ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ ПРАЦІВНИКІВ МІЛІЦІЇ В ЕКСТРЕМАЛЬНИХ УМОВАХ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету й основні завдання, об’єкт та предмет дослідження, представлено методи дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, наведено їх апробацію та впровадження, а також дані щодо публікацій і структури дисертації.

         Перший розділ “Психологічна характеристика професійного спілкування працівників міліції” містить два підрозділи, в яких розглянуто особливості професійного спілкування працівників міліції, його види та структуру, види екстремальних умов, їх вплив на процес та наслідки професійної діяльності, надано характеристику професійного спілкування в екстремальних умовах.

         У першому підрозділі “Професійне спілкування в діяльності працівників міліції” надано загальну характеристику спілкування взагалі та його функцій зокрема. Зазначено, що у більш вузькому значенні спілкування є складовою, а у низці випадків – особливим самостійним видом професійної діяльності працівників міліції, незалежно від їх спеціалізації. Як теоретичну основу для такого висновку використано запропонований А.В. Петровським підхід щодо співвідношення діяльності та спілкування, спілкування першого і другого роду. На підтвердження наведено ситуації звернення громадян чи службових осіб із заявою (ст. 10 Закону України “Про міліцію”), конфіденційного співробітництва та опитування осіб з метою отримання оперативної інформації (ст. 8 і 11 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”), проведення очної ставки (ст. 172 і 173 КПК України), пред’явлення особи для впізнання (ст. 174 КПК України), проведення обшуку і виїмки (ст. 177 і 183 КПК України), відтворення обстановки та обставин події (ст. 194 КПК України), попереднього розгляду справи у суді (ст. 240 КПК України) та ін.

         Професійне спілкування може здійснюватись в особливому процесуальному режимі, коли порядок мовної взаємодії сторін регулюється правовими (процесуальними) нормами, наприклад: при виявленні причин і умов, які сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК України), через обов’язок роз’яснення і забезпечення прав особам, які беруть участь у справі (ст. 53 КПК України), під час прийому заяв і повідомлень про злочин (ст. 95 і 97 КПК України), допиту на досудовому слідстві (ст. 143, 167, 168, 169, 171 і 201 КПК України) тощо. Загальними та обов’язковими принципами професійного спілкування є законність та гласність, гуманне ставлення та повага до особи, культура і такт (ст. 3, 4 і 5 Закону України “Про міліцію”). Сама процедура такого спілкування детально описана в законі, починаючи з підстав і закінчуючи процесуальними формальностями, що завершують діалог сторін з його особливим порядком протоколювання.

         Існують й інші процедури комунікативного характеру, що містять окремі акти спілкування, але не розписані в законі. Це, наприклад, залучення понятих, перекладача або участь спеціаліста при проведенні слідчих дій (ст. 127, 128 і 128¹ КПК України). У таких випадках комунікативні здібності працівника міліції обумовлюють вирішення питань, які мають правове значення.

            Професійне спілкування працівників міліції має також непроцесуальні форми, в основі яких лежать соціально прийняті правила мовленнєвої поведінки, стійкі етикетні формули спілкування. Саме з них розпочинаються та ними завершуються комунікативні процеси, вони також мають значний вплив на встановлення психологічного контакту.

         Працівники міліції, виконуючи свої професійні обов’язки, беруть активну участь у різних видах професійного спілкування: входять у контакти зі службовими особами, з керівниками місцевих органів влади, з представниками підприємств і установ, з громадянами та правопорушниками. Таке спілкування впливає на прийняття рішень організаційного, процесуального характеру та в цілому на всю професійну діяльність.

         Таким чином, професійне спілкування працівників міліції є обов’язковим елементом чи різновидом професійної діяльності, в процесі якого здійснюється організація і тактика взаємодії з різними категоріями громадян із метою попередження, припинення, розкриття та розслідування правопорушень і злочинів. Таке спілкування має свою психологічну специфіку, обумовлену приводами для вступу у спілкування, високою ймовірністю виникнення негативних психічних станів у його учасників, необхідністю досягнення багатьох цілей на кожному етапі, важливістю встановлення психологічного контакту, високою ймовірністю виникнення конфліктів, іншими екстремальними умовами.

