ПСИХОЛОГІЧНИЙ КОМПОНЕНТ РИТМОМЕЛОДИКИ ВІРША

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, проаналізовано стан дослідження проблеми, сформульовані мета і задачі, охарактеризовані новизна і практичноге значення роботи, названі теоретичні і методологічні засади дослідження.

У першому розділі “Інтонаційні типи версифікації як літературознавча проблема” висвітлено історію питання, здійснено огляд розвитку українського і російського віршознавства ХХ століття, конкретизована проблема вивчення інтонаційних типів.

Інтонаційне оформлення вірша належить до числа найцікавіших проблем віршознавства, що мають безпосереднє відношення до матеріальної природи ритму, мовленнєвих особливостей вірша та його емоційної природи. Неослабна увага до "мелодики вірша" сягає своїм корінням досвіду школи "слухової філології" і свідчить про актуальність цієї проблеми. Їй присвячені давні дослідження російських учених С.М.Бонді, В.М.Жирмунського, Л.І.Тимофеєва, Б.В.Томашевского, Ю.М.Тинянова, Б.М.Ейхенбаума. Розробляється ця проблема й у сучасному віршознавстві. Значним внеском у її сучасну розробку є праці К.Д.Вишневського, М.Л.Гаспарова, Л.Я.Гінзбург, М.М.Гіршмана, В.П.Гончарова, Л.В.Златоустової, С.В.Калачевої, В.А.Никонова, П.А.Руднєва, Е.Г.Сафронової, В.Е.Холшевнікова, Н.В.Черемісіної та ін. В Україні увагу питанням теорії віршування приділяли поети та літературознавці вже від початку ХХ століття. Вони досліджували конкретні аспекти проблеми (С.Гаєвський, В.Державин, В.Домбровський, М.Драй-Хмара, М.Зеров, М.Йогансен, П.Филипович), створювали підручники чи посібники з теоретичних проблем віршування (Д.Загул, Б.Якубський). Пізніше українське радянське літературознавство спорадично цікавилося змістовою роллю ритміко-інтонаційної організації вірша, її загальнотеоретичними проблемами. Тільки в окремих статтях, присвячених аналізу творчості конкретних авторів, іноді активізувалася художня роль ритмомелодійних чинників. Глибше та систематичніше досліджувалася подібна проблематика на еміграції в роботах таких авторів, як С.Гординський, І.Кошелівець, І.Качуровський та ін. Зараз активно працюють в цьому напрямі сучасні літературознавці Г.Сидоренко, Т.Волкова, Л.Краснова,  А.Коваль, Н.Костенко, А.Ткаченко, Б.Бунчук, Н.Чамата та ін.

У процесі аналізу поетичного твору повинен враховуватись контекст творчості поета, авторський стиль, підтекст твору, образна виразність мови, багатозначність слова у вірші тощо. Ще в 1924 році Ю.М.Тинянов у роботі “Проблема віршованої мови” сформулював закон "єдності і тісноти віршового ряду”. Учений мав на увазі складну систему трансформації змісту поетичного твору, коли під впливом власне віршових чинників – ритму, звукової організації, рими тощо – зміст слова змінюється, стає не тим самим, яким він був би в діловій мові або навіть у художній прозі. І тому осягнення того головного, що є у вірші, тобто його семантики, змісту, неможливе без одночасного сприйняття власне віршових чинників.

У дисертації досліджується той період в історії поезії, коли силабо-тонічна система віршування, що панувала в українській та російській поезії понад сторіччя, почала розхитуватися. Модерністи не тільки реформували вірш, але й шукали теоретичного обґрунтування цих реформ.

