СТОРИКО-ГЕРОЇЧНІ ПЕРЕКАЗИ УКРАЇНЦІВ: генеза, структура, поетика

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
СТОРИКО-ГЕРОЇЧНІ ПЕРЕКАЗИ УКРАЇНЦІВ: генеза, структура, поетика
Альтернативное Название: ИСТОРИКО-героических преданий УКРАИНСКИЙ: генезис, структура, поэтика
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У “Вступі” характеризується загальний стан вивчення досліджуваної проблеми, її актуальність, сформульовано мету і завдання дослідження, його методологію й методи, розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення, наголошено на особистому внеску здобувача, вказано на апробацію дисертації та публікації, підготовлені за темою роботи.


Перший розділ “Концептуальні засади історії, теорії, методології вивчення історико-героїчних переказів” присвячено історіографії та методиці дослідження.


У підрозділі 1.1.“Збирання й публікаця історико-героїчних переказів” з’я-совуються питання фіксації народної прози з найдавніших часів до сучасності. Дисертант зазначає, що певне коло сюжетів історико-героїчних переказів княжого періоду містить пам’ятка Київської Русі “Повість минулих літ”, “Велесова книга”, а тематичний фольклорний матеріал використовувався у козацьких літописах С. Величка, Г. Граб’янки, Самовидця, “Історії русів”. Проте усвідом­лення необхідності системного збору усної словесності з’явилося на початку XIX ст. Серед перших, хто закликав нагромаджувати й видавати народні джерела з історії України, був Д. Зубрицький, М. Цертелєв, І. Срез-невський та ін.


У дисертації наголошується, що перші публікації історико-героїчної народної прози появилися лише на початку XIX ст. ( “Запорожская старина”, 1838). Цілу народознавчу програму висунули члени гуртка “Руська трійця” – М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, але розгорнути широку збирацьку роботу, тим паче її видання, їм з різних причин не вдалося. Науковий підхід до збирання, систематизації та публікацій оповідної прози пов’язується з діяльністю П. Куліша ( “Украинские народные предания” – 1847, “Записки о Южной Руси” – 1856-1857 ).


Упродовж 1840-1860 рр. перекази про історичні події та особи, публі­кувалися в Київських, Катеринославських, Харківських, Чернігівських губерн­ських відомостях. Високим професійним рівнем відзначалися записи М. Білозерського. Саме він розробив наукові вимоги до збирання фольклорних творів і виклав у “Правилах для записування народних дум, пісень, казок, переказів і т. ін.” у додатках до збірника А. Метлинського “Народные южно­­­­­­­­­­­­­­рус­­­­­ские песни” (1854). Скру­пульозно записані матеріали поміщались у журналі “Основа” (1861-1862). Істо­ричні перекази не пройшли повз увагу членів Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Заходами відділу випущено збірник М. Драгоманова “Малорусские народные предания и рассказы” ( 1876 ), до якого увійшли записи Я. Новиць­кого, А. Димінського, М. Мурашка, В. Менчинця, С. Руданського та ін. У цьому збірнику М. Драгоманов зробив першу спробу наукової класифікації матеріалу, яку згодом  застосував Б. Грінченко у першому випуску чотиритомної праці “Этнографические материалы” (1895). Багато записів історичної прози про Хмельницького, Палія, Мазепу, гайдамаків, Кармалюка Б. Грінченко помістив у іншій збірці – “Из уст народа” (1901).


Неабияку роль для збирацько-дослідницької роботи відіграв журнал “Киевская старина” (1882-1906), з яким безпосередньо співпрацювали Б. Грін­ченко, М. Драгоманов, Т. Рильський, П. Мартинович, а також Харківське істо­рико-філологічне товариство, активною позицією в якому виділялись Я. Но­виць­кий та Д. Яворницький. Науковою новизною, широтою й глибиною охоплення матеріалу відзначаються зібрання фольклорної прози Я. Новицького  (“Малорусские народные предания и рассказы”, 1907; “Запорожские и гайдамацкие клады”, 1908; “Народная память о Запорожье”, 1911), Д. Явор-ницького (“Запорожье в остатках старины и преданиях народа”, 1888; “Очерки по истории запорожских казаков и Но­вороссийского края”, 1889; “По следам запорожцев”, 1898).


На межі XIX – XX ст. деякі фольклорні матеріали друкували російський журнал “Этнографическое обозрение”, львівський часопис “Житє і слово”. Зі створенням Етнографічної комісії НТШ у Львові посилилась науково-дослідницька праця. До записів ставились високі наукові вимоги: вони повинні здійснюватися мовою народу, відповідно паспортизуватися й супроводжу­ватися належними коментарями. Розроблялись спеціальні питаль­ники-квес­тіонари для записувачів (“Відозва в справі записування народних традицій про опришків”, “Квестіонар для записування місцевих переказів” – 1907). Як наслідок – вийшла друком унікальна збірка “Народних оповідань про опришків” в упорядкуванні В. Гнатюка (1910).


У зв’язку з Першою світовою війною фольклористична діяльність в Україні загальмувалась. Нагромадження народної історико-ге­роїч­ної прози зосередилося в Етнографічній комісії ВУАН у Києві. Після закриття цієї комісії (1933) та ліквідації НТШ у Львові (1940) збирацько-пошукова робота майже повністю припинилася. Єдиним осередком, де ще вона певним чином проводилась, залишилося Закарпаття. У тогочасній періодиці (“Наш родный край” – 1922-1939, “Народна школа” – 1940-1941, “Руська молодеж” – 1943-1944) друкувалися твори історико-топонімічного змісту.


Із повоєнного періоду в архівах, літературі виявлено відносно мало записів історичної народної прози. У 1960-х роках робота активізувалася, з’явилися збірники “Легенди Карпат” (1968), “Легенди нашого краю” (1972), окремі тематичні антології – “Народ про Довбуша” (1965), “Народ про Кармалюка” (1966), “Народ про Кобилицю” (1968). Більшість з них мала науково-популярний характер, як і  академічний збірник “Легенди та перекази” (1985). За обсягом цей останнній – найповніше фахове видання зазначених жанрів, щоправда, тексти  також переважно олітературнені, навіть автентичні, взяті з першодруків та архівів. У 90-х рр. ХХ ст. з’являються збірки “Савур-могила” (1990), “Євшан-зілля” (1992), розраховані на масового читача.


Сучасне наукове видання з максимальним залученням автентичних записів топонімічної прози українців Карпат здійснив дисертант (“Писана керниця”, 1994). Під час опрацювання теми про історико-героїчні перекази приділялась увага власним польовим спостереженням. Крім Карпат, обстежено Волинь, Полісся, Опілля, Середню Наддніпрянщину, внаслідок чого розши­рилась джерельна база дисертації. Значну частину польових матеріалів та низку науково достовірних записів інших збирачів дисертант подав у спеціальному фольклорному збірнику  “Історичні перекази українців” (2003).


Таким чином, історія збирання й публікацій історико-героїчних переказів пройшла тривалий і динамічний шлях – від фрагментарних фіксацій до цілеспрямованих наукових записів та видань. Простежується і зворотний процес – аматорський підхід до справи чи свідоме олітературнення фольк­лорних текстів з “естетичною” метою. Зараз знову почав набувати ваги принцип видання автентичних прозових творів. Отже, сьогодні українська фольклористика має величезний науково надійний фонд історико-героїчних переказів.


Підрозділ 1.2. “Дослідження жанру” – містить аналіз праць, присвячених історико-героїчним переказам. Об’єктом тривалого й скрупульозного вивчення став звід “Повість минулих літ”, історія якого має вже цілі бібліографічні списки. Дослідники звернули увагу, що це документ синкретичний і в багатьох випадках є пам’яткою художнього слова, адже в його розповідну тканину вплетено чимало переказів. З’ясуванню цих останніх присвячено низку праць. Одним із перших підготував ґрунтовну розвідку М. Костомаров, зробивши докладний сюжетно-тематичний аналіз літописних переказів та наголосивши  на їх поетичності. Загальну характеристику творів дав М. Грушевський у своїй “Історії української літератури”, а сучасний історик М. Котляр присвятив їм спеціальну історичну монографію. З інших авторів, які ціка­вилися окремими літописними переказами, слід назвати М. Сухомлинова, І. Франка, А. Лященка. Предметом їхніх студій стали сюжети про заснування Києва трьома братами, про незвичайну смерть Олега, мудрість княгині Ольги. Якщо перший із цих сюжетів дослідники вважали певною мірою витвором “місцевої традиції” (І. Франко), то два наступних – запозиченими в інших народів, зокрема в скандинавів. Дещо інший погляд на ці питання висловили сучасні вчені. Так, М. Брайчевський доводив, що переказ про Кия міг сформуватися на матірній території. Сюжет про смерть Олега від коня хоч і має сліди запозичень, все ж у його художню тканину, вважає Ю. Писаренко, проникло чимало вірувань давніх українців.


