Красота О.І. Правове регулювання діяльності спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників в Україні (1964-1995 рр.)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертаційного дослідження, акцентовано увагу на актуальності досліджуваної проблеми, розкрито зв’язок роботи з відповідними темами, сформульовано мету, завдання, об’єкт і предмет, основні методи дослідження, визначено його наукову новизну та практичну значущість, надано інформацію про апробацію.

У розділі 1 «Історичні передумови та теоретичні проблеми становлення спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників» автором розглянуті основні концептуальні погляди дослідників щодо проблеми боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх, розробки заходів, які б допомогли вирішити цю проблему, здійснення соціально-правового захисту неповнолітніх.

У підрозділі 1.1 «Історіографічні й теоретичні аспекти проблеми боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх» аналізується наукова література з проблеми, що розглядається.

Боротьба з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх була актуальною темою у радянській правовій науці. Значний внесок у розробку цієї проблематики зробили вчені у 20-х рр. ХХ ст. Радянські юристи здійснили спробу розробити заходи боротьби з бездоглядністю, безпритульністю та правопорушеннями неповнолітніх і довести, що ефективна робота у цій галузі можлива лише в комплексі з широкими заходами державної охорони дитинства.
У подоланні бездоглядності та безпритульності головним вважали створення достатньої кількості інтернатів, розширення мережі шкіл, організацію опіки, охорону праці неповнолітніх та боротьбу з безробіттям.

У питаннях щодо методів роботи з неповнолітніми, які вчинили злочини, більшість дослідників сходилися в тому, що їх не можна прирівнювати до дорослих. Доводилися необхідність підвищення віку, з якого неповнолітні могли притягатися до кримінальної відповідальності, доцільність пом’якшення покарання. Активно обговорювалося питання організації правосуддя у справах неповнолітніх. Розглядалось питання діяльності комісій у справах неповнолітніх як педагогічних органів, завданням яких було виховання неповнолітніх правопорушників, захист їх від негативних виливів оточуючого середовища, застосування замість покарання медичних та педагогічних заходів.

Розроблялися й проблеми організації перевиховання неповнолітніх правопорушників. Ув’язнення неповнолітніх визнавалося неприпустимим і наголошувалося на необхідності заміни каральних установ виховно-виправними. Для належної організації їх діяльності пропонували створити кілька типів закладів з різними режимами, суворою дисципліною, відповідними побутовими, умовами, самоуправлінням, наданням повної загальної освіти та виробничим навчанням.

З другої половини 30-х років до кінця Другої світової війни дослідження у цій сфері були призупинені. Повернулися до них тільки у 50-х рр. ХХ ст. У роботах того періоду відображені передумови та основні етапи розвитку в СРСР нових принципів та методів боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх, процес формування спеціальних органів для роботи у цій галузі.

Основними недоліками досліджень цього періоду є побіжність розгляду порушених проблем. Поза увагою авторів залишилася значна кількість нормативного матеріалу, що негативно позначилося на повноті досліджень.

Основу джерельної бази дослідження складають опубліковані та неопубліковані архівні матеріали, які знаходяться в Центральному державному архіві громадських об’єднань України та Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Поряд з цим, автором активно використовувалися нормативно-правові акти періоду УРСР та сучасної незалежної України, які стосувалися правового регулювання діяльності шкіл соціальної реабілітації неповнолітніх. Важливими джерелами при написанні даної роботи були також аналітичні та статистичні матеріали Кабінету Міністрів України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства внутрішніх справ України та Державного інституту проблем сім’ї та молоді.

У підрозділі 1.2 «Історико-правові передумови становлення спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників в Україні» розглянуто питання боротьби з безпритульністю і правопорушеннями неповнолітніх у 20–30-х рр. ХХ ст., що було однією із найбільш злободенних проблем, з якою зіштовхнулася радянська влада, а також процес становлення та розвитку спеціальних закладів для неповнолітніх правопорушників у 40–50-х рр.