         У другому підрозділі “Характеристика професійного спілкування в екстремальних умовах” зазначено, що діяльності міліції притаманний екстремальний характер. Працівники попереджають і припиняють правопорушення, розв’язують конфлікти між громадянами, діють у ситуаціях безпосереднього контакту з правопорушниками. Крім того, може виникнути раптове ускладнення оперативно-службової обстановки, що зумовлює необхідність переходу до дій в екстремальних умовах. Узагальнення даних різних досліджень дозволяє констатувати, що не менше 50 % службових ситуацій є потенційно екстремальними в діяльності кримінальної міліції, слідства, міліції громадської безпеки, служби охорони і понад 75 % – спецпідрозділів “Беркут”, “Кобра”, “Сокіл”, служб по боротьбі із організованою злочинністю та незаконним обігом наркотиків.

Екстремальні умови діяльності – це такі об’єктивно складні умови, що сприймаються та розцінюються працівником як напружені, небезпечні для життя й здоров’я працівника, інших осіб. У другому підрозділі детально розглянуто екстремальні умови, викликані явищами соціального (службового) характеру: групові порушення громадського порядку, масові заворушення, напади на особливо важливі об’єкти, розшук і затримання озброєних злочинців, ведення переговорів з правопорушниками (злочинцями) тощо. За таких умов може бути встановлений спеціальний правовий режим (посилений чи особливий варіант несення служби), що обумовлює мобілізацію значних (а можливо і всіх наявних) сил та засобів.

Для екстремальних умов діяльності характерна невизначеність, стресогенність, реальна загроза життю та здоров’ю працівників, значні фізичні та психічні навантаження. При цьому професійне спілкування набуває особливого значення, а його ефективність нерідко є передумовою успішного вирішення інших оперативно-службових завдань. Зокрема, це стосується спілкування працівників із правопорушниками, якому властиві наявність протидії, висока ймовірність виникнення негативних психоемоційних станів, дефіцит часу, конфліктність тощо. В одних випадках працівники втручаються в конфлікт, який вже існує, щоб запобігти негативним наслідкам (наприклад, при охороні громадського порядку). В інших – конфлікти викликаються безпосередньо діяльністю працівників, спрямованою на боротьбу зі злочинністю (наприклад, при затриманні правопорушника, при особистому огляді, вилученні речей та документів тощо). Конфлікт може виникнути і через некомпетентність працівника (коли власними діями та ставленням до оточуючих він спричиняє конфлікт), незнання механізмів розвитку конфліктних ситуацій та особливостей спілкування в таких випадках, що в кінцевому підсумку не локалізує чи припиняє конфлікт, а навпаки – прискорює його розвиток. Працівники органів внутрішніх справ входять у певні відносини з різними верствами, групами населення (неповнолітні, раніше засуджені, особи із психічними аномаліями, агресивно налаштовані тощо), тому незалежно від сфери професійної діяльності (працівник патрульно-постової служби міліції, дільничний інспектор міліції, слідчий, оперативний працівник та ін.) повинні мати добре розвинуті комунікативні вміння, володіти знаннями про основні психологічні особливості спілкування, способи виходу з конфліктної ситуації тощо. До таких комунікативних умінь, насамперед, належать: встановлення психологічного контакту та здатність привертати увагу громадян; врахування в спілкуванні психологічних особливостей різних верств та груп населення; здатність до ефективної взаємодії з великим групами і натовпами людей тощо.

Наприкінці розділу наведено узагальнені автором рекомендації щодо попередження конфліктів, які можуть виникнути під час професійного спілкування в екстремальних умовах оперативно-службової діяльності.

         У другому розділі “Переговори з правопорушниками як різновид професійного спілкування працівників міліції” розкрито організаційно-правові та психологічні засади забезпечення діалогового спілкування (переговорів) з правопорушниками (злочинцями) в екстремальних умовах, а також надано кримінально-психологічну характеристику особистості правопорушника як об’єкта переговорів.

