Шиян О.М. Соціальний статус навчальних закладів приватної форми власності в Україні

Краткое содержание

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, висвітлюється ступінь наукової розробки цієї проблеми, визначається мета, об'єкт, предмет та завдання дослідження, його логіка і методологія; формулюються положення наукової новизни дисертаційного дослідження, його апробація та впровадження.

Розділ перший “Становлення  навчальних закладів приватної форми власності  в Україні” присвячено комплексному аналізу чинників виникнення приватних навчальних закладів, розгляду основних етапів їх становлення та з'ясуванню характеристик системи приватних навчальних закладів на сучасному етапі розвитку.

У першому підрозділі “ Основні чинники виникнення навчальних закладів приватної форми власності  в Україні ” зазначається, що появу нового соціального феномена  зумовили чинники різнопланового змісту, зокрема, політичні, правові, культурні, економічні та соціальні.

Розглядаючи політичні передумови виникнення вищих закладів освіти приватної форми власності, слід зазначити, що загальні політичні зміни в країні, зокрема поява нової ідеології розвитку суспільства на засадах демократизації всіх його сфер, формування ринкових відносин, роздержавлення та приватизація, безпосередньо вплинули на ініціативу створення вищих закладів освіти нового типу (заснованих на приватній власності).

Проаналізовані правові чинники характеризують появу цілої низки нормативних документів, що створили правове поле для надання платних освітніх послуг. Культурні чинники виникнення приватних навчальних закладів пов'язані із зацікавленістю деяких мовних та релігійних груп заснувати заклади освіти релігійної або культурної орієнтації. Економічні чинники полягають у наявності фінансових ресурсів для заснування закладів освіти в їх організаторів – з одного боку, та ринковий попит на окремі спеціальності, напрями освіти та види освітніх послуг, - з іншого.

Особливу увагу приділено аналізу соціальних чинників виникнення приватних навчальних закладів в Україні на початку 90-х років ХХ ст., серед яких зазначені: по-перше, наявність зростаючих потреб населення в отриманні освіти та неможливість держави забезпечити їх задоволення; по-друге, потенційні можливості науково-педагогічного персоналу у сфері освітньої діяльності, тобто готовність професорсько-викладацького складу здійснювати свої функції в приватному секторі.

Комплексний аналіз основних чинників виникнення навчальних закладів приватної форми власності в Україні дає змогу дійти висновку щодо закономірності їх появи в Україні в 90-х роках ХХ ст.

У другому підрозділі “Етапи становлення приватних навчальних закладів” проведено історико–соціологічний аналіз виникнення та становлення навчальних закладів приватної форми власності.

Приватні навчальні заклади  є досить новим соціальним феноменом для нашої країни, але мають глибоке коріння і велике поширення за кордоном. Аналіз функціонування вищих закладів освіти недержавної форми власності в зарубіжних країнах дозволяє стверджувати, що приватний сектор освіти в деяких із них (Японія, Філіпіни, Колумбія, Південна Корея, Індія) превалює над державним. А наприклад, переважна більшість найстаріших і найвідоміших вищих закладів освіти Сполучених Штатів Америки є також приватними.

Розгляд процесу становлення приватних навчальних закладів в Україні дає змогу виділити основні його етапи, а саме:

Перший етап, початковий (1990-1992 роки): пов'язаний із появою нової соціальної практики, виникненням потреб у здійсненні різних контактів соціально-економічного плану, в їх правовому обгрунтуванні, після чого структура в системі освіти починає оформлюватися нормативно і організаційно.

Другий етап, підсумковий (1992 – 1996 роки): визначається нормативно–організаційним оформленням іноваційного процесу. Одиничні, розрізнені нововведення об'єднуються не стільки з метою визнання, скільки з метою набуття, розробки та створення правової та нормативної бази своєї діяльності. Цей етап характеризувався бурхливим зростанням та значним збільшенням кількості приватних вищих закладів освіти; реакцією держави на неконтрольовані процеси шляхом введення процедури ліцензування.

Третій етап (з 1996 року): пов'язаний із діяльністю Державної Акредитаційної Комісії. Характеризується впорядкуванням мережі вищих навчальних закладів приватної форми власності шляхом проведення акредитації (визнання статусу вищого освітнього закладу, підтвердження його здатності здійснювати підготовку фахівців на рівні державних вимог із певного напряму).

Аналіз процесу становлення приватних навчальних закладів  України дає підстави стверджувати, що відбулася легітимізація системи навчальних закладів приватної форми власності, яка істотно впливає на  соціальні процеси, зокрема сприяє підвищенню освітнього та культурного рівня окремих індивідів та соціальних груп відповідно до потреб суспільства.

У третьому підрозділі “Характеристика системи навчальних закладів приватної форми власності в сучасних українських реаліях” зосереджено увагу на аналізі приватних навчальних закладів через їх інституціональні особливості.