Як показав аналіз опрацьованих джерел, у цей період в Україні держава і суспільство приділяли значну увагу ліквідації та профілактиці дитячої безпритульності і злочинності. Незважаючи на матеріальні негаразди, відсутність досвіду у справі організації нових типів установ для різних категорій дітей, у країні було відкрито значну кількість дитячих закладів, в яких дітей лікували, наглядали за ними, намагались їх виховувати та коректувати поведінку. Була напрацьована і основна нормативно-правова база боротьби з безпритульністю та правопорушеннями неповнолітніх, яка законодавчо регламентувала нові підходи до вирішення проблеми правопорушень неповнолітніх. В основі цих підходів були колектив і трудове виховання як основна запорука перевиховання безпритульних і неповнолітніх правопорушників.

Однак стихійне виникнення дитячих установ, відсутність системи виховання безпритульних та неповнолітніх правопорушників, невизначеність змісту, форм і методів виховної й освітньої роботи, злиденні умови, в яких довгий вони час існували, відсутність навчання належного рівня, організованого дозвілля, непідготовленість персоналу – все це негативно впливало на дитячі заклади і гальмувало їх розвиток. Наголошуючи на авторитарних та командно-вольових методах у боротьбі з правопорушеннями неповнолітніх, радянська влада не ліквідовувала основні соціально-економічні чинники, які породжували це явище. До таких чинників ми відносимо війну і розруху, кризу інституту сім’ї, а також політику більшовицького керівництва стосовно української нації, яка за цей період втілилась у пережитих трагедіях голоду 1921–1923 рр. та голодомору 1932–1933 рр., масових репресіях 30-х років, що в кінцевому результаті призводили, поряд з іншими негативними соціально-економічними і політичними наслідками, до ще більшого загострення проблеми безпритульності та правопорушень неповнолітніх.

На відміну від попередніх років наступні десятиріччя характеризуються, з одного боку, більш чіткою розробкою заходів для ліквідації безпритульності і бездоглядності підлітків, а з іншого боку – значним поширенням жорстких кримінально-правових методів боротьби із злочинністю неповнолітніх на шкоду засобам виховного характеру. Наявність цих рис пояснюється рядом причин. Одна з них полягає в тому, що до того часу в країні, в основному, була ліквідована безпритульність у тому виді, у якому вона існувала у 1917–1927 рр. (відсутність родини, смерть батьків і близьких родичів). Безпритульними стали вважати підлітків, що пішли з дому і протягом двох місяців і більше знаходилися поза родиною, навчальним або трудовим колективом. Наявність безпритульних і бездоглядних (що знаходилися поза батьківським контролем) неповнолітніх ставилася в провину не тільки батькам, а й місцевим радам, партійним, профспілковим, комсомольським організаціям, що не докладали достатніх зусиль до ліквідації і попередження дитячої бездоглядності.

Створені дитячі виховні колонії (ДВК) були ще одним типовим спеціальним закладом радянського часу. Вони ставили перед собою, насамперед, завдання комуністичного виховання дітей та підлітків і підготовку їх до суспільно корисної діяльності шляхом активного педагогічного впливу, шкільного і професійного навчання, участі колоністів у продуктивній праці, виховного впливу колективу на вихованця, дотримання твердого режиму і дисципліни.

Але, поряд з цим, було багато невирішених проблем, таких як: зміцнення навчально-матеріальної бази професійного навчання, надання підліткам після випуску виробничої кваліфікації, ліквідація постійної плинності неповнолітніх, підвищення ролі дитячого колективу, а також підвищення кваліфікації педагогів і майстрів та всебічний розвиток ініціативи працівників колоній у справі виховання і навчання неповнолітніх.

Отже, на початок 60-х рр. XX століття стало очевидно, що виховні заклади для малолітніх правопорушників типу ДВК себе вичерпали, а це вимагало від держави створення більш дієвих та ефективних дитячих виховних закладів, одними з яких стали школи соціальної реабілітації неповнолітніх.

Розділ 2 «Правові засади діяльності спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників в Україні у період 1964–1995 рр.» присвячено дослідженню питань формування нормативно-правової бази організації діяльності шкіл соціальної реабілітації для неповнолітніх; особливостей правового процесу щодо регламентації їх діяльності, вироблення правових засад роботи з неповнолітніми правопорушниками в цих установах.