Певний час поширеною була  теорія поета і віршознавця А.Бєлого, який вперше розмежував метр і ритм, що стало основою для його власної теорії та пропозицій інших віршознавців. Проте А.Бєлий не враховував, що поети для вираження свого внутрішнього світу користуються всіма без винятку формами ямбічного вірша, у тому числі й метричними. Тому видається переконливішою думка С.М.Бонді, що не ритм є реальним виявом метра у вірші, а, навпаки, – метр є лише однією з окремих форм ритму. Йдеться не про штучні схеми-метри, а про реальні "живі" вірші та їхню ритмічну структуру. У концепції С.Бонді вірш трактується як поліритмічне явище, що об’єднує різні ритми: фонічний, граматичний, семантичний. Як відзначала Н.В.Костенко, у поглядах С.Бонді є те, чого бракує концепціям сучасних віршознавців: він не тільки критично оцінив “метричне” тлумачення вірша, а й пояснив специфіку художнього ритму. В.Жирмунський вказав на значення метричної схеми для виявлення ритму, стверджуючи, що ритм – це реальне чергування наголосів у вірші, результат взаємодії природних властивостей мовного матеріалу та ідеального метричного завдання. За його переконанням, без метра не існує і ритму. Урізноманітнення в поезії ХХ століття верлібрових форм (ритм без метра) по суті заперечує це твердження.

Що ж стосується визначення поняття “ритм” у сучасному літературознавстві, то тут немає достатньої чіткості. Дефініції, запропоновані Л.І.Тимофеєвим і Г.Л.Абрамовичем, за ступенем узагальнення та обсягом дозволяють застосувати їх до всіх видів віршування. Обидва автори сходяться в тому, що спільною основою віршованого ритму є членування мови на такі сумірні ритмічні одиниці, як віршовані рядки. Л.І.Тимофєєв підкреслює також ритмічне значення константи – паузи, яка відокремлює один рядок від іншого.

М.Ю.Лотман характеризує вірш як складно побудований текст, у якому всі елементи є елементами смисловими. Він демонструє справедливість цього положення в застосуванні до таких понять, як ритміка, рима, евфонія та ін. Ритм у вірші  трактує як смислорозрізнювальний елемент, і відзначає, що, входячи в ритмічну структуру, смислорозрізнювального характеру набувають і ті мовні елементи, які у звичайному вжитку його не мають.

У даному дисертаційному дослідженні пропонується наступне визначення віршового ритму: ритм - це закономірне чергування сумірних і чуттєво відчутних елементів – різноманітних  ритмічних одиниць. Основною одиницею віршового ритму є рядок або інтонаційно оформлений ряд слів. Поняття ритму не зводиться до поняття метра. Художня функція ритму завжди однакова – він створює відчуття передбачуваності, “ритмічного чекання” кожного елемента тексту. А підтвердження чи непідтвердження цього чекання відчувається як особливий художній ефект. Сучасні літературознавці надають особливого значення усвідомленню діалектично суперечливого характеру ритму, його динаміки, дієвості, багатошаровості його структури, що включає подібне й відмінне як невід’ємні компоненти цілого. Саме такий погляд необхідний для аналізу поезії ХХ століття, суперечливої, складної, драматичної в своїй динаміці та поліфонії. У теоретичному осмисленні художніх систем поезії ХХ століття все частіше використовується термін “ритмомелодика”, який, окрім класичного розуміння ритму як впорядкованого чергування віршових одиниць, включає в себе і розуміння художньої функції відступів від схеми, невпорядкованості, неврегульованості, поліритмії та аритмії. Цей термін має ширше та більш загальне значення, він більш відповідає природі поезії модернізму.

Ритм вірша тісно пов'язаний з поетичною інтонацією, тому що один із основних його елементів – константа – визначає певну, характерну тільки для віршів, інтонацію – підвищення голосу на кінці рядка (за відсутності крапки).

В існуючій літературі в поняття “інтонація” нераз вкладається інший зміст. Одні вчені бачать в інтонації  лише зміну голосу за висотою звучання, незалежно від змісту мови; інші - вираження емоцій і волі мовця у тембральних відтінках, або зміну за висотою і силою звучання, яка допомагає виявленню думки, без врахування зміни тембру; нарешті, часом розширюють поняття інтонації настільки, що включають у неї все: від загального емоційно-вольового спрямування висловлювання до правильності, нормативності і чіткості артикулювання окремих слів і звуків. Деякі дослідники виводять інтонаційні елементи вірша за межі його структури, ототожнюючи їх із декламаційними прийомами. При такому підході структура вірша і його звукова реалізація виступають як дві величини, по суті незалежні одна від одної. Дисертантка вважає за необхідне ввести у віршознавчу поняттєво-термінологічну систему термін "психологічний компонент". На нашу думку, він позначає ті характерні риси індивідуальної психіки, які зумовлюють ставлення поета до світу. Інтонація, у свою чергу, - та якість мовлення, яка виражає це ставлення. Втілюється інтонація у комплексі формальних віршових засобів, тобто у ритмомелодиці.

У другому розділі “Психологічні аспекти віршування ХХ століття” обґрунтовується  необхідність використання психоаналізу для дослідження інтонації та ритмомелодики віршованого твору, виокремлюються ті аспекти психології ХХ століття, які впливають на наше розуміння природи віршованого твору. Тут досліджуються поетичні тексти українських і російських авторів періоду модернізму в аспекті домінуючих інтонаційних типів і у зв’язку з основними літературними стилями. Досліджуючи поезію представників українського і російського символізму, дисертантка розгорнула характеристику наспівного інтонаційного типу і дійшла висновку, що наспівний тип, властивий для класичного віршування, суттєво трансформувався в поезії символістів. Дослідження поезії представників українського і російського сюрреалізму дало численні приклади говірного інтонаційного типу, теж суттєво видозміненого у порівнянні з класичним віршем. Поезія експресіоністів виявила нові перспективи для версифікації ХХ століття. Представникам цього стилю притаманний поліритмічний інтонаційний тип. Поезія футуристів демонструє ще один інтонаційний варіант у віршуванні ХХ століття – дисертантка визначила його як аритмічний.

Досліджуючи проблеми творчості, психологи оперують такими поняттями, як особистість творця, процес творчості, продукт творчої діяльності, зовнішні впливи. У процесі творчості спостерігається пряма зумовленість якості результату творчого процесу плином та особливостями самого творчого процесу, який, як і кінцевий продукт діяльності, залежить від психологічних особливостей митця. Зовнішні умови, що впливають на творчість, слід враховувати, але, коли йдеться про ритмомелодику вірша, не вони є вирішальними.

  Основу творчої діяльності складають особистісні та характерологічні риси, що визначають спрямованість творчої активності.

  К.Г.Юнг розробив оригінальне вчення про психологічні типи. У ХХ столітті активізувався інтерес до психологічної типології, набули поширення типології характерів Е.Кречмера, З.Фройда, І.П.Павлова. Сенс будь-якої характерологічної класифікації полягає у зведенні нескінченної різноманітності життєвих установок, відтінків поведінки до обмеженої кількості типів.

  Універсальних класифікацій не буває. Але класифікацію К.Г.Юнга можна віднести до числа найбільш популярних і загальновживаних. Для психологічної інтерпретації тих процесів, які визначають розвиток літератури модернізму, було використано концепцію Моклиці М.В. про актуалізацію психологічних типів в провідних напрямах модернізму. Йдеться про об’єктивацію в літературному стилі символізму психології інтуїтивного типу, в стилі експресіонізму  - психології емоційного типу, у футуризмі і сюрреалізмі – сенсорного і розумового  відповідно.

Питання, пов’язані з модернізмом та його  напрямами, розглядаються в даному дослідженні, оскільки, оскільки естетичні та світоглядні настанови, характерні для певного літературного напряму та спільні для його представників, виражають і спільні психологічні риси (психологічний тип).

