Марчук М.І. Територіальний устрій та місцеве самоврядування Республіки Польща (1945 - 2000 рр.)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації та ступінь її наукової розробленості, мета і завдання роботи, визначаються її методологічна основа та науковознавча база, а також основні положення, які виносяться на захист, підкреслюється наукова новизна і практична значимість результатів дослідження.

Розділ 1. “Історіографія проблеми” присвячений визначенню вихідного стану теоретичних положень щодо історичного розвитку територіального устрою і місцевого самоврядування в ході повоєнної перебудови польського суспільства, у постсоціалістичний період, а також аналізу їхнього стану на сучасному етапі.

Автор зазначає, що задовільного з точки зору сучасних теоретико-методологічних вимог огляду польської історії, доступного читацькому загалу, у нашій країні не було. Те ж саме може бути сказано і про таку спеціальну сферу, як історія держави і права Польщі в цілому і становлення адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування, зокрема.

Дослідивши літературу із зазначеної тематики, автор вважає за доцільне виділити наступну історіографічну періодизацію. Перший період включає наукові праці середини 40-х – початку 50-х років ХХ ст., другий охоплює середину 50-х – середину 80-х років, третій – кінець 80-х років і до цього часу.

У перший період польська наукова література зазнала впливу революцій у Центральній і Південно-Східній Європі, що привело до перегляду національної історіографії, у тому числі держави і права. Посилення впливу Радянського Союзу у Східній Європі спричинило нівелювання досягнень класичної школи і визнання їх помилковими. Прикладом цього можуть слугувати  матеріали першого післявоєнного з'їзду польських істориків (Вроцлав,1948), котрі відображали протистояння класичної польської школи ідеям прорадянської орієнтації.

Слід відзначити важливу роль конференцій польських істориків-юристів, що відбулися у м. Стара Торунь в 1950р., та м. Познань у 1951 р., матеріали яких дозволили систематизувати історичні надбання польської науки щодо становлення державних інститутів і територіального самоврядування  та зробити висновок про започаткування у цей час польської марксистської історіографії держави і права.

На підставі аналізу наукових робіт зроблено висновок про те, що після Другої світової війни інтерес до проблематики адміністративно-територіального поділу в польській юридичній науці був незначним. Окремі аспекти адміністративно-територіального устрою знайшли своє відображення у поодиноких статтях, нефундаментальних дослідженнях і розділах навчальних посібників. Здебільшого це пояснюється тим, що до 1954 р. не вносилося серйозних змін у концепцію територіального устрою, що використовувалася як у період між світовими війнами, так і після визволення Польщі.

З-поміж робіт першого періоду автор окремо виділяє праці В.Бжезінського („Problem podzialu administracyjnego panstwa” (Warszawa, 1950), „Ksztaltowanie terytorialnego podzialu panstwa. Zagadnienie metody” (Warszawa, 1950)), котрий займався проблемами встановлення територіальних меж і кількості адміністративно-територіальних одиниць Польщі і особливо вивченням методів і параметрів поділу території.

Дослідження наукових джерел другого періоду вказують на значний вплив реформ 1954 р. та 1972 – 1975 рр. на формування історико-правових поглядів з питань адміністративно-територіального устрою Польщі. Цей час характеризується збільшенням кількості публікацій оглядового характеру, авторами яких виступали представники інших галузей науки: економічної географії, соціології, територіального планування тощо.

Проте необхідно наголосити на проблемі відсутності загальних історичних праць, на які могли б спиратися у своїх дослідженнях науковці нової (прорадянської) генерації цього періоду.

Серед фундаментальних праць середини 50-х – 60-х років ХХ ст. окрему увагу автор приділяє п'ятитомному виданню “Історія держави і права Польщі”, авторами якого є Ю. Бардах, Б. Леснодорський і 3. Качмарчик. Це була піонерська і новаторська робота, в якій авторам вдалося кардинально переглянути історіографію предмета. Зважаючи на наявність радянської цензури щодо наукової літератури вцілому і польської державницької літератури, зокрема, автори недостатньо уваги приділили питанням еволюції самоврядування.