Підрозділ 2.1. «Формування нормативно-правової бази організації діяльності спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників». Початком виникнення спеціальних шкіл для неповнолітніх послужила Постанова Ради Міністрів Української РСР № 1115 «Про перетворення виховних колоній для неповнолітніх Міністерства охорони громадського порядку (МОГП) УРСР в спеціальні школи Міністерства освіти УРСР і спеціальні професійно-технічні училища Головного управління професійно-технічної освіти при Раді Міністрів УРСР» від 2 листопада 1964 р. Згідно з даною Постановою виховні колонії для неповнолітніх МОГП УРСР перетворювалися у спеціальні школи Міністерства освіти УРСР і спеціальні професійно-технічні училища Головного управління професійно-технічної освіти при Раді Міністрів УРСР. При цьому до спеціальних шкіл направлялися вихованці віком від 11 до 14 років, а до спеціальних професійно-технічних училищ – віком від 14 до 18 років.

З метою конкретизації і доповнення основних положень Постанови № 1115 Рада Міністрів УРСР 25 жовтня 1965 р. видає Постанову «Про внесення часткових змін і доповнень до постанови Ради Міністрів Української РСР від 2 листопада 1964 року». Згідно з цим документом мережа новостворених спеціальних шкіл для неповнолітніх значно розширювалася. Такі заклади створювалися у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Київській, Кримській, Кіровоградській, Луганській, Одеській, Харківській та Херсонській областях і в м. Києві. Поряд з цим, виконавчі комітети обласних Рад депутатів трудящих зазначених областей і Київський міськвиконком даною Постановою зобов’язувалися до 15 серпня 1965 р. організувати по одній спецшколі в рахунок плану контингентів учнів шкіл-інтернатів та забезпечити їх матеріально-технічною базою відповідно до пункту 3 Постанови Ради Міністрів УРСР від 2 листопада 1964 р. Щодо контингенту новостворених закладів, то у Постанові від 25 жовтня 1965 р. вказувалося, що в ці заклади направлялися важковиховувані діти і підлітки або такі з них, які вчинили правопорушення. Підставою для направлення неповнолітніх у ці заклади повинно бути рішення комісії у справах неповнолітніх при виконкомі районної (міської) Ради депутатів трудящих або ухвала народного суду.

З’ясовано, що основні завдання, які ставилися перед спеціальними школами, полягали у виправленні дітей і підлітків, продовженні їх загальноосвітньої і трудової підготовки та виховання їх у дусі «принципів морального кодексу будівника комунізму». Дані заклади підпорядковувалися обласним і Київському та Севастопольському міським відділам народної освіти, на них же і лягали обов’язки фінансування цих шкіл згідно із затвердженими кошторисами. Над спецшколами встановлювалося шефство колективів промислових підприємств, радгоспів, навчальних закладів та інших державних та громадських організацій. А при самому закладі створювалася піклувальна рада, яка була органом громадськості і мала своїм завданням допомагати школі у поліпшенні виховання, навчання і утримання учнів.

Але за утримання вихованців у спеціальних закладах з батьків стягувалася плата у розмірах і порядку, встановлених Постановою Ради Міністрів СРСР від
18 вересня 1962 р. № 956 (Постанова Ради Міністрів УРСР від 10 жовтня 1962 р.). Відповідно до вказаної Постанови Ради Міністрів СРСР Міністерство фінансів СРСР 25 грудня 1962 р. затвердило Інструкцію, згідно з якою починаючи з 1 січня 1963 р. встановлювалося щомісячне стягнення плати (в карбованцях) з батьків.

Важливе значення в роботі спеціальних шкіл для неповнолітніх надавалося діяльності піклувальних рад при цих закладах, а також діяльності комісій у справах неповнолітніх. Зокрема, діяльність піклувальних рад регламентувалася Положенням про піклувальну раду при спеціальній школі, затвердженим Міністерством освіти УРСР 11 червня 1965 р. Згідно з цим документом, піклувальні ради виступали як орган громадськості і мали своїм завданням допомагати спецшколам у поліпшенні навчання, виховання і утримання вихованців.

