Рябошапко Л.І. Правове становище національних меншин в Україні (1917 - 2000)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, розкривається сутність наукової проблеми, визначені мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано його методологічну основу, визначено наукову новизну дисертації, її теоретичне і практичне значення, подано інформацію щодо апробації результатів дослідження.

У першому розділі “Національні меншини в науковому вимірі: основні етапи досліджень”, враховуючи існування різноманітної літератури міждисциплінарного характеру, стисло окреслено лише провідні тенденції дослідження багатоаспектної проблеми. Зокрема, М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський, С.Єфремов, обґрунтовуючи право українського народу на власну державність, вважали, що національні меншини в перспективі повинні мати фактичну і юридичну рівноправність, заперечували будь-яку пряму чи опосередковану їхню дискримінацію панівними націями.

Ця проблема була актуальною для поліетнічних країн, зокрема, Австро-Угорської монархії та Російської імперії. Спробою її врегулювання стало теоретичне обгрунтування ідеї національно-персональної автономії. Першість у цьому, вважається, належить австрійським соціал-демократам (австромарксистам).  Один з них, К.Ренер, у своїх працях критикував законодавство  Австро-Угорської монархії, яке, надаючи громадянам право на збереження національних особливостей і використання рідної мови в навчальних закладах, державному управлінні, громадському житті,  визнаючи суб’єктами права лише громадян, не забезпечувало їхньої національної рівноправності. Тому К.Ренер пропонував перейти до іншої побудови держави – федеративної, за якою носієм національних прав ставала нація. Для цього всі громадяни (персонально) певної національності, що розрізнено (екстериторіально) проживали в державі, включалися в національні матрикули (списки). На цій підставі планувалось утворення національних спілок і визнання їх юридичними особами. Вони мали б формувати власні законодавчі органи (національні палати) на засадах виборчого права і виконавчі структури (очолювані національними статс-секретарями). Держава передавала б  органам національного самоуправління значну частину функцій, завдяки чому вони могли б організовувати общини, провадити культурні та господарські справи, примусово оподатковувати своїх членів, надавати їм юридичну допомогу, оскаржувати дії держави, які порушували права члена спілки або нації в цілому тощо. Ці делеговані повноваження  реалізовували б органи національного самоуправління і державної виконавчої влади. Останнім надавалося право контролювати дії органів національної автономії, щоб не допустити перевищення  їхньої компетенції. Суперечки між національними спілками і державою планувалося вирішувати через адміністративний суд.

Послідовником К.Ренера став інший австромарксист – О.Бауер. Він розглядав проблему національної автономії, виходячи з інтересів пролетаріату і тих юридичних гарантій, які б пролетаріат міг надати націям і національним меншинам, якби отримав політичну владу.

Національні меншини позитивно сприйняли теорію національно-персональної автономії. Однак для євреїв Росії, як найбільш гнобленої меншини, пропонувалося запровадити національно-культурну автономію, що ґрунтувалася на трьох складових: самоуправлінні єврейської громади, школи і свободі мови. Цю ідею у низці статей висунув єврейський історик, публіцист і громадський діяч Ш.Дубнов. Згодом  вона була підтримана й розвинута лідером  сіонізму  В.Жаботинським, багатьма політичними партіями. Зокрема, Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії (Бунд)  конкретизував поняття національно-культурної автономії як вилучення з відання держави й органів місцевого самоврядування функцій, пов’язаних з питаннями культури і передання їх нації в особі спеціальних місцевих і центральних установ, обраних усіма її членами на засадах виборчого права. Ці вимоги пропонувалося здійснювати реформаторським шляхом.

Такий підхід  заперечувала РСДРП(б) і на цьому ґрунті вела непримиренну ідеологічну боротьбу з Бундом ( Й.Cталін, Г.Шаумян, В.Ленін). Це послужило основою для довготривалої заборони теоретичних розробок чи реалізації принципів національно-персональної та національно-культурної автономій, і будь-яка згадка про них у радянській літературі до кінця 1980-х рр. дозволялася лише в негативному значенні.

Подальший розвиток ідей австромарксизму щодо національної автономії був здійснений в умовах  існування української державності 1917–1920 рр. М.Грушевський, Ф.Матушевський, О.Шульгін, М.Порш, О.Бочковський уважали за необхідне надання різним  національностям пропорційного представництва в органах влади,  використання ними рідної мови, в тім числі у школах, вільне утворення культурних і релігійних товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з державного бюджету, контроль за діючими правовими нормами щодо меншин через депутатські запити.

"Буржуазним" програмам автономії була протиставлена  радянська автономія. Однією з форм її реалізації стало функціонування  в УСРР у 1920-1930-х рр.   адміністративно- територіальних одиниць ― національних районів і національних рад. На початку цього періоду також утворюється Відділ національних меншин при НКВС УСРР, який пізніше реорганізовано в  Центральну комісію національних меншин при ВУЦВК. Керівники і працівники цих та інших державних органів ( І.Сударський, О.Буценко, А.Гітлянський, Д.Мац, П.Канцелярський, І.Сенченко ) публікують чисельні статті, які містили  цікавий фактологічний матеріал.

