується, що принциповим кроком в інтеграційному напрямку стало затвердження Президентом України Стратегії інтеграції України в Європейський Союз (11 червня 1998 р.), а вже в подальшому розвитку та реалізації стратегії Програми інтеграції України в ЄС (затверджена 14 вересня 2000 р.).