Діяльність комісій у справах неповнолітніх регламентувалася положенням «Про комісії у справах неповнолітніх Української РСР», яке було затверджено Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 серпня 1967 р. Робота комісій у справах неповнолітніх була важливим чинником у боротьбі з правопорушеннями неповнолітніх. Завдяки діяльності даних установ проблема боротьби з правопорушеннями неповнолітніх набирала комплексного характеру; до боротьби з правопорушеннями неповнолітніх поряд з правоохоронними органами були також залучені широкі кола громадськості.

Характеризуючи нормативно-правову базу діяльності спеціальних шкіл для неповнолітніх, слід зазначити, що ці заклади були закладами закритого типу, тому особливу роль у законодавчому регулюванні їхньої діяльності відігравали нормативні документи, які проходили під грифом «для службового користування». До таких документів відносилися різного роду інструкції, накази, витяги з наказів, листи, вказівки, положення, додатки, примітки тощо, які регламентували окремі сфери діяльності цих закладів.

Таким чином, на кінець 60-х років в основному була сформована нормативно-правова база діяльності шкіл соціальної реабілітації неповнолітніх. У 1964 р. було створено нові типи виховних закладів для неповнолітніх – спеціальні школи та спеціальні професійно-технічні училища. У цих новоутворених закладах система виховно-виправного впливу будувалася на принципах радянської педагогіки з урахуванням її останніх досягнень і попереднього досвіду. Період характеризується відносно налагодженою системою управління цими закладами і чітко визначеним партійним напрямом їх виховної роботи.

У період 1970–80 рр. нормативно-правова база діяльності цих закладів у своїй основі залишилася такою, якою була наприкінці 1960-х рр.

Підрозділ 2.2. «Особливості правового регулювання діяльності спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників незалежної України».

Після проголошення незалежності у 1991 р. Україна започаткувала процес формування нового правового простору стосовно проблем молоді загалом і неповнолітніх правопорушників зокрема.

При розробці нормативно-правової бази боротьби з правопорушеннями неповнолітніх українською державою активно використовувалися і міжнародні правові документи, присвячені як загальним проблемам кримінального судочинства і прав людини, так і правосуддю стосовно дітей і неповнолітніх. Організацією Об’єднаних Націй (ООН) поряд із іншими міжнародними науковими та громадськими організаціями була напрацьована значна правова база щодо вирішення питань соціально-правового захисту неповнолітніх, а також розроблено основні міжнародні стандарти і норми у сфері правосуддя стосовно неповнолітніх. Основний зміст цих норм і стандартів полягав у визнанні дитини її прав та інтересів як найвищої цінності держави і суспільства, що звичайно відобразилося і на особливостях підходів при здійсненні правосуддя над неповнолітніми правопорушниками та визначенні основних критеріїв їх утримання у спеціальних виховних закладах, в тому числі і в школах соціальної реабілітації неповнолітніх.

ООН прийняла чотири документи, безпосередньо присвячені правам дитини і принципам правосуддя стосовно неповнолітніх: «Міжнародна Конвенція про права дитини» (1989 р.); «Стандартні мінімальні правила щодо здійснення правосуддя стосовно неповнолітніх» («Пекінські правила», 1985 р.); «Керівні принципи для попередження злочинності серед неповнолітніх» (Ер-Ріяд, 1990 р.); «Правила захисту неповнолітніх, позбавлених волі» (1990 р.).

Отже, після проголошення незалежності Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини, підписала Всесвітню декларацію про забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей, а також план дій щодо її виконання, чим започаткувала процес формування принципово нового, на відміну від радянського, законодавства, правового простору стосовно молодіжних проблем загалом і неповнолітніх правопорушників зокрема. Початком формування нової законодавчої бази вважаються прийняті Верховною Радою України Декларація «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» (1992 р.) та Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» (1993 р.). В цих юридичних актах визначено, що молодіжна політика є пріоритетним і специфічним напрямом діяльності держави, здійснюється в інтересах молодої людини, суспільства і держави з урахуванням економічних можливостей останньої, а також соціального, історичного, культурного розвитку і світового досвіду державної підтримки молоді. Початком формування нової законодавчої бази щодо спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників незалежної України стали Постанова Кабінету Міністрів України від 13.10.1993 № 859 «Про організацію діяльності спеціальних навчально-виховних закладів для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання», що затвердила мережу цих закладів, та Закон України від 24.01.1995 № 20 «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх», що визначив правові основи діяльності органів і служб у справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх, на які покладається здійснення соціального захисту і профілактики правопорушень серед осіб, що не досягли вісімнадцятирічного віку.

