Чорнооченко С.І. Особисті немайнові права, які забезпечують соціальне існування фізичних осіб в Україні

Краткое содержание

У ВСТУПІ обґрунтовується актуальність досліджуваної теми, стан її наукової розробки, визначаються мета і завдання дослідження, розкриваються в узагальненому вигляді основні елементи наукової новизни, що виносяться на захист, викладається теоретичне та практичне значення результатів дисертаційного дослідження.

РОЗДІЛ 1 “ПОНЯТТЯ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню процесу становлення і розвитку особистих немайнових прав фізичних осіб, з’ясуванню їх юридичної природи та проведенню систематизації зазначених прав.

Підрозділ 1.1 “Особисті немайнові відносини як предмет цивільно-правового регулювання та охорони”. Тривалий час перелік особистих немайнових відносин, які регулювалися нормами цивільного права, був дуже незначним. До нього, перш за все, входили відносини стосовно честі та гідності, а також ті, що стосувалися власного зображення особи. З огляду на те, що зі зміною суспільного устрою почали складатися якісно нові відносини у багатьох сферах життя, значного розширення повинен зазнати і вказаний перелік особистих немайнових відносин, що регулюються цивільно-правовими встановленнями. Першим кроком до цього стало внесення до Основ цивільного законодавства СРСР норми, яка встановлювала, що особисті немайнові відносини регулюються цивільним законодавством, оскільки інше не передбачено законом. Отже, до предмета регулювання цивільного права включалось широке та формально незамкнене коло особистих немайнових відносин, не пов’язаних з майновими.

Спираючись на проведений аналіз можна дійти до висновку, що предметом цивільно-правового регулювання є лише невелика частина відносин, що складається з приводу духовних цінностей. При цьому слід підкреслити, що в основі створення останніх лежить суспільно корисна праця. Таким чином, не можна не відзначити, що норми цивільного права певною мірою впливають на суспільне виробництво, яке складається з духовного виробництва та матеріальної сфери життя фізичної особи.

Це дає підстави розглядати  честь, гідність та ділову репутацію, ім’я, особисте життя та його таємницю, свободу пересування та місце проживання як соціальні цінності одного рівня. Вказані нематеріальні блага мають ряд спільних ознак, що визначають сутність суспільних відносин, які складаються у зв’язку з володінням цими благами.

Звертається особлива увага на виділення охоронювальної та регулятив­ної функцій цивільного права у сфері особистих немайнових відносин. Зміст регулятивної функції полягає в тому, що вона включає юридичну фік­сацію меж особистої свободи у індивідуальній життєдіяльності. Існу­вання ж охоронювальної функції пов’язано з необхідністю юридичного за­безпечення свободи фізичних осіб визначати свою поведінку лише відпо­відно до власних міркувань, не зазнаючи впливу у цьому питанні з боку сторонніх осіб. Дисертант підкреслює, що залежно від  того, з приводу якого особистого блага виникає правовий зв’язок і визначається перевага тієї чи іншої з вищезгаданих функцій.

Підрозділ 1.2 “Особисті немайнові правовідносини”. Суб’єктивні особисті немайнові цивільні права, що розглядаються на сторінках даного дослідження (право на ім’я, честь, гідність та ділову репутацію, особисте життя та його таємницю, свободу пересування та місце проживання), виникають та функціонують у межах певних правовідносин. Відповідно до цього у таких правовідносинах фізична особа набуває статусу управомоченої. Поряд з управомоченою особою у ньому існують і зобов’язані особи як загальної, так і спеціальної категорій. До кола осіб, які відносяться до першої з них, входять майже всі суб’єкти права, крім, звісно, самої управомоченої особи. Другу категорію зазначених суб’єктів складають організації та їх представники, що тією чи іншою мірою торкаються сфери особистого життя, здоров’я, імені тощо та мають певний вплив на ці блага у межах, встановлених законом.

Відповідно до теоретичних розробок, які існують у сфері особистих немайнових прав, під ними розуміються права, що виникають з приводу благ, нерозривно пов’язаних з особистістю. Проте, враховуючи проведений аналіз, визначивши та проаналізувавши міру можливої поведінки носія особистих прав, можна повно та всебічно розглянути їх зміст.