         У першому підрозділі “Організаційно-правові та психологічні засади забезпечення переговорів в екстремальних умовах” зазначено, що на сьогодні проведено чимало досліджень із ведення переговорів як в нашій країні, так і в інших країнах світу. Вивчення літературних джерел  (М.В. Андрєєв,  В.Ф. Антипенко,  В.П. Ілларіонов, О.М. Морозов та ін.) показує, що переговори відіграють позитивну роль і в сфері кримінальної політики, сприяють розв’язанню конфліктів між суспільством та особою, яка стала на шлях вчинення правопорушень, злочинів. Працівникам міліції України часто доводиться вести переговори з правопорушниками, окремими злочинцями та злочинними угрупованнями, але наукові засади такої діяльності досі недостатньо розроблені.

         В результаті емпіричного дослідження визначено типові екстремальні ситуації переговорного спілкування працівників міліції з правопорушниками (злочинцями): групові порушення громадського порядку (24,9 % випадків); правопорушення на сімейно-побутовому ґрунті (20,7 %); порушення громадського порядку однією особою (19,2 %); вчинення опору законному проникненню працівника у житлове приміщення (13,3 %); утримання заручника одною особою (12,1 %); утримання заручника групою осіб (9,8 %). Визначено частоту виникнення екстремальних ситуацій, що потребують ведення переговорів: щотижня – у 66,2 % випадків, щомісяця – у 22,1 %, щороку – у 11,8 %.

         Основними труднощами, що виникають при проведенні переговорів, є відсутність  навичок  професійної  підготовки  та  досвіду  ведення переговорів – 32,4 %, а також недоліки: в організації психологічної підтримки переговорного процесу – 25,9 %, матеріально-технічного забезпечення – 22,7 %, в організації та керівництві операцією з ведення переговорів – 18,9 %.

         Ситуації, у зв’язку з якими доводиться вести переговори з правопорушниками, досить різноманітні. Але поєднує їх оптимальний засіб розв’язання – переговорне спілкування.

         Змістом переговорів з правопорушниками, які розпочали протиправне діяння, є  схилення їх,  через  психологічний  вплив,  до  добровільної  відмови  від вчинення  злочину  за  наявності усвідомлення можливості довести його до кінця (ст. 17 КК України); щире  каяття або активне сприяння розкриттю злочину (п. 1.1 ст. 66 КК України); добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди (п. 1.2 ст. 66 КК України), тобто юридично значущі факти. Тому переговори з правопорушниками набувають ознак правової дії, що потребує правової оцінки. Виходячи з цього проведено аналіз відповідної юридично-правової бази. Встановлено, що правою основою переговорного спілкування працівників міліції є ст. 1, 11, 12 і 13 Закону України “Про міліцію”, ст. 2 і 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, ст. 39, 146, 147, 149, 258, 293, 294, 392 і 393 Кримінального кодексу України, ст. 106 і 115 Кримінально-процесуального кодексу України, а також відповідні відомчі акти (інструкції, настанови, накази тощо).

         Загальну правову базу проведення переговорів становлять Конституція України, міжнародно-правові угоди, учасником яких є України.

         Таким чином, переговори з правопорушниками (злочинцями) є специфічним різновидом професійного спілкування і ширше – професійної діяльності працівників міліції. Вони входять до системи оперативно-розшукових, слідчих та інших заходів, спрямованих на попередження, розкриття та розслідування злочинів, а також виступають складовою, невід’ємною частиною тактичних операцій в криміналістичній, оперативно-розшуковій та кримінально-процесуальній діяльності.

         Автором обґрунтовується, що переговори з правопорушниками – один із ненасильницьких способів боротьби зі злочинністю, що ґрунтується на законі та нормах моралі. Він являє собою діалог з правопорушниками (злочинцями, злочинними групами, організаціями) з метою схилення їх через психологічний вплив до відмови від подальшої протиправної діяльності, активного сприяння в розкритті та розслідуванні злочинів, розшуку та затриманні злочинців, усуненні заподіяної шкоди, отриманні оперативної та криміналістичної інформації. Суто психологічно переговорне спілкування являє собою правомірний психологічний вплив з метою позитивної зміни поведінки осіб, які стали на шлях вчинення злочинних діянь.

         На основі аналізу та узагальнення наукових джерел доопрацьовано схему поетапного ведення переговорів:

І. Підготовчий (діагностичний) етап: узагальнення інформації про ситуацію, прийняття рішення щодо ведення переговорів, визначення працівників, які будуть вести переговори; з’ясування мети переговорів, збирання додаткової інформації про конфлікт, що виник, визначення тактики ведення діалогу; оцінка власних сил, засобів та інших можливостей, аналіз вимог і цілей протилежної сторони; виявлення сил та засобів, що можуть бути задіяні іншою стороною, а також сильних та слабких місць в її позиціях; вирішення питання інформаційного та матеріально-технічного забезпечення.

ІІ. Етап безпосереднього проведення переговорів: встановлення психологічного контакту, створення обстановки ведення діалогу, подолання чи зменшення психологічних бар’єрів у спілкуванні; оцінка прийнятності умов, що висуває інша сторона; реалізація стратегічної лінії на отримання переваг під час переговорів (“захоплення позицій”) та забезпечення можливості схилення правопорушників до відмови від вчинення протиправних діянь через психологічний вплив; залучення сил та засобів, що забезпечують громадську безпеку, визначення можливості розв’язання конфлікту за допомогою сили.

         ІІІ. Основний етап: використання необхідних тактико-психологічних прийомів для пошуку компромісів, знаходження варіантів взаємоприйнятних рішень; “торг”, психологічна “боротьба”, зближення позицій під час діалогу; пошук варіантів згоди у випадках виникнення розбіжностей під час дискусії; використання прийому “затягування часу”; залучення до переговорів третьої сторони, посередників.

         IV. Завершальний етап: досягнення повної або часткової згоди, визначення шляхів її практичної реалізації та контроль за виконанням узгоджених домовленостей; аналіз проведених переговорів.

         У другому підрозділі “Характеристика особистості правопорушника як об’єкта переговорів” на основі аналізу існуючих поглядів робиться висновок, що поняття “особа правопорушника (злочинця)” досить багатогранне, має чітко виражений міждисциплінарний характер, оскільки вивчається як психологами, так і медиками, філософами, соціологами, юристами, педагогами. У психолого-юридичній площині воно трансформується у поняття “особистість правопорушника (злочинця)”.

         За матеріалами авторського дослідження визначено кримінально-психологічні характеристики осіб, з якими працівникам міліції доводилося вступати у переговорне  спілкування. Зокрема, з особами чоловічої статі переговори велись у 81 % випадків. Вік цих осіб: від 25 до 35 років – 39 %, від 35 до 45 років – 29,5 %, від 14 до 25 років – 17,1 %, від 45 до 55 років – 10,5 %, старше 55 років – 4 %. Серед станів, в якому перебувала особа на момент спілкування з  нею, переважали стани сп’яніння  (алкогольного,  наркотичного) – 38 %  і  агресії – 36,5 %. Рідше афект – 8,8 %, страх – 6,6 %, стрес – 5,1 %. Із психічно хворими  переговори проводились у 5,1 % випадків. Мотивами та метою вчинюваних особою дій найчастіше були хуліганські спонукання – 30,4 %, сімейно-побутові конфлікти – 25,9 %, протидія затриманню  – 19, 6%,  корисливі  мотиви – 9,8 %,  соціально-політичні  мотиви – 7,1 %. У 73,8 % випадків переговори проводились із однією особою, а у 26,3 % – з групою осіб. Серед тих, з ким велись переговори, особи, які раніше притягувались до адміністративної відповідальності, становили 64,3 %, і до кримінальної – 35,7 %.

         У другому підрозділі також розглянуто вплив психічних станів, психічних аномалій, особливостей характеру правопорушників (злочинців) на їх поведінку при веденні переговорів, визначено перелік можливих дій правопорушників у таких ситуаціях. Зважаючи на залежність мовних і немовних проявів від психологічних особливостей особистості правопорушника, розроблено підходи до розв’язання ситуацій, пов’язаних із захопленням заручників, розкрито зміст принципів взаємодії працівників міліції з правопорушниками.

         У третьому розділі “Шляхи та засоби формування вмінь і навичок ведення переговорів з правопорушниками” розкрито зміст і структуру психологічної готовності працівників міліції до переговорного спілкування та особливості психологічної підготовки працівників до забезпечення ефективної взаємодії з правопорушниками.

         У першому підрозділі “Психологічна готовність працівників міліції до проведення переговорів” зазначено, що працівникам міліції часто доводиться діяти в умовах, небезпечних для здоров’я та життя. Саме тому однією із професійно важливих характеристик є здатність ефективно працювати в екстремальних умовах, пов’язаних з ризиком.

         Ступінь ризикованості особи залежить від психофізіологічних, психологічних особливостей працівника, зокрема психологічної готовності.

         Психологічна готовність характеризується низкою елементів, які утворюють її структуру: 1) мотиваційний – відповідальність за виконання професійних обов’язків та завдань; 2) орієнтаційний – знання про умови діяльності та вимоги професійної діяльності до особистості; 3) операціональний – володіння вміннями і навичками діяльності; 4) оціночний – самооцінка працівником ступеня своєї підготовленості до здійснення професійної діяльності; 5) вольовий – рішучість, цілеспрямованість, наявність умінь самоконтролю та самомобілізації.

Таким чином, психологічна готовність працівників міліції, зокрема й до професійного спілкування в екстремальних умовах, – це інтегральна сукупність психологічних якостей, на основі якої виникає стан оптимальної змобілізованості психіки, настрою на найдоцільніші та адекватні безпомилкові дії.

Розвиненість “інструментальних” професійно важливих психологічних якостей уможливлює: 1) адекватний ситуації відбір, аналіз та оцінку значущої інформації; 2) прогнозування можливих варіантів розвитку подій; 3) оперативність прийняття рішення стосовно вибору найефективніших способів дій в ситуації переговорів з правопорушниками.

         Дослідженням виявлено сукупність якостей, що відповідають вимогам переговорного спілкування в екстремальних умовах. Ці якості розподілено на чотири групи: I – якості, що вказують на високий рівень професійної адаптації працівника (13 якостей); II – характеризують рівень інтелектуального розвитку та пізнавальної активності працівника (24 якості); III – свідчать про комунікативну компетентність особи, яка веде переговори (23 якості); IV – визначають емоційно-вольову регуляцію поведінки працівника (15 якостей). За результатами експертної оцінки у кожній з чотирьох груп були визначені якості, що за своєю значущістю увійшли в діапазон 4,0–5,0 усереднених балів, а саме: у I групі – здатність брати на себе відповідальність у складних ситуаціях (4,62 бала) та професійне почуття обов'язку (4,32 бала); у II – аналітичний склад мислення, прогностичність, уміння виділити  головне  (4,42 бала),  гнучке, творче мислення, кмітливість (4,38 бала); у III – вміння вести діалог; аргументувати свій погляд (4,7 бала), здатність викликати до себе довіру (4,58 бала) та вміння встановлювати психологічний контакт і підтримувати його (4,56 бала); в IV – емоційна врівноваженість, самовладання, стриманість (4,54 бала), вміння орієнтуватися в складній, швидкоплинній обстановці (4,52 бала). На підставі одержаних результатів було відібрано низку психодіагностичних методик, що дозволяють вимірити рівень розвитку всіх перелічених якостей. Апробація засвідчила, що кожна з обраних методик відповідає таким вимогам: простота застосування, швидкість оцінки й обрахування, невеликий обсяг. Загальний час застосування батареї методик – 50–60 хвилин.

         Для вимірювання І групи якостей застосовувався тест “Рішучість”, що визначає здатність брати на себе відповідальність у складних ситуаціях; для ІІ – тест “Виділення істотних ознак”, що відображує рівень розвитку аналітичного складу мислення, прогностичні можливості та вміння виділити головне, і тест “Ваш творчий потенціал”, що дозволяє визначити рівень гнучкості, творчості мислення та кмітливості. Для ІІІ групи – тест на комунікабельність, що виявляє вміння вести бесіду, діалог; доводити та аргументувати свою думку; також методика на виявлення здатності до самокерування в спілкуванні, що виявляє здатність викликати в людей довіру, вміння легко входити в контакт та утримувати його. Для IV – методика вимірювання імпульсивності, що визначає рівень емоційної врівноваженості, самовладання та стриманості, і тест на самооцінку стресостійкості особистості, що виявляє вміння швидко орієнтуватися в складній, швидкоплинній обстановці.

         У другому підрозділі “Психологічна підготовка працівників міліції до проведення переговорів з правопорушниками” розглянуто специфіку оперативно-службової діяльності як такої, що містить у собі постійний і підвищений фактор ризику, виконання завдань в умовах недостатньої, невизначеної інформації, дефіциту часу, високої відповідальності за результати діяльності, обумовлену завданнями, які можуть бути вирішені тільки при належній організації психологічного забезпечення. Одним із головних напрямів психологічного забезпечення є професійно-психологічна підготовка. Актуальним завданням в її межах визначено формування психологічної готовності працівників до діяльності в екстремальних умовах. Комплексним планом поліпшення роботи та подальшого розвитку  Служби психологічного забезпечення  МВС  України  на  2002–2003 рр. (п. 5.1) передбачена розробка відповідних методичних матеріалів (вправ, рольових ігор тощо).

         Результати анкетування показали, що на запитання “Чи кожен працівник повинен володіти навичками здійснення діалогового спілкування (переговорів) в екстремальних умовах” 98,9 % опитуваних відповіли “Так” і лише 1,1 % опитуваних зазначили, що такими навичками не обов’язково володіти кожному працівнику, ними  мають  володіти  спеціально  підготовлені  для ведення переговорів особи; 40,5 % опитуваних зазначили, що підготовка працівників до проведення переговорів повинна здійснюватись у формі занять в системі службової підготовки, 37,3 % – у формі окремих спецкурсів у закладах освіти МВС України. Стосовно форми проведення таких занять, на думку опитуваних, мають переважати практичні заняття – 30,6 % та перегляд відеоматеріалів з подальшим обговоренням сюжетів – 28,9 %. Серед інших форм підготовки виділені окремі курси для фахівців-переговірників – 22,2 %, а також рольові ігри – 22 % та лекції – 18,5 %.

         Аналіз отриманих результатів підтвердив доцільність впровадження навчально-методичних рекомендацій щодо формування та удосконалення умінь професійного спілкування в екстремальних ситуаціях оперативно-службової діяльності для практичних органів і підрозділів внутрішніх справ України, а також розробки  та  впровадження спецкурсу “Психологічна підготовка працівників органів  внутрішніх  справ  до  професійного  спілкування в екстремальних умовах” у навчальний  процес.  Цей  спецкурс  складається  з  20  навчальних  годин,  має на меті формування теоретичних знань, практичних умінь і навичок здійснення переговорного  спілкування,  а  також   включає  діагностику  професійно  важли-вих якостей, необхідних для професійного спілкування в екстремальних умовах оперативно-службової діяльності. На практичних заняттях використовуються комплекси  модифікованих  та  оригінальних  вправ (комплекси наведені у додатках). При цьому особлива увага приділяється розвитку якостей, що відображають  комунікативну  компетентність  працівника  (ІІІ  група  якостей,  що визначають  психологічну  готовність)  та  визначають  емоційно-вольову  регу-ляцію його поведінки (IV група якостей, що обумовлюють психологічну готов-ність).

В межах  цього  підрозділу  також  розглянуто  особливості  стратегії і так-тики  ведення   переговорів;   психологічні  прийоми,  призначені  для  встановлен-ня  первинного психологічного  контакту.  Наводяться рекомендації  щодо  викорис-тання основних тактико-психологічних прийомів діалогового спілкування працівниками  міліції  в  екстремальних  умовах  оперативно-службової  діяльності.