| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, його методи та теоретичну базу; вказано наукове, теоретичне і практичне значення отриманих результатів.
У першому розділі “Дитяча література як об’єкт теорії” у двох пунктах (1.1.“Література для дітей і маргінес літературознавства: проблеми конституювання об’єктів наукового дискурсу” та 1.2. “Мова опису феномену дитячої літератури: наратологічний підхід”) осмислюється феномен дитячої літератури як об’єкта літературознавчих досліджень, здійснюється огляд методологічних підходів до вивчення дитячої літератури, обґрунтовується доцільність застосування наратологічного підходу при аналізі текстів, віднесених до кола дитячого читання. Дисертантом відзначається, що горизонти інтерпретацій дитячої літератури зумовлені соціальною, культурною та дискурсивною природою цього феномену. Адже, з одного боку, дитяча література — це явище, яке має величезний вплив на культуру в цілому і дитячу субкультуру зокрема. Дитяча література є частиною символічних форм, які створені з орієнтацією на дитинство, які і стихійно, і керовано ним “присвоюються”, стають способом самоорганізації свідомості, “практикою себе” (М.Фуко), способом індивідуального самопозиціювання, утворення Я-концепції. Дитяча література — ідеальна, віртуальна за своєю природою і, як і будь-який мистецький феномен, виступає специфічним механізмом формування культурно-обумовлених сценаріїв поведінки людини та формою їх засвоєння. З дитячою літературою пов’язана практика й політика репрезентації дитинства в суспільстві, де вона відіграє роль ситуативно значимого “плато”, що фіксує образ дитинства, його місце та роль у мінливому світі смислів і форм. Свого часу американський етнограф Маргарет Мід в основу типології культур (“постфігуративної”, “кофігуративної”, “префігуративної”) поклала “концепцію дитинства” — специфіку взаємодії дорослих і дітей. Нами висловлене припущення, що феномен дитячої літератури властивий постфігуративним культурам, де дорослі, культурний істеблішмент все ще гадає, що існують універсальні уявлення про природу істини, добра, користі, краси, а людина з її вродженими властивостями відчуття, мислення і діяльності залишається в цілому незмінною. Проблематизація ж меж і функцій дитячої літератури (згадаймо дебати про її “специфіку”) промовисто вказує на процес культурних трансформацій в “інформаційну епоху” — кофігурацію і префігурацію суспільства, де влада й авторитет, звичайно, зосереджені в руках дорослих, одначе діти перестають бути лише “об’єктом впливу”, а перетворюються в “суб’єктів розвитку”, в “іншого” як рівноцінного й онтологічно необхідного дорослим. Отже, “дорослий”, “дитина” — це поняття культурного лексикону, одна з мов опису реальності (теж, звичайно, однієї з багатьох можливих). Дитяча література в сучасному розумінні виступає простором соціокультурної взаємодії, суспільно санкціонованим способом нарації, в ході якої вибудувані форми ідентичності, суб’єктності стають способом споглядання реальності. У цьому полягає загальнокультурний феномен дитячої літератури, її роль у процесах соціалізації та інкультурації.
Водночас, дитяча література є конституентом дитячої субкультури — поряд із дитячим фольклором, ідіолектами, заняттями і розвагами. Дитяча література — це продукт (процес і результат) субкультурності, який породжується в полі специфічних, глибинних, персональних переживань дитини в ситуації діалогу з навколишнім світом, конфігурується енергією дитинства, його духовною та емоційною силою, особливим баченням і сприйняттям світу, здатністю до “особливого, неповторного трансцендентного і сакрального осягнення дійсності в усіх її планах”. Тому впізнавана як “образ дитинства”, дитяча література репрезентує знаковість самого дитинства. У цьому полягає сутність субкультурного феномену дитячої літератури.
Але дитяча література — це і частина літературного простору, феномен розвитку письменства як художньої практики людства, вияв процесів її інституалізації та диференціації. Дитяча література виступає субсистемою літературної полісистеми, специфічним локусом її традиційності та джерелом новаторства. Феноменологія дитячої літератури (рецепція текстів — історично та актуально — у колі дитячого читання, спеціальна адресація текстів дітям з урахуванням кодів сприйняття та (не)відповідно до суспільних норм стосовно дитячого читання, власне дитяча літературна творчість як феномен саморепрезентації, артефактний канон дитячої літератури — книга й періодика як синтетичні вербально-візуальні її “втілення”) є красномовним фактом дискурсивної природи літератури. Функціонально дитяча література — це структурована послідовність інтенційних актів, де знакова система (вербальний комунікат) має особливу конвенційність, орієнтовану на ідеального “іншого”, уявного адресата в процесі художньої комунікації, але цей “інший” має упізнавані риси бажаного ”іншого”, дитячої читацької аудиторії. Дитяча література — це ефективні інтенційні акти, які сприйняті чи сприймаються конкретним реципієнтом завдяки певним правилам діалогу (кореляція експліцитного нормативу повідомлення й імпліцитних нормативів читання), де тільки в разі успішної взаємодії окреслюється спільний простір смислів, знання перетворюються на розуміння, повідомлення — на сприйняття, текст для дітей — на дитячий твір. У цьому полягає сутність дитячої літератури як комунікативної події і її специфіка як дискурсивного канону (текстуально і контекстуально).