Специфічність суб’єктивного особистого немайнового права проявляється в тому, що його реалізація передбачає, у першу чергу, можливість здійснення конкретних дій самою управомоченою особою.

В той же час право, що аналізується, включає в себе можливість управомоченої особи вимагати від інших осіб утримуватися від дій, які його порушують. Відповідно, управомочена особа є носієм свободи не тільки відносно своїх власних дій, але й свободи від будь-якого стороннього втручання, від кого б воно не йшло і в яких би формах не здійснювалось.

Автором наголошується на тому, що існують випадки, коли необхідне втручання у сферу індивідуальної свободи людини, оскільки вона живе у певному соціальному середовищі, де поряд з її правами повинні поважатися та забезпечуватися права інших осіб, а також враховуватись і публічні інтереси. У зв’язку з тим, що таке втручання певною мірою торкається інтересів фізичної особи, слід суворо обмежити випадки, коли воно може здійснюватися. До них слід віднести наступні: 1) обмеження індивідуальної свободи повинно бути прямо передбачено законом; 2) особа, що здійснює обмеження індивідуальної свободи, повинна мати спеціальні, доку­мен­тально підтверджені повноваження; 3) кожна уповноважена особа, за наявності до того фактичних та юридичних підстав, може здійснювати обмеження індивідуальної свободи тільки у своєму вузько спеціалізованому аспекті.

Здійснення особистих немайнових прав неможливе без забезпечення дієвих засобів їх захисту. Незважаючи на закріплення у ЦК України широкого кола таких засобів, вони, з одного боку, не всі можуть застосовуватися для захисту особистих немайнових прав, а з іншого — окремі з тих, що мають здійснювати функцію захисту, фактично, з певних причин, не діють повною мірою. З урахуванням цього даний напрямок роботи вимагає оптимізації, окремі шляхи якої наведено у роботі, в тому числі і з урахуванням світового досвіду.

Підрозділ 1.3 “Система особистих немайнових прав”. Суттєвим моментом дисертаційного дослідження стало вивчення питання класифікації особистих немайнових прав, оскільки ця проблема хоча й порушується та розробляється давно, проте єдиної точки зору у цьому питанні вченим-цивілістам досягти не вдалося. У першу чергу, причиною цього стало те, що більшість з них намагалося визначати окремі види особистих немайнових прав, які регулюються чинним законодавством.

Дані дисертаційного дослідження вказують на те, що елементи, які входять до системи особистих прав, неоднорідні, проте вони мають певну єдність у межах окремих елементів структури системи особистих немайно­вих прав. Вказана система має дворівневу структуру. Перший її рівень складають особисті немайнові права, що забезпечують фізичне існування людини, проте, як вже зазначалося, деякі з них вже були предметом окре­мого дисертаційного дослідження і тому головна увага у роботі приділена другому рівню структури системи особистих немайнових прав, який скла­дають право на ім’я,  свободу пересування та місце проживання, честь, гід­ність та ділову репутацію, особисте життя та його таємницю тощо, тобто які забезпечують соціальне існування фізичної особи. Виділення двох рівнів вищезгаданої системи стало можливим завдяки визначення критерію, на основі якого проведено поділ. Ним, на думку дисертанта, є потреби людини, які супроводжують її протягом всього життя. Звертається особлива увага на те, що дана система не є завершеною і може добудову­ватися залежно від розвитку суспільства і його правової основи.

РОЗДІЛ 2 “СУТНІСТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ ОКРЕМИХ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ” складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню аспектів цивільно-правового регулювання та з’ясуванню змісту особистих немайнових прав фізичних осіб, які забезпечують соціальне буття.

Підрозділ 2.1 “Право на ім’я”. Під іменем людини розуміють власне ім’я разом з ім’ям по батькові та прізвищем. Ім’я відноситься до числа особистих немайнових благ, які персоніфікують свого носія.

На підставі проведеного аналізу стало можливим виділити його складові елементи: 1) право кожного вимагати від інших осіб звернення відповідно з закріпленим за ним прізвищем, іменем та по батькові в усіх сферах соціального життя; 2) право вимагати від інших осіб утримуватися від порушення його права; 3) право на зміну та переміну прізвища, імені, по батькові.

Результати дослідження свідчать, що перший з вказаних елементів є головним у змісті суб’єктивного права на ім’я, оскільки саме він встановлює необхідність дотримання права особи на власне ім’я, яке поряд з іншими чинниками сприяє недопущенню знеособлення людини у суспільстві. Зі змісту даного положення випливає неможливість свавільного перекручення, зміни імені фізичної особи іншими суб’єктами, незалежно від того, чим вони пояснюють таке перекручення. Беручи до уваги те, що коло засобів захисту даного права доволі вузьке, запропоновано його розширити шляхом надання громадянинові права вимагати виправлення невірного запису чи озвучення свого імені, прізвища, по батькові в ситуації, коли ім’я (прізвище, по батькові) особи невірно подано в засобах масової інформації, в документах, які виходять з підприємств, установ, організацій, публіцистичних матеріалах тощо.

У праці обґрунтовується необхідність забезпечення права особи на звер­нення до суду, у випадках, які розглядаються, з метою покладення на порушників обов’язку відтворення справжнього імені, прізвища, по батькові, якщо особи, винні в такому перекрученні, не зробили це добровільно при зверненні до них фізичної особи з такою вимогою.

Не менш важливим складовим елементом права на ім’я є право особи вимагати припинення незаконного використання імені (прізвища, по батькові), яке, на нашу думку, можна умовно розподілити на дві групи.

До першої слід включити випадки, коли незаконне використання імені (прізвища, по батькові) здійснюється окремими особами з метою задоволення особистих інтересів або для нанесення шкоди інтересам людини, ім’я, прізвище, по батькові якої використовується.

Другу групу складають відносини, які виникають з приводу імені, прізвища, по батькові стосовно межі можливості використання їх у засобах масової інформації.

Дисертантом обстоюється необхідність окреслення кола випадків, коли у засобах масової інформації та інших друкованих виданнях може бути назване дійсне ім’я особи незалежно від її бажання. До них віднесено наступні: 1) якщо стосовно даної особи винесено обвинувальний вирок суду; 2) до винесення обвинувального вироку суду, у разі скоєння особою особливо тяжкого чи резонансного злочину; 3) коли це необхідно для задоволення державних чи громадських інтересів, якщо особа не виконує покладені на неї професійні, службові чи інші обов’язки.

У всіх інших випадках, особливо тих, що стосуються втручання в особисте життя фізичної особи на опублікування чи розповсюдження іншим чином її справжнього імені, слід отримувати особисту згоду людини, а якщо дана особа померла –– її близьких родичів. У разі, коли розповсюдження інформації, яка тим чи іншим чином стосується фізичної особи, необхідно, а отримати її згоду на опублікування справжнього імені, прізвища, по батькові не вдалося, слід використовувати псевдонім або іншим чином не називати справжнього імені особи.

Одним з суттєвих елементів, які входять до складу права на ім’я, є право фізичної особи на зміну або переміну прізвища, імені, по батькові.

Зміна прізвища проводиться при наявності відповідних документів у певних випадках. Серед них слід зазначити наступні: коли в записі акта про народження було зазначено неповне ім’я дитини (зменшене, пестливе, скорочене); якщо при реєстрації народження дитини надано прізвище або ім’я без урахувань побажань батьків або одного із них; якщо дитина має ім’я, відмінне від того, яке зазначене в записі акта про її народження, і цього вимагають інтереси дитини; якщо під час реєстрації акта громадянського стану були допущені помилки (перекручення, пропуск відомостей або окремих слів) або вказані неправильні відомості тощо.

Підтримується положення, згідно з яким фізична особа, якій виповнилося 14 років, має право за згодою батьків або одного з них, з ким вона проживає, чи піклувальника змінити своє прізвище та ім’я, якщо це відповідає її інтересам, проте враховуючи можливість укладення шлюбу особами, які досягли лише 14‑ти річного віку, запропоновано положення, відповідно до якого зазначена вище категорія осіб не потребує згоди своїх батьків або одного з них на зміну прізвища.

Дещо інший зміст носить право на переміну прізвища, імені, по батькові. Переміна дозволяється лише після досягнення особою 16‑річного віку. До досягнення 18 років неповнолітньому на переміну прізвища, імені, по батькові необхідна згода батьків, крім випадків, коли неповнолітній уклав шлюб і перемінив своє прізвище у зв’язку з цією обставиною.

Обґрунтовується необхідність надати фізичним особам право заперечувати здійснення рішення у позовному порядку, якщо вони мають поважні причини проти проведеної переміни прізвища (імені, по батькові), та у зв’язку з цим пропонується встановити річний термін оскарження зацікавленими особами такого рішення.

Підрозділ 2.2. “Право на честь, гідність та ділову репутацію”. Сутність права на честь, гідність та ділову репутацію полягає в тому, що особа, відповідно до закону, має право вимагати спростування розповсюджених даних, що не відповідають дійсності, ганьблять її честь, гідність та ділову репутацію. Враховуючи те, що законодавчо термін спростування не розкритий, пропонується розуміти під ним обґрунтоване заперечення відомостей, які ганьблять честь, гідність та ділову репутацію особи.

Обґрунтовується неможливість обмеження кола суб’єктів, які мають право на спростування, лише повнолітніми та дієздатними особами, у зв’язку з цим пропонується доповнення цивільно-процесуального законодавства положенням, згідно з яким особа з обмеженою дієздатністю має право самостійно захищати порушені права та інтереси, крім випадків, коли на необхідність залучення піклувальників для захисту їх прав та інтересів вкаже суд.

Стосовно захисту честі, гідності та ділової репутації померлого пропонується надати всім без виключення зацікавленим особам право захищати дані особисті немайнові права і у зв’язку з цим внести відповідні зміни та доповнення до цивільного законодавства України.

У відносинах, що виникають з приводу честі, гідності та ділової репутації особи, головну роль відіграють норми охоронювального характеру, оскільки регулюються не самі зазначені права, а суспільні відносини та соціальні зв’язки, які виникають у зв’язку з володінням цими правами. Враховуючи те, що для виникнення охоронювального правовідношення при захисті честі, гідності та ділової репутації повинні існувати певні юридичні факти, зазначено, що у даному випадку такими фактами є розповсюдження даних, що ганьблять честь, гідність та ділову репутацію особи, якщо їй завдано цим моральної шкоди. Даний факт складається з наступних елементів: 1) розповсюдження даних; 2) їх ганьблячий характер; 3) невідповідність цих даних дійсності.

Автором обстоюється теза, що у судовому порядку особа може оскаржити інформацію не тільки про фактичні дані, але й про їх оцінку, а також ту інформацію, що містить дані, які ганьблять особу і стосуються її поведінки, моральних якостей та певних рис.

Обґрунтовується необхідність зміни порядку досудового врегулювання справ, які стосуються зазіхань на честь, гідність та ділову репутацію особи. Така необхідність пов’язується, в першу чергу, з тим, що досудове врегулювання у цьому питанні не тільки відтягує судовий розгляд та вирішення питання по суті, але й ще більше може зашкодити людині, оскільки дані, що ганьблять її честь, гідність та ділову репутацію, розповсюджені засобами масової інформації, стають відомі широкому колу осіб за рахунок більшого проміжку часу, що пройшов з моменту розповсюдження до моменту опублікування спростування. Також пропонується виключення положення про встановлення річного терміну звертання до суду у даній категорії справ, оскільки це не відповідає положенням чинного цивільного законодавства України.

У дослідженні наведено критерій, за яким слід відмежовувати поняття “право на відповідь” і “право на спростування”, оскільки ці терміни мають різне змістове навантаження і стосуються цілком відмінних питань. Для виникнення у громадянина права на відповідь не  обов’язковим є ганьблячий характер розповсюджених даних; достатньо, що вони певною мірою не відповідали дійсності або зачіпали його права та інтереси, тобто містили певні помилки, неточності, перекручення, що призвело до хибної уяви про людину та її погляди. Саме у цьому випадку фізична особа має право на відповідь, яка повинна бути опублікована у тому ж засобі масової інформації.

Чільне місце у праці відведено питанню відшкодуванню моральної шкоди фізичній особі у випадку порушення її права на честь, гідність та ділову репутацію. Пропонується поділ випадків можливості задоволення вимоги про відшкодування моральної шкоди на два самостійні блоки, які за своєю юридичною природою представляють форму реалізації цивільно-правової відповідальності, до якої притягується, відповідно до вимог закону, особа, яка завдала моральної шкоди.

Підрозділ 2.3. “Право на особисте життя та його таємницю”. В результаті проведеного аналізу воно визначається як особисте немайнове право особи на свободу вибору своєї поведінки в індивідуальній життєдіяльності на власний розсуд, що виключає будь-яке втручання у її особисте життя з боку інших осіб, крім випадків, передбачених законом.

На підставі наведеного визначення пропонується поділ даного суб’єк­тивного права на дві групи правомочностей: 1) забезпечення таємниці особистого життя; 2) забезпечення недоторканності особистого життя. Відповідно до наведеного поділу проведено і розгляд права на особисте життя.

При розгляді права на лікарську таємницю обґрунтовується необхідність надання хворому інформації про стан  здоров’я на його прохання, не враховуючи ступеня хвороби та тих можливих наслідків, що будуть нею викликані. Розголошення ж зазначеної інформації іншим особам неприпустимо, крім випадків, якщо цього потребує здоров’я населення, а також на вимогу слідчих та судових органів.

Обстоюється необхідність надання фізичній особі права вимагати відшкодування шкоди, завданої їй розголошенням інформації, що складає лікарську таємницю, якщо воно спричинило шкідливі для неї наслідки. Відповідно до цього запропоновано зміни до законодавства, які покликані забезпечити дане право шляхом покладення на винну  у такому розповсюдженні особу обов’язку з відшкодування моральної та майнової шкоди у повному обсязі.

Наступним складовим елементом першої групи прав є право на банківську таємницю, під якою розуміється зобов’язання банку зберігати таємницю про особу вкладника, операції і стан рахунків по вкладах. У зв’язку з тим, що банківська таємниця є одночасно засобом захисту особи клієнта та охорони його ділової репутації і носить особистий немайновий характер, виникає необхідність її законодавчого закріплення. Спираючись на це, пропонується внесення відповідного законодавчого встановлення, зміст якого полягає у покладенні на фінансово-кредитні установи зобов’язання утримуватися від розповсюдження даних, які складають предмет банківської таємниці.

Не менш актуальним є забезпечення права фізичної особи на адвокатську таємницю, яка виникає у зв’язку з угодою між юридичною консультацією та фізичною особою з приводу надання останній юридичної допомоги з тих чи інших питань. Враховуючи те, що до цього часу законодавчо не визначено, з якого моменту адвокат володіє даними, які складають адвокатську таємницю, пропонується визначати його часом, коли людина звертається на наданням юридичної допомоги.

Обґрунтовується необхідність доповнення переліку даних, які складають предмет адвокатської таємниці, відомостями, що отримані адвокатом у разі відмови його від надання юридичних послуг клієнтові. Вказано на неможливість встановлення обмеження зберігання даних, які є адвокатською таємницею, лише часом, котрий адвокат представляє клієнта, оскільки отримані ним дані можуть бути важливими для фізичної особи ще протягом певного часу після закінчення справи. Враховуючи викладене, запропоновано зміни до цивільного законодавства України, відповідно до яких на осіб, які отримали дані, що є адвокатською таємницею, у разі виконання ними своїх професійних обов’язків покладається обов’язок про нерозголошення цих даних.

Зважаючи на значну кількість випадків, коли інформація, що є предметом адвокатської таємниці, використовується як доказовий матеріал у кримінальних та цивільних справах, пропонується доповнити Закон України “Про адвокатуру” нормою, яка б забезпечувала неможливість такого використання зазначених вище даних.

Важливим питанням, проаналізованим у праці, є забезпечення таємниці вчинюваних нотаріальних дій. Враховуючи те, що відповідно до ст.27 Закону України “Про нотаріат” шкода, заподіяна особі приватним нотаріусом внаслідок незаконних дій або бездіяльності, відшкодовується у повному обсязі, обстоюється необхідність покладення обов’язку зберігати нотаріальну таємницю не тільки на нотаріусів, але й на інших посадових осіб, які здійснюють певні нотаріальні дії у передбачених законом випадках. Вказується на доцільність доповнення Закону України “Про нотаріат” нормою, зміст якої полягає у покладенні обов’язку відшкодування шкоди державними нотаріальними конторами, якщо вона завдана за вини їх працівників.

При аналізі права на недоторканність житла підтримується думка, що воно має внутрішню та зовнішню сторони, та пропонується розглядати внутрішню сторону як  самовизначення особи стосовно порядку її поведінки у власному житлі, а зовнішню –– як виконання зазначеним правом охоронювальної функції.

Зважаючи на розширення засобів фіксації та розповсюдження на матеріальних носіях різноманітних зображень особи, у дослідженні значна увага приділена праву фізичної особи на недоторканність зовнішнього вигляду. Спираючись на те, що законодавчими нормами регулюється дане право лише стосовно відтворення особи у творах образотворчого мистецтва, запропоновано розширити сферу застосування даного права за рахунок включення до неї й інших матеріальних носіїв. Обстоюється положення, що у випадку, коли ставиться під загрозу безпека людей, суспільна безпека та основи конституційного ладу, можлива демонстрація зображення особи без її згоди.

Право на індивідуальність тісно пов’язане з правом на власне зображення. Дослідження даного права проведено з урахуванням найпоширеніших випадків його порушення (існування людей-двійників та використання чужого голосу). Спираючись на такий аналіз, пропонується доповнити цивільне законодавство України відповідною статтею, встановивши неможливість використання індивідуальності особи без її згоди та надавши їй можливість звернутися до суду у випадку порушення даного права.

У дисертації право фізичної особи на недоторканність особистої документації пропонується поділити на три групи: 1) право авторської приналежності; 2) право використання та розповсюдження матеріальних об’єктів даного права; 3) диспозитивні правомочності.

Враховуючи такий поділ і проведено його аналіз та запропоновано шляхи законодавчого впорядкування відносин, що виникають у зв’язку з володінням особою даним правом та вказано на необхідність отримання згоди автора та інших зацікавлених осіб на опублікування матеріалів, що до входять переліку особистої документації особи.

Поряд з правом на особисте життя у праці проведено дослідження питання забезпечення його таємниці, спираючись на яке, обґрунтовується неможливість обмеження кола засобів її захисту нормами окремих галузей права і поряд з необхідністю внесення змін та доповнень до інших законодавчих актів пропонується конкретна норма до цивільного законодавства України, відповідно до якої фізичній особі гарантується недоторканність кожного без виключення елементів особистого життя та збереження у таємниці даних про них.

Підрозділ 2.4 “Право на свободу пересування та місце проживання”. Як показує аналіз, дане право є досить важливим елементом у системі особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне існування особи. Зміст даного права полягає у самостійному вирішенні фізичною особою терміну свого перебування у тих чи інших місцях, питання, де буде знаходитися її постійне чи тимчасове місце проживання, з ким вона буде проживати та які місця відвідувати.

На підставі аналізу права на свободу пересування та місце проживання пропонується надати обмежено дієздатним громадянам право вільно пересуватися територією країни та обирати місце проживання, у разі надання ними нотаріально засвідченої заяви від піклувальника про відсутність у членів сім’ї майнових вимог до такої категорії осіб.

Обґрунтовується необхідність скасування інституту прописки як такого, що порушує право фізичної особи на пересування та місце проживання та заміну його інститутом реєстрації громадянина.

У висновках наведені теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне існування фізичних осіб, що виявляються у вперше проведеному комплексному дослідженні обраної теми. Сформульовані найбільш суттєві положення і пропозиції, визначено рекомендації стосовно удосконалення механізму цивільно-правового регулювання прав фізичної особи на ім’я, честь, гідність та ділову репутацію, на особисте життя та його таємницю, на свободу пересування та місце проживання. Раніше досліджені положення дістали подальший розвиток.