ИДЕИ АНАЛИТИЧЕСКОЙ ПСИХОЛОГИИ К.Г. ЮНГА В ИССЛЕДОВАНИИ ПРОБЛЕМ ЛИЧНОСТНОГО РАЗВИТИЯ

Краткое содержание

У вступі обгрунтовано актуальність проблеми, визначено об¢єкт, предмет, мету, гіпотези і завдання дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, подано стислий опис теоретичних основ і методів дослідження.

Перший розділ  «Концептуальні положення аналітичної психології у контексті розгляду феноменів особистісного розвитку» містить три підрозділи, в яких розглядаються методолого-теоретичні аспекти аналітичної психології К.Г. Юнга стосовно вивчення проблем особистісного розвитку.

Проблема співвідношення свідомого та несвідомого в психічному житті особистості, розглянута в аспекті її формування, розвитку або самореалізації, судячи  з історії розвитку психологічної науки, виступає однією із ключових тем, підхід  до розв’язання якої, багато в чому визначає методологічні позиції різних напрямків у дослідженні процесів особистісного розвитку. У роботах К.Г. Юнга зазначеній проблемі приділено особливе місце, тому що, на його думку, саме в процесі взаємодії цих двох психічних субстанцій формується той чи інший сценарій особистісного розвитку. Аналіз даних робіт дозволив виділити кілька основних положень:

1. Предметом аналітичної психології є «продукти несвідомого». Таким чином, свідомості відводиться роль якщо не епіфеномена, то явища, яке має дуже малий вплив на психічне життя людини, й тому представляє значно менший, у порівнянні з несвідомим, інтерес для наукового дослідження.

2.Свідомість є єдино можливим інструментом пізнання несвідомого, до того ж вона сама складається переважно зі змістів, які «зародились у несвідомому». Таке трактування свідомості припускає наявність її тісного взаємозв'язку з несвідомим, причому останнє  має визначальну роль у цій  двоєдності.

3.Свідомість – дискретний феномен. У цьому положенні сформульована проблема ступеня зрозумілості свідомих станів. По суті, тут закладається уявлення про психічне життя людини як безперервний психологічний процес, в якому не завжди можливо чітко виділити суттєво свідомі й суттєво несвідомі психічні стани. 

4.Положення про вузькість свідомості, про обмеженість її обсягу в порівнянні з несвідомим є логічним продовженням уявлення К. Юнга про дискретність свідомості, з тією лише різницею, що в першому випадку мова йде в більшій мірі про якісні особливості свідомості, а в другому – про її кількісну характеристику. Тут важливо відзначити і те, що, на думку Юнга, у процесі індивідуації відбувається розширення поля свідомості за рахунок інтеграції несвідомих психічних змістів, що сприяє процесам особистісного розвитку.

5.Основна функція свідомості полягає в тому, щоб відображати картину світу, адекватну для регуляції життєдіяльності людини згідно з еволюційними та культурно-історичними умовами її існування. Разом з тим, за допомогою свідомості відбувається перекручування, антропоморфізація картини світу. У зв'язку з цим про змісти несвідомого психічного можна міркувати тільки лише в порядку припущень.

6.Положення про те, що свідомість є, переважно, продуктом сприйняття й орієнтації в зовнішньому світі, субстратом якої є головний мозок, є одним із деяких матеріалістично орієнтованих поглядів К.Г. Юнга, у якому міститься  розуміння того, як свідомість чуттєво уявляється самій людині, а саме –  у відчуттях свого тіла, її відокремленості від інших об'єктів предметного світу, у здатності до орієнтації у часі й просторі. На наш погляд, у цьому положенні К.Г. Юнг наводить одне з основних розходжень, що емпірично перевіряються, між свідомим і несвідомим психічним станом.

7.Визначивши его як «центр свідомості», К.Г. Юнг описує механізми взаємодії свідомості та несвідомого. З одного боку, це «ендопсихічні функції»:  пам'ять, суб'єктивні компоненти свідомих функцій, емоції й афекти, а також інвазії. З іншого боку, взаємодія змістів свідомості з зовнішніми даними (які без такої взаємодії не є усвідомлюваними) підтримується за допомогою «ектопсихічних функцій» – відчуттів, мислення, почуття та інтуїції. Таким чином, щодо уявлень самого Юнга не тільки лише несвідоме, але й свідомість має зони автономних (у певній мірі незалежних від несвідомого) проявів. Ендопсихічні функції можуть бути розглянуті як механізми взаємодії свідомого й несвідомого психічного.

Порівняльний аналіз наведених вище юнгівських положень з уявленнями проблеми співвідношення свідомого й несвідомого психічного З.Фрейда, А.Фрейд, Е.Еріксона, С.Л.Рубінштейна, Б.Ф.Ломова та інших вчених, дозволив визначити пояснювальну силу саме теорії К.Г.Юнга: вона полягає у можливості експлікації та інтерпретації психологом феноменології символічних форм репрезентації суб'єкту проблем та резервів його особистісного розвитку. Іншими словами, на шляху розв¢язання проблеми співвідношення свідомого й несвідомого є певний інтервал, що, на нашу думку, може бути пройдений за допомогою юнгівських (і, більш широко, – юнгіанських та пост¢юнгіанських) теоретичних і практичних орієнтирів. А саме, через те, що несвідоме, яке безумовно  впливає  на свідомість у процесі особистісного розвитку, за визначенням, неможливо описати в термінах свідомості, то його можна максимально наблизити до таких за допомогою розроблених Юнгом процедур аналізу образів сновидіння, інтерпретації особистого міфу і міфологем свідомості, а також залучення  в наукове пізнання посткартезіанської (не причинно-наслідкової) методології, що використовується, наприклад, для визнання існування та вивчення феномена синхроністичності.

Одна з принципових методологічних новацій К.Г. Юнга полягає в тому, що особистісний розвиток він позначив за допомогою поняття   індивідуації,  таким чином уже семантикою даного терміна закріпивши екзистенціальну телеологію процесів розвитку суб'єкта. Основне призначення індивідуації – це набуття самості (гармонійної цілісності, неподільності (in-dividual), становлення особистості як «окремої істоти». Особистісний розвиток у процесі індивідуації виявляється в дозріванні, у досягненні людиною визначеності та цілісності. За Юнгом, ці три властивості не притаманні дитині. Тільки лише доросла людина, що поставила перед собою мету можливо більш повного розвитку своїх індивідуальних духовних якостей, здатна досягти рівня розвиненої особистості. При такому погляді на особистість та її розвиток, юнгівське поняття індивідуації адекватно розглядати як парадигму для вивчення особистісного розвитку.

Проблема особистісного розвитку, у тому чи іншому вигляді, розглядається практично в кожній із психологічних теорій особистості. Представляє інтерес факт певної  термінологічної подібності окремих положень К.Г. Юнга, що стосуються проблеми особистісного розвитку, із концептуальними положеннями вітчизняної психології. Так, якщо за К.Г.Юнгом особистісний розвиток відбувається в процесі індивідуації, за Л.С. Виготським – особистість розвивається під час індивідуалізації, що є невід'ємною частиною соціалізації. У працях Б.Ф. Ломова, Б.Г. Ананьєва, О.Г. Асмолова, Г.С. Костюка, К.К. Платонова, К.О. Абульханової-Славської, Л.І. Божович, Г.М. Андрєєвої та інших, індивідуалізація розглядається як фундаментальний феномен особистісного розвитку людини.

Погляди К. Юнга на функції індивідуації у першій половині життя до певної міри схожі на  уявлення вітчизняних психологів про етапи соціалізації особистості. Юнг вважає, що в перший період життя основне завдання дитини, підлітка чи юнака – це адаптація до зовнішнього світу, таким як він постає для них на даних вікових етапах розвитку. Позиція вітчизняної психології полягає в тому, що індивіду у процесі розвитку необхідно все більш повне включення в систему соціальних відносин для присвоєння суспільного досвіду й перетворення його у власне надбання. Концептуальні розбіжності юнгівської та вітчизняної теорії розвитку особистості стосуються джерел розвитку особистості.

За К.Юнгом особистість розвивається із закладених у різних шарах несвідомого «темних чи навіть зовсім непояснених задатків» і сам процес особистісного розвитку полягає в проекціюванні архетипових змістів у зовнішній світ. У вітчизняній же психології психічний розвиток особистості загалом розглядається у зв'язку з її соціальними відносинами, що виникають у процесі оволодіння  провідними видами діяльності.

Однак, К. Г. Юнг приділяв більше уваги розвитку людини в другій половині життя, і з цього моменту змістовні подібності з будь-якої із наявних психологічних теорій закінчуються. У віці «приблизно від 36 років» людина концентрується на своєму внутрішньому світі, занурюючись у світ архетипів, осмислюючи життя за допомогою нових метафор і символів. Це відбувається, як правило, без ясного усвідомлення суб'єктом усього значення даної події для подальшого його життя. Незрозумілою залишається й сама причина виникнення нових знань, на думку Юнга, людині швидше за все нав'язується пізнання цього моменту в архетиповому сні. У другій половині життя джерелом особистісного розвитку, як вважає К.Г. Юнг, є самі архетипічні проекції, створені індивідом на першому етапі життя. При цьому подальший розвиток відбувається лише в тому випадку, коли суб'єкт здатний інтегрувати їх назад у психіку.

У процесі індивідуації, за рахунок розвитку самосвідомості в людини формується сильне его, здатне протистояти вторгненням несвідомого. Посилення его веде до критичного перегляду суб'єктом колективних норм і суспільних конвенцій. Однак, усупереч поширеній думці, у цей кризовий для себе період людина не відчужується від світу. Навпаки, К. Юнг наполягав на тому, що, не беручи участі у суспільному житті, людина ризикує «ампутувати» частину своєї душі.

На відміну від першої половини життя, коли суб'єкт весь звернений до зовнішнього соціального світу, на другому етапі свого розвитку він виділяє з «зовнішніх об'єктів» лише ті, які можуть збагатити його внутрішній світ. У процесі індивідуації особистість вибірково включає у свою «психічну субстанцію» все більшу кількість зовнішніх об'єктів, що підсилюють его та розширюють межі цієї інстанції психіки.

У самій психічній субстанції, крім его, міститься потенціал, що вбирає свою енергію зі сфери колективного несвідомого, названий Юнгом архетипом індивідуації. Цей потенціал усе більше й більше збагачує свідомість у процесі індивідуації, дозволяючи людині по-новому глянути на свої життєві проблеми.

Шлях індивідуації дуже болісний і багато людей залишають його на півшляху, повертаючись до способу життя, характерному для його першої половини. Проте, К.Г. Юнг вважав, що індивідуація є «етичним обов'язком» людини.

Відповідно до поглядів К.Юнга, різні рівні несвідомого і свідомості утворять взаємозалежні системи психіки: Я (Ego), Маска (Persona), Тінь (Schatten), Душа (Anima/Animus). У процесі індивідуації їх покликана об'єднати Самість (Selbst).

Психіка, за Юнгом, не є чимось незмінним,  це – комплекс, що знаходиться в постійному русі, але, який прагне до рівноваги. У психічній субстанції постійно відбувається боротьба протилежностей – свідомої установки й установки несвідомого, що має, за  відношенням  до свідомості, компенсаторне відношення. Поняття компенсації розглядається Юнгом як доповнення з боку несвідомого односторонньої установки свідомості. Сама компенсація, найчастіше приводить до конфлікту між свідомістю і несвідомим, але завдяки цьому протиборству досягається зміна установки як однієї, так і іншого, що, у кінцевому результаті, веде до трансформації особистості.

Людина, яка розвивається, у юнгівському трактуванні, знаходиться в постійному пошуку природженої недиференційованої цілісності. Цільовою функцією такого розвитку є самореалізація. Досягнення самореалізації можливо, тільки за умови диференціації та повного розвитку всіх підструктур особистості, пов'язаних як з особистим, так і колективним несвідомим. Якщо яка-небудь із частин особистості (на етапі інтеграції змістів Тіні, Аніми/Анімуса, Мана-особистості, Самості)  відкидається, то ці системи будуть діяти як центри опору особистісному розвитку. Наявність безлічі недиференційованих підструктур особистості веде до дисгармонійного шляху розвитку (неврозу), чи,  у найгіршому випадку – до психічної патології (шизофренії). У зв'язку з цим індивідуація виступає не тільки як «етична необхідність», але як одна з базових складових повноцінної життєдіяльності особистості.

З практичної точки зору, особливий інтерес викликають ті концептуальні положення теорії Юнга, що дозволяють в певній мірі  полегшити чи навіть – зробити більш ефективним процес особистісного розвитку. У цьому плані юнгівська типологія особистості сприяє розкриттю суб'єктом індивідуальних особливостей особистісного розвитку.