Психологічним компонентом, який виявляється у ритмомелодиці, є динаміка стосунків суб’єкта із зовнішнім світом. Для поетів, які представляють інтуїтивний та розумовий типи, характерною є пасивна динаміка, настанова на відсторонення, споглядальність, розмірковування. Невдоволення довкіллям викликає у представників цих двох типів настанову на створення іншого, окремого, свого поетичного світу. Та існує суттєва різниця у тому, як саме вони уявляють собі цей світ.

Символісти (інтуїтивний тип), виходячи з ідеалу, заперечують існуючий світ, усуваються від нього, прагнуть вказати на існування іншого світу - довершеного, досконалого, гармонійного. Тому психологічним компонентом, який виявляється у ритмомелодиці символістів, стає гармонійність (потреба гармонізації, тобто внутрішньої рівноваги, є, окрім усього іншого, рисою чисто психологічною).

Сюрреалісти (розумовий тип) готові до компромісу, для них  характерна настанова на створення альтернативного світу. Готовність до поліаспектного сприйняття світу – риса певної психології. Психологічний компонент ритмомелодики сюрреалістів  доречно назвати поняттям альтернативність. 

Для емоційного та сенсорного психологічних типів властива активна динаміка стосунків із зовнішнім світом. Світ сприймається як ворожий та недосконалий, але він є даністю, його можна переробити, перелаштувати, перебудувати. Тому для представників цих двох типів характерними є активність, дієвість, змагальність. Та різниця полягає у тому, яким чином і з якою метою прагнуть перебудувати світ експресіоністи та футуристи.

  Експресіоністи (емоційний тип) прагнуть перелаштувати світ згідно з першоосновами буття, із природою, і в цьому прагненні вони категоричні, цілеспрямовані, безкомпромісні. Психологічний компонент ритмомелодики експресіоністів - максималізм.

  Футуристи (сенсорний тип) втілюють у творчості настанову на перевлаштування світу із цивілізаційною метою. Вони скеровані в майбутнє, яке їм бачиться святковим, яскравим, чудовим, як свято або карнавал. Футуристи легко і беззастережно відкидають минуле і переконані, що так само легко збудують краще майбутнє, як діти будують будинки та міста із кубиків. Тому психологічний компонент ритмомелодики футуристів – змагальність.

  У дисертації здійснюється спроба визначити психологічний компонент, власне, назвати те, що і назвати, і зупинити (тобто зафіксувати, описати) важко, оскільки йдеться про надто тонкі матерії. Але необхідність наблизитись саме до психологічного компоненту віршування відчувається на даному етапі розвитку літературознавства дуже гостро.

  З усіх елементів віршованого твору, які вивчалися віршознавством ХХ століття, інтонаційна організація поетичного тексту є найменш дослідженою. Окрім того, що в сучасній науці відсутня чітка дефініція інтонації та інтонаційного типу, у віршознавчих працях простежується ігнорування взаємозв’язку між інтонацією та ритмомелодикою, що зрештою надміру формалізує аналіз віршованого твору. Ритмомелодика не вивчається як цілісність і структура, дослідники зосереджують увагу на окремих елементах ритмомелодики, які при цьому втрачають зв’язок з іншими елементами форми і змістом конкретного твору. Такі елементи віршування, як метр, розмір, рима, звукова інструментовка, строфіка, тропіка тощо, вилучаються із структури окремого твору, досліджуються на матеріалі великої кількості творів, внаслідок чого набувають самодостатності і практично нічого не додають до розуміння конкретного поетичного тексту, який завжди є формозмістовою єдністю і функціонує як система, цілісність. Вивчення формальних елементів, навіть у тому разі, коли дослідники акцентують увагу на змістовій функції кожного, зрештою приводить до зникнення з поля зору саме того змістового елементу, який є основою єдності. На думку дисертантки, саме інтонація виконує синтезуючу щодо всіх формальних елементів функцію і вона є тим втіленим у звучанні психологічним компонентом, який зумовлює своєрідність поетичного голосу і спосіб його універсалізації.