Однак, як показала подальша практика, ці правові документи не зовсім відповідають життєвим потребам спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників. Так, зокрема, у системі охорони здоров'я повільно створюються центри медико-соціальної реабілітації для неповнолітніх, які вживають алкоголь, наркотики, а також для тих, які за станом здоров'я не можуть бути направлені до спеціальних закладів (шкіл); проблематичним є створення дитячих судів; не створюються суди для здійснення контролю за виконанням рішень щодо неповнолітніх; не в повній мірі виконується вимоги щодо створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів; не визначений чіткий порядок повернення неповнолітнього до місця постійного проживання; неналежним чином налагоджена співпраця зі службами у справах неповнолітніх; не визначено порядок сплати батьками коштів за перебування їх дітей у закладі тощо. Досить гострою залишається і проблема фінансування цих закладів.

Підрозділ 2.3. «Правові засади роботи з неповнолітніми правопорушниками у спеціальних закладах (школах) для неповнолітніх правопорушників». Для успішної боротьби з правопорушеннями у дитячому та підлітковому середовищі необхідна грамотна, послідовна робота щодо попередження та корекції відхилень у поведінці дітей, глибокий аналіз причин і обставин, що зумовлюють та спричинюють правопорушення. Створення та діяльність спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників в Україні були значним кроком вперед у вирішенні проблеми боротьби з правопорушеннями неповнолітніх.

Нині в Україні діють 11 загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації для неповнолітніх віком від 11 до 14 років: Горлівська загальноосвітня школа соціальної реабілітації (ЗШСР) та Єнакіївська ЗШСР (Донецька обл.), Комишуваська ЗШСР (Запорізька обл.), Балахівська ЗШСР (Кіровоградська обл.), Київська ЗШСР (м. Київ), Свердловська ЗШСР (Луганська обл.), Городоцька ЗШСР (Львівська обл.), Миколаївська ЗШСР (Миколаївська обл.), Фонтанська ЗШСР (Одеська обл.), Харківська ЗШСР (Харківська обл.), Корсунська ЗШСР (Херсонська обл.). Також існують три спеціальних професійно-технічних училища соціальної реабілітації, де утримуються вихованці віком від 14 до 18 років: Макіївське (Донецька обл.), Якушинецьке (Вінницька обл.) та Охтирське (Сумська обл.), де утримуються дівчата. При Охтирському училищі також існує школа соціальної реабілітації для дівчат.

Зазначена мережа закладів підпорядкована Міністерству освіти і науки України, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 13.10.1993 № 859 «Про організацію діяльності спеціальних навчально-виховних закладів для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання» і має державний статус.

У спеціальних закладах (школах) для неповнолітніх правопорушників створені належні умови для здобуття освіти. Загальноосвітня підготовка учнів проводиться за навчальними планами і програмами для загальноосвітніх навчальних закладів, затвердженими Міністерством освіти і науки України.

Отже, з набуттям Україною статусу незалежності для шкіл соціальної реабілітації розпочався новий період. Насамперед, визначився новий напрямок розвитку законодавчого процесу щодо цих закладів, основою якого як у світовому масштабі, так і в Україні, є ціла низка прийнятих міжнародних законодавчих актів. Також протягом подальших років в Україні була напрацьована законодавча база щодо запобігання правопорушень, попередження злочинності та бездоглядності серед неповнолітніх, захисту їх прав і законних інтересів. Але, незважаючи на це, проблеми сирітства, бездоглядності, правопорушень і злочинності серед неповнолітніх залишаються актуальними, а порушення законодавства мають поширений характер.

Крім того, попри зростання темпів злочинності і кількості неповнолітніх правопорушників школи соціальної реабілітації переживають важкі часи. У роботі закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників існує ряд соціально-економічних і нормативно-правових проблем, які вимагають свого вирішення.