Особливу увагу приділено соціальним характеристикам приватної освіти. Викладені у вказаному підрозділі матеріали дають можливість визначити роль та місце навчальних закладів приватної форми власності в реалізації соціальних функцій освіти. Зокрема, зазначено, що існують особливості в реалізації деяких з них, а саме : специфіка реалізації владно-примусової функції (відсутність деяких важелів примусу з причини фінансової залежності вищих закладів освіти недержавної форми власності від студентів); селективної функції (одним із найважливіших критеріїв відбору є економічне становище майбутніх студентів); стратифікаційної функції (набуття досить високого соціального статусу після закінчення навчання зумовлене перманентно високим матеріальним статусом та отриманням диплому про вищу освіту з престижної спеціальності).

У розділі другому “Особливості соціогрупової структури приватного сектору  освіти  України” доводиться, що хоча соціогрупова структура приватного сектору освіти має певні особливості, основні її соціальні групи (студенти, викладачі) є складовими елементами соціогрупової структури освіти в цілому.

У першому підрозділі “Студентство приватних навчальних закладів як  суб'єкт освітніх відносин” приділено увагу детальному аналізу студентської спільності. На основі даних конкретно-соціологічних досліджень виявлено та розкрито основні риси студентського контингенту приватних вищих закладів освіти.

Встановлено, що переважна більшість студентів приватних закладів освіти спрямована працювати за фахом, адже студенти самі (або їх батьки ) інвестують фінансові ресурси в освіту, а значить, повинні повернути інвестиції у вигляді винагороди у майбутній професійній діяльності. Абсолютна більшість студентів основною метою перебування у навчальному закладі визначає саме отримання знань, необхідних для майбутньої роботи.

Зауважується, що серед проблем, що турбують студентство, основною є підтримання матеріального статусу, без якого може бути втрачений статус студента.

Порівняльний аналіз студентства приватних і бюджетних вищих закладів освіти дозволяє стверджувати, що студентство приватних закладів освіти є частиною соціальної групи студентів в цілому і має всі ознаки цієї групи, хоча і відрізняється деякими особливостями: по-перше, чітко визначеною мотивацією отримання вищої освіти з причини власних інвестицій матеріальних ресурсів в освіту, по-друге, спрямованістю на професійну діяльність за фахом, по-третє, безпосередньою залежністю між статусом студента та його матеріальним статусом.

У другому підрозділі “Компаративістський аналіз викладачів державних та приватних навчальних закладів як соціальної групи” акцентовано увагу на тому, що, хоча викладацький корпус приватного сектору освіти сформувався на основі кадрів із державного сектору освіти, він відрізняється певною специфікою.

Зазначається, що за якісними характеристиками викладачі вищих навчальних закладів приватної форми власності не поступаються викладачам державних закладів освіти. Високий рівень кваліфікації викладачів, безумовно, визначає і високий рівень освіти, яку отримують  студенти таких освітніх закладів.

На основі соціологічних досліджень та спостережень виявлено, що викладачі державних закладів освіти та вищих закладів освіти приватної форми власності складають єдину соціально-професійну спільність. Але викладачі приватних навчальних закладів мають деяку специфіку. По-перше, викладачі приватних закладів освіти характеризуються значно вищим рівнем відповідальності на відміну від представників бюджетних закладів освіти, що зумовлено диференціацією матеріального стимулювання в приватних закладах освіти. По-друге, існують особливості в мотивації праці викладачів приватних навчальних закладів, пов'язана, зокрема, з реалізацією творчого потенціалу (видання наукових праць, впровадження новаторських ідей, технологій тощо). Таким чином, викладачі приватних закладів освіти відрізняються високим рівнем  зовнішньої та внутрішньої мотивації праці (зовнішня мотивація – через диференціацію матеріальної винагороди; внутрішня – через реалізацію творчого потенціалу).

Розділ третій “Вищий  навчальний заклад приватної форми власності як соціальна організація” присвячено аналізу основних складових навчальної соціальної організації.

У першому підрозділі “Вищий заклад освіти як навчальна організація”  зазначається, що про окремо взятий вищий навчальний заклад можна говорити як про окрему соціальну організацію лише тоді, коли він діє як автономний. Звідси випливають і переваги такої структури та її недоліки. Автономність існування робить ВНЗ більш ініціативним, динамічним, гнучким, схильним до пошуку і використання новітніх соціальних технологій в управлінському процесі, здатним вистояти у конкурентній боротьбі з іншими навчальними закладами за фаховий контингент, матеріальні, фінансові і людські ресурси. Разом з тим, він буде більш схильним до комерціалізації освіти, діяти швидше в інтересах невеликої управлінської групи, аніж справедливості, в інтересах більшості членів колективу, орієнтуватися переважно на актуальний стан освітнього ринку, аніж на історичні перспективи і потенційні потреби суспільства. Можливість фінансового краху, що є  органічним наслідком ринкової конкуренції, являє собою і несе у собі потенційні загрози для студентів і науково-педагогічного потенціалу.

Доводиться, що специфіка навчальних соціальних організацій визначається характером визначення мети, особливостями правил внутрішнього розпорядку, адміністративного примусу і контролю, специфічною посадовою ієрархією,  неординарним розподілом статусів, ролей і престижу, структурою нагромадження і використання ресурсів.

У другому підрозділі “Характерні риси приватних навчальних організацій” розглянуті особливості основних складових соціальної організації стосовно вищого навчального закладу приватної форми власності, яка полягає, по-перше, в основі стратегічного планування (для приватних закладів освіти основним принципом, покладеним в основу діяльності,  є необхідність виживання у конкретному соціально-економічному середовищі  за умов гострої конкуренції); по-друге, концептуальним принципом організації навчального процесу в приватній вищій школі є особистісно-орієнтоване навчання (індивідуальний підхід до студента, врахування його особистісних характеристик тощо); по-третє, у формуванні і виконанні правил внутрішнього розпорядку.

Аналіз діяльності навчальних соціальних організацій дає підстави стверджувати, що хоча приватні навчальні організації і мають деяку специфіку, вони, поряд з бюджетними організаціями, входять в єдиний державний освітянський простір України і покликані виконувати єдині завдання.

У висновках зазначається, що викладені в дисертаційній роботі матеріали дають можливість визначити основні чинники виникнення приватної освіти в Україні на початку 90-х років ХХ ст.

Зокрема,  політичні чинники полягають перш за все у появі на початку 90-х років ХХ століття нової ідеології розвитку суспільства на засадах демократизації всіх його сфер, формуванні ринкових відносин, створенні національної економіки та інтеграції у світову систему господарювання.

Правові чинники характеризують появу цілої низки нормативних документів, що створили правове поле для надання платних освітніх послуг, зокрема,   поява таких нормативних документів, як закони України “Про власність”, “Про господарські товариства”, “Про підприємництво”, “Про об'єднання громадян” та ін. серед платних послуг, що надаються населенню, визначили і освітні.

Культурні чинники виникнення приватної освіти пов'язані з зацікавленістю деяких мовних та релігійних груп заснувати приватні заклади освіти релігійної або культурної орієнтації.

Економічні чинники проявилися, по-перше, в наявності фінансових ресурсів для заснування закладів освіти у їх організаторів, по-друге, ринковим попитом на окремі спеціальності, напрями освіти та види освітніх послуг.

Соціальні чинники виникнення приватної освіти в Україні на початку 90-х років ХХ ст. зумовлені, по-перше, наявністю зростаючих потреб населення в отриманні освіти та неможливістю держави забезпечити їх задоволення; по-друге, потенційними можливостями науково-педагогічного персоналу в сфері освітньої діяльності, тобто готовністю професорсько-викладацького складу здійснювати свої функції в приватному секторі.

Вище зазначені чинники  у взаємодії сприяли створенню  низки вищих закладів освіти приватної форми власності, які  в процесі становлення зорганізувалися в  приватну вищу освіту України.

Дослідження процесу становлення системи навчальних закладів приватної форми власності України дозволили здійснити його періодизацію.

Початковий етап пов'язаний з появою нової соціальної практики, охоплює 1990-1992 роки та характеризується створенням перших приватних закладів освіти у формі малих підприємств та ЛТД. Правовим підґрунтям на цьому етапі стали закони “Про підприємства в Українській РСР”, “Про підприємництво” та “Про освіту”. Ставлення суспільства до нових форм організації освіти характеризується значною стриманістю, часто з негативним забарвленням. В той же час відбулося усвідомлення необхідності демонополізації державної освіти і визнання на ринку освітніх послуг закладів освіти недержавної форми власності.

Другий етап становлення приватної освіти (1992-1996) визначався нормативно-організаційним оформленням інноваційного процесу. При цьому  одиничні, розрізнені нововведення організаційно об'єднувалися не  стільки з метою визнання, скільки з метою набуття, розробки та створення правової нормативної бази своєї діяльності. Нормативні документи цього етапу свідчили про правову легалізацію нової форми освіти, стверджуючи її реальну необхідність. За державою  залишилося право регулювати всі процеси в освіті  і перш за все - ліцензування та акредитації вищих закладів освіти недержавної форми власності. Це був період значного піднесення освітянської думки, зростання кількості, популярності та конкурентоспроможності альтернативних закладів освіти, утвердження новаторських програм і методик. Недержавний сектор освіти  поповнився значною кількістю провідних фахівців вищої школи.

Третій етап процесу становлення приватної освіти (з 1996 р.)  орієнтований на ствердження нормативних актів різного рівня  і пов'язаний з діяльністю ДАК – Державної Акредитаційної Комісії.

Таким чином, етапи становлення  приватних навчальних закладів відобразили зростання їх організованості, а саме: появу перших вищих закладів освіти приватної форми власності, тобто нової соціальної практики; організаційне та правове оформлення нової форми освіти завдяки виходу низки нормативно-правових документів; впорядкування мережі приватних вищих навчальних закладів шляхом видачі спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів освітньої діяльності; акредитація вищих закладів освіти, тобто визнання статусу вищого освітнього закладу, підтвердження його здатності здійснювати підготовку фахівців на рівні державних вимог, що дозволило почати процеси гарантування якості освіти в її приватному секторі.

В етапах прослідковується становлення нового соціального феномена –  приватної освіти, яка істотно впливає на соціальні  процеси, що відбуваються в суспільстві, зокрема сприяє підвищенню освітнього та культурного рівня окремих індивідів та соціальних груп відповідно до потреб суспільства.

В результаті дисертаційного дослідження визначено  роль та місце навчальних закладів приватної форми власності в реалізації соціальних функцій освіти. Зокрема, зазначено, що існують особливості в реалізації деяких з них, а саме : специфіка реалізації владно-примусової функції (відсутність деяких важелів примусу з причини фінансової залежності вищих закладів освіти недержавної форми власності від студентів); селективної функції (одним із найважливіших критеріїв відбору є економічне становище майбутніх студентів); стратифікаційної функції (набуття досить високого соціального статусу після закінчення навчання зумовлене перманентно високим матеріальним статусом та отриманням диплому про вищу освіту з престижної спеціальності).

Приватний сектор освіти характеризується певними особливостями соціогрупової структури, зокрема, існує специфіка студентського контингенту та викладачів, яка полягає в  чітко визначеній мотивації отримання освіти студентами приватних закладів освіти;  націленістю на роботу тільки за фахом після закінчення навчання;  існуванні проблем щодо достатнього фінансового становища, без якого може бути втрачений статус студента;  значно вищому рівні відповідальності викладачів, що обумовлено диференціацією матеріального стимулювання в приватних закладах освіти; в мотивації  праці викладачів (реалізація творчого потенціалу через можливості видавати наукові праці, впроваджувати новаторські ідеї, технології тощо). Та основні  соціальні групи (викладачі, студенти) є складовими елементами  соціогрупової структури освіти в цілому.

Також на основі діяльності приватних навчальних організацій виявлена їх специфіка, яка полягає : по-перше, в основі стратегічного планування, по-друге, концептуальним принципом організації навчального процесу в приватній вищій школі є особистісно-орієнтоване навчання.

Проведений аналіз дає підстави визначити соціальний статус навчальних закладів приватної форми власності, обумовлений їх місцем і роллю  в реалізації основних соціальних функцій освіти.

Зазначаються деякі тенденції подальшого розвитку приватної освіти.

Зокрема, розвиток відбувається в напрямі від повного заперечення існування приватних вищих закладів освіти до утвердження цього соціального феномену як легітимно, так і в суспільній свідомості.

Приватний сектор освіти утверджується як конкуруюча підсистема, яка стимулює до розвитку більш консервативну бюджетну систему освіти.

В освітянському просторі зростає рівень конкурентної боротьби за фінансові (студентів, що є джерелом фінансування; спонсорів) та людські (перш за все кадровий корпус, що має забезпечити якість освіти) ресурси як між приватними закладами освіти, так і між приватними та бюджетними навчальними закладами, що здійснюють набір на платній основі.

Для подальшого розвитку приватної освіти України характерним виявлено “виховання” власного кадрового корпусу, орієнтованого на забезпечення високої якості освітніх послуг в умовах трансформації українського суспільства.

Виявлено тенденцію до перенасичення ринку освітніх послуг, і, відповідно, зменшення кількості приватних вищих закладів освіти, за рахунок тих, якість освітніх послуг яких не відповідає сучасним вимогам з причини неефективно діючих навчальних організацій.

Серед тенденцій розвитку приватної освіти можлива поява централізованої академічної відповідальності вищих закладів освіти різних форм власності через впровадження єдиних стандартів освіти, вимог до освітніх показників та видачу дипломів єдиного державного зразка.

Таким чином, можна стверджувати, що і бюджетні заклади освіти , і заклади освіти приватної форми власності діють в єдиному державному освітянському просторі України і спрямовані на досягнення єдиної мети, а саме забезпечення умов, необхідних для отримання особою вищої освіти, підготовка фахівців для потреб України, утворюючи цілісну систему освіти України.