Головним результатом здійсненого дослідження інтонації та інтонаційних типів в українській і російській поезії періоду модернізму є визначення психологічного компоненту ритмомелодики. Кожен поетичний твір народжується з глибин індивідуальної психіки. Як би не орієнтувався поет на канон та зовнішні процеси, вартість його внеску в культуру залежить від того, наскільки він зміг підпорядкувати канон потребам індивідуального самовиразу. Водночас цінність поетичного внеску залежить від того, наскільки поет зміг універсалізувати все індивідуальне. Психологія творчості органічно поєднує в собі індивідуальні та типологічні риси. Саме психологія визначає характер поетичного голосу автора. Оскільки вірш – це організована мова, а, отже, найбільшою мірою залежна від канону і традиції, становлення поетичного голосу відбувається внаслідок засвоєння і одночасного переборення традиції. В індивідуальності митця існують ті риси, які особливо відчутно впливають на характер домінуючої інтонації його поетичних творів. Висловлювати пережите, втілювати емоції можна по-різному. Лірика – це монолог, який є опосередкованим діалогом зі світом. І характер цього діалогу визначається характером стосунків поета зі світом.

У третьому розділі “Інтонаційні типи в структурних елементах ритмомелодики” верифіковано пропоновану концепцію характеристикою метричних, фонічних, строфічних форм, поетичного синтаксису поезії модернізму.

  Поезія модернізму сформувалася між двома могутніми системами віршування – класичним і некласичним віршем (верлібром як його крайнім вираженням). Класичний вірш і верлібр – це полярні системи, які водночас активно взаємодіють, тобто це та бінарна опозиція, яка стимулює розвиток версифікаційних  форм. Класичне віршування сформувало лише два інтонаційні типи: наспівний і говірний. Третій інтонаційний тип почав вимальовуватися лише у ХХ столітті, разом з виникненням некласичного вірша. Остаточне увиразнення інтонаційних типів відбулося внаслідок функціонування систем віршування  у стилях і напрямах модернізму. Розвиток метричних форм поезії модернізму свідчить, що головні здобутки на цей час – нові метри (дольник, тактовик, акцентний вірш) і нові, незвичні форми класичних метрів, велика кількість перехідних метричних форм. Найяскравішою рисою метричного репертуару поетів-модерністів є інтенсивна розробка дольника, у якій брали участь представники всіх психологічних типів, хоча з різною мірою активності. В еволюції дольника окреслюються дві тенденції, одна з них пов’язана з діяльністю символістів, інша – футуристів. У дольниках символістів виявляється тенденція до силабо-тонічної врегульованості, певної, як в логаедах,  стійкості міжнаголошених інтервалів. За симетричністю синтаксичної будови такий тип дольника належить до наспівного інтонаційного типу. Для дольників футуристів характерний рух до чисто тонічної неврегульованості, змінності міжнаголошених інтервалів, анакруз, словоподілів, клаузул. У функціонуванні дольникових форм простежується тенденція, властива для метрики загалом. Наспівний та говірний інтонаційні типи характеризуються використанням класичних (але певним чином модифікованих) метричних форм та дольника (певним чином врегульованого). Засобами модифікації класичних метрів є змінна анакруза, варіювання довгих і коротших рядків, пропуски схемних наголосів у різних місцях вірша та понадсхемні наголоси. Показовою ознакою метрики говірного інтонаційного типу є використання наддовгих цезурованих та нецезурованих класичних метрів.  У поліритмічному вірші використовуються і класичні і некласичні метри, характерною є наявність у межах одного поетичного тексту різних метричних форм та навіть віршових систем, їх чергування без закономірної послідовності. Метричною основою для аритмічного інтонаційного типу є акцентний вірш, тактовик, найменш врегульований тип дольника, верлібр. Від класичного віршування футуристи категорично відмовлялись. Таким чином, на метричному рівні типологія інтонаційних типів демонструє тенденцію розвитку від класичної впорядкованості, системності до максимальної неврегульованості.

