Рісний М.Б. Правозастосувальний розсуд (загальнотеоретичні аспекти)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність дисертаційного дослідження, висвітлюється ступінь вивчення теми, зв’язок роботи з науковими програмами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, характеризуються методологічні основи дослідження, формулюються основні положення, які місять наукову новизну, характеризуються наукове і практичне значення одержаних результатів, ступінь апробації результатів дослідження.

Перший розділ “Поняття правозастосувального розсуду” присвячений аналізу методів, за допомогою яких проводилося дослідження, містить огляд наукової літератури, пов’язаної з проблематикою правозастосувального розсуду, включає обґрунтування пропонованої дефініції загального поняття правозастосувального розсуду, його ознак, обсягу, класифікації та характеризує процес реалізації правозастосувального розсуду.

У підрозділі 1.1. “Методологія дослідження” йдеться про поняття та ознаки методу дослідження правозастосувального розсуду. Цей метод визначається як складна система засобів і прийомів, які використовуються для пізнання закономірностей правозастосувальної діяльності національних державних органів з реалізації останніми належного їм правозастосувального розсуду.

До ознак методу дослідження правозастосувального розсуду можна віднести, зокрема, те, що він:

1.      Є частиною методології пізнання правозастосування і як її структурний елемент входить до складу методології загальної теорії права та держави;

2.      Включає прийоми та засоби, які використовуються  для дослідження як правових, так й інших соціальних явищ, знання котрих має значення для з’ясування природи правозастосувального розсуду;

3.      Є системно-структурованим, оскільки усі його складові елементи (прийоми й засоби дослідження) формують певну досить ієрархіризовану систему.

У підрозділі 1.2. “Аналітичний огляд літератури з проблематики правозастосувального розсуду” висвітлюється стан дослідженості окремих аспектів проблеми правозастосувального розсуду  та подається анотований аналіз поглядів вчених-правознавців з цього питання. 

У підрозділі 1.3. “Поняття правозастосувального розсуду” обгрунтовується теза про те, що поняття про такий розсуд є центральною категорією правозастосувального процесу у ситуаціях застосування відносно-визначених правових норм, існування прогалин у законодавстві та колізій правових норм. Адже тоді саме від нього залежитиме зміст встановленого  правозастосувальним органом піднормативного правила для конкретного випадку.

Обгрунтовується, що правозастосувальний розсуд – це передбачене юридичними нормами повноваження правозастосувального суб’єкта  обирати один з декількох дозволених ними варіантів рішення щодо встановлення застосовуваної норми, з’ясування  (тлумачення) її змісту, або визначення міри конкретизації суб’єктивних юридичних прав і обов’язків,  яке реалізується у  певній процесуальній формі з огляду на зміст цієї норми та конкретні обставини справи й інші юридично значимі факти з метою забезпечення законності, справедливості, доцільності та ефективності державно-правового регулювання.

Правозастосувальний розсуд є своєрідним інструментом “пов’язання”  якості законодавства з ефективністю правозастосування. Тому навіть при не цілком задовільній якості законодавства суб’єкт правозастосування, користуючись делегованим йому розсудом, може до певної міри (у рамках законності) „виправити” недоліки відповідного нормативного-правового акту у конкретній ситуації правозастосування.

Вияляються та характеризуються такі ознаки розсуду при правозастосуванні, як-от: його правовий характер; варіативність; лімітованість; притаманність розсуду конкретній групі (виду) правозастосувальних суб’єктів;  процесуальна форма його реалізації; обґрунтованість  здійснюваного вибору; визначеність сфери   існування розсуду; спрямованість розсуду на забезпечення законності, справедливості, доцільності та ефективності правового регулювання.

У підрозділі 1.4. “Обсяг правозастосувального розсуду” обґрунтовується положення про те, що обсяг розсуду включає у себе всі дозволені законом варіанти правозастосувального рішення, з-поміж яких здійснюється вибір. Цей обсяг чітко визначений межами розсуду. Мінімальний обсяг правозастосувального розсуду передбачає не менше двох можливих варіантів рішення; максимальну ж кількість таких варіантів (максимальний обсяг)  визначити у багатьох випадках надто складно. Пропонується дефініція обсягу правозастосувального розсуду, відповідно до якої такий обсяг – це кількість можливих альтернативних варіантів, з-поміж яких правозастосувальний суб’єкт уповноважений здійснювати  вибір свого рішення. 

У підрозділі 1.5. “Класифікація правозастосувального розсуду” правозастосувальний розсуд розподіляється за різними критеріями на певні види. Зокрема, залежно від суб’єкта, якому він делегується, виділяють розсуди  судових, адміністративних, прокурорських, слідчих органів тощо. Залежно від сфери правозастосувальної діяльності, в якій реалізується розсуд, його можна розмежувати на судовий, конституційно-судовий, адміністративний тощо. Залежно від  суб’єктного складу носіїв, розсуд буває індивідуальним (рішення приймається одноособово) та колективним (суб’єктом прийняття рішення є кілька компетентних посадовців).  Залежно від місця суб’єкта у  правовій системі можливим є виділити остаточний розсуд (наприклад, розсуд Верховного Суду України) і розсуд, який може бути переглянуто (розсуд  всіх інших судових органів, розсуд будь-яких адміністративних органів тощо). На підставі такого критерію як  належність правової норми до матеріальної чи до процесуальної галузі права, можна виділити відповідно розсуд матеріальний і процесуальний. За критерієм кількості можливих варіантів рішення, серед яких суб’єкт правозастосування здійснює свій вибір, можна виділити вузький (лише два можливих варіанти) і широкий (більше ніж два варіанти) розсуд. Залежно від галузі права, норми якої підлягають застосуванню,  правозастосувальний розсуд можна класифікувати на розсуд у галузях цивільного, кримінального, адміністративного права тощо.

У підрозділі 1.6. “Реалізація правозастосувального розсуду” пропонується визначення та характеристика відповідного поняття. Реалізацією правозастосувального розсуду  є процес вибору одного з декількох дозволених юридичними нормами варіантів рішення щодо встановлення  норми, котра застосовуватиметься, чи з’ясування (тлумачення) її змісту, або визначення міри конкретизації суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, результатом якого (процесу) є прийняття конкретного правозастосувального акту. До властивостей реалізації правозастосувального розсуду можна віднести її подвійну природу, яка включає можливість виділення у ній внутрішнього (інтелектуально-вольового) та зовнішнього (формально-правового) аспектів, а також її результативність, котра проявляється у неодмінному ухваленні – за наслідками такої реалізації – правозастосувального рішення. Іншими словами, неможливо реалізувати належний правозастосувальний розсуд без прийняття відповідного кінцевого правозастосувального акту, в якому зафіксовано зроблений вибір одного з кількох дозволених правом варіантів рішення.

Другий розділ “Підстави правозастосувального розсуду” присвячений розглядові причин, які обумовлюють існування правозастосувального розсуду. Підставами розсуду є ті об’єктивно існуючі елементи правової системи, які безпосередньо зумовлюють можливість вибору одного з юридично дозволених  варіантів правозастосувального рішення. До ознак підстав розсуду можна віднести їх власне правову природу, об’єктивний характер, безпосередність обумовлення ними необхідності здійснення вибору одного з дозволених правом варіантів рішення.  Підставами розсуду  виступають  відносна визначеність змісту правових норм, прогалини у праві та колізії правових приписів. 

Третій розділ “Детермінанти правозастосувального розсуду” присвячений аналізу  феноменів, які обмежують обсяг правозастосувального розсуду та підлягають обов’язковому врахуванню при його реалізації. З огляду на дефініцію розсуду та його істотні ознаки, детермінантами розсуду слід вважати  юридичні й неюридичні явища соціальної дійсності, які тією чи іншою мірою впливають на процес реалізації правозастосувального розсуду.

Усі детермінанти правозастосувального розсуду, які закріплені правом і тому є формально обов’язковими для правозастосувального суб’єкта й визначають  обсяг розсуду, слугують межами  останнього. 

Ті детермінанти правозастосувального розсуду, які передбачені нормами права і, отже, є формально обов’язковими та підлягають врахуванню суб’єктом правозастосування при здійсненні ним вибору оптимального рішення  у рамках обсягу розсуду, слід вважати його  критеріями. Таким чином, критерії розсуду  “спонукають” правозастосувального суб’єкта до ухвалення певного з тих варіантів рішення, які визначені межами розсуду.

 Ті ж детермінанти розсуду, котрі хоча й не закріплені у правових нормах (а отже, й не є формально-обов’язковими), однак фактично, зазвичай, впливають на процес  ухвалення “розсудового” рішення, варто визначити як  загальносоціальні фактори розсуду.  Хоч вони й не є формально обов’язковими до врахування особою, яка здійснює правозастосування, однак їх належне врахування є однією з гарантій нескасування ухваленого рішення вищими інстанціями. Окремою детермінантою розсуду, яка не входить до жодного із наведених видів, є правосвідомість суб’єкта правозастосування.  Проте вона не є об’єктом врахування, а радше виступає середовищем, в якому здійснюється  багатоаспектна оцінка порівняльного значення кожного з критеріїв чи факторів розсуду.  Окремим видом детермінант правозастосувального розсуду є також фактичні обставини справи, в якій ухвалюється рішення.

Четвертий розділ – “Правозастосувальний розсуд органів держави при застосуванні норм Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод” присвячений аналізу того правозастосувального розсуду, який виникає при застосуванні норм означеної Конвенції (яка, як відомо, є складовою частиною національного законодавства України). Враховуючи загальнотеоретичну дефініцію правозастосувального розсуду і зважаючи на особливу природу суб’єктів – органів держави, які реалізують правозастосувальний розсуд при застосуванні норм Конвенції, його пропонується визначити як надане Конвенцією  чи Протоколами до неї повноваження відповідних органів держав-учасниць щодо встановлення застосовуваної конвенційної норми, з’ясування  (тлумачення) її змісту, або визначення міри конкретизації суб’єктивних юридичних прав людини й обов’язків держав-учасниць. Сфера існування правозастосувального розсуду при застосуванні конвенційних норм національними органами держав-учасниць залежить виключно від  змісту цього акту та Протоколів до нього. Підставами розсуду при застосуванні норм Конвенції виступають відносна визначеність змісту більшості конвенційних норм та прогалини у праві. Колізія ж правових  норм не є підставою розсуду при застосуванні Конвенції, оскільки власне колізії конвенційних положень між собою відсутні.

Аналіз детермінант правозастосувального розсуду національних органів держав-учасниць при застосуванні ними конвенційних норм дозволяє запропонувати додаткову класифікацію нормативних приписів щодо прав людини та основоположних свобод за різними критеріями. Так, залежно від обсягу розсуду, який надається правозастосувальним органам, можна виділити права та свободи, щодо яких розсуд: а) взагалі відсутній (наприклад, ст. 1 Протоколу № 6, ст. 3 Конвенції); б) є вузьким (ст. 5 Конвенції); в) має помірковані межі (ст. 8-14 Конвенції); г) є широким (ст. 1 Першого протоколу).