Більш значущі праці з різних напрямів забезпечення прав національних меншин друкували О.Малицький, В.Дурденевський, С.Ялі, Б.Волкомірський, С.Корженевський, С.Тененбаум, А.Зорін, С.Стаковецький, М.Скрипник, М.Лозинський, Б.Кротков, Б.Александров, І.Левін.

Після поступового звуження прав національних меншин і  ухвалення Конституції УРСР 1937 р. в юридичній літературі одночасно використовувалися терміни “національні меншини” та “національна рівність громадян” з переважанням останнього, вихвалялася російська мова і жодних наукових праць про правове становище національних меншин не публікувалося.  Лише 1959 р. вийшла книга Г.Є. Жванія з цієї тематики, яка висвітлюється в ній з позицій міжнародного права.

Першими  працями в українській радянській історико-правовій літературі, де йдеться (стисло і побіжно) про забезпечення прав національних меншин в умовах українізації, стали публікації Б.М. Бабія. Він уважав хибним використання терміну “національна меншина” в умовах диктатури пролетаріату і соціалістичного суспільства, де панує рівноправність націй.

Інших вичерпних досліджень з історії правового становища національних меншин тривалий час не проводилося. На противагу цьому в конституційному праві ця проблема розроблялася подвійно: на тлі аналізу становлення й розвитку соціалістичної федерації і автономії, а також прав і свобод особи (Г.В. Барабашев,  Д.Л. Златопольский, О.І. Лєпйошкін, С.О. Макогон, Ю.Г. Судніцин, І.Л. Трайнін, В.В. Цвєтков, К.Ф. Шеремет).  Вони,  принагідно характеризуючи правові акти перших років радянської влади, згадували про забезпечення прав національних меншин у РРФСР, УСРР і СРСР протягом 1917-1930-х рр.

Кінець 1970-х – перша половина 1980-х рр. відзначені не лише ширшим використанням терміну  “національна  меншина”  в  соціологічній  та  юридичній  літературі  (О.М. Шлепаков, В.Б. Євтух, О.І. Кім, Ф.О. Муртаза-огли), а й застосуванням  терміну „етнічні процеси”, який теж почав вживатися в юридичній літературі (О.Б. Венгеров).

Друга половина 1980-х рр. характеризується зміною політичної ситуації у “федеративній” державі. Ухвалення XIX Всесоюзною партійною конференцією 1987 р. резолюції “Про міжнаціональні відносини”, затвердження 1989р. пленумом ЦК КПРС платформи КПРС “Національна політика партії в сучасних умовах” дали можливість науковцям розпочати переосмислення проблеми, зосередити увагу  на правовому становищі національних меншин і засобах  його  урегулювання  в  УСРР  1920-1930-х рр.  У  такій площині можна розглядати праці Л.Ф.  Болтенкової,   В.Ф.   Панібудьласки,   С.П.   Бритченка,   В.І. Наулка,   Л.М.  Новохатька, М.О. Шульги, Ф.Я. Горовського, Ю.І. Римаренка, Л.І. Рябошапка. Однак незмінною залишилися необхідність дотримання ленінської ідейної спадщини, національно-російської двомовності як складової вдосконалення соціалізму і критична оцінка національно-культурної автономії. Лише деякі з авторів (Е.В. Тадевосян,  Б.Тішков,  О.Коваленко ) прямо чи опосередковано наголошували на позитивних моментах реалізації меншинами цього права,  пропонували ухвалити Закон “Про автономію”, повернутися до національного районування.

Напередодні розпаду СРСР продовжували публікуватися статті, пов`язані з урегулюванням національного питання. Їх автори (В.Д. Гончаренко, М.І. Козюбра, В.А. Чехович та інші) акцентували увагу, зокрема, й на необхідності дотримання прав національних меншин в умовах підготовки нового Союзного договору з урахуванням досвіду УСРР 1920 – 1930-х рр.

Важливою подією в науковому осмисленні проблеми стало проведення в Ленінграді у червні 1991 р. конференції, на якій йшлося про співвідношення колективних й індивідуальних прав національних меншин, висловлювалася пропозиція ухвалити закони “Про національні меншини” і “Про національно-культурну автономію”.

Проголошення незалежності України зумовило появу об’єктивних  праць з історії правового становища національних меншин (В.Д. Гончаренко, О.Л.  Копиленко, О.М.  Мироненко,  С.В.  Пєтков,    А.Й.  Рогожин,    Ю.І.  Римаренко,   М.М.  Страхов,   Б.Й.  Тищик,   І.Б.  Усенко, В.А. Чехович), а також підручників з цієї дисципліни. Теоретичний підхід до проблеми репрезентований публікаціями П.М. Рабіновича, О.Ф. Скакун, в юридичній енциклопедії.