Індивідуальні особливості особистісного розвитку знайшли своє відображення в юнгівській типології особистості, евристичні можливості якої при практичному виявленні специфіки психологічних проблем особистісного розвитку досить високі. Її використання дозволяє психологу виробити досить чіткі рекомендації для клієнта у межах психологічного консультування, орієнтованого на вирішення наступних проблем:

–  з'ясування психологічного типу особистості та сприяння в розвитку установки й функцій психіки, що знаходяться в несвідомому;

– виявлення перекрученого психологічного типу особистості (якщо особистісний розвиток йде за таким шляхом) і сприяння споконвічної типологічної схильності суб'єкта до розвитку відповідних установці і функцій психіки;

– формування стратегій дитячо-батьківських стосунків, що сприяють максимально повному розвитку психологічного типу особистості дитини;

– сприяння у виробленні індивідуального підходу до учня з урахуванням його типологічних властивостей (у ході роботи психолога з учнем, його вчителями та батьками);

– сприяння в розв’язанні специфічних сімейних конфліктів, пов'язаних з особливостями виявів психологічних типів кожного з подружжя.

Очевидно, що вирішення будь-якої з накреслених вище проблем особистісного розвитку, пов'язано з певними труднощами, але як нам уявляється, одна з головних перешкод для роботи психолога в зазначених напрямках  – це відсутність (судячи з доступної нам літератури) методичного засобу, який дозволить досить точно й у короткі терміни діагностувати психологічний тип особистості, тому що процедура його з'ясування у межах аналітично орієнтованої психотерапії чітко не прописана й найчастіше вимагає тривалої роботи із клієнтом. На думку Ханса Дикмана, відсутність методики діагностики психологічного типу особистості (за К.Г. Юнгом) пов'язано з тим, що в багатьох юнгіанців спостерігається недовіра до методів і технік.

Спроба створення методики діагностики психологічного типу особистості (за К. Юнгом) подана в наступному розділі.

У другому розділі «Експериментальне дослідження психологічних типів особистості (за К.Г. Юнгом)» наведені засади та принципи створення методики «Юнгівська типологія особистості (ЮТО)», її психометричні характеристики, а також експериментальні дані, отримані під час її використання  відповідно  до  мети  даного дослідження.    

Проведений аналіз  уявлень  К.Г. Юнга стосовно проблеми психологічних типів особистості дозволив нам виділити ті його положення, які стали методолого-теоретичними засадами при створенні даного опитувальника. Спираючись на сформовані К.Г. Юнгом уявлення  восьми особистісних типів, які  вичленовуються на основі провідної функції та установки несвідомого, ми створили й апробували опитувальник для діагностики типів особистості.

Дана методика складається із 120 питань, за допомогою яких здійснюється діагностика восьми функціональних психологічних типів особистості. При формулюванні діагностичних ознак перевага віддавалася емпіричним описам поведінки, які склав сам К.Г. Юнг; інтерпретації автора методики зводилися до мінімуму.

Апробація розробленого опитувальника здійснювалася на трьох вибірках випробуваних із різними соціально-демографічними характеристиками (загальна кількість випробуваних склала 200 осіб). До першої з вибірок належали студенти відділення психології Таврійського національного університету  ім. В.І. Вернадського (денного і заочного), а також студенти спецфакультету за спеціальністю «Практична психологія» (60 осіб); до другої вибірки (інтерни Кримського медичного університету)(60 осіб); до третьої вибірки входять студенти математичного та економічного факультетів Таврійського національного університету (80 осіб). Вік випробуваних склав від 17 до 65 років.

Ретестова надійність опитувальника перевірялася за допомогою його повторного застосування з тимчасовим інтервалом у три місяці. При перевірці надійності ми використовували коефіцієнт рангової кореляції R Спірмена, а також  непараметричний критерій c² Пірсона. Обробка даних велася за допомогою спеціального статистичного пакету «STATISTICA».

 Розрахункові значення коефіцієнта рангової кореляції R для показників опитувальника знаходились у межах 0, 717 – 0,815 ( a < 0,01).

Використовуючи формулу обчислення коефіцієнта j Пірсона, ми визначили надійність для  кожного окремого пункту нашого опитувальника. В остаточний список тверджень увійшли ті, для яких коефіцієнт  j  перевищував критичне значення та знаходився у межах від 0,253 до 0,710 при (a <  0,05).

Отримані результати дозволяють говорити про розроблений опитувальник як про збалансований у своїх частинах, надійний та внутрішньо узгоджений інструмент.

Змістовна валідність (що збігається для даної методики з конструктною) забезпечена принципом формування суджень, тобто зміст питань даної методики точно відповідає ідеям автора типології. 

Критеріальна валідність перевірялась за допомогою аналізу мовних репрезентацій індивідуального досвіду людей, які  належать до різних психологічних типів.