  Розуміючи під фонікою специфічний добір звуків у словах поетичного тексту, що посилює емоційну та смислову виразність твору, дисертантка показує, що акцентована звукова інструментовка характерна для наспівного та аритмічного інтонаційних типів, проте має різну функціональну спрямованість. У наспівному вірші відзначається алітерованість та звуковий символізм, звукові повтори (подвійні, потрійні і т. ін.) у суміжних ритмічних одиницях (кільце, зіткнення, анафора, епіфора, звуковий паралелізм тощо). Найголовніша функція  різноманітних фонічних засобів – текстоорганізуюча та гармонізуюча, суть її полягає  в забезпеченні текстової цілісності, в поєднанні різних одиниць поетичної структури в єдину систему. В аритмічному вірші теж активно використовуються звукові повтори, але з іншою метою. Окремим звукам тут надається самостійного значення, повтори звукових комплексів та окремих звуків своїм характером та розташуванням сприяють виникненню різкого, дисгармонійного, какофонічного звучання. Використання звукових повторів у говірному інтонаційному типі спорадичне та зумовлене насамперед природою мови. Звукова інструментовка в поліритмічному вірші набуває лейтмотивного характеру. У підборі слів та фраз, які подібно звучать, поети шукають глибинної смислової спорідненості.

  Аналіз поетичного синтаксису модерністської поезії також підтверджує його безпосередню роль у виникненні певного типу інтонації. Для наспівного типу характерний збіг рядка та синтагми, використання стилістичних фігур, які гармонізують вірш (кільце, паралелізм, патронімічна атракція, градація тощо). У говірному вірші використовуються складні синтаксичні конструкції, наявні інверсії, анаколуф, клімакс та антиклімакс тощо, розмовний характер підкреслюється віршовими переносами. Поетичний синтаксис поліритмічного вірша  відрізняється використанням максимуму можливостей, які він може дати. Різноманітні стилістичні та риторичні фігури, вставні конструкції, короткі односкладові речення, характерні для так званого “телеграфного стилю”, надмір використання синтаксичних засобів та їх своєрідність роблять інтонацію вкрай експресивною. В аритмічному типі також вживаються складні синтаксичні конструкції, але на відміну від говірного інтонаційного типу, логічний порядок частин речення чи періоду свідомо порушений. Відсутність пунктуаційних знаків зміщує смислові зв’язки, іноді зовсім деформує синтаксис.

  У строфічних формах української та російської поезії модернізму спостерігається рух від класичної врегульованості строфіки, активного використання канонічних строфічних форм у творчості символістів та сюрреалістів до астрофічності та строфічної деформації у футуристів. Експресіоністи використовують різноманітні строфічні форми та полістрофічні композиції, яскравою ознакою їх вірша є активне використання строфічних переносів, що забезпечує напружену інтонацію.         

  Особливе місце в поезії модернізму посідає верлібр. Найактивніше цю форму розробляли футуристи та сюрреалісти, в цьому проявилися дві виразні тенденції:  максимальної ритмічної розкутості вірша та зміцнення пізнавальної, аналітичної ролі художнього твору, що пов’язується з логічним мисленням у самому процесі творення художнього світу. Ці дві тенденції відповідають аритмічному та говірному типам інтонації. Розуміння верлібру як справді вільного вірша, вільного від жорстких норм класичної версифікації, було властиве не тільки футуристам, але й більшості поетів того часу. Ця універсальна форма полярно протилежна класичному віршуванню. Між цими полюсами функціонують, складно взаємодіючи на різних структурних рівнях, поетичні твори, що належать до чотирьох інтонаційних типів. Відображення у схемах, які додаються, знайшли: система зв’язків і взаємодій класичного і некласичного віршування та інтонаційних типів, система зумовленості інтонаційного типу психологічним компонентом, належністю поета до певного літературного напряму та психологічного типу, характеристика структурних елементів ритмомелодики.