Поряд із літописними переказами до нас дійшли твори з тих часів тільки в усній передачі. Найпопулярніший сюжет про Михайлика і Золоті ворота. Інформація про його поширення, зв’язок з богатирським епосом зустрічається у працях Л. Майкова, О. Веселовського, О. Міллера. Підсумковий огляд джерел та літератури з цього питання зробив Л. Добровольський, історіографічний список невдовзі продовжив Ф. Сушицький. Досить ґрунтовну порівняльну характеристику двох варіантів про Михайлика і Золоті ворота у записах М. Грабовського і П. Куліша дав сучасний літературознавець Є. Нахлік.


Хоча історико-героїчні перекази, пов’язані з боротьбою українців проти монголо-татарського нашестя і турецького поневолення, широко роз­по­всюджені в народі, однак вони залишилися маловивченими. Загальні зауваження з окремих тем  містять розвідки І. Вагилевича, І. Франка, О. Дея.  Ін­ші цикли досліджувалися реґіонально, у невеликих статтях М. Гиряка, Ю. Панька (про князя Лаборця), Н. Вархол (про Матвія Корвіна).


Про козацько-гетьманську добу чимало відомостей у працях істориків, етнографів, краєзнавців, проте самі фольклористи приділяли їй небагато уваги. Досі не зроблено аналітичного узагальнення теми, хоча вивчались окремі її аспекти. Так, наприклад, гетьманові України Б. Хмельницькому присвячена стаття дисертанта, що ґрунтується на історико-героїчних переказах. Про кошового отамана Війська Запорозького І. Сірка також чи не єдина його ж фольклористична розвідка. Значно давнішу історію вивчення має цикл творів про Мазепу й Палія. У цьому плані виділяється розвідка В. Каллаша. Свій погляд на зазначену проблему виклав і дисертант, а молода дослідниця М. Коновалова згодом розширила свої спостереження на функціонування образу Мазепи в літературі.


Цикли, в яких превалює соціальна тематика, досліджувались більше. Про гайдамацтво відомі праці В. Кулаковського, О. Дея, Ф. Кейди, С. Мишанича. Фольклорний образ У. Кармалюка розглядав В. Тищенко у вступній статті до збірника “Народ про Кармалюка”, в інших тематичних публікаціях. До 210-ї річниці від дня народження У. Кармалюка дисертант опублікував розвідку, яка ґрунтувалася на історико-героїчних переказах.


Дещо ширше висвітлювалася тема опришківства. Її досліджували представники “Руської трійці”, а також В. Гнатюк, П. Богатирьов, В. Тищенко, І. Сенько. По-новому в національному плані глянули на опришківський рух С. Мишанич та Ф. Кейда. Синтез опришківської етнокультурної традиції нині здійснено на рівні  МККК, де чільне місце посідають праці С. Миша­нича про історичні передумови появи розбійників та опришківський  фольклор. Порівняльно-типологічний огляд переказів, легенд, оповідань, у тому числі й опришківських, здійснив Б. Путілов. Окремо досліджувалася і реґіональна топонімічна проза українців. На увагу заслуговує стаття Я. Кушнірюка “То­пографічні назви Карпатського регіону в народних легендах і переказах”, де висвітлюються жанрові особливості творів, їхня класифікація,  теми, сюжети, образи. Зазначений фольклорний матеріал з урахуванням нових джерел про­стежував і дисертант.


Розробка поетики жанру в українській фольклористиці намітилася в працях В. Буряка, В. Давидюка, О. Дея, Л. Дунаєвської, Я. Кушнірюка, в яких з’ясову­валося змістове наповнення дефініцій “переказ”, “легенда”, жанрові особ­ливості. Поділяючи якимсь чином концепцію російського дослідника С. Азбе­лєва, фольклористи диференціюють ці жанри залежно від міри й ступеня домислу, що, на наше переконання, є суб’єктивним критерієм. Міжжанрові взаємозв’язки оповідання-казка, оповідання-легенда, оповідання-переказ скру­пу­льозно вивчав С. Мишанич. Дисертант дотримується думки, що до переказів зараховується переважна більшість історичної прози про важливі події та видатних осіб. Вони відрізняються від меморатів епічною позицією оповідача. В народних оповіданнях він – свідок подій, очевидець (форма “Ich Erzähler”), у переказах розповідь ведеться від третьої особи, тобто оповідач – “не свідок”.


Таким чином, огляд з досліджуваної проблеми показує, що її історіографія недостатня, а аналіз хронологічно-тематичних груп нерівно­мірний. Учені максимально вивчали літописні перекази княжої доби, проте інші цикли не отримали таких широких наукових коментарів. Теоретичні питання, пов’язані з відтворенням дійсності у жанрі, мають надто скромні результати.


У підрозділі 1.3. “Методика дослідження” подаються способи пізнання історичної дійсності, а також принципи і прийоми вивчення матеріалу, що застосовуються в роботі. Дисертаційне дослідження виконується на стику суміжних філологічних, історичних, філософських дисциплін: фольклористики, топоніміки, літературознавства, історії, етнографії, релігієзнавства, естетики.  Методологічні засади базуються на поєднанні кількох способів вивчення матеріалу, які набули поширення в сучасних студіях з традиційної духовної культури.


Представники історичної школи зосереджували свою увагу головним чином на іменах, топонімах, інших реаліях, намагаючись знайти їм конкретні відповідники. Проте, як показали подальші праці, це досить спрощене розуміння фольклору. Одна з основних методичних помилок старої історичної школи полягає в ігноруванні сюжетики, неглибокому проникненні в її структурні елементи. В історико-героїчних переказах потрібно бачити не просто історичний чи етнографічний субстрат, імена, топоніми, а сюжетну, жанрову цілісність, яка компонується за власними законами, і, щонай­важливіше, ці твори необхідно сприймати як явище народного мис­тецтва. Ця цілісність характеризується близькими типологічними, фун­кціо­нальними, естетичними зв’язками.


Український фольклор увібрав низку споріднених образів, мотивів різних народів, відомих ще з архаїчних культурних пластів. Найбільше вони просякли праісторію і випливають з міфологічних вірувань. Чимало подібностей виявляється і в переказах про боротьбу українців з монголо-татарськими і турецькими завойовниками. Деякі образи козаків, запорожців, отаманів, гайдамаків нагадують епічних героїв – велетнів, богатирів; карпатські опришки наближені багато в чому також і до них, і до західнослов’янських ускоків. Тут спрацьовує закон, який лежить в основі подібності історико-топологічного методу, що  використовується у дисертації. Він встановлює схожі паралелі фольклорних фактів у міжнаціональних масштабах, однак не заперечує самозародження аналогічних сюжетів, мотивів на певних історичних етапах. Типологія передбачає повторюваність сюжетних елементів, функцій на різних хронологічних відтинках. Проникнення в синтагматику і парадигматику явищ можливе завдяки структурно-типологічному методові, елементи якого прозоро прочитуються в дослідженні.


Розглядати твір, цикл, тему як ціле, водночас розщеплюючи їх на час­­тини, дозволяє структурно-семіотичний метод. Структурний аналіз не замінює історико-типологічного чи генетичного вивчення фольклорних фено­менів, а тільки поглиблює й розширює його так, як синхронний опис доповнює діахронний (історичний). Поєднання в окремих випадках історико-генетичного і семіотичного аспектів вивчення дає змогу розшифрувати функціонально-семантичне поле різних знаків (чудесний волос, пояс тощо).


У дисертації знайшов також певне втілення художній метод фольклору, суть якого полягає в ідеалізуючому характері узагальнення. Відтворюючи історичну дійсність, народ переосмислює її, змінює в дусі своїх уподобань. Реальність піддається переробці за допомогою таких принципів епічної естетики, як ідеалізація, гіперболізація, умовність, ситуативність.


Чи не вперше в українську фольклористику дисертант увів елементи біографічного методу. Тут не йдеться про створення власне біографії героя у повному сенсі слова – біографічні факти розглядаються як одне з джерел до виліплення фольклорного образу, зміст і значення якого незрівнянно ширші одиничного факту.


У процесі підготовки роботи проводились власні польові дослідження, поповнення яких здійснювалось за раніше складеним запиталь­ником. Цей метод застосовувався для обстеження фольклорної тра­диції України, а також для поглиблення окремих тем (про трагічну загибель кня­зя Ігоря та помсту княгині Ольги, про кошового отамана Війська Запорозького І. Сірка тощо).   


