| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, висвітлено зв’язок дисертації з науковими програмами й планами, визначено мету, основні завдання, об’єкт і предмет, методи й теоретико-методологічну основу роботи, наукову новизну, теоретичне та практичне значення значення одержаних результатів, подано інформацію про апробацію роботи й публікації результатів дослідження.
У першому розділі «Наративні особливості художньо-біографічної прози: стан розвитку проблеми» уточнено термінологічний апарат щодо поняття «художньо-біографічна література», систематизовано історію теоретичного дослідження в галузі художньо-біографічної прози, теорії оповіді та категорій «автор» і «читач».
Художньо-біографічна проза як різновид художньої літератури відноситься до проміжних родо-жанрових утворень та поєднує в собі риси художності й документальності. Вона реалізується в численних жанрових формах – роман, повість, оповідання, есе, нарис та інших. Серед провідних ознак – художнє зображення життєпису реальної історичної особи, опора на справжній документ і факт, художньо-психологічне занурення у внутрішній світ головного героя, застосування художнього вимислу та домислу, домінування одного головного героя, наявність серед персонажів реальних історичних осіб, суб’єктивність оповіді тощо. На сьогодні в науковому вжитку існує кілька термінів на позначення творів художньо-біографічної прози, однак, на нашу думку, найдоречнішим буде використання термінів «художня біографія», «художньо-біографічна проза», «життєпис», «художній життєпис» тощо, оскільки вони є більш універсальними й позбавлені тонких семантичних відтінків. Окрім цього, у дослідженні, на нашу думку, доречним буде застосування термінів «біографіка» (на позначення сукупності творів художньо-біографічного спрямування), «біографістика» (термін, що охоплює історію, теорію й практику біографічного письма), «біографема» (у значенні «біографічний факт»), «біографічна лакуна» (на позначення недосліджених або маловивчених фактів життєдіяльності головного героя художнього життєпису) та «біографічна мозаїка» (тобто розпорошення розрізнених біографічних фактів сторінками вигаданої романізованої історії).
Художня біографіка веде свій початок ще з часів античності, однак теоретичне вивчення згаданого виду документалістики розпочалося тільки в ХІХ ст. й було пов’язане передусім з іменами англійського дослідника Д. Стенфілда та французького літературознавця Ш.-О. Сент-Бева, праці яких заклали перші методологічні основи написання й вивчення біографій відомих осіб і дали поштовх до подальшого розвитку теорії художньої біографії. Українська теорія біографії цього періоду збагатилася перш за все систематизацією художньо-біографічних життєписів та першими спробами їх аналізу М. Максимовичем, М. Костомаровим та іншими. При цьому біографіка розглядалася як частина історичної науки.
ХХ ст. ознаменувало собою бурхливий розвиток теорії художньої біографії. На цей час уже виокремилися два пріоритетних напрямки дослідження – розгляд історії художньо-біографічної прози та вивчення її теоретичних засад. На початку століття побачила світ розвідка англійського письменника Л. Стречі «Відомі вікторіанці» (1918), що викликала першу дискусію в галузі теорії художньо-біографічної прози. Л. Стречі виголосив появу «нової, або сучасної біографії». При цьому основну дискусію викликала теза англійського літератора щодо змісту й форми та поєднання в межах одного біографічного твору принципів науковості й художності. Л. Стречі вперше надав пріоритетного значення власне художній майстерності біографа, тим самим остаточно перевівши біографіку до компетенції літературознавчої науки. Комплексне вивчення особливостей «сучасної біографії» продовжив французький літературознавець А. Моруа. У найвідомішій праці «Аспекти біографії» він докладно проаналізував новий тип біографіки та виокремив його провідні риси, як-от: сміливий пошук істини, суб’єктивність біографа, дидактичне спрямування біографічного твору, всебічне дослідження особистості головного героя, включаючи глибокий психологічний аналіз, намагання зобразити складність і багатоманітність людської особистості, критичне ставлення до документа, наявність у творі авторської здогадки, інтуїції та домислу, зображення життєпису головного героя на основі суворо хронологічного розташування біографічного матеріалу тощо. На 20-ті рр. ХХ ст. припадає зародження радянської теорії художньо-біографічної прози. З’являються праці М. Рибнікова, Б. Томашевського, Г. Винокура, в яких основну увагу приділено дидактичним властивостям біографічної прози та філософським аспектам теорії художньої біографії.
Середина ХХ ст. відзначилася новим сплеском досліджень у галузі художньої біографії. На кінець 50-х рр. припав час активного розвитку психобіографій, що синтезували «біографічний метод» Сент-Бева та психоаналіз З.Фройда. Провідною тезою психобіографів стало те, що особливості психіки митця можна дослідити через аналіз його творчості. Зарубіжні вчені все більше почали відходити від сент-бевівських позицій та розпочали докладне вивчення природи художньо-біографічного письма. Вітчизняні дослідники, серед яких варто назвати імена М. Сиротюка, І.Ходорківського, Д. Жукова, Д. Деркача, В. Полтавчука та ін., у своїх дослідженнях звернулися до питань термінологічного визначення поняття «художньо-біографічна проза», аналізу її основних рис, з’ясування її місця в системі літератури. Водночас розглядалася відмінність між письменником-белетристом і письменником-біографом, вивчалося жанрове розмаїття біографіки, розмежовувалося історичне та біографічне письмо, досліджувався вибір автором «свого» героя й таке інше.
На сучасному етапі дослідження в галузі художньо-біографічної прози ведуться по трьох основних напрямках – вивчення історії й теорії художніх життєписів, а також її соціологічних характеристик. Серед питань, що привертають увагу новітніх дослідників художніх життєписів (зокрема Л. Адлер, А. Армель, Е. Марті, О. Галича, Б. Мельничука, І.Данильченко, О. Дацюка, І.Акіншиної, Г. Грегуль та ін.) – це вивчення художньо-біографічного письма з позицій герменевтики й психоаналізу, можливість написання біографії на основі автобіографії головного героя, розгляд особливостей контракту читання автобіографа та біографа зі своїм читачем, дослідження проблеми трансформації життєвої правди в художню, розгляд особливостей жанрової еволюції сучасної художньої біографії, питання oб’єктивного й cуб’єктивного, особистісного та документального в художніх життєписах, з’ясування ролі документа й факта у відтворенні подій та характерів біографічного твору тощо. При цьому художня біографіка активно розвивається, докладно аналізуються нові жанрово-типологічні форми (як-от апокрифічна біографічна повість, біографічний роман-пошук, іманентна біографія), з’являються нові терміни й поняття (зокрема біографема, автобіографічний синерген, суб’єктивне й об’єктивне біографічне знання, біографічний мета-жанр та інші).
Художня біографія як «поліфонічне» багатоголосе утворення тісно взаємопов’язана з теорією художньої оповіді, докладно проаналізованої М. Бахтіним, російськими формалістами (зокрема Б. Ейхенбаумом і В. Шкловським), французькими наратологами та постструктуралістами (Р. Бартом, Ю. Крістевою, Ж. Женеттом, Ж. Деррідою, А.-Ж. Греймасом, М. Фуко й іншими), феноменологами (зокрема Р.Інгарденом), представниками рецептивної естетики (Г.-Р. Яуссом, В.Ізером) та герменевтики (Г.-Г. Гадамером, П. Рікером), численними вітчизняними дослідниками (на сучасному етапі йдеться про розвідки О. Ткачука, А. Корольової, Н. Фатєєвої й інші). Водночас вивчення наративних особливостей художньо-біографічної прози, у свою чергу, не полишає осторонь категорії «автора» та «читача», різноаспектним вивченням яких займалися О.Білецький, В. Виноградов, М. Бахтін, Г. Сивокінь; Р. Барт, У. Еко, М. Фуко; А. Моруа, І.Стоун, Л. Адлер та інші.
Другий розділ «Паратекстуальні особливості художньо-біографічної прози» складається з двох підрозділів. У першому – «Класифікація художньо-біографічної прози» – розглянуто різні підтипи художніх біографій з історичного й теоретичного погляду. З теоретичної точки зору, усі художні життєписи розподіляються на кілька підтипів, що різняться між собою основним предметом зображення (як-от «традиційні, або сюжетно-подієві» та «асоціативно-психологічні»); повнотою охоплення життєвого шляху видатної особистості (йдеться про повні, або комплексні життєписи, і часткові біографії); ступенем зверненості до творчої спадщини головного героя (наприклад, «англосаксонські» й «фактографічні» життєписи); домінуючим аспектом (у даному випадку, дисертант виокремлює змістовно-смислові й формалізовані художні біографії); правдивістю відтворення образу видатної особи (зокрема канонічні, або реальні, життєписи та неканонічні, або альтернативні; різновидом альтернативних біографій є фіктивні життєписи).
Другий підрозділ – «Художньо-біографічний текст як система. Паратекст» присвячено аналізові паратекстуальних особливостей художньо-біографічної прози. Художньо-біографічний текст постає системою, що складається з паратексту та основного тексту. Паратекст, у свою чергу, складається з трьох частин: передтекстового (що включає в себе ім’я (псевдонім) автора, заголовок, підзаголовок, присвяту, епіграф до всього твору, передмову), поміжтекстового (що складають епіграфи до частин, книг, розділів; примітки; внутрішні заголовки) та післятекстового (що об’єднує післятекстові примітки, епілог, післямову, позначення дати й місця написання твору, коментарі, додатки, зміст тощо) комплексів. Паратекст виступає вторинним по відношенню до основного тексту та виконує допоміжну роль у сприйнятті та інтерпретації основного тексту, виявляючи при цьому високий ступінь авторської присутності. Ім’я (псевдонім) автора встановлює наративний контакт з читачем і формує читацький горизонт очікування. Обов’язковою наративною умовою є те, що ім’я автора нетотожне імені головного персонажа. Серед імен, що допомагають читачеві спрогнозувати подальшу оповідь доцільно виокремити три групи. До першої відносяться імена відомих літераторів, які створили низку художньо-біографічних творів, виробивши власний стиль написання художніх життєписів (як-от А. Моруа, М. Пруст, Л. Смілянський, О.Іваненко, Р.Іваничук, Ю. Хорунжий та ін.). Згадана група імен асоціюється з класичними зразками художньо-біографічної літератури, що є еталонними для обраного авторами напрямку біографіки. Вони є передбачуваними з формальної сторони організації матеріалу, проте містять інтригу в інформаційно-змістовому плані. Другу групу складають імена відомих літераторів, які створили лише одне художньо-біографічне полотно, що не виходить за межі їхнього індивідуального творчого стилю (зокрема Ю. Андрухович, У. Еко, А. Перес-Реверте, Г. Грасс та інші). Імена цієї групи не асоціюються з художньо-біографічною літературою, проте читач може легко спрогнозувати подальшу манеру оповіді завдяки попередній літературній діяльності. Третя група представлена іменами відомих перекладачів, журналістів, вчених і таке інше, які з певних причин створили один художньо-біографічний твір (наприклад, В. Коптілов, В. Стадниченко, В. Губарець, І. Падалка). У даному випадку на ім’я автора накладається стереотипне сприйняття його професійної приналежності.
Заголовок постає візитною карткою художньо-біографічного твору та відповідає за встановлення наративного контакту між автором і читачем. Характерним є те, що більшість заголовків прямо чи опосередковано вказують на біографічне спрямування подальшої оповіді. При цьому в залежності від ступеня прозорості назви заголовки художньо-біографічних творів розподіляються на три групи. До першої групи входять заголовки, які прямо вказують на біографічне спрямування подальшої оповіді й будуються навколо імені головного героя. Друга група включає в себе символічні заголовки, які називають головного героя через лейтмотив і вимагають від читачів наявності певних літературних знань. Третя група об’єднує поетичні заголовки, які опосередковано називають ім’я головного героя та не містять прямих вказівок на біографічне спрямування твору. У випадку з важкими для дешифрування описовими заголовками на допомогу читачеві приходить підзаголовок, за допомогою якого читач має змогу конкретизувати головний заголовок, дізнатися про жанрово-стильові особливості твору, отримати додаткову інформацію щодо головного героя художнього життєпису.
На рівні передмови відбувається укладання наративного контракту читання між автором і читачем. Останньому гарантується правдивість та високохудожність подальшої оповіді, розкриваються таємниці авторського тексту, формується читацький горизонт очікування. Характерним є попереднє ознайомлення з постаттю головного героя й автором художнього життєпису, обґрунтування вибору даного героя, пояснення джерельної бази та історії написання біографії, роз’яснення творчої манери художнього біографа тощо.
Система внутрішніх заголовків, що є факультативним компонентом, деталізує загальний заголовок і допомагає структурувати оповідь. Як правило, читач має справу з двома типами внутрішніх заголовків: прозорими (стосовно подальшого змісту твору) внутрішніми заголовками, що складаються в систему за одним принципом (як-от за принципом рубрикації, періодизації й таке інше) чи є змішаного типу; та образно-поетичними внутрішніми заголовками, які не містять прямих вказівок на біографічне спрямування твору.
Примітки допомагають конкретизувати зміст основного тексту. При цьому в художній біографіці здебільшого використовуються нейтральні, з позиції авторського впливу на читача, примітки (перекладні, лінгвокраїнознавчі, етнографічні, історичні, біографічні, бібліографічні тощо), метою яких є переклад й уточнення вживання іноземних слів, словосполучень, ідеоматичних виразів, конкретизація згаданих у тексті етнографічних чи історичних реалій, надання інформації про осіб, імена яких використані в тексті, про джерела твору; метанаративні примітки, основним призначенням яких є розширене коментування подій за рахунок уведення коментарів інших інтерпретаторів; та акцентні авторські примітки, основним призначенням яких є вплив на читацьке сприйняття твору через прямі звернення автора до читача. Додатки, що є різновидом розширених приміток, допомагають якнайповніше відтворити життєпис видатної особистості, узагальнити основні біографічні факти, згадані у творі, надати інформацію про стан розробки теми іншими дослідниками. Тим самим, на рівні паратексту титульний автор готує читача до сприйняття основного тексту художньої біографії, скеровує його лабіринтами біографічної оповіді, допомагає зрозуміти основний текст художнього життєпису, формує правильне (на думку автора) трактування образу головного героя.
Третій розділ «Особливості взаємодії автора й читача на текстовому рівні в змістовно-смислових художніх біографіях» складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі – «Основний текст змістовно-смислової художньої біографії» – розглянуто наративні й структурні особливості даного типу біографіки. Основною є орієнтація на інформативно-повчальне спрямування твору. Це комплексні, документально підтверджені біографії, в яких провідна роль відводиться постаті головного героя.
Другий підрозділ – «Тексти з непрямим авторським впливом» – присвячено аналізові сюжетно-подієвих (зокрема досліджуються твори А. Труайя «Еміль Золя» й «Лев Толстой», П. Сипріо «Бальзак без маски», Ж. де Ланглада «Оскар Уайльд, або Правда масок» та інші) й асоціативно-психологічних (як-от «Саксаул у пісках» Р.Іваничука, «Дійство у п’ятому вимірі» Б. Певного, «Скарбами землі зігрітий» В. Губарця й І. Падалки та ін.) змістовно-смислових художніх життєписів, в яких автор і читач виражені імпліцитно та не з’являються у фабульному просторі твору. Сюжетно-подієві художні біографії цього типу будуються за усталеною схемою з чіткою хронологією подій, охоплюючи повний життєпис головного героя від народження до смерті. Як правило, оповідь веде нейтральний наратор з необмеженою перспективою бачення у формі третьої особи однини. Він не протиставлений авторові твору, проте не тотожний головному персонажеві. Наратор дистанційований від дійових осіб і не є учасником фабульного простору. Його завдання полягає здебільшого у всебічному інформуванні й повчанні читачів. Дані художні життєписи зорієнтовано на зразкових читачів, які не будуть піддавати сумніву твердження авторитетного автора.
В асоціативно-психологічних змістовно-смислових біографіях для кращого розуміння психології героя автор уводить його до частково вигаданого романного світу, в якому видатна особистість постає на тлі сучасної їй епохи в реальному історичному, суспільному та культурному оточенні. Для цього наративного типу характерною є белетризація життєвого шляху головного героя; самоусунення автора на текстовому рівні; дистанційованість наратора від фабульного простору твору; розкриття внутрішнього світу героя через образ наратора, що є носієм авторських інтенцій, і через складну систему взаємовідносин з навколишнім світом; опосередкований вплив на читача через вибір видатної постаті, що має бути зразком для наслідування, та через загальну ідеологічну й стилістично-емоційну тональність твору. Окремим різновидом є асоціативно-психологічні художні життєписи, в яких у таємницях власної душі намагається розібратися сам герой біографічного твору (як-от у творах І.Муратова «Сповідь на вершині», П. Загребельного «Я, Богдан», Г. Штоня «Суд»). У цьому випадку, герой, протиставлений авторові за соціальними характеристиками, виступає одночасно об’єктом і суб’єктом оповіді. І саме крізь призму його свідомості відтворюються події, описані у творі.
У третьому підрозділі – «Тексти з прямим авторським впливом» – досліджуються особливості авторського контролювання читацького сприйняття твору, стимулювання автором дослідницької діяльності читачів, зміна текстової стратегії автора й читача, авторське вторгнення до фабульного простору художнього життєпису. Дисертант виокремлює чотири наративні типи, кожний з яких має свої характерні риси. Перший наративний тип репрезентовано сюжетно-подієвими художніми біографіями (йдеться про твори А. Моруа «Три Дюма», «Прометей, або Життя Бальзака»; Є.Лоєка «Історія прекрасної бітинки», А. Красноглазова «Сервантес», В. Коптілова «Вольтер»), в яких автор і читач виражені імпліцитно й не є учасниками дієгезису, однак присутні у вигляді текстуально зафіксованих інстанцій. Художнім біографом створюється образ автора-наставника, який активно допомагає читачеві розібратися в лабіринтах оповіді через розміщення певних вказівок і коментарів. Як правило, йдеться про три групи авторських вказівок і коментарів, які різняться за смисловою ознакою й функціональним призначенням. Перша група авторських вказівок і коментарів стосується науково-дослідницької та творчої діяльності художнього біографа, який більшість відомостей щодо життєпису головного героя запозичив з реально існуючих паперів. Другу групу становлять авторські вказівки структурно-організаційного характеру, які допомагають не лише структурувати оповідь, а й ненав’язливо, проте жорстко вести читача сторінками твору, вчити вдумливому читанню й контролювати сприйняття змістовно-смислової частини тексту. Третя група авторських вказівок і коментарів охоплює прямі авторські звернення до читачів, що здебільшого зорієнтовані на програмування можливої читацької реакції на твір. Згадані вказівки допомагають авторові-наставнику контролювати свого читача, котрий не лише отримує всебічну, енциклопедично вичерпну, інформацію щодо життєпису головного героя, а й вчиться працювати з текстом. При цьому читач постає в якості старанного учня, що засвоює урок.
Окремий різновид становлять художні життєписи, які орієнтуються на дослідження внутрішнього світу головного героя та написані у формі есе чи психологічної розвідки (зокрема роман-есе Б. Сушинського «Тарас Шевченко: геній в самотності», «Матеріали до психобіографії С. М. Ейзенштейна» В. Подороги). Так само як і в попередньому наративному типі на текстовому рівні читач має справу з авторськими роздумами щодо особистості головного героя, з прямими зверненнями, що структурують оповідь, допомагають розкрити таємниці роботи біографа та ін. При цьому автор не повчає читача, а тільки пропонує на його розсуд результати власної розумової діяльності, не претендуючи на вичерпність потрактування образу головного героя. Тим самим він залишає поле для читацьких роздумів і гіпотез. Уже з перших сторінок твору створюється ілюзія ненав’язливої довірливої дружньої бесіди, в якій автор викладає свою концепцію бачення образу головного героя, аргументує власні висновки та очікує розуміння з боку читачів. Як правило, йде орієнтація на досвідченого національного читача, який має певну суму знань про героя та має змогу оцінити результати авторського дослідження. При цьому автор намагається абстрагуватися від загальноприйнятих норм і канонів й подає нетрадиційне, часом провокаційне, бачення образу головного героя. Оповідь веде нейтральний наратор у формі третьої особи однини з необмеженою перспективою бачення, який не протиставлений авторові та є виразником його світоглядної позиції. Час від часу автор виходить з-під його тіні й прямо звертається до читачів, застосовуючи при цьому різні граматичні форми для вираження авторської точки зору, найпоширенішою з яких стає форма першої особи множини, яка використовується здебільшого для структурування оповіді та допомагає авторові зменшити оповідну дистанцію з читачем. Інколи автор відходить від загального МИ й звертається до егоцентричної форми Я для того, щоб висловити суто авторську гіпотезу та обґрунтувати її основні положення; ознайомити з доволі суб’єктивною, часом провокаційною, авторською точкою зору на зображувані події чи документи інших авторів або роз’яснити авторську позицію, яку не всі можуть прийняти через незвичність трактування загальновизнаних фактів; чи показати авторський шлях пошуку.
Третій різновид репрезентують сюжетно-подієві художні життєписи, в яких реальний автор є сучасником зображуваної особистості й представником того ж хронотопного та соціокультурного середовища, що й головний герой твору (йдеться зокрема про твори «Микола Васильович Гоголь: Спроба біографії» П. Куліша, «Король Вольтер» А. Уссея та інші). Автор постає не тільки в якості авторитетного дослідника біографії відомої людини, а й в якості свідка описуваних подій. Оповідь доручається вести всезнаючому наратору (не протиставленому титульному авторові твору) у формі третьої особи однини. Оповідач має необмежену внутрішню та зовнішню перспективу бачення. Він не належить до персонажів твору, не є активним учасником художньо-біографічного процесу, він лише сторонній спостерігач максимально наближений до автора. Дані життєписи насичуються експресивними авторськими коментарями й ремарками, що відображають майже кожний крок творця біографічного полотна. При цьому автор розмежовує змістові рівні суб’єктів і об’єктів оповіді через використання відповідних граматичних форм: Я-автор, Я-оповідач – перша особа однини / множини; ТИ / ВИ-читач / читачі – друга особа однини / множини; ВІН / ВОНИ-персонаж / персонажі – третя особа однини / множини. Час од часу автор порушує кордони змістових рівнів шляхом уведення імпліцитного читача до оповідних інстанцій тексту, тим самим змінюючи його текстову стратегію. Як правило, зміна змістових рівнів відбувається двома способами: через використання особового займенника МИ в значенні «Я-оповідач + ТИ-автор + ТИ-читач»; та через використання дієслів у формі першої особи множини. Автор може піти ще далі та не лише наблизити читача до оповідного рівня, а й увести його опосередковано до фабульного простору. Як, наприклад, це робить автор біографічної повісті «Король Вольтер». Завдяки використанню такого прийому як металепсис (термін відомий з античності як різновид метафори, пропуск проміжної логічної ланки; однак переосмислений французьким наратологом Ж. Женеттом у 1972 році в дослідженні «Палімпсести» й уперше використаний ним на позначення вторгнення наратора у фабульний простір твору), автор і читач, порушуючи кордони, стають на одну площину з персонажами. Тепер ні оповідач, ні автор, ні читач не можуть вільно рухатися в загальній канві тексту, й оповідач може розповідати лише те, що безпосередньо бачить. Явище металепсису, як правило, виконує три функції: перехід автора тотожного оповідачеві й читача на один змістовий рівень з персонажами; заміна всезнаючого оповідача на звичайного спостерігача з обмеженою внутрішньою перспективою бачення; гарантування правдивості оповіді.
Окремим різновидом даного наративного типу є життєписи, в яких експліцитний автор – сучасник головного героя – входить до фабульного простору художньої біографії, проте знаходиться з героєм у паралельних вимірах і прямо не взаємодіє зі світом персонажів (як-от у творі Ю. Хорунжого «Вірую»). Завдяки мозаїчній композиції й грі тематичними блоками, автор має змогу, не порушуючи смислових кордонів біографічної оповіді, прямо з’являтися у фабульному просторі твору та безпосередньо виражати авторську позицію стосовно постаті головного героя й зображуваних подій. Читачеві при цьому пропонується роль стороннього спостерігача, який в тексті проявляється лише імпліцитно, на відміну від автора.
Четвертий наративний тип об’єднує художньо-біографічні твори, автори яких прямо з’являються в текстовій площині в якості дійової особи, що подорожує слідами головного героя життєпису з метою пошуку нових або малодосліджених фактів біографії героя (прикладом можуть слугувати твори Л. Адлер «Маргеріт Дюрас», В. Стадниченка «Іду за Сковородою» та інші). У згаданих життєписах автор не обмежується роллю стороннього спостерігача й виступає в якості активного суб’єкта дії. Щоб віднайти нові біографічні факти стосовно життєпису головного героя, він вирушає до місць, які прямо чи опосередковано з ним пов’язані. І надалі здобуті, під час подорожі, відомості й особисті враження від почутого та побаченого органічно вплітає в текстову канву сюжетно-подієвої художньо-біографічної оповіді. Як правило, автор не приховує своєї присутності в тексті й безпосередньо змальовує власні дії, спогади та враження. Імпліцитний читач при цьому виконує роль стороннього спостерігача, який може цілковито довіряти авторитетному авторові.
Четвертий розділ «Особливості взаємодії автора й читача на текстовому рівні у формалізованих художніх біографіях» має три підрозділи. У першому підрозділі – «Основний текст формалізованої художньої біографії. Літературні ігри автора з читачем. Комбінаторні ігри» – з’ясовується специфіка формалізованих художніх життєписів, розглядаються варіанти літературних ігор автора з читачем у межах тексту. У формалізованих художніх життєписах основний акцент робиться на динаміці форми. Якщо в змістовно-смислових художніх біографіях читач здебільшого виступає в якості споживача, то у формалізованих життєписах, більшість з яких є постмодерністськими творами, характер авторської взаємодії з читачем набуває інших форм. Читач визнається за рівного та стає рівноправним учасником авторської гри не лише з власним текстом (-ми), а й з текстами інших авторів. Як правило, постмодерний автор художньо-біографічної прози (як-от У. Еко, Г. Грасс, Ю. Андрухович) руйнує загальноприйняті тенденції, а отже, й читацький горизонт очікування. При цьому він сміливо грає формою та далеко не завжди ставить перед собою завдання створити вичерпну художню біографію певного героя. Як наслідок – йде комбінаторна гра біографічними фактами, коли створюється вільна комбінація текстових елементів і перед читачем постає колажний набір текстових блоків, що є відносно автономними біографемами.
Другий підрозділ – «Гра з формою художньо-біографічного твору» – присвячено аналізові формалізованих художніх біографій, в яких у межах одного твору органічно поєднано два типи художньо-біографічного письма. Прикладом можуть слугувати твори Д. Д. Карра «Життя сера Артура Конан Дойла. Людина, яка була Шерлоком Холмсом», Л. Копелева «Поет з берегів Рейна. Життя й страждання Генріха Гейне», Ю. Папорова «Габріель Гарсія Маркес. Шлях до слави» та ін. У цьому випадку, автор твору звертається до класичної художньої біографії, де відображено справжній життєпис видатної постаті минулого, що знаходиться на першому плані оповіді. З метою якнайповнішого осягнення всіх сфер життєдіяльності героя, автор вдається до незвичного конструювання текстової площини, а саме: поєднує в межах одного твору асоціативно-психологічний та сюжетно-подієвий принципи подачі біографічного матеріалу. Тим самим, читач отримує дві різнопланові біографічні оповіді, присвячені життєпису однієї людини, на одному текстовому просторі. Й асоціативно-психологічні, і сюжетно-подієві тексти постають у вигляді децентрованих блоків, розташованих сторінками твору. А отже, читачеві пропонується зібрати докупи біографічну мозаїку в логічно-послідовний художній життєпис.
Третій підрозділ – «Гра з формою та змістом. Наративні особливості альтернативних та фіктивних художніх біографій» – містить аналіз формалізованих художніх життєписів, в яких біографія реально існуючої видатної особистості стає ключем до розуміння основних сюжетних ходів вигаданого романного світу. Виокремлюються три наративні типи, кожний з яких має свої особливості. Перший різновид становлять художні твори, в яких життєпис реально існуючої людини створює широке контекстуальне тло вигаданого романного світу та є ключем до розуміння основної сюжетної лінії (йдеться зокрема про твори «Дванадцять обручів» Ю. Андруховича, «Клуб Дюма, або Тінь Рішельє» А. Переса-Реверте, «Код да Вінчі» Д. Брауна). Видатна постать минулого вже з перших сторінок постає у вигляді фантому, що незримо присутній в основній текстовій площині. Її немає серед дійових осіб, вона не входить до фабульного простору, однак її образ постійно наявний в тексті. Читач отримує два тексти на одному текстуальному просторі – логічно послідовну вигадану романізовану історію з численними сюжетними ходами й вигаданими персонажами та альтернативну біографію видатної постаті минулого, що постає у вигляді децентрованої біографічної мозаїки. При цьому йому пропонується виступити в ролі співавтора твору й зібрати докупи розпорошену сторінками біографічну мозаїку; простежити взаємозв’язок між двома текстами, що співприсутні в одній текстовій площині, відділити правду від вимислу, ознайомившись з численними інтерпретаціями даного образу; віднайти уламки текстів інших авторів і з’ясувати їх роль у даному тексті. Як правило, автор звертається до альтернативної біографії видатної особистості, що відповідає авторським уявленням про неї. Провокуючи читача неканонічним потрактуванням образу головного героя художнього життєпису, він стимулює дослідницьку діяльність читачів, полишаючи в тексті сліди можливих шляхів біографічного пошуку (як-от відсилання до творчої спадщини героя чи до реально існуючих документальних джерел).
Окрему групу складають твори, в яких реальна біографія історичних осіб є ключем до розуміння життєпису вигаданого персонажа (як-от у творі Г. Грасса «Траєкторія краба»). При цьому біографія реально існуючих історичних осіб постає вторинною по відношенню до фіктивної біографії вигаданого або легендарного персонажа, що знаходиться на першому плані художньої оповіді. У даному випадку, протягом твору тісно переплітаються життєписи реальних історичних осіб і біографія вигаданого персонажа. Згадані життєписи (правдиві та вигаданий), що постають у вигляді децентрованих біографічних блоків розташованих сторінками твору, органічно взаємодіють в одній текстовій площині та активно взаємодоповнюють і взаємозбагачують один одного. Біографія історичних осіб здебільшого постає крізь призму свідомості вигаданих персонажів у вигляді розрізнених біографем. Тим самим йде активізація читача, якому пропонується зібрати біографічну мозаїку та виробити власну позицію щодо описуваних подій, виступивши при цьому співучасником оповіді.
Третій наративний тип становлять художньо-біографічні твори, в яких життєпис вигаданого персонажа є ключем до розуміння фіктивної біографії реальної історичної особи (як-от у творі У. Еко «Баудоліно»). Автор створює вигаданий романний світ, в якому органічно співіснують вигадані персонажі й реальні історичні особи. При цьому він майстерно переплітає реальні факти життєпису реальної постаті минулого з вигаданими сюжетними ходами, нерідко вдаючись до підтасовки справжніх біографічних фактів домисленими або вигаданими історіями. Читачеві пропонується залучитися до гри з пошуком реальних історичних подій, що знайшли своє відображення у творі, і реконструюванням справжнього життєпису видатних постатей минулого, які згадуються протягом оповіді. Водночас автор розміщує сторінками твору чимало прихованих цитат, що відсилають уважного читача до використаної джерельної бази, а отже, читачеві пропонується провести власне історико-біографічне розслідування. Тим самим йде активізація читача, якому надано повну свободу інтерпретації образу легендарної історичної особистості.
У висновках узагальнено результати дослідження.
Художньо-біографічний текст постає системою, що складається з паратексту й основного тексту. За допомогою паратексту автор встановлює наративний контакт з читачем, готує його до сприйняття основного тексту, укладає з ним наративний контракт читання, гарантуючи правдивість подальшої оповіді чи прогнозуючи незвичність конструювання текстової площини, формує читацький «горизонт очікування», надає додаткову інформацію щодо основного тексту біографічної оповіді.
Основний текст художньої біографії, як правило, будується за усталеною схемою. При цьому кожний з типів художньо-біографічного письма має свої наративні та структурні особливості. Так, для змістовно-смислових художніх біографій основним є орієнтація на інформативно-повчальне спрямування твору. Автор і читач на текстовому рівні можуть бути виражені не лише імпліцитно, а й експліцитно. Автор може бути дистанційованим та не впливати прямо на читацьке сприйняття твору. Однак більш типовим є пряме авторське втручання в хід біографічної оповіді (коли автор постає в якості авторитетного дослідника, свідка описуваних подій чи безпосередньо дійової особи) щоб допомогти читачеві розібратися в лабіринтах оповіді, прямо виразити авторську позицію чи ознайомити з суто авторськими здобутками, розповісти про особисте враження від героя-сучасника автора чи розказати про авторську подорож слідами героя з метою пошуку нових або малодосліджених фактів його біографії. В останніх двох випадках, автор може виражатися експліцитно. Читач при цьому постає в якості стороннього спостерігача, старанного учня, що цілком довіряє авторові, чи в ролі співучасника авторської оповіді. Він може бути дистанційованим від автора та романного світу або максимально до них наближеним завдяки зміні текстової стратегії й переходу на один смисловий рівень з автором, оповідачем чи персонажами. При цьому основним є засвоєння змістовно-смислової частини твору, що цілковито відповідає вимогам правдивості відображення життєпису видатної постаті минулого чи сучасності.
У формалізованих художніх життєписах йде домінування формального боку організації тексту, що зацікавлює та інтригує читачів завдяки незвичності конструювання текстової площини й оригінальній манері подачі біографічного матеріалу. Автор може звертатися до гри лише з формою (стикаючи в одному творі асоціативно-психологічні та сюжетно-подієві життєписи, що взаємодоповнюють і взаємозбагачують один одного), проте найчастіше – до гри не лише з формою, а й із змістом художньо-біографічного твору. У другому випадку, життєпис реально існуючої видатної особистості стає ключем до розуміння основних сюжетних ходів вигаданого романного світу. Автор створює альтернативний або фіктивний життєпис видатної постаті минулого, розташований сторінками твору у вигляді розрізнених біографем або децентрованих смислових блоків; відтворює множинність інтерпретації образу видатної особистості; органічно переплітає правду та вимисел; стикає на одному текстовому просторі два й більше текстів: вигаданий романний світ і справжній або альтернативний життєпис реальної історичної особи, основний текст твору та mise en abyme, «свій» текст (-ти) і тексти інших авторів. Читачеві при цьому пропонується залучитися до авторської гри зі збиранням біографічної мозаїки в єдине органічне ціле; відділенням правди від вимислу в альтернативних та фіктивних біографіях шляхом проведення власного біографічного розслідування; дослідженням співприсутності двох і більше текстів в одному й тому ж просторі; відшукуванням уривків текстів інших авторів і з’ясовуванням їх ролі в даному тексті.
Таким чином, художньо-біографічна проза, що реалізується в численних жанрових та типологічних формах, виявляє високий ступінь активності автора й читача на текстовому рівні.
|