 На 60-ті рp. ХХ ст. припадають також перші дослідження історії виникнення народної демократії в Польщі, включаючи діяльність Крайової Ради Народової, Польського комітету національного визволення, історії проведення адміністративної, аграрної й інших соціальних реформ. Серед публікацій, присвячених даній проблематиці, автор відзначає наступні роботи: колективну монографію “Polska Ludowa 1944 –1950 rr. Przemiany spoleczne”  (Wroclaw, 1964) за редакцією Ф. Ришкі, у якій досить вдало визначено можливі варіанти розвитку інститутів гмінного і повітового самоврядування й особливу увагу звернено на можливість поєднання державотворчих традицій Польщі і Радянського Союзу; монографію Б. Гури “Powstanie wladzy ludowej w Polsce” (Wroclaw, 1972), з грунтовним опрацьованнямими політичних, ідеологічних, соціальних передумов становлення післявоєнних державних інститутів Польщі вцілому і розвитку нових прорадянських варіантів “народного” самоврядування, зокрема.

Окремими проблемами концепції економічних регіонів і підставами функціонування народних рад на території Польщі займався видатний польський учений Є. Служевський (“Podzial administracyjny panstwa – podstawa terytorialna organizacji i funkcjonowanie rad narodowych i terenowych organow administracji” (Warszawa, 1978)).

Вивченню різнопланових чинників, що впливають на адміністративно-територіальний устрій Польщі, присвятив свою роботу “Informacja na temat podzialu administracyjnego w PRL” (Warszawa, 1962) відомий польський учений Є. Вечорек, який підтримував ідею про те, що територіальний устрій держави є компромісом різних, подекуди навіть протилежних потреб.  Його підтримав польський економіст З. Рибіцкий, який у своїх роботах („Zarzadzanie gospodarka socjalistyczna na tle przeobrazen ustrojowych” (Warszawa, 1961)) підкреслював основоположне значення економічних явищ для формування територіального поділу.

На цьому історичному етапі з'явилися роботи також радянських дослідників історії держави та права. Зокрема, у монографіях професора А.Х. Мах­ненка, (наприклад, “Представницькі органи державної влади Польської Народної республіки” ( Мoсква, 1962)) багато уваги приділено дослідженню польської державно-правової діяльності на етапі впровадження Національних Рад.

Третій історіографічний період характеризується посиленням інтересу польських науковців і громадськості до проблеми територіальних колективів у звязку з початком практичної реалізації завдань відновлення автентичного місцевого самоврядування.

 Резонансним дослідженням цього часу стала книга А. Пєкари “Spolecznosc lokalna i samorzad ” (Warszawa, 1986), у якій автор аргументовано довів необхідність посилення регіоналізації Польщі.  

Новаторський підхід щодо умов, необхідних для проведення нового адміністративно-територіального поділу, продемонстрував у своїй роботі “Czy, jak i kiedy dzielic Polske?” (Krakow, 1989) С. Лішевський. Вчений наполягав на рішучому розриві з ідейно-політичними конструкціями, котрі блокували будь-які розумні починання в державі.

Особливу увагу слід звернути на праці (“Prawo administracyjne. Zagadnienia podstawowe”(Warszawa, 1990)) Я. Лентовського, який, спираючись на роботи своїх попередників Є. Вечорка і З. Рибіцкого, черговий раз наголошував на тому, що саме домінуючі умови господарчого розвитку країни будуть головним пунктом еластичного формування основ територіального поділу.

У дисертації використано результати програми спеціальних досліджень “Регіональний розвиток – місцевий розвиток – територіальне самоврядування”, яка реалізовувалась у Польщі в 1987 р.

Для проведення даного дисертаційного дослідження, використано джерельну базу, до якої ввійшли офіційні документи із часів Польської Народної Республіки, зокрема, Конституція Польщі 1952 р. в редакції 1976р. із наступними змінами та доповненнями, Декрет Польського Комітету Національного Відродження від 21 серпня 1944р. про правила створення органів загальної адміністрації 1 і 2 інстанцій, Тимчасовий статут Національних Рад від 1 січня 1944р., Закон від 11 вересня 1944р. “Про організацію і сфери діяльності  Національних рад, Закон від 11 січня 1949р. “Про об'єднання управління Воз'єднаними Землями із загальною державною адміністрацією”, Закон від 20 березня 1950р. “Про місцеві органи єдиної державної влади”, Закон від 25 вересня 1954р. “Про селища та селищні Національні ради” тощо. Що стосується документів періоду здійснення адміністративних перетворень на території Польщі у постсоціалістичний період, то до них слід віднести: Малу Конституцію 1992 р., Конституцію РП від 2 квітня 1997 р., Закон 24 листопада 1993 р. “Про зміну обсягу діяльності деяких міст і про міські сфери публічних послуг”, Розпорядженням Ради Міністрів РП від 7 серпня 1998 р. у справі утворення повітів”, Закон  від 25 березня 1994 р. “Про устрій міста-столиці Варшави” та інші.