Основне питання пропонованого дослідження полягало у правильності вибору методики аналізу згромаджених матеріалів, якої бракує у фолькло­ристиці. Одна з головних проблем, яка постала перед дисертантом, – знайти ключ до вивчення цього фольклорного матеріалу. Отже, розгляд переказів здійснювався за мотивами. Щоправда, тут довелося наштовхнутися на низку перепон практичного, методологічного і теоретичного характеру. У неказковій прозі немає вдосталь стійких компонентів – загальних місць, формул, оскільки вона представляє ширший простір для імпровізації. Історико-героїчні перекази важче піддаються структурному вивченню, аніж казка. Це залежить і від слаборозробленої методики виявлення мотивів. Сучасні дослідники твердять, що мотив становлять такі структурні елементи: суб’єкт – центральний персонаж; об’єкт, на який спрямована дія; сама дія чи стан; обставини дії. Стабільними є лише дії, інші компоненти лабільні. Дисертант екстраполював ці теоретичні розробки на весь фонд українських історико-героїчних переказів.


У розділі ІІ “Формування і розвиток сюжетно-мотивного фонду історико-героїчних переказів (Від княжої України до козацько-гетьманської держави)” акцентується на творах про княжі часи, боротьбу українців з монголо-татарськими й турецькими завойовниками, про козацько-гетьманську добу. В  цих історико-героїчних переказах лежать не просто відомі події та особи, які змальовуються в поетичній формі, вони розглядаються як цінний факт духовної історії. Над кожним таким “фактом” панував дух волі, свободи, незалежності, незламності й віри, навіть тоді, коли нависала для країни політична чи національна небезпека. Він охороняв українців, допомагав їм вистояти й вижити в тих складних історичних ситуаціях.


У дисертації розглянуто основні дії (предикати), характерні для струк­тури історико-героїчних переказів того періоду. Більшість з них закріплюється за певним персонажем у значенні військової функції, зрідка жрецької та госпо­дарської. Витоки ранньої історії знаходяться в надрах міфології, тому такий інтерес до предків-родоначальників, богатирів. Ці мотиви успадкувала й пізні­ша фольклорна традиція, оскільки вони  відповідали естетичним запитам суспільства. Але при становленні творів, які виникали на новому історичному підґрунті, з’являлися зовсім інші варіанти, породжені духовними потребами часу.


Підрозділ 2.1.”Княжі часи” охоплює значний за обсягом матеріал від найдавніших історичних часів до занепаду Київської держави та Галицько-Волинського князівства. Той тривалий період не був, безперечно, рівним у поступі українського народу, він мав свої етапи становлення, злетів і падінь, що фіксуються в героїчних переказах. В дослідженні розгля­даються домінуючі мотиви, пов’язані з конкретними особами, з’ясо­вуються генетичні корені та семантичне навантаження цих сюжетних еле­ментів.


В усних джерелах, які частково увійшли в писемні пам’ятки (“Повість минулих літ”, “Велесова книга”) міститься інформація про нашу праісторію, біля витоків якої стояв князь Кий, від котрого пішло історичне літочислення українського родоводу. Етнокультурна традиція відвела князеві Кию разом зі Щеком та Хоривом роль першопоселенців на Дніпрових пагорбах з Божого благословення. Перший став фундатором князівської династії, давньої української держави, тому до нього така пильна увага народу. Мотиви, що стосуються Кия-першопоселенця, сусідують з військовими, адже він засновує також Київець на Дністрі, який потрапляє в його володіння. Князь здійснює “вояжі” Поліссям, де начебто й загинув (урочище Київ). Семантика сюжетних елементів, пов’язаних з Києм-перевізником, корениться в міфології, згідно з якою на правителя покладалася ще одна важлива місія – жреця, котрий забезпечує духовне й матеріальне благополуччя людей. Образ “перевізника”, як і самої ріки, має глибоко символічне значення: у такий спосіб підкреслюється  зв’язок героя з Божественним світом, що зайвий раз підтверджує його князівський статус.   


У роботі приділено значну увагу розглядові сюжету про смерть князя Олега від коня. Оскільки це питання вивчало багато дослідників (М. Косто­маров, М. Сухомлинов, І. Франко, М. Грушевський, А. Лященко, М. Котляр, Ю. Писаренко та ін.), дисертант узагальнив ці думки, гіпотези, припущення і висунув свою версію прочитання сюжету, згідно з якою князь Олег посів місце сакрального героя. Його загибель від власного коня – не випадкова фізична смерть, а закономірно ритуальна. В той час у країні об’єктивна реальність вимагала  заміни старого правителя, бо він через поважний вік не міг уже повноцінно виконувати свої функції. Фольклорні матеріали засвідчують, що ключовою фігурою тогочасного суспільного й політичного життя був князь – правитель, військовий діяч, духовний провідник. Основна його місія полягала у виборюванні й обстоюванні права на вільне проживання своїх співвітчизників, забезпеченні їхнього достатку. Саме специфічним способом (ритуальна смерть) його “усувають” від влади. Кінь (череп) і змія як іпостасі бога “скоту” й замогильного світу Волоса, волхв (“кудеснік”, “старець” та ін.) стали провіс­никами неминучої трагічної долі князя, посланцями цього бога на землі.


Дисертант підкреслив, що фольклорна традиція українців суголосна з літописною в трактуванні трагічної загибелі князя Ігоря після другого походу до древлян по данину; остання символізує володіння, підкорення території й людей. Ольжине спалення Іскоростеня за допомогою голубів і горобців має теж  символічне навантаження, оскільки птахи не реальні, а є втіленням культової птиці-вогневика. Вони самі стали жертвою, котра, згідно з народними віруваннями, покликана забезпечити перемогу. Таким чином “роз­ши­фровується” і “прочитується” помста княгині Ольги за мученицьку смерть її чоловіка Ігоря. Близькість трактування теми літописних і фольклорних варі­антів безсумнівна. Це свідчить про довготривале побутування цієї теми в етнокультурній традиції, охоплює значно ширше коло сюжетів, позаяк до сьогодні вона затримала у своєму фонді низку топонімічних мотивів, пов’язаних з тими подіями (Ольжині купальні, Ольжина долина, Шатрище, Ігорева могила).


Якщо в загибелі князя Ігоря чітко прослідковуються морально-етичні причини, то воєвода ужгородського замку князь Лаборець гине безпосередньо в боротьбі з іноземними загарбниками – уграми. Ним керують патріотичні почуття, адже він помер у бою як справжній герой, обороняючи рідний край (“поклав своє життя, щоб своєю смертю вибороти свободу своїм ближнім”). Цей мотив змикається з іншим – топонімічним, згідно з яким народна пам’ять увіковічнила його ім’я в назві річки. Фінальна формула “відтогды называєся річка Лаборець” присутня у всіх варіантах переказів, вона вплетена і в художню тканину пісні:


                                   Од того часу та Лаборичка


                                   На вічну пам’ять князеві зветься.


“Під оболонкою історії” подається мотив, пов’язаний з “перейняттям слави”. Згідно з більшістю досліджуваних творів, її “переймає” Кирило Ко­жум’яка – богатир, сила якого реалізується в поєдинку з печенігом. Генетично цей мотив бере початок від давньої епічної традиції, за якою герой боровся з чудовищем (змієм). Згодом він трансформувався в боротьбу двох силачів, відтак – ворогуючих сторін. Образ юнака (силачів, ворогуючих сторін), що перейняв славу, – один із типових, оскільки сам мотив корениться в героїчній історії українського народу, його світогляді.


Ідеальним героєм-богатирем, оборонцем Києва від зовнішніх ворогів, наголошується в дисертації, став Михайлик, який, настромивши на списа Золоті ворота, пробрався через вороже військо і завіз їх невідомо куди. Молодий захисник не дав познущатися ворогам зі символу могутності Київської держави, потоптати колишню славу. Зміст історико-героїчних переказів  переконує, що цим воротам ще стояти на своєму місці і сяяти золотом – у відновленій могутності княжої України. Через сюжетотворчі мотиви володіння героєм чудесною зброєю, захист незвичайних атрибутів міста втілюється символічна ідея непоборності Києва.


Але цю могутність інколи ослаблювали міжусобні війни, засвідчені в циклі переказів про князя Святослава, що зберігся на Стрийському Підгір’ї та Сколівській Верховині. Зміст переказів  розширює подієвий ряд літописної згадки 1015 року про вбивство тут, у горах, Святополком Окаянним брата Святослава – реального претендента на київський престол. Домінуючі мотиви пов’язані саме з цією загибеллю, решта стосуються дій, учинків, принаймні в уявленні народу, князівської дружини та його родини. Вони збереглися пе­реважно в топонімічних та генеалогічних переказах: Святослав загинув, долину назвали його іменем; сім воїнів (синів Святослава) упало на полі битви; Парашці (дочці Святослава) на горі відрубали голову, з тих пір вершина отримала її ім’я. В основі мотивів лежать, безперечно, деякі історичні факти, проте більшість з них будується за принципом звукової подібності топонімів (Volksetymologie ).


