Ярмакі В.Х. Міжнародне гуманітарне право, що застосовується в період збройних конфліктів та імплементація його Україною

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність і ступінь дослідження теми, указується зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і завдання, об'єкт і предмет дисертаційного дослідження, характеризується його методологічна основа, розкривається наукова новизна роботи і практичне значення отриманих результатів, містяться відомості про публікації результатів дисертації, структуру й обсяг роботи.

Перший розділ “Концептуально-інституціональні питання генезису міжнародного гуманітарного права, що застосовується в період збройних конфліктів” присвячено дослідженню історико-правових аспектів становлення МГП, його системи і принципів, становленню і розвитку системи джерел МГП, що застосовується в період збройних конфліктів, та сфер його застосування. Розділ складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Історико-правові аспекти становлення міжнародного гуманітарного права та його визначення” проведений аналіз історичних аспектів еволюції МГП засвідчив, що ідея захисту людини від нещасть воєнного часу, у тому числі правовими засобами, зародилася на зорі людства. Уже в той період, особливо серед осілих народів, можна знайти сліди спроб пом'якшити страхіття війни: воєнні дії були цілком організованим процесом, що супроводжувався оголошенням війни, можливостями для перемир'я, недоторканністю парламентерів і, нарешті, мирним договором. У Давній Греції ідеї гуманізму втілила в собі школа стоїцизму. Послідовники стоїцизму в Римі стверджували, що “життя людини священне” (“homo homini res sacra”) (Сенека) та “страждаючий ворог – не ворог” (“hostes dum vulnerati fratres”) (Цицерон). Певний прогрес у розвитку гуманітарних ідей, що стосується пом'якшення жахів війни, спостерігається в період Середньовіччя. На його розвиток у цей час уплинули християнство, іслам і лицарство.

Інтенсифікації процесів по регулюванню положення поранених, хворих, військовополонених, а також жінок і дітей у ході воєнних дій, сприяли поява вогнепальної зброї, у тому числі артилерії, централізація влади у феодальних державах і створення абсолютних монархій. Цей період характеризується укладанням воюючими відповідних угод (“картелі” і “капітуляції”), що встановлюють неучасть у війні жінок, недоторканність поранених, повагу до їхнього майна (у Європі в 1581 – 1864 рр. їх було укладено близько трьохсот).

Відзначається, що якісно інші підходи до питань обмеження жорстокості війни з'явилися на хвилі буржуазних революцій. Тут проявився органічний зв'язок між міжнародним публічним правом, яке усебічно розвивається, як нормативною основою міжнародних відносин і прогресом у правилах ведення війни як відносинами між групами людей. Указується, що саме з цього періоду виявляється діалектична єдність класичного права війни як складової частини міжнародного права, у якому міжнародні воєнні відносини розглядаються у двох аспектах: як з погляду легальних процедур початку і припинення війни відповідно до норм права (jus ad bellum), так і з погляду поважного поводження з особами і майном, порушеними воєнними діями (jus in bello). Відзначається важлива роль у розробленні таких концептуальних підходів голландського юриста Г. Гроція і французького філософа Ж.-Ж. Руссо, у працях яких з'являються перші, але досить наполегливі спроби внести в регулювання війни правові критерії.

Незважаючи на розвиток суспільної думки, договірне і законодавче закріплення принципів, що розділили населення на комбатантів (воюючих) і некомбатантів (мирне населення) та встановили право військовополоненого на життя, не обмежили жорстокості війни, але послужили поштовхом до розвитку доктринальних підходів до обґрунтування необхідності правового регулювання збройних конфліктів. Щодо останнього у міжнародному праві існують дві протилежні позиції. Супротивники такого регулювання доводять, що вимога, звернена до воюючих, вести війну за певними правилами просто позбавлена здорового глузду, що війна є протилежність праву, тому вони не в змозі існувати одночасно (Іглтон).

Стверджується, що для суб'єктивного заперечення необхідності використання права у сфері збройних конфліктів, немає ніяких підстав. Відкидати існування права через те, що ним зневажають, на практиці означало б заміну права його порушенням. Тому багатовікова історія міждержавних відносин обґрунтовано свідчить про нагальну потребу правового регулювання конфліктів такого роду.

Відзначається, що в сучасному міжнародному праві немає єдиного підходу до розуміння і дефінітивної характеристики МГП як галузі права, а також стосовно визначення його змісту, предмета правового регулювання (“право Гааги”, “право Женеви”, “право Нью-Йорка”), тобто певної системи. У цьому відношенні найбільш продуктивною уявляється доктринальна позиція, відповідно до якої, ця галузь міжнародного права повинна іменуватися “право збройних конфліктів” або “МГП, що застосовується в період збройних конфліктів”.

У другому підрозділі “Система і принципи міжнародного гуманітарного права” проведено аналіз і узагальнення доктринальних позицій щодо системи МГП, які дають можливість запропонувати його елементну систему, до якої входить: 1) початок війни; 2) нейтралітет держав, які не беруть участь у воєнних діях; 3) обмеження військовослужбовців у виборі способів і методів ведення воєнних дій; 4) захист учасників (комбатантів) і жертв воєнних конфліктів (поранених, хворих, військовополонених), захист цивільного населення; 5) закінчення воєнних дій і стану війни; 6) відповідальність за порушення МГП.

Відзначається, що норми і принципи МГП як самостійної галузі міжнародного публічного права закріплені в Гаазьких конвенціях 1907 р. та Женевських конвенціях 1949 р., а також у Додаткових протоколах до них 1977 р., положення яких мають загальний, універсальний характер і є обов'язковими для дотримання і виконання державами-учасницями; у формуванні системи джерел МГП найважливішу роль відіграв звичай, унаслідок якого знайшли своє закріплення правила поведінки комбатантів.

Указується, що складність процесу формування принципів МГП, викликаного особливою актуальністю предмета правового регулювання і необхідністю досягнення багатостороннього консенсусу для правового оформлення воль держав, обумовила його тривалий часовий період, що продовжується понині. Дисертант звертає увагу на те, що цей процес має тенденцію до перманентності, розширення, виходу на рівень кодификації принципів МГП. Відзначається, що такий підсумок сприяв би поглибленню гуманізації і зростанню динамізму всієї системи МГП.

У третьому підрозділі “Джерела міжнародного гуманітарного права і сфера його використання” проведено аналіз системи існуючих джерел МГП, який привів до висновку, що нарівні з розробленням нових норм, існує об'єктивна потреба в продовженні кодификації норм МГП, що знаходяться в самих кодифікованих джерелах, за допомогою надання їм системності, предметності, зведення однорідних міжнародних норм у єдиний нормативний акт.

У другому розділі “Міжнародно-правова регламентація ведення війни”, який складається з трьох підрозділів, досліджується нормативно-правова регламентація основних інститутів МГП, що застосовується в період збройних конфліктів, які виникли в результаті співробітництва держав – членів світового співтовариства в цій специфічній сфері міжнародних відносин.

У першому підрозділі “Початок війни та учасники воєнних дій” у результаті аналізу предметно-нормативних блоків, що складають елементну систему МГП, відзначається, що у світовому співтоваристві склалася позиція, відповідно до якої сам факт оголошення війни не легалізує війну і не перетворює війну протиправну на війну справедливу. Відзначається, що сучасне МГП виступає проти ведення тотальної війни між державами, приділяючи особливу увагу нормативній регламентації заборонам і обмеженням методів і способів ведення воєнних дій. Указується, що такий концептуальний підхід логічно обумовлений основним призначенням МГП – захистом цивільного населення, цивільних об'єктів і жертв війни.

У другому підрозділі “Міжнародна регламентація методів ведення воєнних дій” відзначається важливість прийняття Додаткового протоколу I 1977 р., що має істотні політико-правові і методологічні характеристики, у якому особливий акцент зроблено на негативну регламентацію – заборона чи обмеження – методів і засобів ведення війни, що має принципове значення для заборони або обмеження тих чи інших видів зброї, а також заборона використання недискримінаційно будь-якого виду зброї.

Звертається увага на досить загальний і дуже розпливчастий характер нормативної регламентації в Додатковому протоколі низки найважливіших об'єктів ведення воєнних дій, зокрема, навколишнього середовища, що веде до неможливості встановлення системної заборони засобів і методів ведення проти нього воєнних дій, з урахуванням перспективи розвитку й удосконалення таких засобів і методів (“метеорологічна війна”, “екологічна війна” тощо). Більше того, це унеможливлює встановлення “випереджальної” заборони на застосування нових видів озброєнь, які розробляються в даний час чи можуть бути розроблені в майбутньому, що об'єктивує необхідність розробки нового повномасштабного документа, котрий не тільки враховує сучасні реалії і можливі перспективи, але й кодифікує норми профільного характеру, що містяться в ряді міжнародних конвенцій, прийнятих після ухвалення Додаткового протоколу.

У третьому підрозділі “Міжнародно-правова регламентація нейтралітету у війні. Припинення воєнних дій та закінчення стану війни” проведений аналіз стану нейтралітету під час війни та правових наслідків закінчення стану війни, який показує, що вони являють собою складний багатоплановий, поліоб'єктний системокомплекс взаємних правових відносин, що охоплюють не тільки конфліктуючі сторони, але й усіх членів світового співтовариства, щодо остаточного юридичного врегулювання збройного конфлікту і встановлення міжнародного миру. Звертається увага на те, що правове регулювання інституту закінчення стану війни здійснюється нормами міжнародного звичаєвого права і дуже специфічною договірною практикою держав, а це порушує питання про необхідність кодификації таких норм в окремому міжнародному акті.

У третьому розділі “Імплементація міжнародного гуманітарного права, що застосовується в період збройних конфліктів, у національне законодавство України”, який складається з трьох підрозділів, досліджуються теоретичні проблеми імплементації норм МГП, питання дотримання зобов'язань держав у МГП як об'єктивної основи їх імплементації в національне законодавство й імплементації МГП Україною на внутрішньодержавному рівні.

У першому підрозділі “Теоретичні проблеми імплементації норм міжнародного гуманітарного права” відзначається, що міжнародні договори в галузі МГП тільки тоді досягають своєї мети, коли сумлінно й у повному обсязі виконуються договірними сторонами. Норми МГП, як і норми інших галузей сучасного міжнародного права, сприймаються національними правовими системами за допомогою імплементації, методологічним і, одночасно, нормативним підґрунтям механізму якої виступає комплекс міжнародних норм, розроблений міжнародним співтовариством з метою регламентації права міжнародних договорів. І хоча в міжнародній доктрині питання про форми узгодження міжнародного і внутрішньодержавного права, а, отже, і про форми імплементації не знайшло однозначного вирішення, сама імплементація має важливе значення. У цьому відношенні відзначається, що термін “трансформація”, застосовуваний у науці міжнародного права як позначення процесу входження міжнародної норми у внутрішньодержавне право, має умовний характер, оскільки в дійсності норми міжнародного права не втрачають властивої їм правової природи і не перетворюються на норми національного права. Разом із тим, підсумком трансформації є поява самостійної норми національного права, яка досить часто ідентична нормі міжнародного права.

У другому підрозділі “Дотримання зобов'язань державами в міжнародному гуманітарному праві як об’єктивна основа їх імплементації в національне законодавство” указується, що механізм дотримання і реалізації норм МГП в основному перебуває в рамках міжнародно-правових заходів, спрямованих на активізацію міждержавного співробітництва з метою забезпечення узятих зобов'язань на міжнародному рівні, тобто здійснюється в нормативно-організаційних межах імплементації норм МГП на міжнародному рівні. Звертається увага на те, що до системокомплексу таких нормативно-процесуальних заходів належать заходи контрольного характеру, які лежать в основі та виступають як найважливіший елемент міжнародного механізму захисту прав людини.

Стверджується, що дотримання зобов'язань держав у МГП виступає як об'єктивна основа їх імплементації в національне законодавство. При цьому звертається увага на те, що поліоб'єктність контролю у сфері МГП, залежно від змісту договірних зобов'язань, які підлягають перевірці, викликає, у свою чергу, і полісуб'єктність організаційних структур контрольних органів, створюваних державами. При цьому застосовуваний критерій відповідності діяльності інституціональних структур (засобів) міжнародного контролю загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права виступає як обґрунтований і правомірний та має, зрештою, методологічний характер.

Відзначається, що створення спеціальних міжнародних механізмів, які, на додаток до загального механізму імплементації, утворюються відповідно до положень Статуту ООН, є додатковою формою міжнародного контролю за ефективним виконанням норм МГП.

Систематичний аналіз наявних міжнародних актів, що складають нормативний масив МГП, дозволяє сформулювати основні правові принципи захисту цивільного населення, що мають конституюче значення не тільки для становлення системи об'єктного складу такого захисту, але й фактично детермінують становлення системи (структури) державних органів профільного характеру.

У третьому підрозділі “Імплементація міжнародного гуманітарного права Україною на внутрішньодержавному рівні” стверджується, що головна відповідальність за забезпечення ефективної реалізації норм МГП покладається на державу, тому саме вона повинна виступити ініціатором формування механізму імплементації профільних норм на внутрішньодержавному рівні. Звертається увага на те, що існуючі дефініції національної імплементації норм МГП можуть бути кваліфіковані як спроби визначення цієї діяльності у вузькому (коли наголошується тільки на діяльності органів держави) і широкому (коли для участі в цьому процесі допускаються й інші суб'єкти національного права, наприклад, громадські об'єднання) аспектах.

Звертається увага на те, що під імплементацією норм МГП на національному рівні розуміється діяльність держави і всіх суб'єктів права, розташованих на її території, щодо приведення в дію системи організаційних і правових заходів у національних правопорядках, що дозволяють забезпечити реалізацію розпоряджень міжнародних договорів у сфері МГП.

Стверджується, що результатом цілеспрямованої діяльності держави і її органів щодо національної імплементації норм МГП є формування національного імплементаційного механізму, структурно-функціональними елементами якого виступають: а) закріплені в національному правопорядку правові засоби забезпечення реалізації міжнародних зобов'язань по захисту жертв війни на внутрішньодержавному рівні; б) система державних органів, уповноважених на реалізацію цих зобов'язань; в) національна правозастосувальна практика. У контексті цього розглядається діяльність державних і недержавних органів України по створенню зазначеного механізму, виявляються позитивні і негативні риси цього процесу.