У розділі 2. “Територіальний устрій та місцеве самоврядування у ПНР (1944-1990рр.)” досліджуються етапи створення нового територіального поділу на Воз'єднаних Землях, реформи територіального поділу низового рівня, а також перехід Польщі до самоврядної моделі організації території.

Підрозділ 2.1.“Еволюція адміністративно-територіальної організації в ході післявоєнної перебудови суспільства.” розкриває причини, сутність і перебіг основних адміністративно-територіальних реформ у ПНР.

Визначення політичних кордонів після Другої світової війни мало істотний вплив на адміністративний поділ Польщі. Важливим завданням цього періоду було встановлення адміністративно-територіального поділу на Возз'єднаних Землях та його уніфікація в масштабі всієї країни.

Після встановлення єдиної системи територіального устрою у всіх частинах Польщі аж до реформи 1954 р. кардинальних змін у її функціонуванні не спостерігалося. Разом з тим відбувався процес адаптації територіальних структур до нових економічних, політичних  і соціальних реалій, пошук оптимальних варіантів організації території.

Аналізуючи явища, що відбувалися в територіальному устрої Польщі в період з 1946 - 1954 рр., не важко помітити тенденцію до його розукрупнення, що виявлялася не тільки у формі створення нових районів у містах але і, насамперед, нових воєводств і повітів.

Причин розукрупнення адміністративно-територіальних одиниць, з погляду польських учених, було декілька. Стосовно повітів цей процес пояснювали необхідністю зниженням їхньої диференціації. Серед загальних пояснень розукрупнення вказувався “процес демократизації в територіальному поділі”, а також “зростання завдань державного апарату”.

Другий аспект базувався на зміні концепції організації влади на місцях. Після скасування територіального самоврядування Національні Ради, як органи єдиної державної влади, отримали ряд завдань, котрі за уявленнями того часу були нехарактерними для традиційної капіталістичної держави (наприклад, організація виробництва, послуг, торгівлі й ін.). Для того, що б вони, нібито, могли справитися з перерахованими проблемами, утворювалися дрібніші адміністративні одиниці. Створювалося враження децентралізації, а фактично реалізовувався централістичний проект, тому що менші територіальні одиниці не в змозі були протистояти центру у забезпеченні місцевих інтересів.

Окремим рядком в історії адміністративно-територіальній організації Народної Польщі проходить реформа 1954 р.

Конкретика розвитку країни вимагала збільшення виробництва сільськогосподарської продукції. Партійний і державний апарат бачив вихід, насамперед, у посиленні свого впливу на низовому рівні, а саме на селі. Потрібно було створити відповідні умови для підвищення ефективності роботи сільських Національних Рад. При існуванні трирівневої моделі територіальної організації : воєводство – повіт – гміна, громада як допоміжна одиниця не мала Національної Ради. У той же час, місцеві органи влади гміни іноді дійсно, з огляду на велике територіальне охоплення, чисельність населення, віддаленість від громад доручали солтису виконання урядових розпоряджень і постанов, замість того, щоб самостійно їх реалізувати.

Зважаючи на ліквідацію місцевого самоврядування у його загальноприйнятому розумінні, єдиний вихід для системи соціального управління полягав в створенні більш дрібної низової адміністративної одиниці на селі. До того ж адміністративно-територіальна організація краю виключала використання гнучких форм, що забезпечували б горизонтальне співробітництво.

В результаті були ліквідовані вже існуючі гміни та громади і створені нові одиниці (більші, ніж громади, але менші в порівнянні з гмінами). Реформа була покликана також нівелювати розбіжності між низовими одиницями, уніфікувати їх за типовою моделлю.

Даючи пізніше глибокий аналіз реформи, польські вчені справедливо критикували самі методи проведення адміністративно-територіальних перетворень 1954 р. Можна припустити, що реформа була “приречена” на провал із самого початку, оскільки готувалася без повного аналізу умов, яким повинна відповідати низова територіальна одиниця.

Період 1954 -72 рр. не був однорідним. Перша його половина була пов'язана з виправленням помилок реформи 1954 р. Оскільки на громади покладалося проведення організаційно-масової роботи, ні широкої господарської, ні управлінської діяльності для неї не передбачалося. Громадівські органи утратили свої основні важелі впливу на сільське населення, реалізуючи відносно нього репресивно-регламентаційні завдання і то в обмеженій сфері.