Після занепаду Київської держави активне національне життя знайшло своє продовження на західних теренах України. Так трактують народні пере­кази появу в Мукачеві подільського намісника Ф. Корятовича. В дисертації підкреслюється, що відвоювання окупованих земель фольклорна традиція подає у символічній формі. Згідно з нею, Ф. Корятович перемагає змія (“шарканя”), який уособлює ворога, а будівництво героєм Мукачівського монастиря вказує на розширення  в краю християнських прав і свобод.


Ідеалізований фольклорний образ короля Матяша зберегла оповідна проза української карпатської контактної зони.  Короля Матвія Корвіна угорці вважають своїм національним героєм, однак цей образ входить в усні джерела словаків та інших народів. У дисертації звертається увага на мотив чудесного обрання Матяша королем (падіння корони на голову), суть якого полягає в Бо­жественному благословенні його на владу. Українці мають цілий цикл творів, за яким “краль” Матяш змальовується захисником їхніх соціальних прав (допомагає бідним, карає кривдників), оборонцем від ворожих посягань Османської імперії та угорської окупації Закарпаття (бореться з Поґан-дівчам).


Розглянуті в підрозділі базові мотиви стосуються заселення, освоєння краю, взаємостосунків між правителем і підлеглими, між самими князями. Ідейний стрижень інших – оборона Вітчизни від зовнішніх ворогів. У структуру окремих переказів вплітаються топонімічні мотиви, які ґрунтуються на народній етимології і надають більшої “історичної” виписаності, вірогідності, як і мотиви, пов’язані з князівськими скарбами.


Підрозділ 2. 2. “Боротьба українців з монголо-татарськими й турець­кими завойовниками” стосується однієї з трагічних сторінок нашої історії, яка тривала кілька сторіч, починаючи від половини ХІІІ ст.  Саме з цього періоду княжа Україна почала втрачати державність, і на нашу країну повалило чимало ворожих полчищ. На той час практично  майже не було сильних князівських дружин, які могли б дати відсіч загарбникам. Увесь тягар боротьби з нападниками ліг на плечі простого беззахисного народу.


Багатовікова боротьба українців з монголо-татарськими й турецькими завойовниками відобразилася в численних фольклорних текстах. Це наслідок варіювання та версифікації різноманітних мотивів. Чільне місце посідають перекази  про напади ворогів. Часті вторгнення татар і турків на українські землі змусили людей виробити  систему спеціальних сигналів попередження про наближення противників. На основі багатьох джерел дисертант детально розглянув їх (мотиви попередження за допомогою нахиляння стовпа на високій могилі, запаленими смолоскипами, церковними дзвонами тощо).


Тема нападу тісно переплітається з темою масових пограбувань. Змальо­вані картини  узагальнені  – “людей вирізали, все забрали”. У  багатьох пере­казах центральне місце посідають мотиви пролиття крові (Кривавий потік, Кривавчат потік), спалення поселень (Орява, Джари), видушення людей димом у печері (Страдч). Особливим жахом пройняті сюжетні елементи, пов’язані з винищенням татарами дітей: їх безжалісно убивали, чавили лавками, кидали у криниці, настромлювали на палі.


Більша частина переказів інформує про спротив місцевих жителів зов­нішнім ворогам: вони ховалися в ярах, балках, горах, печерах. У дисертації акцентується на мотиві перебування людей під водою: дихаючи через очеретяні трубки, вони перебували під водою “тихо” (Тишківці). Зафіксований у переказі спосіб переховування ворогів за своїм походженням архаїчний: його навів ще в VІІ ст. візантійський імператор Маврикій у своїй “Стратегіці”, підкресливши, що так ховалися давні слов’яни. Психологи вважають цей спосіб “притаєним існуванням”, який породжують виняткові обставини. Значна кількість історико-героїчних переказів містить мотиви боротьби у від­критому бою. Люди оборонялись вилами, косами, лопатами, вони топили своїх ворогів, заводили у непрохідні місця.


Дисертант підкреслює, що в досліджуваному циклі особливе місце посідає образ жінки. З нею пов’язуються мотиви боротьби з татарином (турком): жінка убиває татарина, виливає окріп на голову, топить у бочці розсолу.  Велику групу становлять перекази про трагічну загибель героїнь від ворожого меча, шаблі. Загалом етнокультурна традиція відзначає високу активність українських жінок у боротьбі зі зовнішніми ворогами.


Окремої уваги заслужили легендарні мотиви, пов’язані із заступ­ництвом  божественних сил за святиню, яку хочуть знищити нападники. Найчастіше вони пов’язуються з Богородицею. Як інформують народні твори, Діва Марія захистила Почаївський монастир від турків. Аналогічну функцію  виконує ікона, яка відвертає ворожі кулі. Ще великий Богослов Діонісій говорив: “Воістину видимі речі – то об’явлені речі невидимих”. І тією невидимою річчю є Божа благодать, яка через Пресвяту Діву стає видимою і відчутною українцям у національно-визвольних змаганнях з іноземними поневолювачами.


 Монголо-татарське і турецьке нашестя настільки врізалося в на­родну пам’ять, що ледь не з кожним селом, присілком, мікротопонімом по­в’язаний якийсь сюжет про це страшне лихо в Україні (Різня, Татарський гріб, Татарівка, Батинець, Турчанка). Герої, як правило, неіндивідуалізовані. Це стосується й ворогів, оскільки етноніми “турки”, “татари” в народній пам’яті часто змішувалися або повністю зливалися. Іноземне поневолення виявилося таким спустош­ливим, що Україна-Русь на тривалий час зникає “в татарській пітьмі”, а в сприйманні європейців вона ніби розчиняється у величезній загрозливій Та­тарії, яка охопила простори тогочасної Євразії.


Підрозділ 2. 3. “Козацько-гетьманська доба” присвячено розглядові переказів про козацтво, яке, обороняючи свої кордони, боролося з будь-якою експансією – чи то татарською, турецькою, польською, литовською, а чи московською. На чолі козацтва стояли уславлені отамани Війська Запорозького, полковники, відомі своєю активною державницькою позицією гетьмани. Тільки в пізньосередньовічний період Україна постала перед Західною Європою могутньою “країною козаків”.


Безперервні вторгнення іноземних ворогів на українські землі гартували  людей, які не хотіли жити в постійному страху перед спустошенням та винищенням. Так виникла нова військово-політична верства населення – козацтво, яке стало символом України у боротьбі проти різних завойовників. Як свідчать перекази, це волелюбні, мужні захисники своєї Вітчизни. Народ змалював їх переважно богатирями, силачами, характерниками, яких шабля не рубала, куля не брала. Вони могли перекидатися у звіра, переливатися в ріки, сухими з води виходити. Крім зазначених, у дисертації розглядаються інші сюжетні мотиви: козаки ловлять кулі (ядра) руками; від їхнього потужного подиху під час причастя не може встояти священик. У деяких з них семипудова голова, а вуса такі довгі, що, розправивши їх, козак не може вміститися в двері. Найбільше ці та подібні риси приписано кошовому отаманові Війська Запорозького І. Сіркові та фастівському полковникові С. Палієві: вони народилися незвичайним способом і набули чудесної сили, Сіркова рука діє магічно і т. ін.


В історико-героїчних переказах ідеалізуються не лише козаки, запорожці, а й гетьмани, хоча подаються дещо стриманіше, оскільки в них превалюють реальні загальнодержавницькі інтереси. Так, Б. Хмельницький – Богом даний для України. Проте його шлях до гетьманської булави конкретний, як і відстоювання козацьких “прав” та “вольностей”, а боротьба з польсько-шля­хетським поневоленням, яку він очолив, стала для українців справді націо­нально-визвольною. Не менш колоритною в досліджуваних творах пред­ставлена постать гетьмана І. Мазепи, в якій переплелося фантастичне й реальне. Піднесеність полягає у змалюванні його портрета (богатир, вершник на білому коні), окремих дій (влучно стріляє, захищає своїх підданих); реальність – постійне прагнення визволити Україну з-під окупації Московії. Оголошення Мазепі російською православною церквою анафеми позначилось, безумовно, і на етнокультурній традиції, бо в її лексиконі наскрізним виявилось означення “проклятий” як наслідок цього прокляття, хоч сам народ увіковічнив героя у своїй пам’яті, навіть у топонімах та мікротопонімах (“Мазепинщина”, “Мазе­пин будинок” та ін.). Поразка І. Мазепи під Полтавою мало відобразилась в оповідній традиції українців. Тут домінують мотиви прохання С. Палія, звер­нені до російського царя. Дисертант узагальнив їх і звів до такої системи: 1) “щоб дітей більше лавами не вбивали”; 2) щоб не плюндрували Геть­ман­щини; 3) віддати милу Україну, за котру страждав С. Палій.   