Розділ 3 «Співпраця спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників з правоохоронними органами у сфері розвитку нових форм та методів при запобіганні злочинності і правопорушень серед неповнолітніх» присвячено взаємодії шкіл соціальної реабілітації для неповнолітніх з правоохоронними органами при запобіганні правопорушень серед неповнолітніх.

Підрозділ 3.1. «Правове забезпечення діяльності правоохоронних органів у сфері боротьби з неповнолітніми правопорушниками». У процесі боротьби із дитячою злочинністю та проведення роботи з профілактики правопорушень серед неповнолітніх на сучасному етапі правоохоронними органами був напрацьований цілий ряд форм та методів діяльності у цій сфері.

Активне використання цих форм і методів на практиці в подальшому повинно не лише призвести до значного зниження кількості правопорушень серед дітей і підлітків, але й дозволити школам соціальної реабілітації проводити більш ефективну роботу з перевиховання неповнолітніх правопорушників. Стосовно ж правового забезпечення роботи правоохоронних органів у сфері боротьби із дитячою злочинністю та профілактики правопорушень серед неповнолітніх можна стверджувати, що у цьому напрямі була напрацьована певна нормативно-правова база, яка загалом відповідає основним міжнародним стандартам у захисті прав неповнолітніх.

Але цієї бази недостатньо для вирішення проблеми. Вона потребує удосконалення та оновлення в напрямі гуманізації кримінального і кримінально-процесуального законодавства стосовно неповнолітніх.

Підрозділ 3.2. «Взаємодія спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників з державними установами та громадським організаціями у сфері профілактики злочинності та правопорушень серед неповнолітніх». За період існування України як незалежної держави центральними органами державної влади України були зроблені значні кроки у сфері підготовки нормативно-правових актів, спрямованих на зниження криміналізації у молодіжному середовищі. У свою чергу це дало можливість МВС України та підпорядкованим йому підрозділам на місцях, у взаємодії з іншими зацікавленими міністерствами й відомствами, громадськими організаціями значно підвищити ефективність профілактичних та організаційних заходів, спрямованих на покращання криміногенної ситуації серед неповнолітніх.
З числа цих заходів слід виокремити: цільові загальнодержавні оперативно-профілактичні операції, рейди, відпрацювання регіонів зі складною криміногенною ситуацією тощо. Необхідно також підкреслити, що, з одного боку, профілактична робота державних органів, громадських організацій до певної міри призупинила темпи росту проявів асоціальної поведінки, правопорушень і злочинів серед неповнолітніх. Проте, з іншого боку, антигромадські прояви серед молоді на сьогодні все ще мають значне поширення. Отже, на сьогоднішній день від правоохоронних органів вимагається, крім підвищення ефективності профілактики та боротьби з правопорушеннями неповнолітніх, ще брати активну участь у подальшому поглибленні співпраці з органами виконавчої влади і місцевого самоврядування, громадськими організаціями, і, безумовно, сім’ями неповнолітніх.

Як і раніше, залишається проблемою повнота та достовірність статистичних даних з питань соціальних відхилень, бракує узагальнюючих показників, а ті, що є в наявності, часто приховуються від оприлюднення частиною відомчих структур. Це ускладнює аналіз та оперативне реагування, позбавляє правоохоронні органи можливості своєчасно виявляти негативні тенденції та проводити роботу з їх попередження.

Поряд з цим необхідно зауважити й те, що на сьогоднішній день в Україні відчувається гостра нестача кваліфікованих спеціалістів з соціальної та психокорекційної роботи. Наявні ж штати та обмежене фінансування штучно стримують попит на ці вкрай необхідні професії. Бракує також розробок із соціально-психологічної роботи з правопорушниками, наркоманами, підлітками, схильними до бродяжництва та проституції.

Комплексний підхід до профілактичних програм повинен передбачати роботу за місцем проживання, навчання чи праці, роботу з сім’ями, з групами ризику, загальнодержавні заходи з підготовки фахівців, методичне забезпечення, вивчення та поширення досвіду роботи. Зрештою, слід також наголосити на важливості інформаційного забезпечення та необхідності профілактичної роботи всіма відомствами, які покликані займатися соціальними проблемами неповнолітніх, їх вихованням, освітою, організацією дозвілля, забезпеченням здорового способу життя та повноцінного розвитку.