З реформами 1972-75 рр. пов'язані найбільш істотні зміни в організації території Народної Польщі, наслідки яких зберігаються до цього часу. По суті це були дві реформи, перша – “гмінна” – 1972 р., а друга – “воєводська” - 1975 р.

Реформа 1972 р. була спрямована на перетворення територіальної одиниці сільського типу. Гміни визначалися як адміністративно-господарські одиниці територіального поділу, утворені з урахуванням розмірів, господарського потенціалу, необхідного для управління соціально-культурним розвитком, а також для задоволення потреб сільських жителів. Не визначались конкретні параметри низових одиниць з тим лише виключенням, що утворена одиниця повинна була являти із соціально-економічної позиції своєрідний регіон.

У результаті реформи 1975 р. був уведений дворівневий адміністративний поділ при одночасному реформуванні воєводств та поділі компетенції між воєводським і гмінним рівнями. У чому власне й полягала суть “воєводської” реформи.

З позиції сьогоднішнього часу багато польських учених розцінюють реформи 1972-1975 рр. як помилкові.

У підрозділі 2.2. “Перехід до самоврядної моделі організації території та її правове закріплення” автором аналізується процес поступового повернення до місцевого самоврядування в класичному розумінні цієї інституції, що стало можливим тільки після демократичних парламентських виборів 1989 р. і діяльності уряду Т. Мазовецького.

Головним “будівельним матеріалом” системи територіального самоврядування стала гміна, виступаючи одночасно і як територіальна одиниця (міська чи сільська), і як територіальна корпорація (союз, об'єднання громадян) постійних жителів даної території.

Самоврядування було утворено лише на одному рівні – у гмінах.

На рівні воєводства законодавство передбачало утворення самоврядного сеймику, а також діяльність одноособового органу загальної адміністрації – воєводи. Самоврядний сеймик являв собою форму представництва гміни в масштабі воєводства.

Аналізуючи тогочасні закони, ми не зустрічаємо будь-яких приписів, що закріплюють обов'язок воєводи починати будь-які дії в зв'язку з адресованими йому пропозиціями, чи висловлення оцінки його діяльності зі сторони сеймику.

Закон “Про територіальне самоврядування” від 8 березня 1990 р. виходить з конструкції, котра визначає домінуючою компетенцію гміни у вирішенні публічних питань локального характеру, хоча і робить це побіжно.

Щодо поділу компетенції між гміною і урядовою адміністрацією, то він був проведений неналежним чином, а фактична децентралізація влади мала обмежений обсяг. Багато питань локального характеру залишилося у віданні центральної адміністрації, воєвод і районів.

Отже реформи 1954 р. та 1972-75 рр. дали можливість визначити базові характеристики територіальних одиниць, провести їх уніфікацію та посилили самоврядні тенденції на рівні регіону. Проте позитивні аспекти у здійсненні самоврядних перетворень зводилися майже нанівець відсутністю чіткого розмежування компетенції між органами самоврядування та центральної адміністрації.

У розділі 3. “Місцеве самоврядування в Республіці Польщі” автор проводить аналіз адміністративної реформи 1998 р. та характеризує особливості здійснення місцевого самоврядування РП у постсоціалістичний період.

Підрозділ 3.1.”Становлення адміністративно-територіальної організації та місцевого самоврядування Республіки Польща у постсоціалістичний період” присвячений проектам розбудови самоврядування на рівні воєводства й повіту, та подальшій деталізації повноважень самоврядування на гмінному рівні.

Динамічний розвиток самоврядних одиниць у РП викликав необхідність новелізації відповідних законів 1990 р. На жаль, уряди Р. Бєлецького й Я.Ольшевського не спромоглися на проведення її в життя. Дана урядова криза пов’язується із відсутністю чіткої стратегії реформування держави. Тому ініціатива поступово перейшла до парламенту.

Зважаючи на початок нової виборчої кампанії, ставлення партій до органів самоврядування і їхніх проблем стало одним із ключових елементів передвиборних платформ. У програмах виборчої кампанії 1993р. виразно проявилися проблемні питання, до яких партії займали різні позиції. Найбільше дискусій викликали проекти розбудови самоврядування і відновлення його двох вищих рівнів. Результатом політичних протиріч щодо подальшої долі цих одиниць стала велика кількість законопроектів. Але, зважаючи на постійну зміну коаліційних урядів, жоден з проектів не був навіть частково реалізований.

Наступний історичний етап пов’язаний із місцевими виборами 1994р. і формуванням нових місцевих влад. Саме тоді посилилося згортання політики децентралізації і розвитку територіального самоврядування.

Аналізуючи даний період, автор наголошує на тому, що саме боротьба за владу і нерішучість державної еліти стали головними перешкодами у втіленні в життя реформ самоврядування і територіального поділу, незважаючи на наявність теоретичних обгрунтувань їхньої необхідності.

Кінцевою датою цього періоду стали парламентські вибори 1997 р., після яких настала зміна політичної орієнтації уряду, яка уможливила реалізацію реформаторських тенденцій в цілому і територіального самоврядування, зокрема.

У підрозділі 3.2.“Територіальний поділ держави і органи територіального самоврядування Республіки Польща за Конституцією 1997р.” автором проводиться аналіз впливу Конституції 2 квітня 1997 р. на перебіг реформ державного устрою і публічної влади.

У пункті 3.2.1.“Юридичні засади територіального поділу Республіки Польща” характеризується нормативна база та перебіг муніципальної реформи у Республіці Польщі.

Характерною для польського законодавства того часу була відсутність визначення майбутньої моделі самоврядування та посилання до законів, що мали бути прийняті згодом.

У 1998 р., вже під час дії Конституції РП, було проведено реформу самоврядування, яка полягала у створенні двох вищих рівнів територіального самоврядування: повіту і воєводства, при цілковитій зміні форми воєводства. В рамках реформи було прийнято багато законів, а передусім два базових від 5 червня 1998 р.: “Про самоврядування в повіті” і “Про самоврядування у воєводстві”. Було внесено також зміни до Закону “Про територіальне самоврядування”, який з 1 січня 1999 р. має назву “Закон про самоврядування в гміні”. Даний Закон піддавався подальшим змінам, при цьому особливе значення мали новели 2001 р.

Спосіб, в який було запроваджено повіти і воєводства, викликає сумнів щодо того, чи керувалися при цьому змістом Конституції та міжнародними стандартами. Адже фактично це було здійснено через різного роду політичні торги, а не через дослідження суспільних, господарських чи культурних зв’язків (хоча у прийнятій Радою Міністрів РП 12 грудня 2000 р. і представленій Сеймові оцінці територіального поділу держави його було визнано за принципово вдалий).

Вимоги щодо способу зміни територіального поділу РП сформульовано окремо для кожного рівня територіальних одиниць. Автори реформи 1998 р., на думку автора, хотіли заблокувати на деякий час найбільш радикальні територіальні зміни щодо гмін. Тому до 31 грудня 2005 р. накладено мораторій на створення нових гмін.

У 1998 р. з практичної точки зору, впроваджено принцип, згідно з яким територіальні одиниці нижчого рівня мусять повністю включатися до територіальних одиниць вищого рівня.

Територіальний поділ можна класифікувати за різними критеріями. З нашої точки зору, для політико-територіальної організації РП суттєве значення мають три види територіального поділу: базовий (загальний), допоміжний і спеціальний. Базовий територіальний поділ одночасно є поділом для загальної урядової адміністрації, представленої воєводами. Одиниці базового поділу є головними елементами просторової структури держави, в них діють основні органи публічної влади. Допоміжні одиниці створюються з метою надання допомоги органам, які діють в одиницях базового поділу. Допоміжний поділ і допоміжні одиниці після реформи 1998 р. присутні тільки на рівні гміни.

Територіальний поділ у спеціальних цілях запроваджується для місцевих органів урядової адміністрації спеціальної компетенції, територія дії яких із різних причин не співпадає із базовим поділом.

У  пункті 3.2.2.“Гміна як базовий рівень територіального устрою та системи місцевого самоврядування Республіки Польща.” автор проводить комплексний аналіз правового статусу гміни як основної ланки територіального самоврядування.

Самоврядуванню гміни належить більшість компетенцій у децентралізованій структурі самоврядування. У разі виникнення сумнівів щодо того, кому має належати завдання чи компетенція на місцевому рівні, слід керуватися переважанням компетенції гміни. На даному рівні повинна локалізуватися базова інфраструктура, що забезпечує першочергові потреби населення.

Польська гміна, як одиниця територіального поділу, займає порівняно велику територію і тому може самостійно виконувати закріплені за нею завдання. Може існувати два основних види гмін: міська і сільська, і це має певні наслідки. Так, на території міської і сільської гміни, як правило, діють різні допоміжні одиниці, відрізняється також назва деяких органів міської і сільської гміни і т.ін. Але при цьому закон не встановлює, чим саме міська гміна відрізняється від сільської. Крім того, існують так звані інтегровані гміни, в яких для міської та сільської гміни сформовано спільні органи; допускається також створення гмін-дільниць, а також як різновиду гміни – міста на правах повіту. Особливістю цієї гміни є те, що великі міста мають органи, наділені компетенціями самоврядної гміни, а також компетенціями повіту.

Допоміжний поділ після реформи 1998 р. присутній тільки на рівні гміни. Закон не визначає його підстав. Щоправда, він визначає види допоміжних одиниць: солецтва, дільниці і оселі (осідлості), а також місто, розташоване на території гміни, але, скоріше, це наводиться, по-перше, як приклад того, що можуть існувати також інші допоміжні одиниці, а, по-друге, для закріплення можливості утворення “допоміжних одиниць більш низького ряду”, що означає перспективу подальшого ускладнення поділів. Закон не зобов’язує до створення допоміжних одиниць.

У  пункті 3.2.3. “Система суб’єктів місцевого самоврядування РП” автор обгрунтовує думку про доцільність систематизації суб’єктів місцевого самоврядування Польщі.

В якості первинного суб’єкта і основного носія функцій і повноважень місцевого самоврядування в РП визнається гміна. Основною формою співпраці гмін у сфері публічного права є союзи (об’єднання) і “порозуміння”, але закони від 8 березня 1998 р. (щодо гмін) і від 5 червня 1990 р. (щодо повітів) виділяють також товариства гмін та товариства повітів. Вони є формою співпраці, метою якої є пропагування ідей територіального самоврядування, а також охорона спільних інтересів.

Будову кожної з трьох ланок територіального самоврядування визначають відповідні закони про базовий територіальний поділ. Установчими органами ці закони називають: гмінні ради (міські), ради повіту і воєводський сеймик. Ці органи обираються на чотирирічний термін; дострокове припинення їх повноважень можливе шляхом референдуму. Ради (сеймики) складаються з депутатів, обраних відповідно до чисельності даної громади.

Установчі органи діють колегіально в рамках сесій, що скликаються не рідше, ніж один раз на квартал. Всередині установчих органів діють в якості допоміжних органів постійні і дорадчі комісії, завданням яких є представлення своєї точки зору всій раді (сеймикові). Окремий характер має ревізійна комісія, основне завдання якої полягає в наданні висновків до установчого органу щодо виконання бюджету гміни і в справі висловлення довіри чи недовіри правлінню. Крім цього, ревізійна комісія може виконувати й інші контрольні функції, поставлені установчим органом.

Всі три базові закони визначають межі виключної підвідомчості установчих органів. Але автор звертає увагу на суттєву різницю між гмінним і повітовим самоврядуванням, з одного боку, і самоврядуванням на рівні воєводства, - з іншого. У місцевому самоврядуванні загальноприйнятим є домінування компетенції установчих органів, у той час коли стосовно воєводського самоврядування обов’язковим є домінування виконавчого органу.

Виконавчими органами одиниць територіального самоврядування є правління гмін, повітів і воєводств. До їх складу входять головуючий (війт, бурмістр, міський президент, староста і маршалок воєводства), його заступники, а також члени правління. Особливий статус має староста, який є головою правління повіту та організує його роботу. Правління воєводства складається із маршалка воєводства, як його голови, віце-голів та членів. Члени правлінь одиниць територіального самоврядування є по суті – хоча це й вирішує статут одиниці територіального самоврядування – працівниками самоврядування (муніципальними службовцями) і не можуть суміщати свою діяльність з іншою оплачуваною роботою.

Як на рівні гміни, так і в повіті рада за поданням старости призначає і відкликає секретаря і скарбника, які беруть участь у роботі правління, можуть брати участь у засіданнях ради і комісій ради із правом дорадчого голосу. Допоміжним апаратом гміни, депутатів та комісій є відділ гміни (міста).

Усе вищевказане дало можливість зробити висновки про те, що: система місцевого самоврядування в РП має три рівні: гміна, повіт, воєводство, реалізація влади в яких має певні відмінності; систему суб'єктів  місцевого самоврядування РП складають: територіальна громада (сільська чи міська гміна), повіт, воєводство та їхні союзи.