Знищення Запорозької Січі дуже вразило українську людність, яка витворила значний пласт словесності про ту страшну подію нашої історії. У циклі домінують мотиви руйнувань, грабежів московських окупантів, їх немилосердного ставлення до козаків, тортурування (москалі церкви грабують, козаків вішають на гаки, саджають на палі; “Москва запорізьцям червоні шапки надіва і червоні палчатки, і червоні чоботи”). Особливо жорстоко повелася Катерина II з козацькою старшиною, найбільше з кошовим П. Калнишевським, запроторивши його на довічне ув’язнення в Соловецький монастир. Фоль­к-лорна традиція акцентує увагу на символічному попередженні цього ув’язнення, згідно з яким собака появився у церкві разом з Калнишевським (“це не перед добром зрада”). Далі перекази застигли на образі – кошовий “у москаля в залізах”.


Перекази козацько-гетьманської доби, резюмується в дисертації, від­дзеркалюють віру в здобуття й утвердження української держави, необхідність її оборони. На вирішення цієї ідеї спрямовувались усі можливі ресурси – духовні й матеріальні, суспільно-політичні й військові. Вона досягалася завдяки діям та вчинкам ідеалізованих героїв – козаків і запорожців, отаманів та гетьманів. Навіть трагічні сторінки історії народ не сприймав як національну катастрофу, а залишив місце надіям та сподіванням на справедливе прийдешнє торжество.    


У розділі ІІІ “Співвідношення соціальних і національних елементів у структурі історико-героїчних переказів ( Визвольні рухи ХVI – початку ХХ ст. ) ідеться про гайдамаччину на Правобережжі та героїв Коліївщини, про подільського ватажка Устима Кармалюка, опришківський рух у Карпатах та про діяча національного відродження Буковини Лук’яна Кобилицю. Дисертант вказує передусім на суспільно-політичну ситуацію, яка склалася після зруйнування Запорозької Січі. Підкреслюється, що Лівобережжя стогнало під гнітом московського режиму, Правобережжя дісталося шляхетській Поль­щі. Галичина, Буковина, Закарпаття виявилися теж у колоніальній залежності різних завойовників. Український народ був позбавлений провідної верстви населення – козацтва, запорожців, гетьманів – надійних захисників перед іноземною інтервенцією. Столітня неволя породила “дух бунту”, яскраво вираженого в гайдамацьких та опришківських переказах.


Підрозділ 3. 1. “ Гайдамаччина на Правобережжі. Герої Коліївщини” знайомить із народним баченням зародження цього руху, причинами його зростання та трагічного завершення. Власне “дух бунту”, спротиву  неспра­ведливості чітко відобразився в гайдамацькому фольклорі. Згідно з ним, одна з причин зародження гайдамацького руху прямо вказує на його національно-визвольний характер: “ Ляхи пановали і дерли народ, а ченцям промитой води не було”. Персонажі переказів – конкретні люди, захисники своїх соціальних, націо­нальних та релігійних прав. Дехто з них (Голий, Левенець, Харко та ін.) зма­льовується за моделлю архаїчного образу богатиря: при народженні героя труситься земля чи від його сильного голосу колишуться дерева, наче від вітру. Час від часу гіперболізуються військові дії та вчинки (гайдамаку куля не бере, у бою він кладе ворогів тисячами). Інколи ідеалізується зовнішній вигляд героїв. Так, на Харкові “жупан голубий наверсі, красний насподі”, “сам плечистий”, “Отче наш” переговорив – ступай сміло: куля не візьме”. Ця інди­відуальна портретна характеристика належить до пізнього завоювання історичної народної прози, але сам спосіб осягнення дійсності наближений до здавна виробленого епічного. Звідси – максимальне підкреслення позитивних рис персонажів, передусім вияву великої фізичної сили та ратної доблесті.  


Більшість сюжетних елементів пов’язується з нападами гайдамаків на панські маєтки, з погромами, які були відповіддю на визиски поневолювачів. Вони трощать будівлі, господарські знаряддя, вбивають орендаря. На ці крайні вчинки штовхали гайдамаків об’єктивні причини – захоплення як зовнішніми, так і внутрішніми ворогами їхніх земель, надр, інших багатств, позбавлення людей будь-яких елементарних прав і свобод. З цього приводу П. Мірчук зауважує: “Хоч напади гайдамаків і грабіжників на перший погляд дуже подібні, то їхні причини і їхні цілі, а через те і їхній характер у суспільно-моральному аспекті зовсім інші. Напади дійсних гайдамаків скеровувалися тільки проти польських панів, і ціллю нападу була помста за кривду, що їх заподіяли польські пани українському населенню”.


Наслідком іноземної експансії Росії й Польщі стала розправа над героями Коліївщини в Кодні. Основні мотиви переказів: з гайдамаків живцем здирали шкіру, саджали на палі, відрубували голови. Ставлення народу до цього руху загалом позитивне. Пам’ять про гайдамаків збереглась у низці топонімів, які пов’язуються  з їхнім місцем перебування, захованими скарбами чи загибеллю героїв (урочище Левенцеве, Сухопарина левада, Гонтів яр). Більше того, гайдамацькі гасла, ідеї підтримали борці наступних поколінь – січове стрілецтво, вояки УПА. Вони бачили в гайдамацькому русі ті героїчні традиції, які запалювали їх на боротьбу за своє соціальне й національне визволення.


Підрозділ 3. 2. “Подільський ватажок Устим Кармалюк” присвячений керівникові повстанських загонів, які діяли у 1820-1830-х рр. на Поділлі, Волині, інших теренах України, доходячи навіть до Молдови. Впродовж двад­цяти років боротьби загони на чолі з У. Кармалюком здійснили понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені у поміщиків гроші й майно віддавали бідним людям. Самого Кармалюка заарештовували чотири рази, засилали до Сибіру, але кожного разу він утікав. Його підступно вбив польський шляхтич.


 У дисертації наголошується, що У. Кармалюк, згідно з оповідною традицією, змальовується спадкоємцем гайдамацьких ідей та вчинків. До цього героя прив’язалось чимало різностадіальних мотивів. Одні з них сягають давніх міфологічних уявлень, язичницьких вірувань. Так, Кармалюк умів напускати на неприятеля туман чи сам ставати невидимим. Деякі вказують на риси “благо­родного” розбійника, котрий “у багатих брав, а бідним давав”: він до­поміг бідному у закупівлі волів, змолоти зерно та ін. На сюжетній структурі творів позначились також елементи з його фактичної біографії – кіль­ка­разове ув’язнення та втеча з тюрми, навіть у фантастичний спосіб, випливши у намальованому на стіні човні. Частина розглянутих мотивів входить у давній міфологічний фонд, але тут вони набули конкретного соціально-політичного змісту.


Підрозділ 3. 3. “Опришківський рух у Карпатах. Народний герой Олекса Довбуш” інформує про учасників національно-визвольної боротьби в Галичині, на Буковині та Закарпатті проти польської, угорської та австрійської шляхти у ХVІ – початку ХХ ст. Народ зідеалізував цю боротьбу, а найбільше карпат­ського ватажка О. Довбуша та деяких інших керівників опришківських загонів.


Майже за півтисячолітній період опришківського руху в Українських Карпатах витворився унікальний опришківський фольклор, головним чином перекази. Центральне місце в них займає образ О. Довбуша, який став класич­ним типом ватажка, борця за соціальну й національну справедливість. У циклі чи не найкраще збереглися давні епічні мотиви, насамперед набуття і втрати героями незвичайної фізичної сили (Головач, Пинтя, Шугай). В окремих персонажів вона ототожнюється зі силою велетнів (Довбуш отримує її від помираючого велетня Пинті) або Бог наділяє нею за подвиг (герой убиває Біду). Чимало варіюються в досліджуваних творах мотиви невразливості героїв. Так, скажімо, мати-чарівниця купає О. Довбуша в зіллі, тримаючи однією рукою за п’яту, дід намазує чарівною маззю тіло Пинті (Довбуша). Ці мотиви мають глибоке міфологічне підґрунтя, згадати б класичний взірець з грецької міфо­логії про невразливість героя Троянської війни Ахілеса. Вмістилищем сили опришків виступають “золоті”, “срібні”, “ангельські” волоски, виривання яких призводить до смерті, пов’язується з мотивом жіночої зради. Як свідчать мате­ріали, багатьом персонажам надавали сили звичайні предмети (пояс, сорочка). Фізичну міць демонструють опришки при піднятті й перенесенні важких предметів, при неймовірних ударах тощо.