Отже, дитяча література як соціокультурний феномен цікава з будь-якого погляду в якості об’єкту досліджень, що, власне, і підтверджує соціологія, історія, психологія, педагогіка, антропологія, мовознавство, книгознавство, філософія тощо. Тим актуальнішим виявилося дослідження зазначеного явища з усією повнотою його культуротворчих і філологічних аспектів літературознавством.
Одначе, попри гадану й навіть декларовану чутливість сучасного — в хронологічному й аксіологічному сенсі — наукового дискурсу до різноманіття літературного буття, дитяча література досі залишається поза сферою академічного інтересу. Ситуацію маргінального характеру представлення цього феномену в літературознавстві демонструє і не термінологічний статус поняття “дитяча література”. Хоча саме поняття досить активно функціонує у метакритичному дискурсі (словники, енциклопедії, вузівські програми й посібники, статті й монографії), одначе воно позбавлене системних рис літературознавчого об’єкту. Ми доводимо, що теоретичній концептуалізації цього поняття перешкоджають як владні стереотипи повсякденного мислення (“дитяча” — “не-доросла” — “несерйозна, минуща, недосконала”), так і риторика прецедентних (історичні науки, соціологічні, дидактика) дискурсів, що акцентують усі інші функції художнього адресування дітям, крім естетичної. Крім того, внутрішня суперечливість літературознавства (інерція елітаристських концепцій літератури у ситуації дестратифікації, деієрархієзації культури, “комплекс меншовартості”, який спрацьовує в рецепції функціональних новотворів) теж маргіналізує саме явище, позбавляє його теоретичних повноважень як повноправного об’єкта наукового дискурсу. Наслідком цього є і фрагментарний характер досліджень творів для дітей, і відсутність “силового поля” фахових дискусій, не виробленість літературознавчої мови опису цього складного феномену. Попри все нами підкреслюється позитивний факт спроб формалістських інтерпретацій дитячої літератури (Л.Скуратовська, С.Іванюк), вимірів її з погляду комунікативних підходів (рецептивні студії О.Тараненко, семіотичні — М.Славової та Е.Огар).
Таким чином, усвідомлюючи необхідність “реабілітації” дитячої літератури, визнання її в рамках оновлюваних парадигм українського літературознавства, ми запропонували передусім віднайдення способів означування дитячої літератури. В якості однієї з можливих практик такої об’єктивації ми пропонуємо наратологічний підхід, який охоплює дискурсивну природу цього феномену — його подієвий характер, прагматичність, конвенційність, що знаходять своє вираження в розповідному режимі тексту твору (наративі), адресованому дитячій аудиторії.
Оскільки саме художня література для дітей отримує, як правило, педагогічні та психологічні прескрипції, ми, враховуючи і характер нашого дослідження, зосередилися на текстуальному аналізі фікціональних наративів, тобто таких, які за структурними аспектами, естетичною функцією (творчою, ігровою, гедоністичною) віднесені до кола дитячого художнього читання, репрезентують феномен сучасної дитячої літератури. Відтак твори для дітей українських і зарубіжних письменників швидше використані для ілюстрації можливостей наративного дискурсу, аніж для ідентифікації канону дитячої літератури. Одначе опосередковано вибір цих творів відтворював актуальний горизонт теперішніх читачів з усіма їхніми вподобаннями, тому в полі нашого зору, крім канонічних “втілень” дитячих текстів (книг і періодики), були й літературні Інтернет-сторінки.
Методикою, яка дозволяє досліджувати дитячу літературу, з одного боку, як будь-який інший фіктивний дискурс, а з іншого, як специфічну форму у відношенні до різних концептів (автор, текст, читач), нами обрана теорія наративного дискурсу Ж.Женетта. Нами також враховані підходи М.Баль, Дж.Прінса, В.Тюпи, В.Шміда, Г.Еббота, семіотична перспектива У.Еко, Е.Саїда, Дж.Ділі, В.Руднєва, А.Усманової, рецептивно-зорієнтовані дослідження В.Ізера, М.Павлишина, Р.Гром’яка, С.Іванюка, В.Агеєвої, Т.Гундорової, комунікативні методи дослідження дитячої літератури зарубіжних вчених — З.Шевіт, М.Ніколаєвої, П.Нодельмана, М.Славової, Є.Нейолова, В.Рогачова та ін.
У другому розділі дисертаційного дослідження “Наративна конфігурація тексту дитячої літератури” у трьох пунктах (2.1.“Порядок розповіді”, 2.2.“Наративна частота: функції ітеративної та сингулятивної розповіді”, 2.3.“Феномен кореляції ітеративності та ізохронності: серіали Дж.Ролін про Гаррі Поттера”) художній дискурс творів, адресованих дітям, аналізується як система темпоральних наративних фігур — анахроній (аналепсиси, пролепсиси), анізохроній (форми наративного руху — сцени, резюме, еліпсиси, паузи), нараційних (не)еквівалентностей (ітеративна — сигулятивна розповідь). Для увиразнення специфіки темпорального аранжування в плані порядку розповіді дитячих текстів ми використали контрастивний матеріал — фольклорні казки у колі дитячого читання та літературні казки (зокрема, твори Вс.Нестайка). Спостережена нами інверсивність часу, її форми (зовнішні та внутрішні аналепсиси й пролепсиси, їхня функціоналізація в дискурсах наратора й персонажів) дозволила дійти висновків не лише про універсальність розповідної природи дитячої літератури, а й про роль дитячої літераутри як ситуації в парадигмі читацької компетентності, в еволюції індивідуального досвіду читання, в розширенні горизонтів сподіваного.
Категорія тривалості розповіді, як і способу наративного руху (у формах сцен, резюме, еліпсисів та пауз), верифікована на матеріалі різножанрових текстів (оповідання, повісті, романи), свідчить про міметичні особливості художнього світу дитячої літераутри. Текстуалізація ситуації “тут і тепер”, властивої здебільшого дитині-читачу, відбувається, крім традиційно інтерпретитованої в екзистентних вимірах (персонаж-дитина, хронотопні параметри сжету), і за допомогою динамічної нарації, змінам ритму й темпів розповідного руху, акцетуванню сценічного зображення (причому це стосується не лише пригодницької літератури з її зовнішньою подієвістю, а й так званих психологічних наративів, в яких ментальні процеси зображаються з допомогою умовної рівночасності розповіді й перцептивних / інтроспективних вражень, емоцій, переживань). Особлива функція й ітерації (повторюваності розповіді про одні й ті ж події) в дитячій літературі: з одного боку, ітеративна нарація транслює і конфігурує “образ часу” дитини, його циклічність (“Пригоди Вінні-Пуха” А.Мілна, “Пеппі Довгапанчоха” А.Ліндгрен, “Історії Мумі Троллів” Т.Янссон, навіть у “Злочинцях з паралельного світу” Г.Малик). З іншого боку, дискурсивні можливості ітерації та ізохронної розповіді (відносно сталий ритм розповіді) виявляються джерелом серіальності в дитячій літературі (твори А.Мілна, П.Треверс, Кл.Люїса, О.Волкова, Е.Успенського чи Вс.Нестайка тощо), надтривалої події розповіді (феномен романів Дж.Ролінґ про Гаррі Поттера, які з цього погляду є меганаративом). І якщо в інших літературних дискурсах здебільшого ізохронність є свідченням низького рівня “естетичної розробки текста” (Ж.Женетт), то в координатах дитячої літератури це явище можна розцінювати як специфічну наративну стратегію, що поряд з перспективою “перечитування” (Р.Барт) розгортає перспективу дочитування. У цьому дитяча література справді виявляється близькою до “масової” літератури за цими зазначеними структурними ознаками. Таким чином “образ часу” в дитячій літературі близький до онтології дитячої темпоральності, водночас цей “вигаданий досвід часу” (П.Рікер) конфігурує і саму дійсність читача, нормуючи сприйняття останнього. Особливо це стосується “серійності” — експліцитної впорядкованості дискретних наративів, де ідея часу імплікована кількісно (ітеративно) та якісно (специфікація події в ізохронних текстах).
Третій розділі дисертації “Наративна комунікація у дитячому тексті” (що містить три пункти 3.1.“Інстанція адресанта: феномен автора і функції наратора в дитячому тексті”, 3.2.“Способи регулювання наративної інформації: фокалізація”, 3.3.“Інстанція адресата: наративні ситуації художньої комунікації”) присвячений феноменові наративної комунікації.
Одна із функціональних іпостасей наратива — це власне розповідний текст, результат комунікативного акту. У такому разі він виступає специфічною формою дискурсу, конкретним втіленням певної соціокультурної взаємодії, яка в “постфігуративних” (М.Мід) моделях культури заснована, крім усього, й на розрізненні “старшого” / “молодшого”, “дорослого”/ “дитини”. Наратив як текст у сукупності з ектратекстовими, паратекстовими, транстекстуальними чинниками якраз і вміщує подвійну подієвість — акту розповіді й подій у самій розповіді. Дискурсивний характер наративу зумовлює індексальне означення й кореляцію в знаковому повідомленні трансцедентних й іманентних йому мовців (реальних / віртуальних учасників акту комунікації, адресанта й адресата). Перші — це конкретний автор (письменник, перекладач, посередник) і читач (публіка, авторська аудиторія), відповідно другі — це функціональні іпостасі відправника й отримувача повідомлення (наратор, нарататор, фіктивні мовці-персонажі). На перетині реальних і віртуальних (ідеальних, фіктивних) координат суб’єктів художньої комунікації конституюються інстанції абстрактного автора й абстрактного читача — втілення успішності інтенційних актів, декодованих смислів, спільного поля смислів (за В.Шмідом, ці кореляції утворюють “стереотипи автора” або “стилі”). Ці відношення цікаво відстежувати як у різних наративах (наприклад, текстах А.Мілна, А.Ліндгрен, Дж.Ролінґ), так і дискурсивній парадигмі одного автора (тоді очевидна різниця між, скажімо, Нестайко-казкарем та Нестайком повістярем, “двома світами” Г.Малик — її віршами, “Незвичайними пригодами Алі” і притчевими “Злочинцями з паралельного світу”). Дитяча література як різновид фікціонального дискурсу часто транслює типові ситуації повсякденної взаємодії у наративі з утворенням характерної розповідної медіації — розповідних рівнів та інстанцій: гетеродієгетичної розповіді, гомодієгетичної розповіді, рамкової нарації. Рецептивна компетентність тоді включатиме інтерпретацію приналежності наратора до світу історії, надійність/ненадійність його статусу, ступінь виявленості (персоніфікованість чи “голос” у тексті). Однак самих лише “розповідних” (вербальних, “голосових”) структур замало як для створення повідомлення, так і для його рефігурації в рецептивній діяльності. Існує цілий ряд наративних імплікації (регулювання дистанції розповіді, об’єму інформації), здійснюваних при допомозі розповідного фокусування — розширення/звуження перспективи розповіді завдяки зовнішньому (нараторіальному) чи внутрішньому (персонажному) обмеженню. Наратологічна категорія “фокалізації” виявляється особливо плідною в дослідженні дитячої літератури, оскільки комунікатор (адресант) завжди кодує своє повідомлення аудиторії з певною метою — ідеологічною (пізнавальною, виховною, коригуючою і под., аж до естетичної, адже навіть намір викликати ту чи іншу емоцію у адресата переслідує певну мету). Моделювання цих намірів зумовлене, як ми доводимо, наративними можливостями модалізації “дитячого-як-об’єкта” (дидактичні казки Вс.Нестайка) та “дитячого-як-позиції” (повісті Вс.Нестайка “Тореадори з Васюківки”, “Космонавти з нашого будинку”), де останнє конотується, наприклад, у постмодерні як онтологія “Іншого” (випадок “Вінні Пуха” В.Руднєва). Специфіка комунікації в дитячій літературі спонукає до пошуків вирішення ще однієї проблеми — адекватності/неадекватності стратегій читання інтенціям повідомлення. Дебатоване у теорії поняття “подвійної адреси” дитячого тексту (З.Шевіт, С.Іванюк, Є.Нейолов і под.) в наратологічній перспективі дозволяє вийти з-поза межі позитивістських уявлень (реально дитячі тексти завжди читаються і дорослими і дітьми) і функціонально його інтерпретувати. Бачиться логічним говорити про те, що текст апріорі є вмістилищем множини значень. Орієнтація й апеляція до потенційних читачів, як і ідеальних адресатів, здійснюється в наративах індексально (як певні розповідні стратегії). Одначе здебільшого це амбівалентне кодування нейтралізоване в наративному дискурсі (факторами самого тексту чи контексту). Рівень декодування ж залежить від стратегій читання (буквального, редуктивного, гіперінтерпретативного та ін.). Отже, “присвоєння” тексту, смисл залежить від досвіду та позиції читача. Інша справа, що в культурній практиці одні стратегії закріплені (приписувані і/або відтворювані) за читачем-дитиною, а інші — за читачем-дорослим (вік-як-досвід). Отже, поняття “подвійної адреси” швидше свідчить про високий статус дитячого тексту в сенсі іманентної концентрації в ньому семіотичних практик. Власне, детальний аналіз окремих наративів (повісті А.Ліндгрен “Міо, мій Міо”, комунікативної парадигми історій про Вінні-Пуха А.Мілна, романів Дж.Ролінґ про Гаррі Поттера) якраз і експлікує різноманітні ситуації читання з погляду їх зумовленості наративними прийомами самих текстів (відповідно в полі нашого зору перебуває наратив у функціональній єдності усіх його аспектів — часових і модальних, а також контектсуальних, як у випадку перекладів “Вінні-Пуха”).
Таким чином, аналіз наративного дискурсу текстів, віднесених до кола дитячого читання, свідчить про те, що з одного боку, вони онтологічно єдині з усіма іншими літературними дискурсами, а проте набувають своєї специфіки прагматично: орієнтовані на певного читача, ці тексти відзначаються певною організованістю розповіді, як у плані темпоральності, так і в плані модальності. В досліджуваних нами текстах ми змогли верифікувати практично всі наратологічні концепти, завдяки яким окреслюється навіть перспектива дослідження тематичної організації творів (так звані “табу” — смерть, пристрасть та ін.) як явища “селективності розповіді” (В.Шмід). Неексплікованість же, скажімо, таких наративних феноменів, як ахронії (складні немарковані зміни часу), “потік свідомості” (неексплікованість наративної інстанції), геральдичні конструкції (силептичні, тобто суто дискурсивний зв’язок подій у дискурсі наратора) й под. свідчать швидше не про абсолютний характер їхньої відсутності, а про умови їхньої можливості в дискурсі дитячої (як текстові, так контектсуальні). У зв’язку з цим відзначимо, що наративний підхід, з одного боку, сприяв кращому розумінню особливостей репрезентації “дитячого” в сучасній культурі, а з іншого боку, продемонстрував можливості самої теорії нарації. Втсловлюється сподівання, що це лише початок ширших літературознавчих студій, адже наратологія не вичерпуює унікальності цього явища. Справа подальших досліджень — це, очевидно, наративні типології самої дитячої літератури, закономірності її трансформацій в часі (як евоюція системи) та просторі (як міжкультурна взаємодія), дослідження вимислу в дитячому тексті, жанру як перетину наративно-рецептивних стратегій, паратексту і под. У цьому сенсі теорія дитячої літератури стає водночас її історією.
ВИСНОВКИ
Проведений з погляду базових концептів літератури (автор, текст, читач) аналіз розповідного дискурсу творів українських і зарубіжних письменників, які сьогодні репрезентують феномен дитячої літератури, дозволяє накреслити ряд висновків.
1. Дитяча література досі залишається поза сферою академічного інтересу, про що свідчить маргінальний характер термінологічного статусу поняття “дитяча література” в літературознавстві. Наслідком цього є і фрагментарний характер досліджень творів для дітей, не виробленість літературознавчої мови опису цього складного феномену.
2. Методикою, яка дозволяє адекватно досліджувати дитячу літературу в аспекті автор―текст―читач, є, на думку дисертанта, наратологічна теорія. Наративний підхід, з одного боку, сприяє кращому розумінню особливостей репрезентації “дитячого” в сучасній культурі, а з іншого боку, демонструє можливості самої теорії нарації.
3. Аналіз наративного дискурсу текстів, віднесених до кола дитячого читання, засвідчує їх онтологічну єдність з усіма іншими літературними дискурсами та специфічність завдяки орієнтованості на певного читача.
4. Проведене дослідження переконує, що дитяча література є методологічно цікавим об¢єктом літературної теорії. Завданням подальших досліджень є побудова наративних типології самої дитячої літератури, з¢ясування закономірностей її системних трансформацій, дослідження специфіки фікційності дитячого тексту, жанру, наративно-рецептивних стратегій, паратексту.
Акимова А.Н Мировая детская литература и субкультура детства // Детское чтение: феномен и традиция в конце ХХ ст.: Материалы международной конференции (доклады, сообщения), Санкт-Петербург, 12-14 мая 1999 г. — Ч.1. — СПб: Изд-во СпбГУ, 1999. — С. 48. |