   Серед інших численних новітніх праць слід виділити  монографію  колективу науковців під керівництвом М.І. Панчука (Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України), в якій  простежено статус національних меншин в Україні у ХХ столітті (юридичний аналіз здійснений опосередковано).

Українські науковці в діаспорі теж зверталися до розробки теми. Спогади, публікації  М.Рафеса, П.Христюка, А.Марголіна, С.Гольдельмана, К.Левицького, П.Клунного, Л.Дави-довського, М.Мандрики, С.Дністрянського, В.Старосольського, В.Кубійовича, М.Тимофіїва, О.Мицюка, М.Прокопа, Р.Мороза  містять цікавий фактичний матеріал, мають міжнародно-правовий аспект у контексті діяльності Ліги Націй щодо національних меншин, обґрунтовують  необхідність  дотримання прав національних меншин, розкривають участь євреїв у народному господарстві УСРР, становище  поляків і греків в УРСР, критично оцінюють національну політику УРСР і СРСР.

Отже, проблема правового становища національних меншин в Україні перебуває у полі наукового інтересу вчених-правознавців та суміжних наук, які поступово заповнюють існуючі прогалини у висвітленні цієї багатовимірної і актуальної теми. Однак їхні публікації, переважно, вміщують аналіз сучасного правового становища національних меншин у контексті конституційного і міжнародного права або мають винятково історичну, етнологічну, політологічну спрямованість. Що ж стосується історико-правової літератури, то ця тема відображена у ній фрагментарно, епізодично. Відтак репрезентованою дисертацією автор прагнув певною мірою компенсувати нестачу саме комплексних наукових розробок з цієї спеціальності. Вона не вичерпує всього багатоманіття об’єкта, що досліджувався, а вимагає продовження опрацювання інших дискусійних аспектів проблеми (поняття “національна меншина”, розмежування понять “корінний народ” і “національна меншина”, впровадження національних адміністративно-територіальних одиниць).

Дисертант, долучаючись до процесу творчого пошуку, пропонує, грунтуючись на Декларації ООН 1992р. “Про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин”,  розробити Кодекс прав меншин, який закріпив би загальне визначення меншини, її різновидів, а також   правовий статус різних форм автономії. Наприклад, меншини – це групи громадян, які проживають на території країни, адміністративно-територіальних одиниць і окремих населених пунктів, наділені відмінними від більшості населення даної території національними (етнічними), мовними, релігійними характеристиками, не займають на даній території домінуючого становища, мають почуття групової солідарності і намагаються досягнути формальної і фактичної рівності з більшістю. Національна (етнічна) меншина – частина народу, яка проживає за межами однойменної держави, територіальної автономії в інонаціональному середовищі, зберігає свою самобутність, а також громадяни, котрі належать до народів, що не мають однойменних територіально–державних утворень. Мовна меншина – частина народу, яка розмовляє рідною мовою, усвідомлює власні мовні відмінності від більшості, але зараховує себе

 до цього народу. Релігійна меншина – частина народу, яка відрізняється специфічними рисами віросповідання і релігійного життя від більшості, усвідомлює ці відмінності, але зараховує себе до цього народу.

Другий розділ ― "Правове становище національних меншин в умовах української державності (1917-1920)" ― складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів (2.1. Українська Центральна Рада: шлях до запровадження національно-персональної автономії.     

2.2. Західноукраїнська Народна Республіка: проголошення національно-культурної автономії. 2.3. Гетьманат П.Cкоропадського та Української Народної Республіки періоду Директорії: втрата і відновлення національно-персональної автономії). Автор наголошує, що різні форми української державності не лише декларували, а й забезпечували (більшою чи меншою мірою) права і свободи меншин. УЦР ввела до свого складу представників національних меншин, утворила російське, єврейське і польське міністерства у Генеральному Секретаріаті, унормувала мовні права національних меншин, виділяла кошти на їхні освітньо-культурні потреби. Кожен з чотирьох Універсалів, ухвалених УЦР, містив норми про дотримання прав національних меншин. Разом із Законом “Про національно-персональну автономію”, який був уведений окремим розділом у Конституцію УНР 1918 р., це створило надійний правовий грунт демократичної етнополітики, а відтак реалізації індивідуальних і колективних прав національних меншин.