Оповідна традиція акцентує особливу увагу на конфлікті “вільних людей” з правлячою верхівкою. Формула “у багатих відбирали, а бідним давали” постійно повторюється, змінюються тільки об’єкти й суб’єкти. На­прик­лад, Довбуш дарує хлопцеві шапку грошей, Марусяк дає бабі чималу суму грошей, а дівчині – найкращу “згарду”. В структуру деяких переказів входить мотив “опришок карає кривдників”, інколи й жорстоко. Але це відповідь на розбійницьку політику румунських, австро-угорських магнатів на українській землі.


Численну групу опришківської прози займають перекази про скарби, топоніми як свідчення перебування героїв на тих чи інших теренах, передусім О. Довбуша, бо й справді, нема такої полонини, скелі, каменя, криниці, стежки, до яких не в’язався б якийсь сюжет про цього карпатського ватажка (Довбу­шанка, Довбушева криниця, Довбушева студня та ін.). 


Розглянуті в дисертації перекази про опришків засвідчили добру сформованість і збереженість цього фольклорного фонду в Українських Карпатах та Прикарпатті. Вони увібрали значний арсенал давніх епічних моти­вів, насамперед пов’язаних з незвичайною фізичною силою. Ці благородні заступники захищають поневолених і скривджених, з ними асоціюються ілю­зорні уявлення людей про величезні заховані опришківські скарби. Ці та деякі інші мотиви вказують на верхню межу побутування класичних елементів геро­їчного епосу, органічно вплітаючись у структуру опришківського фоль­клору.


Останній підрозділ 3. 4. “Герой національного відродження Буковини Лук’ян Кобилиця” присвячено відомому громадсько-політичному діячеві, керів­никові національно-визвольного руху в цьому краї 40-х рр. ХІХ ст. Його героїчна боротьба опоетизована у фольклорі. Згідно з переказами, Л. Кобилиця виступив активним захисником прав і свобод гуцулів, оскільки причинами були: 1) великі податки, що платили селяни (“Дідичі, які ввійшли в наші гори, зразу просили ба ярчі, ба повісма, ба сіна, а далі стали правити: мусили дати”); 2) заборона вільного землекористування (“Люди не сміли в лісі корови пасти, ні дров рубати, ні палити”); 3) відробіток панщини (навіть сам Кобилиця “не хотів панам задурно працювати”). Мотиви селянських заворушень проти панщизняних порядків під проводом Л. Кобилиці аналогічні з опришківськими, однак форми і методи боротьби дещо відмінні. Тут домінують мотиви масових  виступів селян проти “власть імущих”, супроти їхнього соціального й національно-політичного пригнічення, що часом переростали в локальні повстання. У  Путилі Кобилиця боровся і як депутат, влаштовуючи “сесії” з надією на доброго монарха. Він також вдавався до методів військової непокори. Втілити в життя свої мрії йому так і не вдалося, бо віра в цісарську прихильність виявилася наївною.


Ідея визволення українців від соціального й національного гніту пронизує всі розглянуті в розділі хронологічно-тематичні цикли. Хоча суб’єкти чужинецького пригноблення різні, але мета в них одна: отримати економічний і духовний зиск за рахунок місцевого населення. Така ситуація викликала спротив. Народні симпатії опинилися  на боці скривджених, тому герої певною мірою ідеалізовані, а їхні дії та вчинки спрямовані на захист поневолених. Базові мотиви акумулюють і відтворюють людські прагнення до свободи й незалежності, хай форми і методи їх досягнення стихійні, інколи примітивні, але зорієнтовані, щоб українці “були самі в собі”. Тому і гайдамаки, і опришки, і Кармалюк, і Кобилиця змальовані справжніми захисниками соціальних, релігійних і національних прав усього українського народу.


 


Розділ ІV “Поетика жанру” присвячений розглядові функціональної природи історико-героїчних переказів, жанровій своєрідності героїчного та системі художніх засобів вираження. Тут підкреслюється, що жанровою спеціалізацією в історичному фольклорі є історія, яка визначає не лише зміст, а й структуру жанрів, які виникли і розвивалися у зв’язку з об’єктивною необхідністю художнього осмислення цієї дійсності. Дисертант наголошує: якщо з’являється необхідність достеменно зрозуміти відношення жанру до історії, треба взяти до уваги не тільки реалії – імена, події, етнографічні дані та інше, – але осягнути її як явище народного мистецтва, якому властиві певні естетичні закономірності, що представляють своєрідний художній світ. Саме в цьому “своєрідному художньому світі” й закріплюється історична пам’ять народу – усна, неписана історія – про видатні події та  героїчну діяльність певних осіб.


У підрозділі 4.1. Функціональна природа жанру з’ясовується загальнотеоретична проблема категорії жанру, і фольклорного зокрема. Далі йдеться про вплив цільової установки на структурну організацію твору, а також роглядається  спільність тем і світоглядних підходів у виборі лексичних, контекстуально-синонімічних, стильових засобів вираження.


За функціональною природою увесь досліджуваний масив зараховується до переказів незалежно від міри й ступеня домислу відтворюваного, оскільки він є суб’єктивним фактором і ставити його в основу наукової класифікації не можна. Звичайно, твори виконують різні функції – інформативну, естетичну, соціальну, – але всіх їх об’єднує вірогідність зображуваного, тому важко погодитися, що одні зразки є “правдиві”, інші – “неправдиві”. Оповідач намагається подати подію правдоподібно, залучаючи до цього вже добре випрацювані оповідною традицією епічні засоби і прийоми відтворення дійсності. Фантастика виконує тут важливу художню функцію – підтвердження імовірності повідомлення. Тому немає об’єктивних підстав зараховувати  історико-героїчні перекази до різних жанрів, тобто “правдиві” (достовірні) вважати переказами, а “неправдиві” (недостовірні) – легендами. Якщо виходити з базового критерію диференціації цих жанрів, – відношення до дійсності, то в переказах лежать позитивні історичні знання, а вірування відіграють факультативну роль. Українська легенда основується повністю на язичницьких та християнських віруваннях, оскільки у них ідеться про події та особи релігійного життя.  


 Якщо прийняти за аксіому, що історико-героїчні перекази – це поетичне вираження національної історії, то весь матеріал зводиться до двох основних типів сюжетів, у яких розгортаються міжетнічні та внутріетнічні конфлікти, “сіллю” яких є героїчна подієвість. Ця подієвість реалізується через мотиви, в структурі яких найважливішу роль відіграють предикати-дії, які  складають “словник” героїчної традиції українців. Вихідним для вербального тексту виступає смисл, семантичне ядро, тобто ідея. Ця остання “існує” ще до того, як реалізуватися в кожному конкретному випадку. “Замисел” у дослід­жуваному масиві полягає в “героїзуванні” безпосередніх ситуацій, осіб. Але кожен респондент по-своєму реалізує цю ідею, творячи таким чином множин­ність варіантів. Ця “множинність” характеризується, з одного боку, стійкістю й стереотипністю сюжетики, з іншого – повторюваністю вузлових пунктів – дій, колізій, сюжетних розв’язок. Така структурованість подієвості підпо­рядко­вується героїчному сюжету.


Фольклорна біографія персонажа будується значною мірою за канонами давнього епосу, але й вбирає нові відповідно до історичного періоду чи особи. Епічні біографії ніколи не розгортаються в послідовний життєпис і не дають часової заповненості життєвого шляху героя. Деякі твори акцентують на чудесному народженні персонажа, набутті богатирської сили, першому подви­гові. Періоди, пов’язані з різними військовими вчинками, не піддаються будь-якому впорядкуванню чи узагальненню. Неминучий завершальний етап героя – його загибель. “Повноцінний” життєпис постає не з одного фольклорного текс­ту, а з їх множинності.


Поетика жанру включає таку важливу категорію, як час. Для героїчних переказів – час минулий, історичний. “Датуючими” деталями виступають події, імена. З іншого боку, простежується час узагальнений, поетично сконстру­йований, що тягнеться з давньої “епічної епохи”. Він маркується змалюванням ідеальних персонажів з їх ідеальними функціями та атрибутами (незвичайне народження, богатирські дії та вчинки). Таке двопланове сплетіння зображення в минулому часі суттєво відрізняється від казкового неозначено умовного минулого часу. Простір в історико-героїчних переказах реальний, з конкретними “географічними” ознаками. Бути “реальним” простором – значить, володіти своєрідними “географічними” ознаками. Ми знаємо, де відбу­ваються події, в яких містах, селах, місцинах. Простір має лінійний характер, тобто події розгортаються в одній точці і не можуть проходити одночасно в різних місцях.


Система художньо-емоційного освоєння об’єктивної реальності передба­чає певні оцінки, переживання, формування ідеалів. Ця система реалізується через етнокультурну традицію, історичну пам’ять, естетичне відношення до дійсності у формі піднесено-героїчного, трагічно-героїчного. Ці категорії стали предметом уваги дисертанта в підрозділі 4.2. Жанрова своєрідність героїчного в історичних переказах.


Саме через традицію формується історична пам’ять народу, виражаються його естетичні смаки, норми, поняття, морально-етичні переконання. Тексти, які дійшли до нас із минулого, – один з найпомітніших типів фольклорної традиції. Інший – традиційні складові цих текстів: образи, формули, символи, семантика, функціональні зв’язки. Вміння передавати всю цю фольклорну “матерію” можливе при міцній народній пам’яті, яка теж наскрізь традиційна.


Естетична категорія героїчного має в досліджуваних творах певну жанрову своєрідність, оскільки смисл її полягає не в передачі реальних фактів історії, а в художньому моделюванні подій. Насправді змальовуються не конкретні істо­ричні особи, а ідеали – ідеали князів та гетьманів, запорожців і козаків, прос­тих борців проти монголо-татарського і турецького, польського, угорського, ру­мунського і московського поневолення, а також народних заступ­ників за соціальну та національну справедливість – гайдамаків та опришків. В історико-героїчних переказах люди уособлюють піднесено-величних героїв, які здійснюють подвиги, вчинки заради національних інтересів. “Естетичний ко­лорит героїзму” полягає і в самих військових рухах, метою яких є захист слабких, віри, своєї землі. У центрі народної уваги стоїть персонаж, характеристика якого містить  елементи фантастики, що стають засобами його монументальної ідеалізації (О. Довбуш, С. Палій, І. Сірко та ін.).


Боротьба українців з ворожими силами не завжди увінчувалася успіхом, тому героїчне безпосередньо пов’язується з трагічним. Глибинний зміст трагіч­ного полягає в ідеї смерті в ім’я життя, загибелі старого в ім’я нового. Отже, смерть стала необхідною умовою майбутнього оновлення, руху до досягнення прийдешнього ідеалу.


 Трагічне  в історико-героїчних переказах пройшло довгий еволюційний шлях, тому можна виділити кілька його типів: 1) пророкована, передбачувана смерть; 2) незвичайна смерть (пропадання героя під землю, перетворення в живі істоти чи неживі предмети, загибель від чудесної шаблі чи кулі);  3) конкретно-реальна смерть (у відкритій боротьбі з ворогом, за несприятливих умов, у нерівному бою). Історична необхідність загибелі особи лише посилює велич подвигу,  оскільки моральне торжество його у боротьбі є по суті і його моральною перемогою, і запорукою кінцевої перемоги пригніченого народу. Фізична смерть – це ніби тимчасово вимушений відхід персонажа з історичної арени. Трагічна за наслідками боротьба українців не суперечить оптимізму історико-героїчних переказів, адже їх об’єднує провідна ідея безсмертя героя.


Підрозділ 4.3. “Система художніх засобів вираження” присвячений тим зображальним засобам, які визначаються жанровою специфікою.  Фольклорне мовлення увиразнюється на лексичному, контекстуально-синонімічному та синтактичному  (стилістичному) рівнях.


“Художній світ” історико-героїчних переказів вимальовується через  си­с-тему засобів поетичного втілення. Певну роль для увиразнення мовлення відіграють лексико-синонімічні засоби, до яких належать різні “марковані” слова – архаїзми, історизми та діалектизми (“князь”, “княгиня”, “отаман”, “кріс”, “згарда” тощо). “Вони “живуть” у текстах повносправно, відтворюючи дух і колорит епохи, краю.


Другий важливий рівень поетичного осягнення дійсності в історико-героїчних переказах – рівень контекстуально-синонімічного  мовлення.  Певне місце в цій системі займають порівняння, які допомагають змалювати героїчні якості персонажів, предметів, дій шляхом зіставлення з іншими. За формою вони здебільшого прості і творяться за допомогою сполучників “як”, “ніби”, “гей” та ін. У “поетичному лексиконі” застосовуються й описові метафори (уподібнення за кольором природних об’єктів і людей – Червона скеля, Чорний шлях, Попадя). Вони вибудовуються за принципом образно-психологічної ситуації, коли зв’язок між ними  встановлюється за схожістю (“скеля”– “мер­т-ве тіло”), спіль­­­­­на ознака – колір (“червона скеля” і “червона кров”). У ролі специфічного способу сприйняття світу виступає метаморфоза  (перевтілення княгині Ольги в мишу, Сірка – в хорта).  Ідея її використання – хоча б в уявленні побачити “величного” героя, який усе може.


 Істотну роль у поетичній системі історико-героїчних переказів відіграють символи – етноніми “турки”, “татари”, “москалі” (негативна семантика), “ко­зак”, “гетьман”, “гайдамака”, “опришок” (позитивна семантика). Найбільше виявляється предметів-символів (Золоті ворота, змій, кров, меч, стріла, череп та ін.). Значно менше  паралелізмів.


Особливо наголошується в дисертації на часто вживаній гіперболі, що пронизує практично всі досліджувані твори, перебільшуючи і тілобудову героя, і його дії та вчинки, і предметний світ, і скарби. Вона створює своєрідну художню реальність. Гіпербола підпорядковується ідейно-естетичним завдан­ням жанру, суть якої полягає в перебільшенні дійсно чогось існуючого, а не фантастично вигаданого, як у казці. Достовірність зображуваного підкреслює також епічна інтонація, “доказова” жестикуляція, яка в сукупності з вербаль­ними засобами творить неповторний поетичний світ історико-героїчних переказів.


У Висновках відзначається,  що історико-героїчні перекази на жан­ро­вому рівні становлять систему, яка характеризується ідейно-тематичною, образно-стильовою спільністю. Їм притаманні об’єктивні жанроутворюючі ознаки, відносно стійка поетична структура. В кожному окремому творі, різних варіантах та циклах виділяються провідні (базові) мотиви. Ці структурні компоненти мають здебільшого узагальнюючий характер і здатні тією чи іншою мірою повторюватися впродовж історичного й епічного часу, транс­формуючись відповідно до конкретної ситуації, але не втрачаючи зв’язків з первинним смислом. Цілість історико-героїчних переказів виражається через генетичні, типологічні та естетичні коди, які реалізуються на синхронному та діахронному рівнях.


Згідно з історіографічною концепцією дисертанта, спочатку збір переказів відбувався не завжди систематично.  Давні зразки у переповіданні знаходяться в пи­семних пам’ятках – українських літописах та описах іноземних манд­рів­ників. Усвідомлення необхідності збору та публікацій усних джерел історико-героїчного змісту з’явилося на початку ХІХ ст., а вже в 1840-1850-х рр. публікувалися програми, в яких подавалися методичні поради що і як записувати. Науковий підхід у цьому питанні пов’язується з діяльністю П. Куліша, поглиблений членами Південно-Західного відділу РГТ, які втілили його у своїй едиційній практиці.


Дисертант встановив, що збирацько-пошукова робота посилилась у зв’язку зі створенням у Львові Етнографічної комісії НТШ. Увага цієї комісії приділялась автентичності фольклору на етапі збирання й публікування. Такий спосіб згромадження матеріалу, його видавнича результативність вивели українську фольклористику на чільне місце серед європейських наук, а збірник В. Гнатюка “Народні оповідання про опришків” і досі не перевершений як за обсягом, так і з текстологічного погляду (точність записів). Етнографічна комісія при ВУАН у Києві намагалася взяти роботу своїх львівських колег за приклад, але в ділянці історико-героїчних переказів наслідки виявилися надто скромними. Осердям практичної фольк­лористики 1930-1940-х рр. стало Закарпаття. Друга половина ХХ ст. ознаменувалася виходом у світ різноманіт­них збірників – тематичних, реґіональних, загальнонаціональних. На основі атетези історико-героїчних переказів встановлено, що значна частина текстів, поміщених у цих антологіях,  олітературнювалась, руйнуючи таким чином автентику. Дисертант своїми  науковими збірниками актуалізував запрогра­мований збирацький пошук – глибинну герменевтику історико-героїчної традиції, застосовуючи технічні засоби фіксації фольклорних явищ. На його думку, ця традиція в наукових колах ще не знайшла завершеної концепції дослідження, оскільки розроблялись хіба що окремі теми, а теоретичні питання взагалі залишились на стадії постановки проблеми. Тому ідея дисертації полягала в цілісному осмисленні жанру як формо-змістової єдності.   