Автор не обмежується такою загальною констатацією, а детально характеризує головні положення названого вище закону, в основу якого було покладено ідеї австромарксистів. В українському варіанті право на національно-персональну автономію  визначалося як самостійне влаштування кожною з націй свого національного життя незалежно від місця поселення в межах країни.  Реалізація цього права мала таку схему: заява від 10 тис. громадян УНР  неукраїнської національності до Генерального Суду УНР – утворення ними Національних союзів – обрання вищого представницького органу Національних  союзів в особі Національних  зборів певної нації – затвердження структури й компетенції Національних союзів парламентом УНР – утворення Національними союзами своїх виконавчих органів в особі Національних рад – фінансування органів Національних союзів з державного і місцевого бюджетів, формування власного бюджету, виконання різних цивільно-правових дій – надання Національним союзам права законодавчої ініціативи – опублікування правових актів  Національних союзів – розгляд суперечок через адміністративний суд.

ЗУНР, продовжуючи демократичний курс УЦР, започаткувала правові умови реалізації національно-культурної автономії, передовсім для поляків, євреїв і німців. Це відобразилося, зокрема, у створенні Німецької національної ради ЗУНР і Єврейської національної ради Східної Галичини як представницьких загальнонаціональних громадських організацій національних меншин, ухваленні виборчого законодавства на пропорційній основі, що могло б гарантувати обрання до майбутнього парламенту ЗУНР чітко визначеної кількості поляків, євреїв і німців.

Гетьманська держава П.Скоропадського, хоч і відмінила принцип національно-персональної автономії, проте загалом лояльно ставилася до національних меншин. Це дозволило, зокрема, євреям частково реалізувати Закон УЦР 1918 р. ”Про національно-персональну автономію” і на підставі Закону УЦР 1918 р. ”Про Єврейські Національні Установчі Збори і Тимчасові Єврейські Національні Збори” провести вибори до національного тимчасового парламенту, обрати виконавчі органи і розпочати їх діяльність.

УНР періоду Директорії, відновивши національно-персональну автономію, вживала заходів для її реалізації до останніх днів перебування на території України. Порушення прав національних меншин у 1917-1920 рр. переважно мали об’єктивний характер, зумовлений військовими діями на території України. Тому неправомірно зосереджуватися тільки на цьому і покладати всю юридичну відповідальність на українців та їх лідерів. Оприлюднені нині архівні документи переконливо засвідчують, що метою української державності було створення  країни, в якій демократичні засади врядування мали б і національні меншини.

На противагу українській державності більшовицький політичний режим в УСРР намагався по-іншому врегулювати правове становище національних меншин. Цьому присвячений третій розділ “Українська Соціалістична Радянська Республіка та національні меншини: мета, форми, методи” (1920-1939). Він включає: 3.1. Створення державних органів правового регулювання національних відносин. 3.2. Організація національних адміністративно-територіальних одиниць. 3.3. Право національних меншин на участь у виборах органів влади. 3.4. Право національних меншин на використання рідної мови. 3.5. Революційна законність та національні меншини. Для об’єктивного розуміння взаємин радянської влади та національних меншин потрібно враховувати, що в основі двоякої національної політики РКП(б), як і всієї іншої, був класовий принцип, ідея диктатури пролетаріату (і його державної форми – рад депутатів) та  світової революції. Тому автор насамперед акцентує на тому, що “вільний розвиток” національних меншин, проголошений 1917 р. Раднаркомом РСФРР у Декларації прав народів Росії, міг відбуватися лише на таких ідейних засадах.

Це особливо виявилося після вимушеної зміни національної політики РКП(б)-КП(б)У 1921-1923 рр. Закріплений курс на забезпечення прав національних меншин реалізовували в УСРР спеціалізовані державні органи – Комісаріат з питань єврейської національної культури, Відділ національних меншин при НКВС, Центральна комісія національних меншин при ВУЦВК, Раднацмен у складі Наркомосу під постійним контролем організаційних підрозділів КП(б)У. Результатом діяльності цих структур стало формування національних адміністративно-територіальних одиниць, створення мережі національних правоохоронних органів, використання рідної мови в роботі державного апарату, видання юридичної літератури мовами національних меншин тощо. Зокрема,  розділ містить таблицю, в якій наведено динаміку розгортання названої вище мережі. В ній зазначено, що станом на 1930 р. національних судових камер було 90, з них єврейських-46, російських-23, німецьких-9, польських-7, болгарських-7, грецьких-2; національних слідчих камер було 10, з них російських-5, єврейських-3, німецьких-1, польських-1; національних камер судових виконавців було 7, з них російських-6, єврейських-1.

Однак ці правові заходи не можна оцінювати однозначно позитивно. Треба зважати на те, що уповноважені державні органи не спромоглися дієво реалізувати названі вище права національних меншин через проросійські та антиєврейські настрої частини працівників місцевих ланок державного апарату, незнання їхніх мов, недостатню кількість вчителів, літератури та ін. Акценти постійно робилися на кількісних параметрах (число національних районів, рад, судів тощо), а не на якісних показниках роботи.

Проте головна вада полягала не в цьому. Реалізація  прав, хоч і не зовсім ефективна, здійснювалася лише для частини національних меншин, тобто за класовою ознакою, що мало на меті зміцнення влади диктатури пролетаріату, а фактично – комуністичної партії. У ширшому контексті частину національних меншин потрактовано як базу для просування соціалістичної революції на захід. Тому радянська влада і не економила кошти на прискоренні соціально-економічного розвитку національних районів, на розгортанні наполегливої ідеологічно-пропагандистської роботи з метою якнайбільшого залучення національних меншин до радянського будівництва.

Непролетарські верстви меншин змушені були або погодитися працювати в умовах радянської політико-економічної системи, або емігрувати. Ті, хто залишався, перебували під постійним політичним наглядом ДПУ, до них періодично застосовували репресії, які охоплювали різні сторони приватно-публічної сфери (право на свободу віросповідання, виборче право, право на об’єднання у політичні партії та громадські організації, право власності, право на свободу й особисту недоторканість, право на життя та ін.). Чергова зміна національної політики ВКП(б)-КП(б)У на початку 1930-х рр. призвела до поступового переростання репресій у масові, а відтак – ліквідації наприкінці 1930-х рр. національного районування, спеціалізованих державних органів, національних судових камер, переважної більшості культурно-освітніх закладів, преси тощо. Тому стверджувати про перемогу ленінської національної політики, як це робили радянські науковці, означає видавати бажане за дійсне. Це був період створення радянізованого фундаменту правового регулювання етнонаціональних процесів, який грунтувався на політичному терорі, прикривався добропристойними формами законів і юридичних процедур (хоч при цьому тимчасово були дотримані права національних меншин – у рамках, дозволених КП(б)У ).

Аналогічні узагальнення стосуються і наступного періоду, який розкрито у четвертому розділі “Приєднання Західної України до УРСР: правові наслідки для національних меншин” (1939-1953). Відмінність полягала лише в тім, що акцент “возз`єднавчих” процесів на західноукраїнських землях був зроблений на протиправних заходах. Насамперед порушувалися громадянські права  різних соціальних груп національних меншин шляхом переселення, депортації, звільнення з роботи, арештів,  розстрілів.

Утвердження тоталітарної системи супроводжувалося і порушенням політичних прав національних меншин (припинення діяльності всіх політичних партій, громадських організацій, формування депутатського корпусу, кадрового забезпечення “соціалістичних перетворень” за умови попереднього їх затвердження політбюро ЦК КП(б)У або її місцевими структурами).

Порушення названих прав меншин доповнили й поглибили репресивні заходи в економічній сфері (проведена без відшкодування націоналізація і конфіскація майна, необґрунтовано великі ставки податків, перехід на радянську валюту і реорганізація банківської системи без матеріальної компенсації).

Масовим репресіям були піддані навіть трудящі, що не відповідало проголошеним гаслам про кінець міжнаціональної ворожнечі. Тому політбюро ЦК КП(б)У в другій половині 1940 р. ухвалило постанови "Про незаконні дії, припущені місцевими органами  влади  у  Львові",  "Про  помилки,  що  допускалися деякими місцевими парторганізаціями Ровенської і Волинської областей"  і "Про факти неправильного відношення до бувших членів комуністичної партії Польщі", які мали виправити становище за визначеними класовими принципами. У цих документах наводяться  приклади порушень ”революційної законності”, які, у сукупності з іншими методами ”соціалістичних перетворень”, спричинили справедливий опір заможних соціальних груп польської, єврейської, румунської меншин.

Лише початок радянсько-німецької війни припинив масові репресії  поляків. Що ж до німців, то політбюро ЦК ВКП(б) 31 серпня 1941 р. ухвалило постанову "Про німців, які проживають на території УРСР". Вона передбачила арешт німців, що перебували на обліку як антирадянський елемент, і мобілізацію всього працездатного чоловічого населення віком від 16 до 60 років у будівельні батальйони з передачею НКВС для використання у східних областях СРСР.

Завершення Другої світової війни супроводжувалося  утворенням Закарпатської області в складі УРСР і появою нової національної меншини – угорців. Заможні громадяни цієї, а також чеської, німецької національностей, які проживали у цій місцевості, оголошувалися ворогами чи зрадниками народу і їхнє майно було націоналізовано або конфісковано. Закривалися школи з німецькою, єврейською, ромською мовами навчання.

З відновленням радянської влади на території Західної Волині та Галичини продовжилися репресії поляків і німців (останні поверталися як репатріанти та фольксдойчі). Протягом 1945-1947 рр. до місць заслання етаповано 6 255 німців-репатріантів і 3 631 фольксдойч та членів їхніх сімей.

Складне правове становище євреїв в УРСР після Другої світової війни  (звільнення євреїв з партійних і радянських органів; обмеження в прийомі на роботу, до вищих навчальних закладів, наукових установ; безпідставне позбавлення житлової площі;  заборона проживання в Києві тощо) погіршилося у зв’язку з проголошенням держави Ізраїль і їхнього ототожнення з сіоністами. Євреїв звинувачували у просіоністських симпатіях, буржуазному націоналізмі, шпигунстві на користь іноземних розвідок,  участі  у міфічних сіоністських організаціях. Дисертант наводить приклад вироку особливої наради при Міністерстві державної безпеки СРСР  від 27 вересня 1950 р., яким за “належність” до антирадянської, націоналістичної організації повторно засуджено на поселення в Новосибірську область колишнього керівного працівника Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК Д.Маца (був звільнений 1946 р. і працював товарознавцем Сквирської швейної фабрики у Київській області).

Складовою частиною репресій став  обмін населенням у 1944-1946 рр. Укладені міжнародно-правові документи, радянські підзаконні нормативні акти передбачали добровільний характер переселення  поляків, чехів, словаків, можливість узяти із собою все або значну кількість рухомого майна,  компенсацію за власність, яка залишалася, різні фінансові пільги, надання матеріальної допомоги, створення умов транспортування тощо. Проте реалізація цих положень виявилася не лише неякісною організаційно, а й у багатьох випадках протизаконною.  Головний уповноважений Польщі з переселення, який в січні 1945 р. відвідав Львів, охарактеризував дії радянської влади як терор проти польського населення. Однак частині польської меншини все ж вдалося уникнути цієї акції. Тому 1957 р. підписано нову Угоду між СРСР і ПНР "Про строки і порядок дальшої репатріації з СРСР осіб польської національності", у тім числі засуджених громадян.

Наступним об’єктом репресій стали етнічні конфесії. До них застосовано примусову репатріацію духовенства і віруючих, арешти, зняття релігійних громад з державної реєстрації, зменшення кількості культових споруд, їх пограбування та подальша передача у користування навчальним закладам, організаціям, знищення кладовищ.

Водночас терор поєднувався з частковим забезпеченням освітньо-культурних прав національних меншин на деяких територіях (наявність окремих середніх шкіл, видання літератури мовами національних меншин), що стало єдиною сферою реалізації їх інтересів . Проте й вона була спрямована на ідеологічне перевиховання національних меншин у дусі лояльного ставлення до радянського режиму.

Певні зміни у правовому становищі національних меншин відбулися після спроби демократизації політичних процесів СРСР у середині 1950-х рр. Це відображено у п’ятому розділі “Суперечливий суспільний розвиток і національні меншини: переважання репресивного фактору” (1953-1985). Він поділяється на такі підрозділи: 5.1.Непослідовна реабілітація жертв політичних репресій серед національних меншин. 5.2.Теорія і практика комуністичного будівництва: напрями асиміляції національних меншин. 5.3.Порушення права національних меншин на свободу віросповідання. Показано, що ліберальний період позначився на процесі часткової реабілітації репресованих національних меншин. Зокрема,  РМ СРСР 13 серпня 1954 р. ухвалила постанову "Про зняття обмежень по спецпоселенню з колишніх куркулів, з німців, які були взяті на облік за місцем проживання, і з німців, мобілізованих  в  період  Великої  Вітчизняної  війни  для  праці  в  промисловості,  які виселенню не підлягали".  Військова Колегія Верховного Суду СРСР 22 листопада 1955 р. скасувала вирок у кримінальній справі "Єврейського антифашистського комітету" та припинила її через відсутність складу злочину. Ухвалено Указ ПВР СРСР 13 грудня   1955 р. "Про зняття обмежень у правовому положенні німців і членів їхніх сімей, які знаходяться на спецпоселенні".  У серпні 1956 р. ЦК КПРС і ЦК КПУ відновили партійний стаж усім колишнім членам комуністичної партії Польщі.

У той час приділено увагу поліпшенню правового становища ромів Закарпатської області. Водночас тривала спроба унормувати їхній статус шляхом ухвалення Указу ПВР СРСР від 5 жовтня 1956 р. "Про залучення до праці циган, що займаються бро­дяжництвом", який не було реалізовано через подальшу  незабезпеченість ромів житлом і працею.

Позитивні тенденції не стосувалися всіх національних меншин і їхніх прав щодо місця проживання та повернення власності. Зокрема, були встановлені адміністративні обмеження у формі прописки для депортованих у 1941 і 1944 рр. німців, греків, вірмен, болгар, що унеможливлювало або утруднювало їхнє повернення в Кримську, Запорізьку, Херсонську, Миколаївську, Одеську області. Лише Закарпатський обком КПУ в 1967 р. невдало спробував сприяти повній реабілітації громадян угорської національності, яких засудили в СРСР у 1939-1941 рр. за незаконний перехід державного кордону.

Автор акцентує увагу на тому, що реалізацію освітньо-культурних прав національних меншин остаточно зосередили лише в місцях їх компактного проживання (головно у Чернівецькій, Закарпатській, Львівській областях). Останнє зроблено з огляду на існування ідеологічного протистояння СРСР з капіталістичними країнами, а також на специфічне становище Румунії, Угорщини, Польщі в соціалістичному таборі. Водночас, демагогічно декларуючи врахування специфічних інтересів кожної нації, безпідставно стверджувалося про утворення нової історичної спільності – радянського народу, в якій головну роль надано  російському народові та російській мові. Переважна більшість національних меншин була позбавлена (обмежена) права на свободу віросповідання, а її окремих представників (дисидентів), які стали на шлях опору радянській владі, карали в кримінальному порядку. Наведено приклади інших різнопланових репресивних дій щодо громадян іспанської національності в Запоріжжі (1963), шведів на Херсонщині (1964), угорців, які, взявши за основу теорію австрійської соціал-демократії, пропагували ідею автономного національного округу у складі УРСР (1974-1975) тощо. Проте дискримінація єврейської меншості переважала. Саме тому на їх захист виступила передова українська інтелігенція, яка засуджувала явища антисемітизму в УРСР.

Корективи у правовому становищі національних меншин розпочалися з середини 1980-х рр. Вони докладно проаналізовані у шостому розділі - “Перебудова та національні меншини: часткове відновлення правових засад етнонаціонального будівництва” (1985-1991). Автор підкреслює, що це був тактичний хід КПРС – КПУ з метою зберегти себе та існуючий державний лад у рамках “оновленої” федерації. Тому у 1989 р. було визнано необґрунтованість ліквідації національного районування 1920-1930-х рр., можливість його відновлення, необхідність визнання права національних меншин на використання рідної мови, а також утворення державних органів з правового регулювання етнонаціональних відносин, подібних до тих, що діяли у довоєнний період. Водночас КПУ не збиралася відмовлятися від панування російської мови, зафіксувавши норму про доцільність її законодавчого закріплення як загальнодержавної, а тим більше від власної ролі головної сили у консолідації націй і вдосконаленні національної політики.

Відтак усі дії з реалізації задекларованих намірів відбувалися під контролем КПУ. Вона дала дозвіл на створення постійної комісії ВР УРСР з питань патріотичного та інтернаціонального виховання і міжнаціональних відносин, Комітету у справах національностей при КМУ, ухвалення Закону “Про мови в УРСР”, реєстрацію громадських організацій національних меншин. Їхню діяльність КПУ намагалася тримати під своїм організаційним впливом, не допускаючи взаємодії з Радою Національностей Народного Руху України. Це черговий раз підтвердило фальшивість проголошених КПУ гасел про демократизацію цієї політичної партії. Лише ухвалення Декларації про державний суверенітет України 1990 р., позбавлення КПУ монополії на владу дозволили здійснити перші справжні перетворення, зокрема, приступити до розробки законопроектів “Про національні меншини в УРСР” і “Про національні адміністративно – територіальні одиниці”.

Реально новий етап у правовому становищі національних меншин пов’язаний з проголошенням незалежної української держави і відновленням функціонування політичного режиму в умовах демократії. Це висвітлено у сьомому розділі “Становлення української держави та національні меншини: пошук оптимальної моделі” (1991-2000). Він характеризується постійним намаганням (проте повільним) посттоталітарної держави подолати нагромаджені деформації в етнонаціональній сфері, зумовлені наслідками комуністичної епохи, і, засвоївши демократичну спадщину української та елементів радянської державності, створити  правову базу державної етнополітики, “Юридичні гарантії прав національних меншин” (таку назву має підрозділ 7.1.). Цей процес розпочинається з ухвалення Декларації прав національностей України 1991р., Закону України “Про національні меншини в Україні” 1992 р. Автор детально досліджує історію його розробки та ухвалення. Вона була започаткована у другій половині 1990 р. Однак прискорене опрацювання законопроекту здійснюється лише після його розгляду на засіданні Президії ВРУ 21 січня 1992 р.

Перше читання відбулося 15 травня 1992 р. на сесії парламенту. Під час обговорення законопроекту розгорнуто аналізувалася проблема правового становища національних меншин в історичному контексті міжнародного права, обґрунтовувалися підходи до її врегулювання, які застосовані в законопроекті. Депутати агітували й за альтернативний законопроект НРУ, який мав назву "Національні права громадян" і  складався, зокрема, з розділів про "Національно-територіальну автономію" та "Національно-персональну автономію".

 Найбільші дискусії при другому читанні законопроекту 25 червня 1992 р. були пов’язані із можливістю впровадження національних адміністративно-територіальних одиниць. Народні депутати  дали згоду  на компромісне рішення, за яким відповідні статті   вилучалися із законопроекту для їх подальшого доопрацювання, що так і не було зроблено.

Ухвалення цього закону започаткувало системний розвиток правового регулювання етнонаціональних відносин. Його продовженням  стало утворення Міністерства у справах національностей та міграції 1993 р., ухвалення Державної програми відродження і розвитку освіти національних меншин на 1994-2000 рр., закріплення у преамбулі Конституції 1996 р. поняття українського народу як громадян усіх національностей, внесення в Основний Закон норми про державне сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин, ратифікування у 1997 р. Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини та Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин, укладення численних двосторонніх міжнародно-правових договорів й угод, утворення  1999 р. Міжвідомчої координаційної ради з питань етнополітики при КМУ, започаткування діяльності різноманітних спільних українсько-іноземних комісій, Ради представників громадських об’єднань національних меншин у 1996 р., реорганізація її 2000 р. у консультативно-дорадчий орган при Президентові України.  Натомість досягнуте, і це розвинуто у підрозділі 7.2. “Реалізація прав національних меншин: здобутки і проблеми”, явно неадекватне рівню його правозастосування через низку об’єктивних і суб’єктивних чинників (економічну кризу, що унеможливлює регулярне виділення коштів з державного і місцевого бюджетів, зволікання з оновленням вітчизняного законодавства й адаптації до європейського, постійну і непродуману реорганізацію колишнього Міністерства  України у справах національностей та міграції, бездіяльність окремих органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, недостатньо активну реакцію правоохоронних органів на акти дискримінації, довготривале неврегулювання правового статусу депортованих національних меншин). Особливо це стосується відсутності юридичного механізму реалізації Закону України 1992 р. “Про національні меншини України”, спрямованого на дотримання усіх індивідуальних і колективних прав  меншин.

У висновках зазначено, що репрезентоване дослідження вирішує важливу й нагальну наукову проблему, суть якої полягає в теоретичниму обгрунтуванні можливості та необхідності застосування досвіду історії держави і права України у формуванні нового напряму юридичних досліджень – прав національних меншин як міжгалузевого правового інституту. Це дозволить з урахуванням стратегії політичного розвитку країни створити оптимальні передумови для подальшого врегулювання правових взаємин української держави та національних меншин, які становлять значну складову українського народу.

Крім цього, базуючись на  засадах здійсненого дослідження, автор формулює  такі висновки концептуального й прогностичного спрямування, основними з яких є:

1) всебічне вивчення динаміки трьох форм національних автономій, що діяли в Україні (національно-персональної автономії, національно-культурної автономії 1918-1920 рр.,  національних адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного проживання національних меншин у 1923-1939 рр.), інших організаційно-правових заходів дає підставу стверджувати, що, хоч їх запровадження мало різну засадничу мету, вони певною мірою забезпечували права національних меншин. Ліквідація цих форм і суттєве обмеження заходів унеможливили (утруднили) реалізацію колективних й індивідуальних прав національних меншин. Основні елементи форм і методів забезпечення прав національних меншин, що практикувалися (повністю або частково) протягом 1917-1939 рр. (надання меншинам права утворення Національних союзів, визнання представницьких і виконавчих органів союзу державними установами, закріплення за союзами виключного права представництва своєї нації, запровадження пропорційної виборчої системи, національних адміністративно-територіальних одиниць тощо), доцільно використовувати в сучасних умовах для врахування специфіки інтересів громадян різних національностей;

2) ухвалення Закону України 1992 р. “Про національні меншини в Україні”, відповідних статей Конституції України 1996р. та іншого законодавства є істотним свідченням відновлення юридичних гарантій прав національних меншин. Однак пропозиції, які б базувалися на позитивному історичному досвіді урегулювання національного питання (поновлення практики існування національно-персональної автономії, національних адміністративно-територіальних одиниць), не були підтримані при ухваленні остаточного варіанту законопроекту “Про національні меншини в Україні” 1992 р. Відсутність цих положень, а також юридичного механізму реалізації норми цього Закону про національно-культурну автономію і представництво національних меншин в органах державної влади та місцевого самоврядування, постійна і непродумана реорганізація колишнього Міністерства України у справах національностей та міграції тощо негативно позначається на реалізації їх індивідуальних і колективних прав. Тому в процесі формування політичного режиму в умовах демократії, створення полінаціональної моделі української держави слід враховувати історико-правовий досвід України для розробки і вдосконалення етнонаціонального законодавства з метою визнання, дотримання, захисту прав і свобод національних меншин.

Констатуючи, що Україна, перетворюючись у демократичну державу, потребує системнішої реалізації індивідуальних і колективних прав, дисертант водночас підкреслює необхідність врахувати, що вона, на відміну від УНР чи ЗУНР, є посттоталітарною країною, яка лише після ухвалення Конституції 1996 р. розпочала трансформувати державні та громадські інституції у напрямі європейських стандартів демократії. Відтак, якщо реалізація індивідуальних прав меншин є нагальною, то занадто стрімка і непродумана реалізація колективних прав (у формах національно–персональної, національно–культурної автономій, національних адміністративно-територіальних одиниць) може призвести до етнополітичного конфлікту в державі і ще більше відтермінувати  забезпечення цього виду прав меншин.