Спираючись на методологічні та методичні принципи структурного вивчення фольклору, розроблені й підтримані деякими авторитетними вченими, у роботі розглянуто українські історико-героїчні перекази за домінуючими (базовими) мотивами. Поставлений в основу хронологічно-тематичний прин­цип дослідження матеріалу дав змогу простежити повторюва­ність сюжетних елементів, яка допомогла рельєфніше представити фольклорні біографії героїв і зрозуміти витоки цих мотивів.


Дисертант арґументував, що сюжетно-мотивний фонд історико-героїчних переказів українців почав форму­ва­тися давно. Деякі мотиви мають дуже глибоке коріння, його сліди виявляються в архаїчному епосі, в надрах міфології та язичницьких вірувань. Їх успадкувала пізніша етнокультурна традиція, адже вони й надалі відповідали духовним потребам суспільства. З іншого боку, виникали нові елементи, породжені свіжими історичними подіями.


Більшість розглянутих у дисертації домінуючих дій (предикатів), харак­терних для структури українських історико-героїчних переказів, закріплено за певним персонажем у значенні функції. Незважаючи на  багатоманіття цих дій, всі вони зводяться до певної єдності і можуть диферен­ціюватися за трьома семантичними категоріями: господарською, військовою, жрецькою. До речі, подібне семантичне розмежування  функцій відповідає соціальній структурі давнього суспільства  в індоєвропейских народів (прості люди, воїни, жреці). Оскільки важливі структурні компоненти історико-героїчних переказів беруть свій початок  з міфології, то разом з основними діями вони успадкували і їх семантичну диференціацію, і відому три­­­­­функціональність персонажів. Так, у переказах про князя Кия, герой виступає то як жрець і маг (Кий-перевізник), то як військовий вождь (завойовник нових земель), то як культурний діяч (засновник поселень). У роботі доказано, що аналогічні функції прив’язуються і до князя  Олега, який посів місце сакрального героя. Оскільки він на старості літ не міг повноцінно виконувати свої князівські функції (військові, жрецькі й соціальні), він помирає від власного коня (ритуальна смерть). Помста княгині за мученицьку смерть її чоловіка Ігоря – мотив спалення Іскоростеня за допомогою голубів і горобців. На думку дисертанта, це скоріше ритуально-магічна відплата, адже птахи є втіленням культової птиці-вогневика. Вони самі стали жертвою, котра, згідно з народними віруваннями, покликана забезпечити перемогу. З іншого боку, Ольга виступає у ролі культурного героя (засновує село, на її честь з’являються мікротопоніми).


І чим більше наближається до нас у часі історична особа, вважає дисертант, тим виразніше проявляються мотиви, які стосуються індивідуальних рис історичного прототипу. Так, уся діяльність Б. Хмельницького пов’язується з боротьбою проти польсько-шляхетського поневолення українців, І. Мазепи – визволити Україну з-під московської окупації, П. Калнишевського – стати останнім захисником запорозьких вольностей і водночас виявитись жертвою режиму. Тим не менше, на формування цих фольклорних персонажів впливали і традиційні елементи з попередніх епох.


За моделлю архаїчного образу богатиря (силача) створювалися образи деяких гайдамаків, опришків. У циклах виразно проступають соціальні мотиви,  породжені іноземним поневоленням, внутрішніми конфліктами.  Проте “благородними” розбійниками керував дух волі й справедливості. Усі персонажі здійснюють певні вчинки, які відповідають їхнім національним, соціальним, релігійним інтересам. Вони реалізуються через головний принцип семантичної опозиції “свій – чужий”, генетичні корені якої випливають з давнього дуалістичного погляду на світ. Особливо чітко вона простежується у переказах про боротьбу українців з монголо-татарськими і турецькими нападниками, польсько-шляхетськими і московськими поне­во­лю­вачами.


Дисертант довів, що при становленні творів, які виникали на різних історич­них основах, стабільною залишалася семантика ­дій, передусім війсь­ко­вих (нищили, вбивали, палили, видушували, тортували, визволяли, гинули). Їх диктувала конкретна суспільно-історична ситуація. Для повнішого змалювання героїв у більшості циклів зустрічаються сюжетні мотиви, що стосуються  залишків слідів перебування князів і гетьманів, козаків і запорожців, гайдамаків і опришків. Сутність цих мотивів зводиться до пояснення “звідки це взялося”, витоки яких сягають давніх етіологічних міфів. Вони пояснюють причини походження об’єктів природи і пов’язують їх з діяльністю історичних героїв.


За жанровою належністю увесь досліджуваний фольк­лорний масив дисер­тант вважає переказами, оскільки в їх основі знаходяться позитивні історичні знан­ня, а вірування відіграють допоміжну роль. Немає об’єктивних підстав зара­хо­вувати істо­рико-героїчні перекази до різних жанрів (легенд і переказів), керуючись фактором “правдивості” чи “неправдивості” творів, адже кри­терій диференціації за мірою й ступенем домислу відтворюваної в них дійсності є суб’єктивним. Більше того, навіть елементи фантастики спрямовані на підтвердження імовірності історичного повідомлення.


На зламі ХІХ-ХХ ст. в українській фольклористиці за оповідями народної християн­ської історії закріпився термін “легенда”. На думку дисертанта, у радянські часи це явище духовної культури було відмежоване від фольклору як щось містичне, ірреальне, вигадане. Тому все, пов’язане з вимислом, спрямову­валося на світську історію, а такі твори  називались легендами. Між тим, українська християнська легенда чекає ґрунтовного дослідження.


Увесь досліджуваний матеріал  автор звів до двох основних типів сюжетів, де розгортаються міжетнічні та внутріетнічні конфлікти, “сіллю” яких є героїчна подієвість. Ця подієвість реа­лізується через мотиви, основу яких становлять предикати-дії. Вихідною пози­цією для вербального тексту виступає смисл, семантичне ядро, тобто ідея. Ця ідея існує ще до того, як має проявитися в кожному конкретному випадку. “Замисел” полягає в “героїзуванні” безпосередніх ситуацій, осіб.   


Фольклорна біографія персонажа будується значною мірою за законами давнього епосу, але вбирає також риси конкретної особи, історичного періоду. “Повноцінний” життєпис постає не з одного фольклорного тексту, а з його множинності. Важливу роль в історико-героїчних переказах відіграє час – минулий, історичний, датуючими деталями якого є події, імена. У творах наяв­ний також узагальнений час, поетично сконструйований, який тягнеться з дав­ньої “епічної епохи”. Простір реальний, з конкретними “географічними” озна­ка­ми і має лінійний характер, згідно з яким події розгортаються в одній точці.


Найпомітніші типи фольклорної традиції – тексти, а також їх складові – образи, формули, символи, семантика, функціональні зв’язки, історична пам’ять. Смисл героїчного полягає не в передачі реальних фактів історії, а в художньому моделюванні подій. Насправді змальовуються не конкретні особи, а ідеали. Герої здійснюють подвиги заради національних інтересів. “Естетичний колорит героїзму” проявляється в захисті слабкого, віри, Вітчизни. Смисл трагічного повязується з ідеєю смерті в ім’я нового життя. Необхідність загибелі особи посилює велич подвигу і є запорукою кінцевої перемоги поневоленого народу.


“Художній світ” історико-героїчних переказів виражається на лексичному рівні за допомогою “маркованих”  слів (архаїзми, історизми, діалектизми), які від­творюють дух і колорит епохи. Осягнення дійсності важливе також на рівні контекстуально-синонімічного мовлення. Істотне місце в системі поетичного змалювання займають прості порівняння, описові метафори, символи. Особлива роль належить гіперболі, суть якої полягає в перебільшенні справді чогось існуючого, а не фантастичного, як у казці. Достовірність зображуваного  підкреслює також епічна інтонація, “доказова” жестикуляція.


 








Криничная Н. А. Русская народная историческая проза: Вопросы генезиса и структуры. – Л.: Наука, 1987. – С. 18.




Аверінцев С. Концепція Софії та значення ікони: Премудрість Божа створила “Дім”, щоб Бог перебував із нами // Мандрівець. – 1999. – № 5. – С.7.




Мірчук П. Коліївщина: Гайдамацьке повстання 1768 р. – Нью-Йорк, 1973. – С.150-151.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины